113

---

Стаття 18. Захист сімейних прав та інтересів

1. Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. 2. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін. Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором.

Однією з суттєвих ознак суб'єктивного права, як було зазна­чено в коментарі до ст. 14, є можливість примусового захисту останнього у разі його порушення. Ч. 1 ст. 55 Конституції вста­новлює, що права та свободи людини і громадянина захища­ються судом. А відповідно до ч. 2 ст. 124 Основного Закону юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що ви­никають у державі.

Під захистом сімейних прав треба розуміти передбачені зако­ном заходи, що здійснюються державними, як правило судовими, та іншими органами, і спрямовані на визнання цих прав, поновлен­ня останніх та покладення краю їх порушенням.

У літературі прийнято розрізняти заходи відповідальності та заходи захисту1. Перші спрямовані на захист прав потерпілого (наприклад, стягнення аліментів), а другі, крім цього, передба­чають застосування до правопорушника додаткових заходів впливу у вигляді позбавлення прав, обмеження строку їх дії, зменшення обсягу прав або збільшення обсягу обов'язків. Захо­дом відповідальності є також виникнення обов'язку відшкоду­вати моральну шкоду.

Заходи сімейно-правової відповідальності можуть застосов

у­ватись лише до членів даної сім'ї. Треті особи у разі порушен­ня сімейних прав учасників сімейних правовідносин несуть пе­ред ними не сімейно-правову, а цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність2. Суб'єктами права на захист є самі учасники сімейних правовідносин.

Більшість авторів, наприклад, Є. Ворожейкін, Г. Матвєєв, В. Рясенцев, В. Яковлєв, розглядають сімейно-правову відпові­дальність як самостійний вид останньої. М. Антокольська вва­жає, що поняття відповідальності у сімейному праві ідентичне цивільно-правовому і що аналіз відповідальності та заходів за­хисту в цьому праві не дає підстав твердити про наявність якоїсь сімейно-правової специфіки3. З цією думкою важко по­годитись. Під цивільно-правовою відповідальністю треба ро­зуміти передбачені законом або договором майнові наслідки, що настають для особи, яка вчинила цивільне правопорушен­ня, і дістають вияв у виникненні додаткових майнових обтя­жень або у позбавленні цієї особи суб'єктивних цивільних прав. Як слушно зазначає В. Яковлєв, для цивільно-правової відповідальності характерне застосування виключно майнових санкцій. А у сімейному праві переважають санкції особистого характеру. Згідно з нормами чинного законодавства при цьому не можна вимагати відшкодування збитків.

Водночас ч. 1 ст. 196 СК передбачає, що при виникненні за­боргованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати алімен­ти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнен­ня неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми неспла-чених аліментів за кожен день прострочення.

Крім того, цивільно-правова відповідальність може реалізо­вуватись і у добровільному порядку (наприклад, добровільне відшкодування правопорушником збитків), а сімейно-правова — лише у примусовому порядку.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті кожен учасник сімей­них відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Ч. 2 цієї статті передбачає, що способами захисту сімейних прав та інте­ресів, зокрема, є: встановлення правовідношення; примусове ви­конання добровільно не виконаного обов'язку; припинення правовідношення, а також його анулювання; припинення дій, які по­рушують сімейні права; відновлення правовідношення, яке існу­вало до порушення права; відшкодування матеріальної та мораль­ної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором.

Водночас не всі способи захисту сімейних прав, перелічені у коментованій статті, є засобом реалізації санкцій. Так, не є та­ким засобом встановлення правовідношення, наприклад, вста­новлення батьківства, материнства, та відновлення правовідно­шення, яке існувало до порушення права, наприклад, понов­лення батьківських прав (ст. 169 СК). Для сімейного права, як зазначає В. Рясенцев, характерні такі санкції, як витребування у судовому порядку дитини, позбавлення батьківських прав, визнання шлюбу недійсним, скасування усиновлення, визнан­ня усиновлення недійсним, стягнення аліментів тощо.

В. Рясенцев підкреслює, що внаслідок застосування сімей­но-правових санкцій можуть наставати такі наслідки:

1) сімейні правовідносини повністю анулюються з моменту їх виникнення (наприклад, при визнанні усиновлення недійсним) або на майбутнє (наприклад, під час припинення опіки, зумовленого поведінкою опікуна);

2) сімейні правовідносини зберігаються, але у зміненому ви­гляді, втрачаючи свій двобічне зобов'язальний характер; право залишається лише у однієї сторони (наприклад, право на аліменти матиме лише той з подружжя, хто не винний в укла­денні недійсного шлюбу);

3) скорочується обсяг права або тривалість його існування в учасника сімейного правовідношення (наприклад, при роз­поділі сімейного майна суд може зменшити частку одного з по­дружжя);

4) зростає обсяг обов'язку одного з учасників правовідно­шення (наприклад, за умисного ухилення від сплати аліментів останні можуть стягуватися і за минулий час, тоді як у против­ному разі — лише за майбутній);

5) учасник правовідношення позбавляється на певний час можливості здійснювати своє право (наприклад, один з батьків, що проживає окремо, а також дід або баба можуть бути позбав­лені права спілкування з дитиною, якщо це заважає її нормаль­ному вихованню)'.

Захист сімейних прав зазвичай здійснюється судом у позов­ному порядку на вимогу правомочних осіб. Водночас, як вже зазначалося, однією з його особливостей є те, що захист певної групи сімейних правовідносин, пов'язаних з реалізацією таких найважливіших принципів сімейного права, як рівноправність чоловіка та жінки, а також забезпечення інтересів матері й не­повнолітніх дітей, здійснюється за ініціативою правомочних ор­ганів (органів опіки та піклування, прокурора тощо) незалежно від бажання суб'єктів сімейних правовідносин2 (про позови що­до позбавлення батьківських прав див. коментар до ст. 165; що­до скасування усиновлення див. коментар до ст. 240).

Захист сімейних прав, як зазначає А. Сєргєєв, може здійснюватися судом і в порядку окремого провадження у разі встановлення факту батьківства і факту визнання батьківства (глава 37 ЦПК; див. також коментарі до статей 128 і 130 СК)3.

Особливістю захисту сімейних прав є також те, що у деяких випадках він може здійснюватися не тільки судом, а й органа­ми опіки та піклування (ч. 1 ст. 19 СК). Так, згідно з ч. З ст. 145 СК спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішу­ватися органом опіки та піклування або судом, тобто передба­чена альтернативна підвідомчість цього спору. Особливість су­дового порядку захисту сімейних прав полягає й у тому, що іноді сімейно-правові спори суд розглядає за участю органів опіки та піклування (див. коментар до частин 4, 5 і 6 ст. 19).

У тих випадках, коли спори, що виникають із сімейних пра­вовідносин, може вирішувати не тільки суд, а й орган опіки та піклування, звернення до останнього не позбавляє особу права звернення до суду (ч. З ст. 19 СК). Це положення відповідає змісту ст. 124 Конституції, яка передбачає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Положення про підвідомчість усіх спорів, пов'язаних із захис­том прав та свобод громадян і про необов'язковість досудового порядку їх розгляду відповідно до ст. 124 Конституції передба­чене у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя".

Способом захисту сімейних прав та інтересів, як зазначено у п. 6 ч. 2 коментованої статті, є також відшкодування матеріаль­ної та моральної шкоди. На думку Є. Ворожейкіна, моральна шкода підлягає відшкодуванню, якщо потерпілий водночас за­знає й матеріальної шкоди. Питання ж про можливість майно­вого відшкодування суто моральної шкоди має вирішуватися негативно насамперед тому, що цей вид шкоди не може оціню­ватися у грошовому виразі1. Треба зазначити, що цю думку Є. Ворожейкін висловив у 1972 р., коли не існувало інституту відшкодування моральної немайнової шкоди (в Україні поло­ження про можливість відшкодування цієї шкоди (ст. 440-1 ЦК 1963 р.) було встановлене Законом України від 6 травня 1993 р. "Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій". Більш слушною варто визна­ти думку Н. Малеїна, який допускає можливість відшкодуван­ня моральної шкоди і за відсутності матеріальної2.

Навряд чи можна повністю погодитися з положенням п. 6 ч. 2 коментованої статті, що передбачає можливість відшкодування матеріальної та моральної шкоди лише у тому разі, якщо це встановлено СК або договором. Варто врахувати, що у ст. 8 СК закріплена можливість субсидіарного застосування норм ЦК до майнових сімейних відносин, якщо це не суперечить суті ос­танніх. Наявність між суб'єктами сімейних правовідносин осо­бистих, родинних зв'язків, як підкреслює Є. Ворожейкін, не повинна ставити їх у гірше порівняно з іншими громадянами становище. Якщо право або інтерес громадянина порушується, суспільство має захищати їх незалежно від ступеня близькості стосунків, що пов'язують суб'єктів3. Тому треба вважати, що суб'єкт сімейних правовідносин, який зазнав моральної шкоди внаслідок протиправних дій іншого суб'єкта цих правовідно­син, має право на відшкодування цієї шкоди незалежно від відшкодування матеріальної шкоди.

Треба зазначити, що у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди"

підкреслено, що спори про відшкодування моральної шкоди, заподіяної фізичним або юридичним особам, розглядаються су­дами у тих випадках, коли право на таке відшкодування перед­бачене спеціальним законодавством. Уявляється, що таке обме­ження є невиправданим і не відповідає змісту ст. 440-1 ЦК 1963 р. і ст. 1167 ЦК 2003 р., які не передбачають жодних обмежень при відшкодуванні моральної (немайнової) шкоди. Більш слуш­ним є положення п. 2 роз'яснення Президії Вищого арбітраж­ного суду України від 29 лютого 1996 р. № 02-5/95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкоду­ванням моральної шкоди", де зазначено, що чинне законодав­ство не містить вичерпного переліку обставин, за наявності яких юридична особа може вважати, що їй завдано моральної шкоди.

 

< Попередня   Наступна >