149

---

Глава 15 ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 148. Особливості правового режиму використання природних ресурсів у сфері господарювання

1. Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та ін­ші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конститу­цією України. 2. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права влас­ності Українського народу відповідно до закону. 3. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і ре­алізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельно­го кодексу України та інших законів. 4. Правовий режим використання окремих видів природних ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) встановлюється законами. 5. Природні ресурси можуть надаватися суб'єктам господарювання для використання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом.

 

1. З прийняттям Закону України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» [364] законодавчо визначено дві основні форми використання природних ресурсів:

а) на титулі права власності;

б) на титулі права постійного і тимчасового природокористування.

При цьому, якщо інститут права природокористування отримав достатньо повне закріп­лення у природоресурсному законодавстві України в силу

його традиційності для правових систем країн пострадянського правового простору, то правовий інститут використання при­родних ресурсів на праві власності громадян та юридичних осіб у нових економічних умовах України, по суті, тільки починає формуватися.

Реалізація повноважень власності на природні ресурси відповідними суб'єктами права власності має здійснюватися з дотриманням певних імперативів незалежно від форми права власності на природні ресурси (приватної; самоврядної (комунальної); державної; народної).

Досить специфічною виявляється реалізація повноваження володіння як однієї з правомочностей у структурі титулу права власності основного суб'єкта прав на природні ресур­си - Українського народу. Це обумовлено тим, що згідно з Конституцією України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцево­го самоврядування в межах, визначених Конституцією (ч. 1 ст. 3). Однак реалізація ними за­значених правомочностей ускладнюється тією юридичною обставиною, що делегування повноважень по праву представництва на їх здійснення легалізовано не самим Українським народом як носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі й уповноваженим Кон­ституцією України суб'єктом права власності на землю, а представницьким органом - Вер­ховною Радою України, яка прийняла Основний Закон України.

Важливо й те, що Український народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а тому позбавити його повноважень, що випливають із змісту права власності на природні ресурси, не має права жоден з його представницьких органів. Отже, пріоритет у цій частині має належати, перш за все, Українському народові, особливо в частині забезпечення сталості, абсолютності, невідчужуваності, невід'ємності та приналежності йому природних ресурсів, у межах правових форм, гаранто­ваних нормами Конституції України та інших актів природоресурсного законодавства. Так, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [364] передбачає, що природні ресурси України є власністю Українського народу, який має право на володіння, ви­користання та розпорядження її природними багатствами (ст. 4). Тобто вказаний Закон ви­знає за Українським народом як суб'єктом права власності на різні природні ресурси безпосе­реднє здійснення повноважень власника, що відповідає головному змісту інституту права власності на природні ресурси, включаючи землю як основне національне багатство.

Не менш важливо й те, що згідно з частиною 3 статті 4 Закону України «Про охорону нав­колишнього природного середовища» повновладдя Українського народу в галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів реалізується на основі Конституції України як безпосередньо, шляхом проведення референдумів, так і через органи державної влади від­повідно до законодавства України. Тож не випадково, що виключно всеукраїнським рефе­рендумом як формою народного волевиявлення вирішуються питання про зміну території України (ст. 69, 73 Конституції України).

Проте, як відомо, ні Конституція України, ні Земельний кодекс, ані інші природоресурсні кодекси не містять відповідних процедурних норм та гарантій реалізації зазначених повно­важень Українського народу саме як суб'єкта права власності на землю та інші природні ре­сурси, що потребує відповідної невідкладної корекції у вищезазначених законах.

Конституційно-правова модель, реалізована в Земельному кодексі України, за якою земля є основним національним багатством, підкреслює її специфіку як об'єкта права власності, що належить до надбання нації, а отже, усього Українського народу; реальне присвоєння ко­рисних властивостей землі спрямоване, логічно, на задоволення загальнонародного, суспіль­ного інтересу, і в той же час - індивідуального інтересу кожної людини.

У принципі, це відповідає ідеям, зафіксованим у статті 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», згідно з яким природні ресурси України є власніс­тю Українського народу, що має право на володіння, використання та розпорядження при­родними багатствами.

2. Оптимальною юридичною формою реалізації повноваження користування землею Українським народом слід вважати право загального землекористування, яке, зокрема, га­рантується усім громадянам України відповідно до приписів частини 2 статті 38 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» для задоволення життєво необхід­них потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо).

Земля - загальновизнана складова природних багатств України, і тому як об'єкт права власності Українського народу підлягає використанню відповідно до вимог Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», що випливає із змісту його другої статті. Зазначений Закон право розпорядження природними ресурсами від імені Українського наро­ду делегував виключно Верховній Раді України (ч. 4 ст. 4). Проте, відповідно до статті 73 Конституції України, виключно Всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України, а отже, юридично фіксується організаційно-правова форма реаліза­ції повноваження розпорядження основним національним багатством власне безпосередньо Українським народом.

Верховна Рада України має право утворювати і ліквідувати райони, встановлювати і змінювати межі районів і міст, відносити населені пункти до категорії міст, найменовувати і перейменовувати населені пункти і райони, а також затверджувати перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначати правові засади вилучення об'єктів права приватної власності.

Кабінет Міністрів України згідно із пунктом 5 статті 116 Конституції України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власно­сті відповідно до Закону.

До відання Автономної Республіки Крим (ст. 138) відноситься управління майном, що на­лежить республіці; їй можуть бути делеговані також інші повноваження у цій сфері.

У частині повноважень органів місцевого самоврядування визначено, що їх матеріальною і фінансовою основою є рухоме і нерухоме майно, зокрема земля, інші природні ресурси, що є у власності територіальних громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

3. Частини 4 та 5 коментованої статті містять вказівку на спеціальне правове регулювання засад використання, відтворення та охорони природних ресурсів. Даний комплекс правових норм у системі джерел екологічного права отримав назву «природоресурсове законодав­ство». Зокрема, до норм, що регулюють природоресурсові правовідносини, належать: Земель­ний кодекс України [12], Лісовий кодекс України [29], Водний кодекс України [4], Кодекс України про надра [18], закони України «Про тваринний світ» [462], «Про охорону атмо­сферного повітря» [362], «Про рослинний світ» [442].

 

 

Наступна >