126

---

Стаття 207. Недійсність господарського зобов'язання

1. Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з ме­тою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасника­ми господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. 2. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язан­ня, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односто­ронню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для ви­конавця. 3. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду за­конної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язан­ня визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

 

1. Господарське зобов'язання повністю або у частині може бути визнано судом недійсним на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади. Вичерпний перелік під­став визнання зобов'язання недійсним у судовому порядку наведений у нормі, що комен­тується. До них належать випадки коли:

1) зобов'язання не відповідає вимогам закону. Під останніми розуміються вимоги, що сто­суються як змісту зобов'язання, так і його форми (щодо вимог до форми господарського дого­вору див. коментар до ч. 1 ст. 181). Але в разі недодержання сторонами вимог стосовно форми зобов'язання останнє, в силу дії загального положення статті 218 Цивільного кодексу, може бути визнано недійсним лише у випадках коли це прямо передбачено у законі. Так, недодер­жання вимоги щодо встановленої форми договору комерційної концесії тягне недійсність до­говору (ст. 367 ГК). У судовій практиці трапляються випадки визнання зобов'язання недійс­ним також, якщо воно не відповідає вимогам підзаконного нормативного акта. Така практика суперечить частині 1 коментованої статті, яка сформульована однозначно і не передбачає розширеного тлумачення. У разі необхідності інше правило встановлюється безпосередньо у законі. Так, зовнішньоекономічний договір може бути визнаний недійсним, якщо він не від­повідає вимогам не тільки законів, а й міжнародних договорів (ст. 382);

2) зобов'язання вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспіль­ства. Така мета може бути різною: ухилення від сплати податків, незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей, заподіяння руйнівних ма­теріальних збитків конкуренту тощо, але вона має бути свідомою, умисною. Визначення ме­ти зобов'язання такою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, здійсню­ється судом;

3) зобов'язання укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Під зазначеною компетен­цією розуміється сукупність господарських прав та обов'язків, які має суб'єкт господарювання чи інший учасник господарських відносин (див. коментар до ст. 55). Щодо цього по­няття господарської компетенції можна розглядати як синонім поняттю господарської правосуб'єктності, яка має спеціальний господарський характер. Зміст вказаної компетенції (спеціальної правосуб'єктності) конкретного учасника господарських відносин складають його права та обов'язки, встановлені законодавством та установчими документами (стату­том, засновницьким договором, положенням). Якщо суб'єкт господарювання вступив у зо­бов'язальне правовідношення і при цьому вийшов за межі своїх цілей і завдань, встановле­них установчими документами, то таке зобов'язання може бути визнано недійсним. Недійс­ним визнається також зобов'язання суб'єкта організаційних повноважень (п. 1 коментарю до ст. 176), укладене ним з порушенням меж його господарської компетенції, передбаченої за­коном, положенням або засновницьким договором.

2. Підстави визнання зобов'язання недійсним, наведені у частині 1 коментованої статті, стосуються так званих оспорюваних зобов'язань. Останні презумуються як дійсні, але їх дій­сність може бути оспорена однією із сторін або відповідним органом державної влади у суді. Суд, встановивши наявність однієї з таких підстав, може визнати зобов'язання недійсним повністю або у частині.

На відміну від цього, коментована частина 2 даної статті регламентує визнання недійсною нікчемної умови господарського зобов'язання. Нікчемними вважаються ті зобов'язання або їх окремі умови, недійсність яких встановлена законом. Вони є недійсними в силу закону з моменту укладення; і тому визнання їх недійсними судом не потребується (ст. 215 Цивільно­го кодексу). Тобто у цьому разі зрезюмується недійсність зобов'язання, і разом з тим існує можливість визнання його дійсним у судовому порядку.

3. Недійсними в силу закону визнаються нікчемні умови господарських зобов'язань, які самостійно або у поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушують права та законні ін­тереси їх сторін чи третіх осіб. У частині 2 коментованої статті встановлено перелік нікчем­них умов типових договорів і договорів приєднання, тобто тих, де сторона не може відступа­ти від змісту договору або наполягати на зміні його змісту (ч. 4 ст. 179 ГК). Недійсність нікчемних умов господарських зобов'язань встановлюється безпосередньо законом чи у порядку, ним визначеному. Так, щодо публічних зобов'язань Кабінет Міністрів України мо­же у передбачених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін такого зо­бов'язання, у тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови публічного зобо­в'язання, що не відповідають цим правилам чи встановленим цінам, є недійсними (ч. З ст. 178 ГК). Визнається нікчемною і недійсною угода щодо забезпечення виконання зо­бов'язання, вчинена з недодержанням встановленої законом письмової форми (ст. 547 Ци­вільного кодексу) тощо.

Визнання господарського зобов'язання недійсним за рішенням суду є однією з підстав (умов) його припинення (ч. 2 ст. 202 ГК). Зобов'язання припиняється повністю або у частині з дня набрання рішенням суду законної сили. Причому недійсним воно вважається з момен­ту його виникнення. Якщо ж за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним з моменту його виникнення і припиняєть­ся на майбутнє. Викладене стосується також зобов'язань або їх окремих умов, які визнають­ся недійсними не тільки за рішенням суду, а й у силу закону як нікчемні.

 

< Попередня   Наступна >