Стаття 52. Основні та додаткові покарання

Загальна частина - Розділ X (ст.50-64)
106

Стаття 52. Основні та додаткові покарання

1. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлен­ня волі на певний строк, довічне позбавлення волі. 2. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. 3. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання. 4. За один злочин може бути призначено лише одне основне покаран­ня, передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу. До ос­новного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових пока­рань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом. 5. Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передбачену статтями 389 та 390 цього Кодексу.

 

1. У статті 52 КК всі види покарань, що входять до їх системи, поділя­ються за порядком призначення (способом застосування) на три групи: а) основні (ч. 1); б) додаткові (ч. 2) і в) покарання, що можуть бути при­значені як основні, так і як додаткові (ч. 3).

2. Основними є покарання, які призначаються тільки самостійно і ні за яких умов не можуть приєднуватися як додаток до інших видів покарання. Закон (ч. 1 ст. 52 КК) відносить до них громадські роботи (ст. 56 КК); ви­правні роботи (ст. 57 КК); службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК); арешт (ст. 60 КК); обмеження волі (ст. 61 КК); тримання в дис­циплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК); позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК); довічне позбавлення волі (ст. 64 КК).

3. Додатковими є покарання, які самостійно (без поєднання з основним покаранням)

призначені бути не можуть і лише приєднуються як додаток до основного покарання. Закон (ч. 2 ст. 52 КК) відносить до них позбавлен­ня військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного кла­су (ст. 54 КК) та конфіскацію майна (ст. 59 КК).

4. У частині 3 ст. 52 КК виділяється група так званих змішаних покарань, які можуть бути призначені судом як основні, так і як додаткові. До них відно­сяться штраф (ст. 53 КК) та позбавлення права обіймати певні посади або зай­матися певною діяльністю (ст. 55 КК). Закон не встановлює якихось особли­вих правил їх застосування і порядок їх призначення залежить від того, як саме — як основне чи додаткове покарання — вони застосовуються судом за конкретний злочин. Тому правила, що визначають порядок призначення ос­новних і додаткових покарань, цілком поширюються і на цю групу покарань.

5. Якщо в частинах 1—3 ст. 52 КК усі покарання поділяються на певні групи, то в ч. 4 цієї норми визначається значення цієї класифікації для по­рядку призначення кожній із зазначених груп покарань. Відповідно до ч. 4 ст. 52 КК за один злочин може бути призначене тільки одне основне пока­рання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК, а до останнього може бути приєднане одне або кілька додаткових покарань у випадках і по­рядку, передбачених КК. ,

6. Отже, у ч. 4 ст. 52 КК закон не тільки встановлює загальні правила призначення основних та додаткових покарань, а й зобов'язує суд врахову­вати при цьому положення тих норм Загальної частини КК, в яких сформу­льовані підстави, порядок та умови застосування окремих видів покарань, а також вказує на необхідність виходити з особливостей конструкції (побудо­ви) конкретних санкцій статей Особливої частини КК, в яких ці види пока­рань безпосередньо передбачені.

7. Аналіз цих норм Загальної частини КК і санкцій статей Особливої ча­стини КК свідчить, що порядок призначення (спосіб застосування) основ­них і додаткових покарань має свої особливості.

При призначенні основних покарань суд повинен враховувати такі особ­ливості їх застосування:

1) основне покарання завжди передбачене в санкції статті Особливої час­тини КК;

2) основне покарання може бути передбачене в санкції: а) без поєднання з додатковим покаранням; б) у поєднанні з одним додатковим покаранням;

в) у поєднанні з кількома додатковими покараннями;

3) постановлення обвинувального вироку з призначенням покарання при­пускає (передбачає) обов'язкове призначення судом основного покарання;

4) призначення (обрання) судом основного покарання певного виду (на­приклад, позбавлення волі чи виправні роботи) можливе лише за умови, як­що цей вид покарання безпосередньо передбачений в санкції тієї статті Особ­ливої частини КК, за якою засуджується винний. Виняток із цього загаль­ного правила припустимий лише у випадках, зазначених у ч. 1 ст. 58, у ч. 1 ст. 62, а також при застосуванні ч. 1 ст. 69 КК (див. коментар до статей 58, 62 та 69 КК);

5) за один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання. При цьому воно може бути призначене: а) без приєднання до нього додат­кового покарання; б) із приєднанням одного додаткового покарання; в) із приєднанням декількох додаткових покарань.

8. При призначенні додаткових покарань суд повинен враховувати такі особливості їх застосування:

1) додаткове покарання за будь-яких умов не може бути призначене са­мостійно (без основного) і завжди лише приєднується як додаток до основ­ного;

2) додаткове покарання може бути: а) передбачене в санкції Особливої частини КК і призначене судом; б) передбачене в санкції, але не призначе­не судом (див. п. 9 коментарю до ст. 52 КК); в) не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, але призначене судом на підставі норм Загальної частини КК (див. коментар до статей 54 та 55 КК); г) не передбаче­не в санкції і не призначене судом;

3) за один злочин суд має право призначити як одне, так і декілька до­даткових покарань одночасно або відповідно до санкції статті Особливої ча­стини КК, у якій фігурують одне чи декілька додаткових покарань (напри­клад, ч. 5 ст. 191, ч. З ст. 209 КК), або на підставі норм Загальної частини КК (див. коментар до статей 54, 55 КК);

4) усі види додаткових покарань за способом їх призначення можуть бу­ти поділені на три групи: а) до першої входять штраф та конфіскація май­на, які можуть бути призначені судом як додаткові покарання лише за умо­ви, якщо вони прямо передбачені в санкції статті Особливої частини КК (див. коментар до ч. З ст. 53 та ч. 2 ст. 59 КК); б) до другої групи входить позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, яке, як додаткове покарання, може бути призначене судом і на підставі санкції статті Особливої частини КК, в якій воно передбачене (наприклад, статті 191, 286 КК), і на підставі норми Загальної частини КК (ст. 55 КК), якщо в санкції воно не передбачене (див. коментар до ч. 2 ст. 55 КК);

в) третю групу представляє позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, яке може бути призначене тільки на підставі ст. 54 КК, тобто норми Загальної частини КК, оскільки в жодній із санкцій статей Особливої частини КК це додаткове покарання не фігурує.

9. Порядок призначення додаткового покарання залежить і від особливо­стей конструкції санкції статті Особливої частини КК. В одних із цих санкцій додаткове покарання передбачене як обов'язкове (наприклад, ч. 2 ст. 191, ч. З ст. 364 КК), а в інших — як факультативне (наприклад, ч. 1 ст. 191, ч. 2 ст. 233 КК).

У першому випадку питання про необхідність призначення додаткового покарання вирішене у самому законі (санкції), який покладає на суд обов'язок його призначити. При застосуванні таких санкцій відмова від при­значення зазначеного в них обов'язкового додаткового покарання допус­кається лише за наявності підстав, передбачених у ст. 69 КК. Рішення суду про відмову від призначення такого додаткового покарання повинно бути в такому випадку обов'язково мотивоване у вироку, в якому робиться поси­лання на ч. 2 ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК).

У другому випадку питання про доцільність призначення факультативно­го додаткового покарання вирішується за розсудом суду з урахуванням об­ставин конкретної справи, даних про особу винного і з обов'язковим моти­вуванням у вироку прийнятого судом рішення.

10. Відповідно до ч. 5 ст. 52 КК ухилення засудженого від покарання, призначеного обвинувальним вироком суду, що набрав чинності, визнається злочином проти правосуддя і має наслідком відповідальність за статтями 389 та 390 КК. У цих нормах установлена відповідальність за ухилення від по­карань, передбачених статтями 53, 55, 56, 57, 61 та 63 КК. Причому відповідальність за ухилення від сплати штрафу (ст. 53 КК) і від позбавлен­ня права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) настає за ч. 1 ст. 389 КК незалежно від того, призначені ці по­карання як основні чи як додаткові.

Якщо ухилення від відбування таких видів покарань, як арешт (ст. 60 КК), позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) та довічне поз­бавлення волі (ст. 64 КК) містять ознаки втечі засудженого з місця відбу­вання цих покарань, відповідальність настає за ст. 393 КК (див. коментар до статей 389, 390 та 393 КК).

Умисне невиконання службовою особою вироку суду, що набрав чин­ності, яким призначене покарання, має наслідком відповідальність за ст. 382 КК (див. коментар до ст. 382 КК).

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук