Радник

---

 

 

Право інтелектуальної власності  Дахно, 2006

 

ЛІЦЕНЗІЙНЕ ВИКОРИСТАННЯ ВИНАХОДІВ,

КОРИСНИХ МОДЕЛЕЙ, ПРОМИСЛОВИХ ЗРАЗКІВ,

СОРТІВ РОСЛИН І ТОПОГРАФІЙ ІНТЕГРАЛЬНИХ

МІКРОСХЕМ

 

 

 

 

§1. Зарубіжне патентування й ліцензування винаходів за часів СРСР

Оскільки у сфері промислової власності ліцензія є явищем по­хідним від патенту, то зупинимося на деяких аспектах патентування. Дещо спрощено можна сказати так, — для того, щоб мало місце ліцен­зування, потрібно, щоб було патентування.

Коротке знайомство з радянським досвідом дасть змогу краще зрозуміти ліцензійний механізм незалежної України. В умовах ко­лишнього СРСР, зокрема протягом 1931-1991 pp., вітчизняні фізичні та юридичні особи практи

чно не застосовували внутрішнього патен­тування своїх винаходів і промислових зразків.

Формально така можливість існувала, але майже у 100 відсотках випадків виняткові права на їх використання брала на себе держава, видаючи заявникам не патенти, а так звані авторські свідоцтва на винаходи та свідоцтва на промислові зразки. Зрозуміло, що пану­вання соціалістичних виробничих, відносин, за яких держава відігра­вала роль підприємця, спричинювало економічну недоцільність при­ватного володіння патентами. В окремі роки були лише поодинокі випадки, коли радянські громадяни подавали заявки на одержання патентів. В основному в колишньому СРСР патенти на винаходи і промислові зразки видавалися закордонним заявникам, оскільки вони патентуванням у СРСР своїх винаходів і промислових зразків захи­щали свій промисловий експорт і змушували купувати в них ліцензії на відповідні технічні та художньо-технічні рішення.

Патентування радянських винаходів за кордоном, згідно з офі­ційно проголошеними цілями, здійснювалося для захисту економіч­них інтересів СРСР, як правило, під час:

—постачання продукції на експорт (машин, мате ріалів, приладів, обладнання),

—продажу ліцензій іноземним фірмам, організаціям, підприєм­ствам,

—надання допомоги зарубіжним країнам у будівництві об'єктів (розробці технологічних процесів, випуску продукції тощо),

—здійснення науково-технічної співпраці із зарубіжними краї­нами

Патентування за кордоном винаходів, створених у СРСР, відбува­лося згідно з рішеннями Держкомвинаходів СРСР, які приймалися на підставі пропозицій міністерств і відомств, а в певних випадках — ще й з урахуванням рекомендацій Міжвідомчої комісії з патентно-ліцензійних питань Держкомвинаходів

Подання за кордон заявок на винаходи допускалося тільки після того, як такі винаходи були заявлені в СРСР Лише в певних випад­ках Держкомвинаходів міг дозволити патентування винаходів за кордоном до подання на них заявок у СРСР

Патентування винаходів за кордоном провадилося визначеним у рішенні Держкомвинаходів підприємством чи організацією або, за їхньою згодою, — автором винаходу Витрати у зв'язку з патентуван­ням сплачувала держава Патентуюча організація виконувала техніч­но-організаційну роботу щодо патентування й захисту прав

Роботи з патентування радянських винаходів за кордоном здій­снювалися за посередництвом Торі ово-промислової палати СРСР Вона виконувала функції патентного повіреного (представника) для радянських громадян і організацій, надавала допомогу заявникам в оформленні документів юридичного характеру, надсилала заявки за кордон, здійснювала зв'язок з іноземними патентними відомствами, залучаючи для цього зарубіжних патентних повірених, виконувала переклади рішень патентних відомств, запитів патентних повірених, надавала допомогу в підготовці відповідей на ці рішення й запити, а також під час розгляду справ щодо радянських винаходів у патент­них, адміністративних, апеляційних та інших судах

Коли настала пора гласності, то в патентознавчій літературі з'я­вилися аналітичні статті, з яких випливало, що патентування радянсь­ких винаходів за кордоном мало карикатурний характер і означало не що інше, як розтринькування валютних коштів. Часто патенту­вання здійснювалося там, де не було й не могло бути ні промислово­го експорту, ні продажу ліцензій. Це означає, що валюта сплачувала­ся просто за отримання красивого закордонного папірця, — тобто патенту.

Закордонне патентування радянського періоду є дуже вдалим прикладом неадекватності соціалістичних виробничих відносин. За­гальнодержавний характер власності уможливлює затоплення вели­чезних площ під час спорудження гідроелектростанцій на рівнинних ріках. Адміністративно-командна економіка здатна була вкласти ве­личезні ресурси в безглузду гонку озброєнь і викинути гроші на вітер у процесі закордонного патентування.

У липні 1990 р. на зміну «Указаниям о порядке патентования советских изобретений за границей» прийшов «Временный порядок патентования за границей». Процедура патентування була дещо спро­щена. Можливо, найголовнішою рисою цього нормативного докумен­та, створеного Держкомвинаходів, стало запровадження деяких еле­ментів госпрозрахунку у відносинах між радянським патентним відомством і вітчизняними заявниками на одержання зарубіжних патентів. Принагідно зазначимо, що одержання патенту в якійсь дер­жаві дає можливість укласти з фірмою цієї держави патентну угоду на використання нею відповідного запатентованого винаходу. Якщо ж патенту немає, то ліцензійна угода вважатиметься безпатентною і її предметом можуть стати секрети виробництва (ноу-хау).

В умовах незалежної України так званий «дозвільний порядок» закордонного патентування збережено. Це означає, що перш ніж подавати заяву на винахід чи промисловий зразок за кордон, необхід­но подати заявку на них в Україні й повідомити про намір зарубіж­ного патентування. Зарубіжне патентування стає можливим, якщо Держдепартамент інтелектуальної власності проти цього не запере­чує. Витрати щодо закордонного патентування покладаються на за­явника. Були спроби реанімувати в Україні збанкрутілу практику колишнього СРСР з державного фінансування закордонного патен­тування. Вона вигідна певним колам державних чиновників з метою особистого збагачення чи політичного туризму. Красиві й, на пер­ший погляд, переконливі аргументи вони зуміють знайти для обґрун­тування своїх намірів.

Детальніше з механізмом закордонного патентування винаходів і корисних моделей можна ознайомитися в «Інструкції про розгляд заявки про наміри здійснювати патентування винаходу (корисної моделі) в іноземних державах». Вона була затверджена наказом Дер­жпатенту України від 22 травня 1995 р. (№ 81) і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 1 червня 1995 р. за (№ 164/700).

Соціалістичний характер власності колишнього СРСР, ліквіду­вавши економічну доцільність внутрішнього патентування, зумовив і відсутність ліцензійних відносин між вітчизняними суб'єктами гос­подарювання. Вони могли використовувати вітчизняні винаходи і промислові зразки, не запитуючи на це дозволу ні в кого.

Ліцензії за часів колишнього СРСР укладалися із закордонними партнерами. Діяльність у цьому напрямку регламентувалася, зокре­ма, «Инструкцией о порядке работы по продаже лицензий и оказа­нию услуг типа инжиниринг», затвердженою наказом Держкомви-находів СРСР від 26 січня 1979 p. (№ 11). Згідно із зазначеною «Інструкцією», ліцензією вважалося надання юридичними особами СРСР у встановленому порядку та за певних умов прав, що нале­жать їм, на використання винаходів, промислових зразків і товарних знаків, захищених охоронними документами в СРСР і за кордоном та(чи) ноу-хау зарубіжним особам або громадянам.

Ліцензійні договори (контракти) також могли бути складовими частинами більш широких зовнішньоторговельних договорів. Ліцензії надавалися за умов грошового або товарного відшкодування їх вар­тості, кредиту або за інших умов.

Командна адміністративна економіка передбачала не безпосереднє ліцензування своїх винаходів і ноу-хау суб'єктами господарювання, а із залученням до цього державного механізму. Пропозиції про ліцен­зування вносили до Держкомвинаходів міністерства й відомства. Складався так званий «Ліцензійний паспорт», що підтверджував готовність об'єкта для продажу іноземному покупцеві. Окрім нього вимагалося ще кілька документів. Формами дозволу на продаж ліцензій вважалися включення їх до державних планів економічного й соціального розвитку СРСР, міжурядові угоди про будівництво об'єктів за кордоном за технічного сприяння СРСР, а також поста­нови Державного комітету СРСР з науки і техніки.

Ліцензійні угоди укладали зовнішньоторговельні організації, зок­рема «Ліцензінторг».

Відсутність нині державної монополії зовнішньої торгівлі в Ук­раїні означає, що вітчизняні фізичні та юридичні особи можуть ук­ладати ліцензійні угоди щодо реалізації ліцензій за кордон із зарубіж­ними партнерами безпосередньо.

Чинне законодавство України з промислової власності передба­чає, що внутрішні ліцензійні договори на використання винаходів, корисних моделей, промислових зразків, топографії інтегральних мікросхем і товарних знаків на території України підлягають реєст­рації в Держпатенті України, інакше щодо третіх осіб вони вважа­ються недійсними.

На відміну від України, США та іншим країнам ринкової еконо­міки не довелося зазнати тих експериментів з об'єктами промисло­вої власності, які мали місце в колишньому СРСР. Вони ніколи не відмовлялися від патенту й не запроваджували авторського свідоцт­ва. Патент і ринок розвивалися паралельно. Власне, патент існував завдяки тому, що існував ринок. Ринок без патенту ще якось можна уявити. Існував же він, хай і в примітивному вигляді, до появи па­тенту. Патент без ринку уявити аж ніяк не можна.

Продовжимо нашу лекцію на матеріалах США.

< Попередня   Наступна >