Головна

МІСЦЕ ІНСТИТУТУ ШЛЮБУ В СИСТЕМІ ПРАВА ДАВНЬОГО РИМУ О. Балко


УДК 347.62(37)+341.9(39)

МІСЦЕ ІНСТИТУТУ ШЛЮБУ

В СИСТЕМІ ПРАВА ДАВНЬОГО РИМУ

О. Балко

 

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

На підставі аналізу компонентів правового життя давньоримського суспільства у статті

досліджено правову природу шлюбу, що визначила його місце в системі римського права

та римського приватного права зокрема. З’ясовано ознаки шлюбу, що сприяли його

становленню як інституту права.

Ключові слова: інститут шлюбу, правова природа шлюбу, публічність шлюбу,

договірна концепція шлюбу.

Шлюб як визнана в суспільстві форма взаємин між чоловіком і жінкою з

метою створення сім’ї, а також як інститут права, зазнав тривалого шляху

еволюції. Сформовані в римському праві норми, принципи, правові конструкції,

визначили способи регулювання відносин між подружжям в законодавстві країн

континентальної системи права.

Проблематика відносин між подружжям у римському шлюбі розкрита в

працях І. М. Лубка, Р. Зома, С. Голдбергера та ін.

Однак малодослідженим залишається місце інституту шлюбу в системі права.

Наприклад, у законодавстві таких країн, як Франція, Німеччина, шлюбно-сімейні

відносини регулюються в межах цивільних кодексів, тоді як в Україні є окремий

кодифікаційний акт.

З огляду на складну правову природу шлюбу, метою дослідження є виявлення

елементів, що відрізняють його від інших інститутів сімейного права Давнього

Риму. Для реалізації цієї мети поставлено такізавдання:

– визначити чинники, які впливали на визначення місця шлюбу в системі

римського права та римського приватного права зокрема;

– у відносинах між подружжя

м виокремити сферу регулювання приватного

права та сферу права публічного;– з’ясувати чинники, що вплинули на формування шлюбу як інституту права.

На розвиток відносин між подружжям в Давньому Римі впливали історичні,

економічні, релігійні, моральні та правові чинники. У зв’язку з цим змінювалося

розуміння шлюбу: як простої цивільної угоди, як таїнства чи як інституту

особливого роду (sui generis). Саме тому, проаналізувавши компоненти правового

життя (права та пов’язаних з ним явищ) Стародавнього Риму, простежимо

розвиток шлюбних відносин, їхній характер та особливості.

Римське приватне право не було цілісною системою права до I–VI століть

(період принципату і домінату) та розвивалося в межах трьох окремих систем

права, що розвивалися паралельно: 1) давнє римське право (ius Quiritium, яка

згодом отримала назву цивільного права (ius civile)), що регулювало відносини між

римськими громадянами; 2) преторська система права (ius praetorium); 3) система

права ius gentium (право народів), завдяки якій регулювались відносини з

іноземцями. Відповідно до цієї структури римське шлюбно-сімейне право аж до

часів Юстиніана (527–565 рр.) розрізняло matrimonium iustum (або iuris civilis) – законний римський шлюб між римськими громадянами та matrimonium iuris

gentium – шлюб міжіноземцями.

Наведене підтверджує сентенція відомого римського юриста Ульпіана (170–

228 рр.): «Публічне право це те, що стосується становища римської держави,

приватне це те, що стосується користі окремих осіб; існує корисне у суспільному

відношенні й корисне у приватному відношенні». Водночас приватне право

поділяється на три частини, оскільки воно складається або з природних приписів,

або з приписів народів, або з приписів цивільних [7, с. 17, 20].

Стає зрозумілим, що у структурі римського права сімейні відносини (зокрема,

становище глави сім’ї, особисті немайнові та майнові відносини в сім’ї тощо)

належали до ius civile та сфери регулювання римського приватного права. До

приватного права належали також шлюбні відносини, в яких інтереси приватні та

публічні тісно пов’язані й інколи важко виокремити сферу регулювання

приватного права від сфери права публічного [1, с. 8]. Це можна пояснити,

зокрема, широким суб’єктним складом учасників цих відносин: домовладика

(paterfamilias) чи опікун (які давали згоду на укладення шлюбу); свідки, (в

присутності яких відбувалися заручини чи власне шлюбна церемонія); органи

влади (які встановлювали конкретні умови вступу в шлюб).

Отже, досліджуючи природу інституту шлюбу в римському праві,

йтиметься про шлюбні відносини як такі, що охоплюють не лише відносини

між чоловіком та жінкою, але й такі, що розглядають їх відносини з третіми

особами. Оскільки останні відігравали важливу роль у створенні правових

наслідків для подружжя. Спочатку влада батька (paterfamilias) щодо всіх членів сім’ї (жінка, діти, раби)

була однаковою і називалась «manus», підкорення якій стало обов’язковим

атрибутом моральності. Оскільки в стародавні часи укладення шлюбу

супроводжувалося переходом в сім’ю чоловіка, виникла концепція розмежування

шлюбу cum manu (з чоловічою владою) і sine manu (без чоловічої влади)

1

.

З розвитком економічного та культурного життя влада paterfamilias зазнала

обмежень та була розмежована щодо жінки (manus mariti), дітей (patria potestas) та

рабів (dominica potestas). Оскільки в класичний період (17 р. до н. е. – 284 р. н. е.)

відносини всередині римської сім’ї (familia) регулювалися аналогічно до сфери

зобов’язального права, то і шлюб нагадував просту цивільну угоду [9, с. 76].

Доказом цього є укладення шлюбу (cum manu) у формі договору (соеmрtіо), що

полягав у купівлі дружини в її paterfamilias або в опікуна. Купівля відбувалася у

присутності п’яти свідків і вагаря (libripens) з вагами. Наречений виголошував

відповідну формулу перед домовладикою (paterfamilias) нареченої. Очевидно,

цьому акту передував обмін питаннями про згоду, проте, безперечно, юридичний

момент полягав не в цих шлюбних обрядах. Припускають, що якийсь час соеmрtіо

була справжньою купівлею дружини, але вже дуже швидко набула рис простої

форми вдаваної чи уявної купівлі (imaginaria venditio).

–––––––––

1

Італійський вчений Дж. Франчозі вважав, що розмежування проведене між шлюбом cum

manu і шлюбом sine manu, є історично необґрунтованим. І пояснював це тим, що шлюб і

manus – різні інститути, і способи виникнення цієї влади не є формами шлюбу: це

стосується, зокрема, укладення шлюбу шляхом покупки (coempitio) і давності (usus).

Є шлюб без manus (достатньо згадати про становище жінки протягом року після укладення

шлюбу і manus без шлюбу, як при тій самій покупці з метою шлюбу до його укладення і в

покупках, зроблених не чоловіком, а його батьком (manus належить батькові, а шлюб –

синові) [4, с. 317]. Так само фактичне шлюбне співжиття протягом року (usus) застосовувало

речово-правовий інститут давності, що давало чоловікові manus над дружиною.

Застосування давності стосовно manus спричинило багато суперечок. Той факт,

що термін usus становив два роки для земельних ділянок і будівель та один рік

для рухомих речей на основі Законів ХІІ таблиць, наштовхнув деяких авторів

на думку, що жінка вважалася рухомою річчю. Закони XII таблиць,

санкціонуючи встановлення manus за допомогою usus, декларують, що дружина

може перешкодити встановленню manus, перервати плин давнини, покинувши

дім чоловіка на три ночі (usurpatio trinoctio). В Законах XII таблиць йдеться,

отже, не про повний розрив співжиття – а лише про усунення manus: пробувши

три ночі поза домом чоловіка, дружина знову повертається до нього й

продовжує спільне життя; під кінець року знову піде на три ночі тощо

[11, с. 61]. Так шлюбне співжиття триватиме все життя, з тією відмінністю від

звичайного шлюбу, що дружина весь час буде вільною від влади чоловіка, буде

юридично чужою йому, зберігаючи своє колишнє становище у своїй кровній

родині.Отже, вже в епоху Законів ХІІ таблиць згадується вид шлюбу без влади

чоловіка (sine manu), що стає єдиною формою подружнього союзу в класичну

епоху та порушує єдність давньої римської патріархальної родини: дружина

позбувається влади paterfamilias й стає поруч із чоловіком як самостійна особа.

Такий шлюб (sine manu) укладали простою шлюбною угодою, після якої вводили

дружину в дім чоловіка (deductio in domum mariti), супроводжували низкою

побутових обрядів, які, втім, юридичного значення не мали [5, с. 5, 31].

Враховуючи наведене, деякі автори (К. Д. Кавелін), порівнюють інститут

шлюбу та інститут володіння (possesio) річчю. Як відомо, римські юристи

розглядали два елементи володіння: corpus possessionis (corpus – матеріальний,

тілесний зв’язок з річчю, який ще називали possessionis naturalis) та animus

possessionis (дух володіння, вольовий елемент, ставлення до речі). Відповідно до

цієї позиції шлюб і володіння мають подібну структуру, адже укладення шлюбу

sine manu відбувалося шляхом угоди deductio in domum mariti. Крім того, як і

володіння, що набувалося solo animo – без матеріального вручення, укладення

шлюбу відбувалося шляхом усної згоди (consensus) без фізичного deductio in

domum mariti [9, с. 69].Наведене підтверджує приватноправовий характер шлюбу, оскільки наявний

такий елемент цивільної угоди, як згода сторін (якщо в шлюб вступають особи,

підвладні домовладиці, то, крім їхньої згоди, потрібна ще згода батьків, за їх

відсутності – найближчих родичів чи опікунів). Водночас розуміння правової

категорії «згоди» як елемента двосторонньої угоди (contractus bilateralis) відрізняє

шлюб від інших відносин у сфері сімейного права, де особи мають взаємні права та

обов’язки незалежно від їх індивідуальної волі.

Однак відомий романіст Р. Зом підкреслював, що у Римі інститут шлюбу

існував на межі права приватного і публічного та, відповідно, базувався на їхнії

засадах. Дослідник цитує твердження римських юристів про публічний характер

умов вступу в шлюб: кажучи «publica nuptiarum utilitas» [7, с. 8].

Про публічність шлюбу засвідчує, зокрема, те, що на момент його

укладення сторони не можуть окреслити всі взаємні права та обов’язки та

передбачити можливі застереження щодо тривалості чи підстави припинення

шлюбу. Публічного характеру інституту шлюбу надає також участь держави,

що встановлює конкретні умови вступу в шлюб чи умови його припинення та потребує дотримання формальної сторони цієї процедури. Так недотримання

вимог щодо досягнення нареченими шлюбного віку, відсутності споріднення,

наявності необхідних правових якостей, мало наслідком абсолютну

малозначність укладеного шлюбу, на що могла послатися будь-яка третя особа,

що була в цьому зацікавленою. Потрібно звернути увагу, що у випадку

зникнення перешкоди для укладання шлюбу, співжиття зверталося в законний

шлюб (justae nuptiae), наприклад, подружжя увійшло в законний вік або

домовладика дав згоду на шлюб; проте законність попереднього співжиття не

відновлювалася.дновлювалася.

Крім того, в історії римського права відомі факти санкціонування державою

шлюбних відносин, шляхом встановлення, наприклад, прямого обов’язку для всіх

чоловіків віком від 25 до 60 років і для всіх жінок у віці від 20 до 50 років бути

одруженими і мати дітей. Особи, що не виконували цього обов’язку, зазнавали

суттєвих обмежень: неодружені (coelibes) не могли нічого одержувати за

заповітом, а одружені, але бездітні (orbi) – лише половину [10, с. 61]. Відтак особи,

які прагнули вступити в шлюб, були змушені пристосовуватися до встановлених

норм та приймати їх, враховуючи природне призначення шлюбу та людську

потребу в ньому (продовження роду).

Римляни ставили різні цілі шлюбу, такі як фізична, що полягала в

продовженні роду, моральна – ґрунтувалася на взаємній любові та шлюбній

вірності, релігійна – для підтримання релігійного культу. Підтвердженням

цього є визначення класичного юриста Модестіна (у 226–224 рр. був

префектом): «Шлюбом є союз чоловіка і жінки, спільність всього їхнього

життя, поєднання людського і божественного права» [6, с. 60]. У цьому

загальному понятті, що його сформулював Модестін, виразилося підпоряд-

кування шлюбно-сімейних відносин правовим нормам, які походять від двох

різних правотворців – з людського і з Божого права. Як прояв вимог

«людського права», шлюбний союз однаковою мірою підпорядкований

приписам публічного і приватного права, а як прояв вимог «божественного

права», шлюб має відповідати вищим релігійним моральним вимогам, що

підносяться над людським правом Враховуючи те, що шлюб розглядають водночас як таїнство та як цивільну

угоду, в науці виникла позиція про його зачислення до інституту особливого

роду (sui generis). Це свідчить про унікальність правової конструкції шлюбних

відносин та відмінність від інших інститутів сімейного права. Зокрема,

І.А. Загорський зазначав, що хоча шлюб охоплює елементи зобов’язального

договору, однак за своїм змістом далекий від його природи, оскільки не має на

меті виконання дій dare, facere, praestare (давати, робити, надавати). Відтак, на

його думку, інститут шлюбу належить зачислити не до галузі договірного права,

а до інститутів особливого роду (sui generis). Г.Ф. Шершеневич, вважаючи

очевидним, що право має регулювати лише ту сферу шлюбних відносин, яка

піддається правовому регулюванню і потребує його водночас звертав увагу на те,

що юридичним фактом, який породжує шлюбні правовідносини, є не договір, а

самі відносини, що виникають на його основі. А отже, також схилявся до думки,

що шлюб є інститутом особливого роду [2, с. 160].

Отож, з наведеного робимо висновок, що шлюб має характер угоди, бо

виникає на підставі порозуміння осіб, але по суті в класичний період римського

права його вже можна називати інститутом, оскільки питання укладення шлюбу

регулюється нормами римського права; факт укладення шлюбу породжує правові наслідки, також передбачені і врегульовані нормами права. З’ясовано,

що інститут шлюбу в римському праві сформувався з урахуванням складної

правової природи шлюбних відносин, їх комплексного характеру (особисті

немайнові права і обов’язки та ті, що на них ґрунтуються, майнові відносини

людей у шлюбі).

Особливістю шлюбних відносин є наявність сукупності засад, які сторони

не мають права змінювати, а повинні цілковито дотримуватися. Інша річ, що ці

засади формує як світська, так і духовна влада. Отже, шлюб спирається на

умови, що мають характер інституцій (досягнення шлюбного віку, наявність

правового статусу, відсутність споріднення між нареченими), а не умов

цивільного договору. Наведене свідчить про унікальність та своєрідність

інституту шлюбу, що стало предметом дискусій, і, як наслідок, зачислення його

до інституту особливого роду.

Враховуючи наведене, не можна залишати поза увагою взаємодію в

шлюбних відносинах публічного та приватного елементів, оскільки саме

вимоги публічного права щодо дійсності шлюбу чи форми його укладення

створюють правові умови та необхідні гарантії для реалізації індивідуального

природного права на шлюб Список використаної літератури

1. Abraham Wl. Zagadnienie kodyfikacji prawa malznskiego / Wl. Abraham. – Lwow, 1927. –

31 s.

2. Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СРСР / Е.М. Ворожейкин. – М. : Юрид.

лит., 1972. – 335 с.

3. Goldberger St. Prawo rzymskie / St. Goldberger. – Lwow : Bibljoteczka Filomaty. – 1934. –

№.9. – 62 s.

4. Дождев Д.В. Римское частное право : учебник для вузов ; под общ. ред. академика

РАН, д-ра. юрид. наук, проф. В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. / Д.В Дождев. –

М. : Издательство НОРМА, 2008. – 480 с.

5. Лубко І.М. Закони ХІІ таблиць : навч. посібник / І.М. Лубко. – Черкаси, 2006. – 64 c.

6. Медведев С.Н. Основные чертыримского частного права : учеб. пособние / С.Н. Медведев –

М. : ВЮЗИ, 1978. – 60 c.

7. Новицкий И.Б. Римское частное право / И.Б. Новицкий. – М. : тип. «Красное знамя»;

тип. «Гудок», 1948. – 158 с.

8. Sohm R. Instytucje, historja I system rzymskiego prawa prywatnego. Cz. 3 : Prawo familijne i

spadkowe / R. Sohm. – Warszawa, 1925. – 754 s.

9. Taubenschlag R. Rzymskie prawo prywatne na tle praw antycznych / R. Taubenschlag. –

Warszawa : Wyd-wo Nauk., 1955. – 364 s.

10. Трофанчук Г.І. Римське приватне право : навч. посібник / Г.І. Трофанчук. – К. : Атіка,

2006. – 167 c.

11. Хутыз М.Х. Римское частное право ; отв. ред. С.А. Чибиряев / М.Х. Хутыз. – М. :

Былина, 1994. – 170 c.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук