156

---

Стаття 11. Врахування звичаїв при вирішенні судом сімей­них спорів

1. При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересова­ної сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Коментована стаття передбачає можливість врахування зви­чаю при вирішенні судом сімейного спору за заявою заінтересо­ваної сторони. Це може бути місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них. Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК цивільні відносини можуть регулю­ватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичай, як підкреслює О. Іоффе, — це правила поведінки, що складаються у суспільстві стихійно, передаються з покоління у покоління і до­тримуються людьми в силу звички'. У другому абзаці ч. 1 ст. 7 ЦК наголошено на тому, що звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є устале­ним у певній сфері цивільних відносин. А у третьому абзаці ч. 1 цієї статті зазначено, що звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Таким чином, під звичаєм треба ро­зуміти певне не встановлене нормами права правило поведінки, яке склалося в суспільстві стихійно, передається з покоління у по­коління й дотримується людьми в силу звички. Існують звичаї, по­ширені у певному суспільстві, звичаї, що мають місцевий харак­тер, і звичаї національної меншини. Залежно від змісту звичаїв держава може ставитися до них по-різному: визнавати той або інший звичай, ставитися до останнього байдуже або боротися з ним, наприклад, зі звичаєм платити за дружину калим або брати шлюб шляхом викрадення нареченої. Держава може правовим актом санкціонувати звичай, надаючи йому правового значення. Так, у Київській Русі згідно з Кормчою книгою, існування якої датується XI ст., вінчанню передували заручини — змовин

и, під час яких батьки нареченої та нареченого домовлялися про укла­дення шлюбу і посаг. Акт заручин оформлювався спеціальним записом, на випадок порушення обіцянки взяти шлюб встанов­лювалася неустойка — заряд2. В Росії та Україні упродовж трива­лого часу існував звичай заручин, що передбачав не тільки угоду між нареченим та нареченою про майбутній шлюб, а й угоду між їх батьками про шлюб, справляння весілля, посаг. Ст. 31 СК на­дає заручинам правового значення. Як випливає з її змісту, зару­чини — це подання заяви до державного органу РАЦСу про реєстрацію шлюбу (див. коментар до ст. 31).

Під час вирішення судом сімейних спорів звичаї можуть вра­ховуватися, якщо вони не суперечать вимогам СК, інших за­конів та моральним засадам суспільства.

 

< Попередня   Наступна >