Радник

---

Адвокатура України є добровільним професійним громад­ським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інте­реси громадян України, іноземних громадян, осіб без грома­дянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допо­могу.

1. Закон України “Про адвокатуру”, який було прийнято 19 груд­ня 1992 р., врегулював основні аспекти діяльності цього правозахисного інституту. Зокрема, в Законі по-новому вирішено питання на­буття права займатися адвокатською діяльністю, встановлено орга­нізаційні форми її здійснення, значно розширено професійні права адвоката і його обов’язки, передбачено гарантії адвокатської діяль­ності, введено присягу адвоката України, визначено поняття адво­катської таємниці, вирішено питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності і визначено систему органів, упов­новажених видавати і анулювати свідоцтво про право на заняття ад­вокатською діяльністю, врегульовано відносини адвокатури з Мініс­терством юстиції України, іншими державними органами тощо.

2. Згідно з постановою Верховної Ради України “Про порядок введення в дію Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. № 2888-ХП цей Закон набрав чинності з 1 лютого 1993 р., і з цього ж часу втратило чинність Положення про адвокатуру Укра­їнської РСР від 31 жовтня 1980 р. Однак лише 27 квітня 1993 р. у зв’язку з цим Законом і на його розвиток Кабінет Міністрів Укра­їни своєю постановою № 302 затвердив Положення про порядок реєстрації адвокатських об’єднань, що мало надати можливість ут­ворювати їх. Але за Законом адвокатські об’єднання могли утво­рювати лише адвокати, тобто особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Право видавати такі свідо­цтва надавалося виключно кваліфікаційно-дисциплінарним комі­сіям адвокатури, порядок організації і діяльності котрих мали ви­значатися

відповідним Положенням, якого на той час не існувало.

Тобто не могли бути сформовані й кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури. Після неодноразових звернень Спілки адвока­тів України, Всеукраїнського страйкового комітету адвокатів до Президента України і Верховної Ради лише 5 травня 1993 р. Ука­зом Президента було затверджено Положення про кваліфіка­ційно-дисциплінарну комісію адвокатури (КДКА) та Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури при Кабінеті Міні­стрів України (ВККА). З цього часу розпочалося утворення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, видача свідоцтв про право на заняття адвокатською діяльністю, формування адво­катських об’єднань.

3. За час функціонування адвокатури України, побудованої у 1992-1993 роках на нових законодавчих засадах, з урахуванням міжнародних стандартів адвокатської професії та організації ад­вокатур багатьох демократичних країн світу, в Україні напра­цьовано значний досвід, і гостро постала необхідність подальшо­го реформування цього інституту, доопрацювання окремих норм Закону “Про адвокатуру”. Це з очевидністю випливало з тексту прийнятого Закону, в якому не були враховані важливі для прак­тичної адвокатської діяльності пропозиції. Наприклад, введення Єдиного реєстру адвокатів України (ЄРАУ), утворення єдиної ко­місії для прийняття кваліфікаційних іспитів, об’єднання адвокату­ри в єдину професійну організацію, введення обов’язкового ста­жування та підвищення кваліфікації адвокатів, створення системи страхування професійних ризиків та впровадження спеціалізова­ного пенсійного фонду, розширення гарантій адвокатської діяль­ності тощо. Спілка адвокатів України підготувала і декілька разів подавала до Верховної Ради проекти змін і доповнень до Закону, однак вони не були розглянуті, хоча Закон, безумовно, потребує приведення його у відповідність із положеннями Конституції України, міжнародних документів про адвокатуру та чинного за­конодавства.

4. Визначення в Законі адвокатури як громадського об’єднання викликає серйозні зауваження, оскільки в даному разі мова йде про з’єднання всіх адвокатів у єдину спільноту, пов’язану загаль­ними цілями, професійними правами та обов’язками для виконан­ня певних, доручених їм повноважень. Слід зазначити, що понят­тя “громадське об’єднання” в чинному законодавстві України взагалі не існує. У нормативних актах згадуються “громадські ор­ганізації”, “об’єднання громадян”, “об’єднання підприємств” то­що, втім жоден з цих термінів не може бути застосований до адво­катури. Проект Закону “Про адвокатуру”, поданий до Верховної Ради у 1992 році, визначав адвокатуру як “незалежний правовий інститут”.

Адвокатура — поняття узагальнююче, яке не ототожнюється з поняттям адвокатури як об’єднання – юридичної особи. В Консти­туції України не визначено її правовий статус, але з окреслених у ній завдань адвокатури можна зробити висновок, що остання є од­ним з інститутів правової системи держави, який виконує завдан­ня, без здійснення котрих функціонування цієї системи неможли­ве. При цьому адвокатура не належить до жодної з гілок влади, передбачених ст. 6 Конституції України, і в певному сенсі має відігравати роль “дружнього посередника” між державою та/або іншими суб’єктами права в громадянському суспільстві.

Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгре­сом 00Н по запобіганню злочинам у серпні 1990 року, звертають увагу на необхідність забезпечення прав людини і основних сво­бод та ефективну можливість користуватися юридичною допомо­гою, здійснюваною незалежною юридичною професією, при цьо­му встановлюється, що професійні асоціації адвокатів забезпе­чують юридичну допомогу для всіх, хто має в ній потребу, і ко­оперуються з урядом та іншими інститутами для досягнення цілей правосуддя й суспільного інтересу.

Визнавши адвокатуру об’єднанням, законодавець характери­зує його як професійне і водночас громадське. Слід зазначити, що здебільшого і раніше колегії адвокатів розглядались як громадські організації з огляду на притаманні таким організаціям ознаки: добровільність об’єднання громадян, єдність здійснюваних ними цілей, спільні інтереси, самоврядування, недержавний характер організації, незалежність від державних органів тощо. Разом з тим є досить серйозні відмінності адвокатури від громадської організації, а саме: об’єднання громадян лише однієї професії, спеці­альний дозвіл на здійснення діяльності, виконання в рамках ор­ганізації професійної роботи за оплату, відповідальність за нена­лежне здійснення обов’язків тощо.

Закон України “Про об’єднання громадян” містить поняття об’єднання як добровільного громадського формування, створе­ного на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадяна­ми своїх прав і свобод. Зрозуміло, що основні ознаки його не спів­падають з ознаками адвокатури, оскільки остання створюється за принципом єдиної професії, а не за єдністю інтересів; для вико­нання покладених на адвокатуру конституційних завдань, захисту прав громадян, а не для реалізації і захисту власних прав. Згада­ний Закон поділяє об’єднання громадян на політичні партії і гро­мадські організації. Зрозуміло, що ні адвокатуру в цілому, ні адво­катські об’єднання не можна віднести до політичних партій.

Безпідставним є віднесення як адвокатури в цілому, так і адвокатських об’єднань до громадських організацій з огляду на сформульований у ст. З Закону “Про об’єднання громадян” зміст цього терміну. Притаманні громадській організації ознаки — об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів – не є харак­терними як для адвокатури в цілому, так і для адвокатського об’єднання, перш за все тому, що адвокати захищають не свої ін­тереси, а права фізичних та юридичних осіб. Відмінним є і поря­док формування об’єднань громадян, їх реєстрація від порядку, встановленого для адвокатських об’єднань.

Таким чином, аналіз цілей, особливостей формування, організа­ції діяльності не дають підстав розглядати адвокатуру як об’єднан­ня громадян, послуговуючись термінами чинного законодавства, і зокрема як громадську організацію. Не є такими й адвокатські об’єднання, що входять до складу адвокатури. (Див. також ко­ментар до ст. 19.)

5. Завдання адвокатури визначає Конституція України, згідно із ст. 59 якої вони полягають у тому, що адвокатура діє для забез­печення права на захист від обвинувачення і для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних орга­нах. Це формулювання дещо відрізняється від того, що було за­кріплено у 1992 році в Законі України “Про адвокатуру” з по­силанням на Конституцію, і котре, до речі, не відповідало чинній на той час Конституції Української РСР, у якій було зазначено, що для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. Але незважаючи на такі розбіжності, слід зазначити, що наведені у коментованій статті Закону про адвока­туру її завдання відповідають основним напрямам, у яких ведеть­ся адвокатська діяльність — виконання повноважень захисника, здійснення представництва, подання правової допомоги різних видів кожному, хто її потребує, тобто як громадянам України, так і іноземним громадянам, особам без громадянства, юридичним особам.

Стаття про адвокатуру вміщена у розділі II Конституції “Пра­ва, свободи та обов’язки людини і громадянина”, чим підкрес­люється особливий характер цього правового інституту, діяль­ність якого спрямована на допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним Законом. Згідно зі ст. З Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, для виконання якого створюються певні інститути. Покладення саме на адвокатуру ви­значених вище завдань взаємопов’язане з проголошеним вперше на конституційному рівні правом кожного на правову допомогу, в тому числі й безоплатну (у передбачених законом випадках), а та­кож правом кожного на вільний вибір захисника своїх прав.

Віднесення до компетенції саме адвокатури діяльності з забез­печення права на захист від обвинувачення і надання правової до­помоги у визначених Конституцією випадках (при вирішенні справ у судах та інших державних органах) є важливою, забезпе­ченою державою гарантією належного рівня професійного захис­ту, консультування та іншої правової допомоги, оскільки тільки адвокати наділені спеціальними професійними правами, гаран­тіями адвокатської діяльності, лише щодо них встановлені певні професійні обов'язки, правила адвокатської етики та відповідаль­ність за неналежне здійснення адвокатом його обов’язків, перед­бачена адвокатська таємниця, при цьому притягнення адвоката до відповідальності поставлено у певні процедурні рамки.

Оскільки Конституцією прямо обумовлено виконання адвока­турою в судах та інших державних органах двох покладених на неї функцій — забезпечення захисту від обвинувачення та надання правової допомоги, можна дійти висновку, що тільки адвокати можуть в цих органах виконувати вказані види діяльності, і дер­жавні органи мають взаємодіяти саме з ними при вирішенні наве­дених вище функцій адвокатури. У відповідності з Конституцією має вирішуватися питання щодо участі захисника, яким може ви­ступати лише особа, яка має свідоцтво про право на заняття адво­катською діяльністю. Допуск близьких родичів, опікунів і піклу­вальників як захисників (ст. 44 КПК) протирічить ст. 59 Консти­туції України. Вказані в ній види діяльності є виключною компе­тенцією адвокатури і не можуть здійснюватися іншими суб’єкта­ми (близькими родичами, юристами-підприємцями, фахівцями у галузі права тощо) крім осіб, які мають свідоцтво про право на за­няття адвокатською діяльністю.

Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 “суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого норматив­но-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт пря­мої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй”.

Із ст. 59 Конституції випливає, що всі інші, не названі у ч. 2 цієї статті види правової допомоги (наприклад, представництво інте­ресів фізичних та юридичних осіб), не становлять виключної ком­петенції адвокатури, але й вона може здійснювати всі не забороне­ні законом види правової допомоги.

6. Закон визначає адвокатуру як добровільне професійне гро­мадське об’єднання. Таким чином, адвокатура об’єднує всіх осіб, які набули право займатися адвокатською діяльністю, отже саме в рамках цього правового інституту, в межах його організаційної структури вони здійснюють свою професійну адвокатську діяль­ність. Ознака добровільності полягає в тому, що визначення роду занять особою, яка має вищу юридичну освіту, є, безумовно, доб­ровільним, бо її не можна примусити до заняття адвокатською діяльністю і вона вільно виявляє своє бажання складати ква­ліфікаційні іспити, приймати присягу, брати на себе певні обо­в’язки. Зрозуміло, ніхто не може спонукати особу до здійснення адвокатської діяльності всупереч її бажанню, в адвокатуру не роз­поділяють після закінчення вузу, в адвокатуру не призначають і не обирають, адвокатом юрист стає через своє вільне волевиявлення. Отже, добровільність входження до адвокатури не ви­кликає сумнівів. Причому добровільність об’єднання адвокатів в адвокатуру безпосередньо пов’язується з обов’язковістю прина­лежності до неї тих, хто набув статусу адвоката. Обов’язково ад­вокат приймає присягу, якою, беручи на себе обов’язки адвоката, клянеться суворо дотримуватися певних правил при виконанні професійних обов'язків (див. коментар до ст. 15). Добровільність полягає і в можливості вільно вийти з числа осіб, які складають адвокатуру, а законодавством не передбачено будь-яких обме­жень щодо цього, хоча, на жаль, і не встановлено механізму відмо­ви особи від статусу адвоката. Так, ст. 17 Закону “Про адвокату­ру” не передбачає такої підстави припинення адвокатської ді­яльності.

Добровільність входження до адвокатури цілком природньо пов’язується з тим, що чинним законодавством України передба­чено й інші шляхи для отримання права на подання різних видів правової допомоги. Наприклад, на відміну від законодавства, що існувало до прийняття Закону “Про адвокатуру”, яке встановлю­вало обов’язковість членства у колегії адвокатів для набуття пра­ва надавати правову допомогу, зараз особа, яка має вищу юри­дичну освіту, може займатися юридичною практикою на підприємницьких засадах і здійснювати її не набуваючи статусу адвока­та. Принагідне слід зазначити, що монополія колегій адвокатів на подання правової допомоги була скасована значно раніше – з по­явою у 90-х роках правових кооперативів, і не пов’язана з Законом “Про адвокатуру”, як іноді стверджують.

7. Коментована стаття передбачає, що адвокати представляють лише законні інтереси громадян України та інших осіб. Втім, у ст. 6 Закону “Про адвокатуру” йдеться про представництво і за­хист будь-яких інтересів громадян без застосування терміну “за­конний”. Стаття 7 Закону зобов'язує адвоката захищати знов-таки законні інтереси. Докладніше про це див. коментар до ст. 6 (п. 2).

< Попередня   Наступна >