191

---

Стаття 20. Застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин

1. До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу. 2. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, по­зовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного ко­дексу України, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Частина 1 коментованої статті встановлює чіткий порядок застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин.

На ці вимоги позовна давність, як правило, не поширюється тому, що в галузі сімейного права переважають особисті немайнові права, з природи яких випливає необхідність їх захисту не­залежно від часу, що минув з моменту порушення зазначених прав, а також тому, що сімейні правовідносини, як особисті, так і майнові, є тривалими і не втрачають здатності до позов­ного захисту доти, поки не припиняться у зв'язку зі смертю особи, досягненням дитиною повноліття чи закінченням вста­новленого у законі певного строку.

Так, зокрема, позовна давність не поширюється на вимоги про визнання шлюбу недійсним, його припинення, визнання батьківства за рішенням суду, відібрання батьками малолітніх дітей від інших осіб та інші спори, пов'язані з дітьми, а також про стягнення аліментів на майбутнє, скасування усиновлення, визнання його недійсним тощо.

Застосування позовної давності до вимог, що випливають з сімейних правовідносин, допускається як виняток лише у тих випадках, коли строк, відведений для захисту порушеного пра­ва, встановлено сімейним законодавством України.

У таких випадках позовна давність застосовується судом відповідно до цивіль

ного законодавства, якщо інше не встанов­лено законом (ч. 2 коментованої статті).

Згідно зі ст. 256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність вста­новлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК).

Сімейне законодавство, зокрема стаття, що коментується, не визначає загальної тривалості позовної давності. Вона передба­чена лише для окремих видів сімейних правопорушень.

Так, нормами сімейного законодавства встановлено трирічну позовну давність для вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності розлученого по­дружжя (ч. 2 ст. 72 СК).

Отже, якщо один з подружжя вважає, що його право було по­рушено, він може звернутися до суду за захистом цього права, але не пізніше, ніж через три роки. У такому разі позовна давність обчислюється з дня, коли один з подружжя дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права власності.

До вимог про визнання батьківства або материнства застосо­вується позовна давність в один рік, перебіг якої починається від дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про своє батьківство чи материнство (ч. 2 ст. 129; ч. З ст. 139 СК).

Позовну давність в один рік встановлено й до вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини. Перебіг цієї позовної давності починається від дня реєстрації народження дитини (ч. З ст. 138 СК). Під час вирішення усіх інших правових питань, що виникають з сімейних відносин, позовна давність не застосовується.

В окремих статтях СК для відповідних правовідносин також встановлено певні строки.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 32 шлюб реєструється після спли­ву одного місяця від дня подання особами заяви про його реєстрацію до державного органу РАЦСу.

Орган РАЦСу виносить постанову про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке не має дітей, після спливу одного міся­ця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана (ч. 2 ст. 106 СК).

У ч. 2 ст. 110 СК закріплено правило, згідно з яким позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один з подружжя вчинив проти­правну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини.

Законом встановлено строк, протягом якого дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності. Якщо після народження дитини остання проживає з матір'ю, дружина має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досягнен­ня нею трьох років. Якщо ж дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з якою вона проживає, має пра­во на утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років (частини 1—3 ст. 84 СК).

У свою чергу чоловік, з яким проживає дитина, має право на утримання від дружини — матері дитини до досягнення остан­ньою трьох років. Якщо ж дитина має вади фізичного або психічного розвитку, чоловік, з яким вона проживає, має пра­во на утримання від дружини до досягнення дитиною шести років (частини 1 і 2 ст. 86 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 88 СК право на утримання має той з подружжя, в тому числі й працездатний, який проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного сто­роннього догляду, однак за умови, що другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу

Право на утримання триває протягом усього часу проживан­ня з дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від ма­теріального становища того з батьків, з ким вона проживає.

За загальним правилом згідно зі ст. 76 СК розірвання шлю­бу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Після розірвання шлюбу особа має право на ут­римання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлю­бу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу та по­требує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, ко­лишня дружина може надавати таку допомогу.

Водночас ч. 4 ст. 76 СК встановлює, що якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обстави­нами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості здобути освіту, працювати, зайняти відповідну по­саду, він має право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу й тоді, коли є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дру­жина може надавати матеріальну допомогу. Право на утриман­ня у такому разі триває протягом трьох років від дня розірван­ня шлюбу.

У ст. 180 СК міститься вказівка на те, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Таким чи­ном, цією правовою нормою встановлено строки існування права на аліменти на користь неповнолітньої дитини. Водночас якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення 23 років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу (ч. 1 ст. 199 СК)

Зі сказаного вище можна дійти висновку, що у зазначених нормах сімейного законодавства встановлено строки здійснен­ня окремих суб'єктивних сімейних прав — припинювані стро­ки, перебіг яких починається з моменту виникнення, а не по­рушення відповідного суб'єктивного права. Після спливу за­значеного в законі строку відповідне суб'єктивне сімейне пра­во припиняється. Отже, зазначені строки не належать до по­зовної давності і правила цього інституту на них не поширю­ються.

Крім того, у ч. 1 ст. 79 і в ч. 1 ст. 191 СК встановлено, що аліменти одному з подружжя і аліменти на дитину присуджу­ються за рішенням суду від дня подання позовної заяви. Якщо буде встановлено, що до звернення до суду позивач вживав за­ходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати, суд з урахуванням обставин справи може присудити їх за минулий час, але не більш як за один рік (при вирішенні питання про сплату аліментів одному з подружжя — ч. 2 ст. 79 СК) або не більш як за три роки (при вирішенні питання про сплату аліментів на дитину — ч. 2 ст. 191 СК). В юридичній літературі існує думка, що такі строки також є позовною давністю.

Водночас, як слушно зазначається фахівцями у галузі теорії сімейного права, така думка не є безперечною. Адже у зазначе­них випадках суд вправі стягнути аліменти не тільки за три ро­ки, що передували зверненню до суду заінтересованої особи, а й за менший строк (залежно від конкретних обставин справи), що не є характерним для позовної давності, яка не може ні зменшуватись, ні подовжуватись судом.

Таким чином, встановлені ч. 2 ст. 79 і ч. 2 ст. 191 СК стро­ки для одержання аліментів за час, що минув, мають інший ха­рактер, ніж позовна давність, оскільки вони визначають лише часові межі для стягнення неодержаних аліментів. Ці строки є припинюваними, тобто такими, що припиняють право на одер­жання якихось сум за їх межами.

Позовну давність у сімейному законодавстві, як й в інших галузях права, встановлено з метою досягнення усталеності у сімейних правовідносинах.

Частина 2 коментованої статті не встановлює певних правил застосування позовної давності. Вона має відсильний характер, вказуючи на те, що у випадках, передбачених ч. 1 цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК Ук­раїни, якщо інше не передбачено СК.

Водночас у тих випадках, коли строк для захисту порушених суб'єктивних прав встановлено сімейним законодавством, діють не усі правила, передбачені главою 19 ЦК, а лише ті з них, що регулюють загальні питання інституту позовної дав­ності.

Так, цивільне законодавство України встановлює, що позов­на давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253—255 ЦК і що цей поря­док не може бути змінено за домовленістю сторін (ст. 260 ЦК). Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прий­нята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (ч. 2 ст. 267 ЦК). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішен­ня (ч. З ст. 267 ЦК).

На позовну давність, встановлену сімейним законодавством України, поширюються правила про визначення початкового моменту її перебігу, а також про його припинення, перериван­ня й поновлення.

У випадках встановлення для певних вимог, що випливають з сімейних відносин, позовної давності правильне визначення початкового моменту її перебігу має важливе значення для вирішення спору судом.

За загальним правилом згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК перебіг по­зовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Виняток з цього правила може бути встановле­но законом.

Це правило застосовується, зокрема, при вирішенні судом спорів за позовами про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, заявленими після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 72), про визнання батьківства (ч. 2 ст. 129), материнства (ч. 2 ст. 139 СК).

Особливі правила визначення початкового моменту перебігу позовної давності встановлені законом щодо вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини. Відповідно до ч. З ст. 138 СК перебіг позовної давності за та­кою вимогою починається від дня реєстрації народження дити­ни в органі РАЦСу.

Таким чином, у тих випадках, коли для окремих вимог, які випливають із сімейних відносин, встановлено позовну давність, вона обчислюється, якщо інше не встановлено зако­ном, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Єди­ний виняток з цього правила закріплено у ч. З ст. 138 СК.

Звичайно особа, яка наділена конкретним суб'єктивним правом, дізнається про порушення останнього у момент вчинення цієї дії. У такому разі визначення початкового моменту перебігу позовної давності не викликає утруднень.

Більш складним є визначення початкового моменту перебігу позовної давності у тих випадках, коли згідно з законодавством особа повинна була дізнатися про порушення свого суб'єктив­ного права. Встановлюючи таке правило, законодавець хотів підкреслити, що особа не може байдуже ставитися до своїх суб'єктивних прав.

Суд, який вирішує спір, у зазначених випадках визначає по­чатковий момент перебігу позовної давності на підставі доказів, що свідчать про те, що дана особа не могла не дізнатися про порушення свого суб'єктивного права. У такому разі посилан­ня на непоінформованість про стан свого суб'єктивного права не може бути підставою для обчислення початкового моменту перебігу позовної давності. У противному разі це могло б при­звести до необгрунтованого збільшення строку, встановленого для захисту порушеного права.

Відповідно до ст. 30 ЦПК якщо позивач посилається на те, що він не знав і не міг знати про порушення свого суб'єктив­ного права, він має довести цю обставину в суді. Так само як­що відповідач твердить, що позивач знав або повинен був зна­ти про порушення свого суб'єктивного права, він не звільняється від обов'язку подання з цього приводу доказів. Оцінюючи подані докази в їх сукупності, суд визначає початко­вий момент перебігу позовної давності.

У ч. 1 ст. 263 ЦК закріплено випадки зупинення перебігу по­зовної давності. Згідно з цією статтею перебіг позовної давності зупиняється: якщо пред'явленню позову перешкоджала надзви­чайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна си­ла); у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини; якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

Згідно з ч. 2 зазначеної статті у разі виникнення перелічених обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час їх існування.

Відповідно до ч. З ст. 263 ЦК від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг останньої продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Цивільний кодекс передбачає також випадки переривання перебігу позовної давності. Цей перебіг переривається вчинен­ням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; у разі пред'явлення особою позову до одного Із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (ст. 264). Згідно зі ст. 265 ЦК залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Відповідно до цієї ж статті якщо суд залишив без розгляду позов, пред'явлений у кримінальному процесі, час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням су­ду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців.

Закон (ч. 4 ст. 267 ЦК) встановлює підставу для відмови у позові. Нею є сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі. Водночас якщо суд визнає поваж­ними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч. 5 ст. 267 ЦК).

До поважних причин пропущення позовної давності судова практика, зокрема, відносить: тривалу тяжку хворобу позивача; його тривале перебування у відрядженні; перебування позивача у місцях позбавлення волі внаслідок судової помилки; невстановлення місця проживання громадянина, який порушив пра­во, тощо. Цей перелік не є вичерпним. Однак він дає підстави для висновку про те, що поважними причинами пропущення позовної давності є такі обставини, що роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.

Усі зазначені правила застосовуються головним чином до майнових відносин, зокрема тих, що пов'язані з поділом спільної сумісної власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК), а також до відносин, які регулюються ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138 і ч. З ст. 139 СК.

 

< Попередня