47

---

Розділ II

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ'Я ОСОБИ

Стаття 115. Умисне вбивство

1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій лю­дині, - карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років. 2. Умисне вбивство: 1) двох або більше осіб; 2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебува­ла у стані вагітності; 3) заручника; 4) вчинене з особливою жорстокістю; 5) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб; 6) з корисливих мотивів; 7) з хуліганських мотивів; 8) особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку; 9) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення; 10) поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням стате­вої пристрасті неприродним способом; 11) вчинене на замовлення; 12) вчинене за попередньою змовою групою осіб; 13) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116—118 цього Кодексу, — карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку, перед­баченому пунктом 6 частини другої цієї статті.

 

1. Життя людини, згідно зі ст. З Конституції України, є найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може свавільно позбавити її життя. Тому охорона життя людини — най­важливіше завдання кримінального права України. Серед злочинів проти особи вбивство становить особливу небезпеку. Це найтяжчий злочин проти життя людини, тому рішуча боротьба з вбивствами є важливим завданням правоохоронних органів.

2. У частині 1 ст. 115 КК дається поняття вбивства як умисного проти­правного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, в ст. 119 КК передба­чена від

повідальність за вбивство через необережність. Тому загальне понят­тя вбивства може бути визначене як умисне або необережне протиправне за­подіяння смерті іншій людині.

3. Об'єктом вбивства є життя людини.

Початковим моментом життя як об'єкта посягання при вбивстві слід вважати початок фізіологічних пологів. Тому посягання на плід після почат­ку пологового процесу є посяганням на життя людини. При цьому не має значення, що дитина, яка народжується, ще не розпочала самостійного, по-заутробного життя і навіть не відділилася від утроби матері. Посягання на плід, що відділився від утроби матері внаслідок пологового процесу (неза­лежно від його життєздатності), тим більше є посяганням на життя. У свою чергу, посягання на плід людини до початку пологового процесу не є пося­ганням на життя (незалежно від віку плода) і не може кваліфікуватися як вбивство. Внутрішньоутробне знищення плода до початку пологів може тяг­ти відповідальність за незаконне проведення аборту. Як посягання на жит­тя слід розглядати й умертвіння дитини, що народилася в результаті перед­часних пологів (у тому числі штучних). Якщо було здійснено спробу позба­вити життя дитину, що народилася мертвою, відповідальність має настава­ти за замах на вбивство (непридатний замах).

Кінцевим моментом життя вважається біологічна смерть, тобто момент, коли внаслідок припинення роботи серця відбулися незворотні процеси роз­паду клітин центральної нервової системи. Від біологічної смерті відрізня­ють клінічну, коли, незважаючи на припинення дихання і серцебиття, про­тягом дуже короткого часу життя в організмі не припиняється і його життєздатні функції можуть бути відновлені. Навмисне приведення людини в стан клінічної смерті у випадку, коли біологічна смерть не настала, може кваліфікуватися як замах на вбивство. У свою чергу, за певних умов може бути визнано вбивством посягання на життя людини, що перебуває в стані клінічної смерті. Дії винного, спрямовані на вбивство померлого раніше, є замахом на непридатний об'єкт.

4. Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від її життєздатності (хворої, божевільної, такої, що перебуває в безнадійному стані внаслідок травми, хвороби тощо), моральних якостей, віку (немовля­ти, старого), службового становища тощо.

5. Вбивство — це позбавлення життя іншої людини. Самогубство і замах на самогубство не може розглядатися як злочин.

6. Об'єктивна сторона вбивства характеризується: 1) діянням у вигляді посягання на життя іншої людини; 2) наслідком у вигляді смерті людини;

3) причинним зв'язком між вказаними діянням та наслідком. -

7. Вбивство може бути вчинено шляхом як дії, так і бездіяльності. Для позбавлення людини життя може бути застосований як фізичний (удар но­жем, здавлювання шиї, отруєння тощо), так і психічний вплив (спричинен­ня психічної травми, що заподіяла смерть, підмова до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту тощо). Для вбивства винний може ви­користати м'язові зусилля свого тіла, різні знаряддя (ніж, камінь та ін.), а також привести в дію різноманітні механізми та речовини (пістолет, отрута тощо). З цією ж метою можуть бути використані явища природи, джерела підвищеної небезпеки, обстановка стихійного лиха тощо.

У разі вбивства шляхом бездіяльності йдеться про невчинення винним дії, яка б запобігла настанню смерті, за умови, що він був зобов'язаний здійснити її та мав можливість зробити це. Таке зобов'язання діяти може випливати із закону або інших нормативних актів (наприклад, мати, яка за законом зобов'язана піклуватися про немовля, не годує його), службо­вого становища або професійних обов'язків (наприклад, особа медичного персоналу для спричинення смерті хворому не застосовує необхідного лікування), попередніх дій винного (наприклад, залишення кого-небудь у небезпеці для позбавлення його життя і невжиття заходів щодо його вря­тування) тощо. і

8. В окремих випадках на кваліфікацію вбивств може впливати спосіб їх вчинення (наприклад, вбивство способом, небезпечним для життя багатьох осіб).

9. Обов'язковою ознакою закінченого складу вбивства є настання злочин­ного наслідку — смерті людини. Відсутність такого наслідку виключає мож­ливість притягнення до відповідальності за закінчений злочин. У таких ви­падках в діях винного можуть бути ознаки готування до вбивства або зама­ху на вбивство.

10. Для притягнення до кримінальної відповідальності за вбивство не­обхідно встановити причинний зв'язок між діянням винного і настанням смерті потерпілого. Це питання має вирішуватися слідчими та судовими ор­ганами в кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Тут треба виходити з того, що причинний зв'язок є об'єктивним та існує поза нашою свідомістю. Причинний зв'язок, що встановлюється, має бути не випадковим, а необхідним. Тому дія або бездіяльність особи може бути визнана причиною смерті іншої людини лише тоді, коли цей наслідок мав свою підставу у вчиненому діянні, ним породжувався, тобто був його необхідним результатом.

Процес розвитку причинного зв'язку припускає, що причина завжди в часі передує наслідку. При цьому не має значення, як скоро після вчинен­ня злочинної дії настала смерть. Цей проміжок часу може бути значним. У справі М., засудженого за умисне вбивство з хуліганських мотивів, Вер­ховний Суд України вказав, що хоча смерть і настала на 37 добу після одер­жаних поранень, суд, виходячи з того, що засуджений з великою силою за­вдавав удари ножем в місця розташування життєво важливих органів, а та­кож з урахуванням висновків експертизи, правильно визнав, що смерть по­терпілого перебуває в безпосередньому причинному зв'язку із заподіяними йому ушкодженнями (Судебная практика... — С. 6).

Нерідко помилки при дослідженні питання про наявність причинного зв'язку у справах про вбивство допускаються тоді, коли дії підсудного лише посередньо обумовили настання обставин, які послужили безпосередньою причиною смерті потерпілого.

Так, засуджений за умисне вбивство П., перебуваючи у стані сп'яніння, під час сварки зі своєю тещею С. завдав їй два удари молотком по голові, спричинивши відкриту череипо-мозкову травму з переломом правої тім'яної кістки, від чого через 25 днів теща померла. Верховний Суд України констатував, що таке рішення не випливає з обставин справи. Судово-медичною експертизою трупа встановлено, що смерть С. сталася не внаслідок травми голови, а від гнійного запалення легень, а та­кож низки патологічних змін з боку серцево-судинної системи. З цього випливає, що смерть потерпілої не була необхідним наслідком дій П., не перебувала з ними в прямому причинному зв'язку. Тому П. не може нести відповідальність за закінче­ний злочин і його дії належить кваліфікувати як замах на умисне вбивство (Судеб-ная практика... — С. 3—4).

11. Вбивство — це протиправне позбавлення життя. Спричинення смерті, яке протиправним назвати не можна, поняттям вбивства не охоплюється. Наприклад, не є вбивством позбавлення життя людини в стані правомірної необхідної оборони. Але згода потерпілого на позбавлення його життя не є обставиною, що виключає протиправність вбивства. Так, зокрема, вбивство на прохання вбитого, вчинене з почуття жалю до нього, тягне за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.

12. З суб'єктивної сторони вбивство може бути умисним (статті 115— 118 КК) або необережним (ст. 119 КК). Обвинувачення особи у вчиненні вбивства, яке ґрунтується тільки на факті наслідків, що настали, за відсут­ності умисної або необережної вини, являє собою об'єктивне ставлення, чу­же кримінальному праву. Тому у справах про вбивство суд повинен ретель­но досліджувати усі обставини, що свідчать про те, чи діяв обвинувачений умисно або необережно.

13. Умисне вбивство може бути вчинене з прямим умислом, коли винний усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяль­ності), передбачає його суспільне небезпечні наслідки у вигляді смерті іншої людини і бажає її настання, або з непрямим умислом — коли винний хоча і не бажає настання смерті іншої людини, але свідомо припускає її на­стання.

Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їхні стосунки. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значен­ня не має (п. 22 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про зло­чини проти життя і здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2).

Умисне поранення життєво важливих органів потерпілого, внаслідок чого сталася смерть, судова практика розцінює як свідчення умислу вин­ного на позбавлення життя і кваліфікує такі дії як умисне вбивство (Рад. право. - 1962. - № 1. - Ст. 151).

Вбивство, яке було наслідком дії особи, котра хоча й не ставила собі за мету позбавлення життя, але байдуже ставилася до такого наслідку, мож­ливість якого вона свідомо допускала, має кваліфікуватися як умисне вбив­ство. Відповідальність за умисне спричинення смерті настає і у випадках, коли винний, умисно завдаючи шкоду потерпілому, не передбачає конкрет­но, яка саме шкода матиме місце, допускаючи можливість будь-якої шкоди, в тому числі й смерті, яка фактично настає. Так, удар, завданий каменем, який був кинутий з невеликої відстані в голову потерпілого, внаслідок чого сталася смерть, слід кваліфікувати як умисне вбивство, оскільки в цьому разі винний допускав можливість настання такого результату.

14. У разі так званої помилки в особі потерпілого, тобто коли позбавляють життя людину, яку помилково сприйняли за іншу особу, котру мали намір вбити, винний підлягає відповідальності за умисне вбивство, а не за вбивст­во через необережність. Неправильно також кваліфікувати ці дії за су­купністю злочинів як замах на вбивство і вбивство з необережності.

К., перебуваючи у стані сп'яніння, вчинив бійку з С., під час якої останній уда­рив К. цеглиною. К. забіг на подвір'я до свого брата, схопив стамеску і, бажаючи вбити С., став розшукувати його. Прийнявши М. за С., якого він розшукував, К. ударив його лезом стамески в голову, від чого М. номер. Обласний суд засудив К. за умисне вбивство. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду Ук­раїни, розглядаючи справу в касаційному порядку, кваліфікувала дії К. як замах на вбивство С. та необережне вбивство М. Пленум Верховного Суду України визнав таку перекваліфікацію дії К. неправильною і вказав, що К., маючи намір вбити С., помилково прийняв за нього М. та вбив останнього. Така помилка не усуває умис­ної вини К. у вчиненому вбивстві. Досить, щоб винний розумів, що внаслідок його дій може статися смерть людини (Рад. право. — 1962. — № 3. — С. 137).

Отже, особа, яка мала умисел на вбивство певної людини, але помилко­во вбила іншу, повинна відповідати за умисне вбивство.

15. Від убивства, пов'язаного з помилкою в особі потерпілого, слід відрізняти випадки так званого відхилення дії. Наприклад, А., бажаючи вбити Р., стріляє в нього, але влучає в І., який стояв неподалік, і вбиває його. У цій ситуації А. підлягає відповідальності за замах на умисне вбив­ство Р. і за необережне вбивство І. Якщо щодо смерті І. неможливо вста­новити необережну вину А., він підлягає відповідальності лише за замах на вбивство Р.

16. Правильна кваліфікація умисного вбивства припускає ретельне дослідження мотиву та мети вчинення злочину. Так, виходячи з мотиву та мети в деяких випадках здійснюють розмежування видів умисного вбивства за обтяжуючих обставин, відмежування кваліфікованого вбивства від про­стого вбивства та вбивства за пом'якшуючих обставин. Урахування мотиву та мети сприяє правильному визначенню ступеня суспільної небезпечності вчиненого вбивства й індивідуалізації покарання. Встановлення мотиву та мети вчиненого вбивства є важливим і в профілактичному плані.

17. При аналізі суб'єктивної сторони вбивства може постати питання про відмежування умисного вбивства від умисного тяжкого тілесного ушкоджен­ня, що спричинило смерть потерпілого. Визначальним при його вирішенні, як зазначив Пленум Верховного Суду України, є суб'єктивне ставлення вин­ного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоп­люється умислом винного, а в разі заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до на­стання смерті характеризується необережністю. Вирішуючи це питання, су­ди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясуван­ня змісту і спрямованості умислу винного (п. 22 постанови ПВСУ «Про су­дову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи», а та­кож п. 13 коментарю).

С. був засуджений обласним судом за умисне заподіяння потерпілій тяжких уш­коджень, що спричинили смерть. Перебуваючи у стані сп'яніння, С. завдав по­терпілій удар у живіт. Судово-медична експертиза у своєму висновку зазначила, що була завдана колото-різана рана в живіт розміром 20 см, причому через цей отвір відбулося випадіння кишечника. Смерть сталася від гнійного перитоніту, спричиненого проникаючим пораненням в черевну порожнину. Пленум Верховно­го Суду України, що розглядав цю справу, визнав, що суд, виходячи з висновку су­дово-медичної експертизи щодо причини смерті, дійшов неправильного висновку про те, що С. не мав наміру вбити потерпілу, а хотів заподіяти їй лише тяжке тілес­не ушкодження. Суд не урахував знаряддя та спосіб вчинення злочину і сам харак­тер поранення. Дії С. слід кваліфікувати як умисне вбивство. На підставі цього ви­рок було скасовано і справу направлено на новий судовий розгляд (Рад. право. — 1964. - № 5. - С. 134).

Верховний Суд України визнав неправильним засудження за умисне вбивство К., який завдав кілька ударів ногою своїй дружині, внаслідок чого вона померла. Судова колегія з кримінальних справ вказала, що самий факт завдання ударів ногами в різні частини тіла ще не свідчить про наявність умислу на вбивство. Верховний Суд дійшов висновку, що пояснення К., який заперечував умисел на вбивство дружини, нічим не спростовані, і кваліфікував його дії як умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілої (Рад. право. — 1973. — № 3. — С. 103).

18. Про необережну вину при вбивстві див. коментар до ст. 119 КК.

19. Згідно зі ст. 22 КК суб'єктом умисних вбивств, передбачених стаття­ми 115—117 КК, може бути особа, яка досягла 14-річного віку, а суб'єктом вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК) та вбивства че­рез необережність (ст. 119 КК) — особа, яка досягла 16-річного віку. У разі потреби має призначатися судово-психіатрична експертиза для вирішення питання про осудність особи, яка вчинила вбивство.

20. Закінченим злочином вбивство слід вважати з моменту настання смерті потерпілого.

Готування до злочину може полягати в підшукуванні або пристосуванні засобів чи знарядь, підшукуванні співучасників або змові на вчинення зло­чину, усуненні перешкод, а також іншому умисному створенні умов для вчи­нення злочину. Підшукування засобів або знарядь вбивства може полягати в придбанні вогнепальної або холодної зброї, отрути, виготовленні таких предметів та ін. Пристосування засобів або знарядь вбивства може поляга­ти у приведенні предметів, які є у злочинця чи придбані ним, до такого ста­ну, що зробило б можливим або полегшило їх використання для вчинення вбивства. Під іншим умисним створенням умов для вчинення вбивства слід розуміти усунення можливих перешкод, створення умов для наступного приховування слідів злочину тощо.

Замах на злочин має місце тоді, коли діяння винного було безпосередньо спрямоване на позбавлення життя іншої людини, але злочинний наслідок (смерть) не настав з причин, незалежних від волі винного. До дій, безпосе­редньо спрямованих на позбавлення життя, можна віднести, наприклад, за­вдання жертві удару ножем в життєво важливі органи, постріл у жертву, да­вання отрути тощо.

Замах на вбивство може бути вчинений лише за наявності прямого умис­лу на позбавлення життя потерпілого. Якщо такий умисел не встановлений, замах на вбивство відсутній, а вчинене належить кваліфікувати за наслідка­ми, що настали.

Так, Ф. було засуджено за замах на вбивство свого брата Ф. І. за таких обста­вин: перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння під час сварки з Ф. І. він вдарив останнього молотком по голові, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, небез­печні для життя в момент заподіяння. Смерть Ф. І. не настала завдяки своєчасно наданій медичній допомозі. Разом з тим, будь-яких доказів того, що Ф. мав намір позбавити брата життя, у справі немає. Про відсутність такого наміру свідчить ха­рактер взаємовідносин між братами як до, так і після вчинення злочину, та факт за­вдання засудженим лише одного удару і припинення злочинних дій за відсутності перешкод для їх продовження. За таких обставин Верховний Суд України кваліфікував дії винного як умисне тяжке тілесне ушкодження (ВВСУ. — № 3. — 2002. - С. 16-17).

Пленум Верховного Суду України у п. 4 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи» звернув ува­гу судів на те, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільне небезпечні наслідки і бажає їх настання).

Судова практика повністю поділяє точку зору, згідно з якою прямий уми­сел має місце, зокрема, у випадках, коли винний усвідомлював, що внаслідок його дій з невідворотністю настає смерть іншої людини. Завдання ушкод­жень в життєво важливі органи тіла, які, як правило, спричиняють смерть потерпілого, але не призвели до смертельного наслідку лише через випадко­вий збіг обставин, незалежних від волі винного, належить кваліфікувати не за наслідками, що сталися, а як замах на умисне вбивство (Судебная прак­тика... — С. 26).

Якщо ж винний діяв не з прямим, а з непрямим умислом, він не може нести відповідальність за замах на вбивство. Тому у випадках, коли особа, завдаючи іншій особі тілесні ушкодження, свідомо допускає настання будь-яких наслідків, у тому числі й смерті, вона не може бути притягнута до відповідальності за замах на вбивство.

Злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство й у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров'ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках повинна наставати лише за наслідки, які фактично були заподіяні.

У разі добровільної відмови від вчинення вбивства відповідальність може наставати лише за фактично вчинене діяння, якщо воно утворює інший склад злочину. Пленум Верховного Суду України спеціально зазначив, що якщо відмова мала місце вже після вчинення дій, які особа вважала за не­обхідне виконати для доведення злочину до кінця, але його не було закінче­но з причин, що не залежали від її волі, діяння належить кваліфікувати відповідно до ч. 2 ст. 15 КК як закінчений замах на злочин, який особа ба­жала вчинити (п. 4 постанови ПВСУ«Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

Відмова від повторення посягання, що сталася після закінченого замаху на умисне вбивство, не може впливати на кваліфікацію вчиненого злочину.

21. Умисне вбивство може бути вчинене у співучасті, що підвищує його суспільну небезпечність. У цих випадках суд зобов'язаний ретельно з'ясува­ти ступінь участі і роль у вчиненому злочині кожного з притягнутих до відповідальності.

Кожна з осіб, які з умислом на вбивство завдали потерпілому поранення в життєво важливі органи, незалежно від того, яке з поранень виявилося безпосередньою причиною смерті потерпілого, повинні відповідати за умис­не вбивство як співвиконавці.

Підбурювання до вбивства виявляється у схиленні до злочину різними способами (умовляння, прохання, переконання, підкуп, погроза, обман, при­мус тощо). Відповідальність за підбурювання до вбивства може настати ли­ше в тому разі, якщо винний, маючи намір позбавити життя потерпілого, схиляв до цього виконавця злочину.

Пособництво у вбивстві полягає в сприянні вчиненню злочину порадами, вказівками, наданням зброї, транспорту, інших засобів чи знарядь вбивства, усуненні перешкод, а також заздалегідь даною обіцянкою переховати учас­ників вбивства, знаряддя чи засоби його вчинення, сліди злочину чи пред­мети, здобуті злочинним шляхом, придбати такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню вбивства.

Для визнання особи винною в співучасті у вбивстві необхідне встанов­лення причинного зв'язку між діями цієї особи і шкідливими наслідками вчиненого виконавцем злочину, а також наявність умислу, спрямованого на сприяння виконавцю злочину.

Співучасть у вбивстві припускає умисел усіх співучасників злочину, то­му співучасть у необережному вбивстві є неможливою.

Дії осіб, які безпосередньо брали участь у позбавленні життя потерпілого або заподіянні шкоди його здоров'ю, належить кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за умисне вбивство. Дії організаторів, підбурювачів і пособників, які не були співвиконавцями злочину, кваліфіку­ються за тими ж статтями з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК.

При ексцесі виконавця, тобто коли один із співучасників вийшов за межі домовленості щодо обсягу злочинних дій і вчинив більш тяжкий або інший злочин (наприклад, при домовленості заподіяти потерпілому тілесні ушкод­ження позбавив його життя), за цей злочин повинен відповідати лише його виконавець, а інші особи — за злочини, вчинені ними в межах домовленості (абз. 2 п. З постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

Так, у справі Ш. Пленум Верховного Суду України констатував, що відсутні будь-які докази того, що Ш. сприяв Б. вчиненню вбивства. На попередньому слідстві та в судовому засіданні Ш. не визнав себе винним у співучасті у вбивстві Ф. і стверджував, що умислу на вбивство Ф. у нього не було. Як заявив Ш., він і Б. домовилися ударом молотка оглушити особу, яка перебуватиме в квартирі, з ме­тою заволодіння майном. Б., у свою чергу, пояснив, що мав намір спочатку тільки оглушити молотком Ф., яка була в квартирі, але удар прийшовся по бігудях. Ф. по­чала кричати і чинити опір. Злякавшись можливого викриття, він став завдавати Ф. удари молотком по голові, від чого потерпіла померла. Ш. в той час був у коридорі і безпосередньої участі у вбивстві не брав. Виходячи з цих обставин Пленум визнав, що спричинення смерті потерпілої не охоплювалося умислом Ш. В діях Б., який вчинив умисне вбивство в процесі розбійного нападу, мав місце ексцес виконавця, за який Ш. не може нести відповідальності. Тому в частині засудження Ш. за співу­часть в умисному вбивстві провадження було припинено (Судебная практика... — С. 80-82; ВВСУ. - № 2. - 2001. - С. 12-14).

22. Заздалегідь не обіцяне приховування умисного вбивства, передбачено­го ст. 115 КК, а також вбивства через необережність двох або більше осіб (ч. 2 СТ. 119 КК) тягне кримінальну відповідальність за ст. 396 КК. Кримінальна відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування інших видів вбивства, зазначених у розділі II Особливої частини КК, не пе­редбачена.

23. Вимога закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження усіх об­ставин вчиненого злочину, обов'язкове при розгляді будь-якої справи, повин­на особливо враховуватися у справах про умисні вбивства, оскільки до вин­ного у вчиненні цього злочину за обтяжуючих обставин може бути застосо­ване довічне позбавлення волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 КК довічне позбавлення волі призначається ли­ше у випадках, спеціально передбачених КК, і за умови, що суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Призначення цього покарання повинне мотивуватись у вироку з обов'язковим наведенням обставин, які, на думку суду, перешкоджають застосуванню позбавлення волі на певний строк. Якщо винуватими у вчиненні злочину визнано кількох осіб, яким призначається довічне позбавлення волі, у вироку мають бути окремо наведені відповідні мотиви щодо кожного з них (абз. 2 п. 2 по­станови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

24. За ступенем суспільної небезпечності умисні вбивства поділяються на:

а) умисне вбивство без обтяжуючих і без пом'якшуючих обставин^ч. 1 ст. 115 КК);

б) умисне вбивство за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115 КК);

в) умисне вбивство за пом'якшуючих обставин (статті 116—118 КК). Умисне вбивство, вчинене за наявності як обтяжуючих, так і пом'якшу­ючих обставин, належить кваліфікувати як вбивство за пом'якшуючих об­ставин. Зокрема, вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилюван­ня, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематич­ного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, або при перевищенні меж необхідної оборони чи у разі перевищення заходів, необхідних для за­тримання злочинця, хоча б його і вчинено з ознаками особливої жорстокості шляхом спричинення великої кількості тілесних ушкоджень, або в присут­ності близьких потерпілому осіб, необхідно кваліфікувати відповідно за статтями 116 чи 118 КК.

Так, П. засуджено за умисне вбивство без обтяжуючих та пом'якшуючих обста­вин за те, що він на подвір'ї будинку свого брата П. М. із помпової рушниці умис­но вбив К. Я. Суд, визнавши П. винним в умисному вбивстві, не зазначив у виро­ку, з яких мотивів було вчинено цей злочин. Було встановлено, що потерпілий К. Я. вчинив протиправні дії — зайшов на подвір'я, почав вимагати гроші у П. М., ображав та бив його. З метою припинити це протиправне посягання й захистити свого брата П. вибіг із будинку з рушницею і, коли К. Я. кинувся до нього, вбив його пострілом. Разом з тим, П., захищаючи брата і себе від посягання з боку К. Я., за­стосував таку зброю і завдав потерпілому такої шкоди, які явно не відповідали не­безпечності посягання та обстановці захисту, тобто перевищив межі необхідної обо­рони. За таких обставин Верховний Суд України перекваліфікував дії П. на ст. 118 КК (ВВСУ. - №3. - 2002. - С. 17-18).

25. Частина 1 ст. 115 КК передбачає відповідальність за вбивство без об­тяжуючих та без пом'якшуючих обставин (так зване просте умисне вбив­ство). Ця норма застосовується у випадках, коли умисне вбивство не містить ознак, передбачених ч. 2 ст. 115 КК та статтями 116—118 КК. Не­обхідно ретельно дослідити усі обставини умисного вбивства з тим, щоб жодна обтяжуюча або пом'якшуюча його ознака не залишалася нез'ясова-ною. І лише в разі відсутності таких ознак можлива кваліфікація за ч. 1 ст. 115 КК. Наявність у вчиненому умисному вбивстві обтяжуючих або пом'якшуючих обставин, не передбачених в зазначених статтях, не виклю­чає застосування ч. 1 ст. 115 КК і може враховуватися при визначенні кон­кретної міри покарання.

Цією статтею звичайно охоплюються вбивства в бійці без ознак хуліган­ства, з помсти на ґрунті особистих стосунків, із почуття жалю до потерпіло­го та деякі інші.

26. У випадках умисного вбивства у бійці особи, що б'ються, як правило, не мають заздалегідь обдуманого умислу позбавити життя когось з учас­ників бійки. Частіше за все тут має місце неконкретизований умисел, коли винний, завдаючи ударів супернику, припускає можливість спричинення ос­танньому будь-якої шкоди, в тому числі й смерті, яка фактично настає.

Вбивство у бійці або сварці за відсутності обтяжуючих обставин повин­но кваліфікуватися як просте умисне вбивство незалежно від того, за чиєю ініціативою виникла бійка або сварка. Слід мати на увазі, що позбавлення життя на ґрунті особистої сварки, яка переросла в бійку, може кваліфікува­тися за ч. 1 ст. 115 КК за умови, що відсутні обтяжуючі обставини, перед­бачені в ч. 2 ст. 115 КК. Так, зокрема, вбивство у бійці, вчинене з хулігансь­ких мотивів, повинно кваліфікуватися за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК. Вирішальне значення в таких випадках має наявність або відсутність хуліганського мо­тиву (див. п. 39 коментарю).

При вбивстві в бійці можуть мати місце й пом'якшуючі обставини, що дає підстави для кваліфікації його як вчиненого в стані сильного душевно­го хвилювання (ст. 116 КК) чи при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК). У випадках, коли умисне позбавлення життя в бійці вчинено у стані необхідної оборони без перевищення її меж, або при затриманні зло-чинця без перевищення необхідних для цього заходів, ці дії не містять скла­ду вбивства.

Внаслідок бійки може мати місце вбивство через необережність, яке кваліфікується за ст. 119 КК. Тому з'ясування мотивів і обставин вчинено­го у бійці вбивства є надзвичайно важливим.

27. За частиною 1 ст. 115 КК кваліфікуються також випадки вбивства з помсти на Грунті особистих стосунків. Йдеться про випадки, коли винний, вчиняючи вбивство, намагається помститися потерпілому, будучи незадово-леним його поведінкою.

Так, Верховний Суд України визнав наявність складу злочину, що розгля­дається, в діях X., яка вбила свого чоловіка. Як встановлено у справі, чоловік X. в стані сп'яніння затіяв сварку і переслідував К., яка була змушена сховатися від ньо­го у сусідів. Повернувшись вночі додому і побачивши, що X. спить, вона вдарила його сокирою по голові, внаслідок чого X. помер (Рад. право. — 1961. — № 6. — С. 132-133).

Вбивство з помсти кваліфікується за ч. 1 ст. 115 КК тоді, коли воно не пов'язане з виконанням потерпілим або його близьким родичем службового або громадського обов'язку. В протилежному випадку відповідальність на­стає за п. 8 ч. 2 ст. 115 КК (див. п. 40 коментарю).

Вбивство з помсти на ґрунті особистих стосунків можливе у зв'язку з різними діями потерпілого. Такий вид вбивства може бути вчинений у зв'яз­ку зі здійсненням потерпілим якихось неправомірних або аморальних дій. При цьому у випадках, коли неправомірні дії потерпілого виявилися в проти­законному насильстві, систематичному знущанні або тяжкій образі, для засто­сування ч. 1 ст. 115 КК необхідно виключити стан сильного душевного хви­лювання, наявність якого може дати підстави для застосування ст. 116 КК.

Так, Т. був засуджений за замах на умисне вбивство за те, що під час сварки і бійки з К. ударив його в груди ножем, але останньому удалося врятуватися завдяки своєчасній медичній допомозі. Розглянувши цю справу за касаційними скаргами за­судженого та його захисника, Верховний Суд України вказав, що посилання скарж­ників на те, що замах на вбивство вчинено в стані сильного душевного хвилюван­ня, є необгрунтованими, оскільки потерпілий не здійснив щодо Т. протизаконних дій, а навпаки, правомірно захищався від самого Т., який перший розпочав сварку і бійку. Крім того, у справі встановлено, що Т. вчинив замах на вбивство К. вже після припинення бійки між ними. У зв'язку з цим кваліфікація дій Т. була зали­шена без змін (Рад. право. — 1986. — № 9. — С. 81). ^

Вбивство з помсти може бути вчинене у зв'язку з правомірними та етич­ними діями потерпілого (наприклад, вбивство винним свого родича за те, що останній неодноразово дорікав йому в аморальній поведінці).

Судова практика кваліфікує за ч. 1 ст. 115 КК випадки вбивства з помсти за несплату боргу, вбивство, вчинене при охороні особистого майна, а також вбивство на ґрунті того, що потерпілий без дозволу користувався майном винного. У цих випадках мотивом позбавлення життя є помста за матеріаль­ну шкоду, заподіяну винному. Оскільки останній в даних випадках, вчиня­ючи вбивство, ніякої матеріальної вигоди не одержує, його дії не можуть кваліфікуватися за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК як вбивство з корисливих мотивів.

Вбивство з помсти, незалежно від місця його вчинення, не може кваліфікуватися як вбивство з хуліганських мотивів.

28. Одним з видів простого умисного вбивства є вбивство з ревнощів. Йдеться про випадки, коли винний відчував недовіру, сумніви щодо чийо­гось кохання та вірності, що спонукало його вчинити вбивство.

Вбивство з ревнощів тягне відповідальність за ч. 1 ст. 115 КК незалежно від того, чи були ревнощі обґрунтованими або уявними. Потерпілим у цих випадках може бути як особа, підозрювана або викрита в невірності, так і інші особи.

Вбивство з ревнощів не може вважатися простим і кваліфікуватися за ч. 1 ст. 115 КК, якщо мають місце обтяжуючі обставини, передбачені ч. 2 ст. 115 КК. Наприклад, вбивство із ревнощів жінки, яка завідомо для вин­ного була в стані вагітності, тягне відповідальність за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК.

Вбивство з ревнощів може бути вчинено в стані сильного душевного хви­лювання і підпадати під ознаки ст. 116 КК, яка повинна застосовуватися в цих випадках (див. коментар до ст. 116 КК).

29. За ч. 1 ст. 115 КК кваліфікуються випадки умисного вбивства, вчине­ного на прохання потерпілого. Так, наявність складу злочину, що розгля­дається, було встановлено в діях Б., який на прохання К. вбив його двома пострілами з рушниці.

Судова практика відносить сюди також випадки умисного вбивства з почуття жалю до потерпілого, внаслідок порушення правил караульної служби, порушення правил застосування зброї представником влади та де­які інші. Важливо, щоб у цих випадках виключалася наявність обтяжую­чих та пом'якшуючих обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 та статтями 116— 118 КК.

30. Чинне законодавство не розглядає як вбивство при обтяжуючих об­ставинах вбивство з використанням безпорадного стану потерпілого, за ви­нятком вбивства малолітньої дитини, відповідальність за яке передбачено у п. 2 ч. 2 ст. 115 КК. Тому вбивство потерпілого, який внаслідок віку, стану здоров'я, сп'яніння, сну тощо не міг чинити опір вбивці, в разі відсутності ознак ч. 2 ст. 115 КК підлягає кваліфікації за ч. 1 ст. 115 КК.

П. у стані сп'яніння повертався додому. Колгоспний сторож, який зустрівся йо­му, звернувся до нього з проханням допомогти відвести додому дуже п'яного С., який лежав на дорозі. П. намагався підняти С., але останній чинив опір, і між ни­ми виникла бійка. Після того як їх розняли, С. заснув у придорожньому кюветі. П. пішов додому, узяв там великий тупий предмет і, повернувшись до місця бійки, спричинив сплячому С. тяжкі тілесні ушкодження, від яких той номер. Пленум Вер­ховного Суду України визнав П. винним у вчиненні умисного вбивства без обтяжу­ючих та пом'якшуючих обставин (Рад. право. — 1966. — № 8. — С. 99).

31. Найбільш небезпечним видом вбивства є умисне вбивство за обтяжу­ючих обставин, перелічених в пунктах 1—13 ч. 2 ст. 115 КК. Для застосу­вання ч. 2 ст. 115 КК досить наявності хоча б однієї із зазначених в ній об­тяжуючих обставин.

Перелік обтяжуючих обставин, зазначених у ч. 2 ст. 115 КК, є вичерпним і поширеному тлумаченню не підлягає. Якщо умисне вбивство вчинено за обтяжуючих обставин, зазначених у двох або більше пунктах ч. 2 ст. 115 КК, то при кваліфікації такого вбивства повинні бути вказані всі пункти.

При засудженні особи за кількома пунктами ч. 2 ст. 115 КК покарання за кожним пунктом цієї статті окремо не призначається. Проте при його при­значенні необхідно враховувати наявність у діях винного кількох кваліфіку­ючих ознак умисного вбивства як обставин, що впливають на ступінь тяж­кості вчиненого злочину (п. 18 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

32. Пункт 1 ч. 2 ст. 115 КК передбачає відповідальність за умисне вбив­ство двох або більше осіб. Умисне вбивство має кваліфікуватися за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК за умови, що їх вбивство охоплювалось єдиним умислом винно­го. Для такої кваліфікації не має значення, яким мотивом керувався винний і чи був він однаковим при позбавленні життя кожного з потерпілих. Якщо ці мотиви передбачені як кваліфікуючі ознаки, дії винного додатково кваліфікуються і за відповідними пунктами ч. 2 ст. 115 КК. Наявність роз­риву в часі при реалізації єдиного умислу на вбивство двох або більше осіб значення для кваліфікації злочину за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК не має (п. 5 по­станови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»),

Дії особи не можуть кваліфікуватися за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК, якщо не до­ведено, що її умисел був спрямований на позбавлення життя двох або більше осіб. У випадках, коли умисне вбивство двох або більше осіб не охоплювалося єдиним наміром винного, вчинене не містить ознак злочину, передбаченого п. 1 ч. 2 ст. 115 КК і може кваліфікуватися за п. 13 ч. 2 цієї ж статті.

У випадках, коли умисел винного був спрямований на позбавлення жит­тя двох або більше осіб, вбивство однієї людини і замах на життя іншої слід кваліфікувати за ст. 115 (частинами 1 або 2), ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК не­залежно від послідовності злочинних дій.

Так, М., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, під час бійки з метою вбив­ства вдарив Д. вилами в голову, чим позбавив його життя. Продовжуючи злочинні дії, спрямовані на вбивство ще двох осіб, М. завдав удар в ліву бокову частину груд­ної клітки Б. І., заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, а коли останній разом зі своїм братом Б. В. почав тікати з місця події, М. з вилами в руках намагався на­здогнати їх, але умисел до кінця не довів, оскільки потерпілим вдалося втекти і Б. І. було своєчасно надано медичну допомогу. Суд визнав М. винним у вчиненні зама­ху на умисне вбивство двох або більше осіб. Верховний Суд України, скасувавши цей вирок, зазначив, що нри кваліфікації вчиненого необхідно виходити з того, що в разі, коли нри реалізації умислу на вбивство двох або більше осіб було позбавле­но життя лише одну з них, цей склад злочину є закінченим і повинен мати са­мостійну кваліфікацію (ВВСУ. - 2002. - № 3. - С. 16-17).

Замах на вбивство двох або більше осіб, який не призвів до смертельних наслідків, кваліфікується за ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК.

Судова практика виходить з того, що вбивство двох осіб не може кваліфікуватися як вчинене за обтяжуючих обставин, якщо одне з них вчи­нене в стані сильного душевного хвилювання, викликаного протизаконним насильством, систематичним знущанням або тяжкою образою з боку по­терпілого, при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищен­ня заходів, необхідних для затримання злочинця.

33. Під убивством малолітньої дитини, відповідальність за яке передбаче­не п. 2 ч. 2 ст. 115 КК, розуміється умисне позбавлення життя особи, якій не виповнилося 14 років. Ця кваліфікуюча ознака є наявною тоді, коли винний достовірно знав, що потерпілий є малолітнім, або припускав це, або за обста­винами справи повинен був і міг це усвідомлювати (п. 6 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

Якщо ж внаслідок сумлінної помилки він не усвідомлював, що потерпіло­му не виповнилося 14 років і не міг це усвідомлювати, кваліфікація за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК виключається.

34. Вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагіт­ності (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК), припускає, що винний завідомо знав про такий стан потерпілої. Особа, яка не знала про вагітність потерпілої, не може не­сти відповідальність за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК. Застосування п. 2 ч. 2 ст. 115 КК не залежить від тривалості вагітності та життєздатності плода. Мотиви та­кого виду вбивства можуть бути різними.

Якщо особа, яка вчиняє вбивство, помилково вважала, що вбиває ма­лолітнього чи жінку, яка перебуває у стані вагітності, вчинене, відповідно до ст. 15 КК, кваліфікується за ч. 2 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК.

35. Відповідальність за умисне вбивство заручника (п. З ч. 2 ст. 115 КК) настає за умови, що потерпілий був заручником (тобто особою, яка була за­хоплена чи трималася з метою спонукання її родичів, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчи­нення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення) і вин­на особа це усвідомлювала.

Дії кваліфікуються як умисне вбивство заручника незалежно від того, чи була винна особа причетною до вчинення злочину, передбаченого ст. 147 КК. Разом з тим мотив такого вбивства повинен мати зв'язок із да­ним злочином (це можуть бути бажання спонукати зазначених у ст. 147 КК осіб, установу, підприємство, організацію до вчинення чи утримання від вчинення певних дій, помста за невиконання висунутих вимог, прагнення приховати захоплення чи тримання заручника або інший злочин, вчинений під час їх здійснення, тощо).

Дії особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 147 КК, і умисно вбила заручника, мають кваліфікуватися за ч. 2 цієї статті за ознакою спричинен­ня тяжких наслідків і п. З ч. 2 ст. 115 КК (п. 7 постанови ПВСУ «Про су­дову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи», а та­кож коментар до ст. 147 КК).

36. У пункті 4 ч. 2 ст. 115 КК передбачається відповідальність за вбивст­во, вчинене з особливою жорстокістю. Для притягнення до відповідальності необхідно встановити наявність не просто жорстокості, яка фактично має місце при кожному умисному вбивстві, а особливої жорстокості.

Про особливу жорстокість може свідчити сам спосіб вчинення вбивства. Вчиненим з особливою жорстокістю є вбивство, здійснене способом, особ­ливо болісним для вбитого.

Так, В. з помсти вирішив вбити Ф. шляхом спалення тимчасової споруди, де спа­ла потерпіла. Він попередньо обрізав електропроводку, підставив під двері дошку як підпору, що перешкоджає відчинити двері зсередини, і, знаючи про те, що Ф. зви­чайно спить, розташовуючись головою до вікна, розбив ломом віконне скло, вилив через нього з трилітрової банки бензин та підпалив його. Коли приміщення зайня­лося полум'ям, В. втік з місця події. Тільки випадок урятував потерпілу, яка одер­жала тяжкі опіки. Дії В. було кваліфіковано як замах на вбивство з особливою жорстокістю (Судебная практика... — С. 37).

До випадків вбивства з особливою жорстокістю практика відносить також застосування для позбавлення життя потерпілого електроструму, оскільки такі дії поєднані зі спричиненням особливих страждань.

Вирішивши вбити дружину, А. спеціально виготовив електропровід зі штепсель­ними вилками на двох кінцях. Скористувавшись тим, що дружина спала в ліжку, А. увімкнув провід в електромережу, а іншим кінцем, де була вилка, почав дотор­катися до обличчя, шиї, рук та інших частин тіла потерпілої. Рятуючись, потерпіла почала кричати і сусіди, що збіглися па її крики, не дали змоги А. довести злочин до кінця (Судебная практика... — С. 45).

Судова практика розцінює як особливу жорстокість і застосування тор­тур та мордувань для позбавлення потерпілого життя.

Так, Верховний Суд України визнав правильною кваліфікацію умисного вбивства як вчиненого з особливою жорстокістю, оскільки під час позбав­лення потерпілого життя йому було завдано протягом тривалого часу (більше години) чисельних ударів руками і ногами в життєво важливі час­тини тіла і голову, внаслідок чого потерпілий зазнав особливих страждань (Рад. право. - 1973. - № 1. - С. 108).

Застосування для вбивства отруйних речовин, які спричиняють по­терпілому передсмертні страждання, також слід кваліфікувати як умисне вбивство з особливою жорстокістю.

Узагальнюючи ці положення, Пленум Верховного Суду України в поста­нові «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи» вказав, що умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жор­стокістю, якщо винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних страждань (шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, тортур, мордування, мучення, в тому числі з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отру­ти, яка завдає нестерпного болю, тощо) психічних чи моральних (шляхом зганьблення честі, приниження гідності, заподіяння тяжких душевних пере­живань, глумління тощо) страждань, а також якщо воно було поєднане із глумлінням над трупом або вчинювалося в присутності близьких потерпіло­му осіб і винний усвідомлював, що такими діями завдає останнім особливих психічних чи моральних страждань (абз. 1 п. 8 Постанови).

У всіх випадках особлива жорстокість дій, які здійснює винний, має охоплюватися його умислом. У судовій практиці неодноразово зазначалося, що кількість поранень при вбивстві або замаху на нього саме по собі не є обставиною, яку в усіх випадках слід розглядати як свідчення вчинення вбивства з особливою жорстокістю. Завдання численних поранень при вбивстві відноситься до ознак особливої жорстокості лише у випадках, ко­ли встановлено, що таким шляхом винний умисно завдав потерпілому особ­ливих страждань.

Не можна кваліфікувати умисне вбивство за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК на тій підставі, що винна особа в подальшому з метою приховання цього злочину знищила або розчленувала труп (абз. 2 п. 8 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

Необхідно враховувати, що, визнаючи засудженого винним у вбивстві, вчиненому з особливою жорстокістю, суд повинен зазначити у вироку підстави та мотиви, згідно з якими він дійшов такого висновку. При цьому слід підкреслити, що поняття «жорстокість» не є медичним, тому встанов­лення особливої жорстокості вбивства не входить до компетенції судово-ме­дичної експертизи. Це питання вирішується слідчими та судовими орга­нами.

Мотиви, якими керувався суб'єкт, вчиняючи вбивство з особливою жорстокістю, можуть бути різними. Разом з тим, умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протиза­конного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку по­терпілого (ст. 116 КК), або матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), або при перевищенні меж необхідної оборони чи в разі пере­вищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), квалі­фікується тільки за цими статтями КК, навіть якщо воно й мало ознаки особливої жорстокості (абз. З п. 8 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

37. Вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб, пе­редбачене в п. 5 ч. 2 ст. 115 КК. Йдеться про такі способи вбивства, коли з позбавленням життя однієї людини створювалася реальна небезпека позбав­лення життя інших осіб. Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я осо­би» роз'яснив, що як учинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб, умисне вбивство кваліфікується за умови, якщо винний, здійснюючи умисел на позбавлення життя певної особи, усвідомлював, що застосовує та­кий спосіб убивства, який є небезпечним для життя не тільки цієї особи, а й інших людей. При цьому небезпека для життя інших людей має бути ре­альною (абз. 1 п. 9 Постанови ПВСУ). Прикладами вчинення такого злочи­ну може бути вбивство шляхом пострілу по натовпу, підпал приміщення, де крім потерпілого знаходилися інші особи, організація аварії автомашини, в якій їхали кілька осіб, тощо.

Вказівку закону про небезпеку для життя багатьох осіб слід розуміти як небезпеку спричинення смерті не тільки потерпілому, а ще хоча б одній лю­дині. Пункт 5 ч. 2 ст. 115 КК застосовується і тоді, коли з урахуванням ви­користаних знарядь вбивства (наприклад, кидання ножа в людину, що стоїть в натовпі, використання вибухових пристроїв) небезпека загрожувала жит­тю однієї особи, але міг постраждати всякий, хто знаходився в цьому місці.

Суб'єктивна сторона злочину, що розглядається, може полягати як у пря­мому, так і в непрямому умислі. Винний усвідомлює, що обраний ним спосіб вбивства є небезпечним для життя багатьох осіб. При вчиненні зло­чину, що розглядається, винний може діяти з прямим умислом, спрямова­ним на вбивство певної особи, свідомо припускаючи небезпеку для життя багатьох людей. Так, у справі П. Верховний Суд України зазначив, що суб'єктивна сторона при вчиненні цього виду вбивства полягає у поєднанні прямого умислу на вбивство певної особи або кількох осіб і непрямого умислу щодо можливості спричинення смерті іншим особам (Судебная практика... — С. 125). Проте не виключена наявність тільки непрямого умислу, коли винний свідомо допускає таку можливість, не маючи на меті вбити конкретну особу (наприклад, неприцільне стріляння в місці, де зна­ходилося багато осіб, що спричинило смерть однієї з них). Якщо винний не усвідомлював, що при вчиненому ним вбивстві об'єктивно існувала небезпе­ка для життя багатьох осіб, його дії не можуть бути кваліфіковані за п. 5 ч. 2 ст. 115 КК.

У разі коли винний, позбавляючи життя певну особу, помилково вважав, що робить це способом, який є небезпечним для життя потерпілого та інших людей, тоді як той фактично небезпечним не був, вчинене належить кваліфікувати як замах на вчинення злочину, передбаченого п. З ч. 2 ст. 115 КК (абз. 2 п. 9 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

Фактичне позбавлення життя тільки однієї людини не виключає засто­сування п. 5 ч. 2 ст. 115 КК, якщо спосіб убивства був небезпечний для життя багатьох осіб. У тих випадках, коли дії винного, спрямовані на вчи­нення злочину зазначеним способом, взагалі не призвели до його ре­алізації, відповідальність настає за замах на вчинення злочину, що розгля­дається.

Якщо при умисному вбивстві, вчиненому небезпечним для життя багать­ох осіб способом, позбавлено життя й іншої особи (інших осіб), злочин кваліфікується за п. 5 ч. 2 ст. 115 КК та відповідними статтями цього Ко­дексу, що передбачають відповідальність за умисне заподіяння тілесних ушкоджень (абз. З п. 9 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

Відповідальність настає також за правилами сукупності злочинів у тих випадках, коли вбивством, вчиненим способом, небезпечним для життя ба­гатьох осіб, заподіяно шкоду не тільки особі, а й іншим інтересам, причому шкода розглядається як самостійний злочин. Наприклад, винний, що вчи­нив вбивство особи шляхом підриву автомашини, де знаходилися інші осо­би, які одержали поранення, має нести відповідальність за злочин, що роз­глядається, і за знищення або пошкодження майна.

38. Вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) наявне тоді, ко­ли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати у зв'язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовнос­тями, цінними паперами, майном тощо), одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов'язків (одержати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої ма­теріальної вигоди.

Як учинене з корисливих мотивів, слід кваліфікувати й умисне вбивство з метою подальшого використання органів чи тканин людини в певних ко­рисливих цілях (для трансплантації, незаконної торгівлі тощо) (абзаци 1, 2 п. 10 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

За такого вбивства корисливі мотиви повинні виникнути до вчинення злочину. У випадках, коли умисел на заволодіння майном виник у винного після вбивства, вчиненого з інших мотивів, кваліфікація його дій за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК виключається (абз. 4 п. 9 постанови ПВСУ «Про судову практи­ку в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»). Таке діяння слід кваліфікувати як умисне вбивство за ст. 115 КК (частинами 1 або 2) та відповідною статтею КК, що передбачає відповідальність за крадіжку чи грабіж.

Для кваліфікації дій винного як вбивства з корисливих мотивів не має значення був позбавлений життя власник майна чи інша особа. Важливо те, що це вчинено для отримання матеріальної вигоди. Не має значення пе­реслідував винний у вбивстві мету одержати матеріальну вигоду особисто для себе чи для інших осіб.

Для умисного вбивства з корисливих мотивів не має значення, чи досяг винний тієї матеріальної вигоди, якої прагнув. У тих випадках, наприклад, коли вбивця не зміг одержати внаслідок вбивства матеріальну вигоду через відсутність майна або не встиг одержати це майно, то склад даного злочину буде в наявності, оскільки мотивом вбивства була корисливість.

Судова практика справедливо кваліфікує за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК також ви­падки вбивства з метою позбавлення від сплати аліментів, ухилення від сплати боргу, вбивство сином свого батька з побоювання, що останній ска­сує заповіт на його користь і позбавить його спадкового майна, тощо.

За відсутності корисливого мотиву вбивство не може бути кваліфіковане за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

Так, Т. було визнано винним в умисному вбивстві двох осіб з корисливих мо­тивів. Встановлено, що двоюрідні брати Т. — М. М. та М. А. — постійно позичали в нього гроші. Одного дня, після спільного вживання спиртних напоїв М. М. повер­нув Т. частину боргу в сумі 20 гри., після чого останній пішов додому. Через дея­кий час у помешкання Т. прийшов М. А. і почав вимагати від нього повернуті йо­го братом 20 гри., внаслідок чого між ними виникла суперечка, але Т. гроші не віддав і М. А. пішов. Т., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, з помсти, на ґрунті особистих неприязних стосунків того ж вечора повернувся до помешкання братів М. М. та М. А. і вбив їх. Верховний Суд України зазначив, що Т. не був боржником перед братами М., навпаки, останні постійно позичали гроші в нього. Сварка з ними виникла саме з приводу того, що вони не повертали йому боргу. От­же, висновок суду про те, що засуджений позбавив життя братів М. з корисливих мотивів нічим не підтверджено (ВВСУ. — № 6. — 2001. — С. 14).

Судова практика вважає, що умисне вбивство при охороні особистої влас­ності не можна розглядати як вчинене з корисливих мотивів. Злочину, що розглядається, немає й у випадках, коли мотивом позбавлення життя була помста за матеріальну шкоду, заподіяну винному.

У разі вчинення умисного вбивства під час розбійного нападу, вимаган­ня, незаконного заволодіння транспортним засобом дії винного кваліфіку­ються за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК і статтею, якою передбачено відповідальність за злочинне заволодіння майном (ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. З ст. 262, ч. З ст. 308, ч. З ст. 312, ч. З ст. 313, ч. З ст. 289 КК) (абз. З п. 10 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

39. Вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК) є тоді, коли во­но вчиняється внаслідок явної неповаги до суспільства, нехтування загаль­нолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, а так само без будь-якої причини чи з використанням незначного приводу (абз. 1 п. 11 постано­ви ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здо­ров'я особи»). Винний відкрито нехтує встановленим у суспільстві поряд­ком, прагне продемонструвати грубу силу, жорстокість, цинізм тощо.

Так, С. був визнаний винним у вчиненні умисного вбивства з хуліганських мо­тивів. Встановлено, що, перебуваючи в стані сп'яніння, він взяв ніж і ходив по пля­жу, шукаючи свого знайомого. Коли відпочиваючий К. сказав йому, що тут його знайомого немає, С. завдав йому удару ножем у груди, внаслідок чого К. номер. Суд мотивував таку кваліфікацію тим, що вбивство К. підсудний вчинив з малозначно­го приводу — лише тому, що відповідь потерпілого здалася йому грубою (Судебная практика... — С. 101—102).

Місце вчинення вбивства в даному разі не має значення. Цей злочин зви­чайно здійснюється в громадських місцях, але може бути вчинений і в без­людному місці (у лісі, полі, квартирі тощо). Нерідко таке вбивство є про­довженням раніше вчинених хуліганських дій.

Наявність хуліганського мотиву припускає прямий умисел щодо вчине­них винним дій і допускає будь-яку форму умисної вини щодо спричинен­ня смерті. Хуліганство, що призвело до необережного позбавлення життя людини, не містить складу злочину, що розглядається.

При кваліфікації вбивства за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК слід виключити на­явність інших мотивів, що визначають поведінку винного. Вбивство з хуліганських мотивів у низці випадків слід відрізняти від вбивства в бійці та сварці без ознак хуліганства. При вирішенні цього питання потрібний ре­тельний аналіз усіх обставин справи, особливо тих, що характеризують суб'єктивну сторону. Вирішальне значення при цьому має встановлення на­явності або відсутності хуліганського мотиву. Пленум Верховного Суду Ук­раїни пояснив, що не можна розглядати як вчинене з хуліганських мотивів умисне вбивство під час сварки чи бійки, яку розпочав сам потерпілий, а так само з ревнощів, помсти чи з інших мотивів, що виникли на ґрунті особис­тих стосунків, навіть якщо при цьому і було порушено громадський поря­док (абз. З п. 11 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про зло­чини проти життя і здоров'я особи»).

Так, Д. було визнано винним у вбивстві з хуліганських мотивів та замаху на вбивство двох або більше осіб з хуліганських мотивів. Злочин було вчинено за та­ких обставин: між Д. та Ф. В. під час вживання спиртних напоїв у квартирі Р. ви­никла сварка, яка перейшла в бійку. Ф. Ю. намагався перепинити бійку, але його втручання лише посилило конфлікт. Через деякий час Ф. В. та Ф. Ю. пішли додо­му. Коли вони вийшли на вулицю, Д. наздогнав їх і завдав Ф. Ю. кілька ударів но­жем у живіт і груди, від яких той помер, а потім тим же ножем ударив у груди та в живіт Ф. В., спричинивши останньому тяжкі тілесні ушкодження. Верховний Суд України зазначив, що підстав стверджувати, що Д. діяв безпричинно, з хулігансь­ких мотивів немає, оскільки вбивство було вчинене на ґрунті неприязних стосунків, які виникли після сварки. Тому з обвинувачення Д. за епізодами вбивства та зама­ху на вбивство кваліфікуючу ознаку — вбивство з хуліганських мотивів — було ви­ключено (ВВСУ. - № 6. - 2000. - С. 12-13).

Вбивство з хуліганських мотивів нерідко вчиняється особами, які перебу­вають у стані сп'яніння. Проте ця обставина сама по собі не може бути підставою для кваліфікації скоєного як вчиненого з хуліганських мотивів.

При вбивстві з хуліганських мотивів, передбаченому в п. 7 ч. 2 ст. 115 КК, додаткова кваліфікація вчиненого за ст. 296 КК, яка передбачає відповідальність за хуліганство, не потрібна. Якщо, крім убивства з хуліганських мотивів, винний вчинив ще й інші хуліганські дії, що супрово­джувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене кваліфікується за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК і за відповідною частиною ст. 296 КК (абз. 2 п. 11 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочи­ни проти життя і здоров'я особи»).

40. Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку передбачене п. 8 ч. 2 ст. 115 КК. Йдеться про ті випадки, коли злочин вчинено з метою не допу­стити чи перепинити правомірну діяльність потерпілого у зв'язку з виконан­ням ним зазначеного обов'язку, змінити характер останньої, а також із мо­тивів помсти за неї незалежно від часу, що минув з моменту виконання по­терпілим своїх обов'язків до вбивства. Під виконанням службового обов'яз­ку слід розуміти діяльність особи, яка входить до кола її повноважень, а гро­мадського обов'язку — здійснення спеціально покладених на особу громадсь­ких повноважень чи інших дій в інтересах суспільства або окремих громадян (наприклад, перепинення правопорушення, повідомлення органів влади про злочин або готування до нього) (п. 12 постанови ПВСУ «Про судову прак­тику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

Потерпілими при цьому можуть бути службові особи, інші працівники, що виконують службові або виробничі функції (рядовий службовець в ус­танові, робітник, сторож тощо), особи, які виконували громадський обов'язок, а також близькі родичі зазначених осіб. Згідно з п. 11 ст. 32 КПК близькі родичі — це батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

Відповідальність за даний злочин настає за умови, що потерпілий був позбавлений життя у зв'язку з його законними діями. У випадках, коли вчи­няється вбивство особи, пов'язане з її діяльністю, що є протизаконною (на­приклад, службова особа зловживає своїм службовим становищем або допу­скає перевищення влади), дії винного не можуть кваліфікуватися за п. 8 ч. 2 ст. 115 КК.

Такий вид вбивства, як правило, вчиняється на ґрунті помсти, виклика­ної службовою або громадською діяльністю потерпілого (вбивство бра­коньєром лісничого, який викрив його, вбивство за дачу показань у суді то­що).

Пункт 8 ч. 2 ст. 115 КК може застосовуватися і в разі вбивства з метою перешкодити здійсненню небажаної для винного діяльності (вбивство сто­рожа, який охороняв той чи інший об'єкт, вбивство слідчого, який прагнув викрити злочинця тощо).

Судова практика вважає, що коли умисел винного був спрямований на вбивство у зв'язку з припиненням потерпілим хуліганських дій винного, до­даткова кваліфікація таких дій, як вбивство з хуліганських мотивів, не потрібна. Хуліганство і наступне вбивство особи, яка припиняла ці дії, не­обхідно кваліфікувати за відповідною частиною ст. 296 КК та п. 8 ч. 2 ст. 115 ККчи ст. 348 КК.

Відповідальність за вбивство у зв'язку з виконанням потерпілим службо­вого або громадського обов'язку настає незалежно від часу здійснення дій, які стали приводом для помсти. Не вимагається також, щоб вбивство було вчинене саме в момент виконання потерпілим свого службового або громадського обов'язку. Важливо те, що потерпілий або його близький родич вбиті у зв'язку з виконанням ним цього обов'язку.

Коли винний, бажаючи вбити особу у зв'язку з виконанням нею службо­вого або громадського обов'язку чи її близького родича, помилково позба­вив життя іншу людину, яка такого обов'язку не виконувала чи не була близьким родичем, його дії необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 15 та п. 8 ч. 2 ст. 115 КК як замах на злочин, який він намагався вчинити, та за ч. 1 ст. 115 КК (за відсутності обтяжуючих обставин).

Для застосування п. 8 ч. 2 ст. 115 КК не має значення, чи зачіпала діяльність потерпілого або його близького родича безпосередньо інтереси винного чи близьких йому осіб. Можливі випадки, коли вбивство особи вчи­няється у зв'язку з її службовою або громадською діяльністю, яка взагалі не зачіпає ні інтересів самого винного, ні інтересів його близьких (наприклад, вбивцею керує почуття заздрості).

Умисне вбивство чи замах на вбивство державного або громадського діяча, працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжно­го або їх близьких родичів, захисника чи представника особи або її близь­ких родичів, начальника військової служби чи іншої особи, яка виконує обов'язки з військової служби, представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, за наявності відповідних підстав нале­жить кваліфікувати тільки за статтями 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 КК. Разом з тим, коли умисне вбивство зазначених осіб чи замах на нього вчинені за інших обтяжуючих обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 КК, дії винної особи додатково кваліфікуються і за відповідними пунктами цієї статті (абз. 5 п. 12 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

41. Пункт 9 ч. 2 ст. 115 КК передбачає вбивство, вчинене з метою при­ховати інший злочин або полегшити його вчинення. Вчиняючи злочин, що розглядається, винний може переслідувати мету приховати як раніше вчи­нений злочин, так і злочин, який припускалося вчинити в майбутньому. При цьому мова може йти про прагнення винного повністю приховати злочин та обставини, які впливають на кваліфікацію і міру покарання. При вбивстві з метою полегшити вчинення іншого злочину винний може здійснити ці дії як до вчинення наміченого злочину, так і в процесі його здійснення. Пунктом 9 ч. 2 ст. 115 КК охоплюються, наприклад, випадки вбивства потерпілого, свідка, особи, у якої є докази злочину, та ін. Відповідальність за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК настає у випадках, коли вбивство вчинено з метою приховати або полегшити будь-який злочин, незалежно від його тяжкості. Для кваліфікації умисного вбивства як такого, що вчи­нене з метою приховати інший злочин, не має значення, чи був винний причетним до злочину, який приховується. Якщо він вчинив умисне вбив­ство з метою приховати раніше вчинений ним злочин, його дії кваліфіку­ються за тією статтею КК, якою передбачено відповідальність за прихову­ваний злочин, та за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК (абз. 2 п. 13 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здо­ров'я особи»).

Жертвою такого виду вбивства може бути як потерпілий від злочину, так і інші особи, позбавлення життя яких, на думку винного, сприятиме здійсненню його мети. Не потрібно, щоб винний внаслідок вбивства досяг поставленої мети — приховати інший злочин або полегшити його вчинення. Для відповідальності за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК досить встановити сам факт на­явності такої мети. Тому в разі, якщо винний у вбивстві згодом добровільно .відмовиться від вчинення злочину, заради якого вчинено вбивство, або бу­де затриманий, не встигши вчинити його, відповідальність за злочин, що розглядається, не виключається.

Дії винного, який вчинив умисне вбивство з метою приховати злочин іншої особи, додатково кваліфікувати ще й за ст. 396 КК не потрібно. Якщо вбивство з метою приховання злочину, вчиненого іншою особою, було за­здалегідь обіцяне, відповідальність настає за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК і за по-собництво в тому злочині, який приховувався (абз. З п. 13 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

42. Вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, передбачене п. 10 ч. 2 ст. 115 КК. У цих випадках винний може вчинити вбивство в процесі само­го зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті непри­родним способом, щоб паралізувати опір потерпілої особи, або з садистсь­ких мотивів. Таке вбивство може бути вчинене й відразу ж після зґвалту­вання або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, щоб приховати скоєний злочин і уникнути відповідальності. Сю­ди ж слід віднести й випадки вбивства з мотивів помсти за вчинений при скоєнні цих злочинів опір. Умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть із трупом також тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК (п. 14 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини про­ти життя і здоров'я особи»).

Умисне вбивство, вчинене в процесі зґвалтування або насильницького за­доволення статевої пристрасті неприродним способом чи відразу ж після їх вчинення, слід кваліфікувати за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК та відповідно за ч. 4 ст. 152 або ч. З ст. 153 КК чи за ст. 15 і ч. 4 ст. 152 або ч. З ст. 153 КК (див. також коментар до статей 152 та 153 КК).

Жертвою такого виду вбивства може бути як особа, потерпіла при зґвал­туванні чи насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом, так і інші особи, які були вбиті у зв'язку з цими злочинами. Вбив­ство і зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті не­природним способом можуть бути вчинені як однією особою, так і різними (наприклад, при груповому зґвалтуванні).

Для застосування п. 10 ч. 2 ст. 115 КК необхідно встановити, що вбивст­во було умисним. Необережне спричинення смерті при зґвалтуванні або на­сильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом по­винне кваліфікуватися відповідно за ч. 4 ст. 152 КК чи ч. З ст. 153 КК.

У випадках, коли особу було умисно вбито через певний час після її зґвалтування чи насильницького задоволення з нею статевої пристрасті не­природним способом з метою їх приховання, дії винного належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 152 або 153 та п. 9 ч. 2 ст. 115 КК (абз. З п. 14 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я осо­би»).

43. Пункт 11 ч. 2 ст. 115 КК передбачає вбивство, вчинене на замовлення. Під ним слід розуміти умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручен­ня може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов'язується позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру або ж не вчиняти їх. Якщо замовлення умисного вбивства мало форму угоди, відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає незалежно від того, коли були вчинені обіцяні виконавцеві дії — до чи після вбивства, ви­конав чи не виконав замовник свою обіцянку, збирався він це робити чи ні. До дій матеріального характеру, зокрема, належать сплата виконавцеві ви­нагороди за вчинення вбивства, передача чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов'язань тощо. Під діями нематеріального ха­рактеру розуміються будь-які дії, вчинення чи невчинення яких безпосеред­ньо не пов'язане з матеріальними інтересами виконавця вбивства.

У випадках, коли умисне вбивство на замовлення вчиняється з метою одержання від замовника грошей, матеріальних цінностей чи інших вигод матеріального характеру (тобто з корисливих мотивів), дії виконавця кваліфікуються за пунктами 6 та 11 ч. 2 ст. 115 КК.

Замовник умисного вбивства залежно від конкретних обставин справи повинен визнаватися або підбурювачем або організатором злочину (якщо тільки він не є його співвиконавцем). Його дії належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності до того підстав — і за іншими пунктами цієї статті (наприклад, за п. 6 — якщо ви­конавець позбавив особу життя з метою одержання вигод матеріального ха­рактеру, за п. 12 — коли вбивство було замовлене групі осіб). Дії замовни­ка умисного вбивства, який одночасно був і співвиконавцем цього злочину, кваліфікуються за пунктами 11 і 12 ч. 2 ст. 115 КК як умисне вбивство, вчи­нене на замовлення за попередньою змовою групою осіб, а за наявності до того підстав — і за іншими пунктами цієї статті.

У разі, коли замовник, який не є співвиконавцем убивства, керувався ко­рисливими, а виконавець — іншими мотивами, дії замовника кваліфікують­ся за відповідною частиною ст. 27, пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК.

Відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає лише у випадках, коли замовляється саме умисне вбивство особи, а не якийсь інший насильниць­кий злочин щодо неї. Якщо замовник доручив заподіяти потерпілому тілесні ушкодження, а виконавець умисно вбив потерпілого, замовник несе відповідальність за співучасть у тому злочині, який він організував чи до вчинення якого схилив виконавця, а останній — за той злочин, який він фактично вчинив. У разі, коли виконавець погодився позбавити потерпіло­го життя, але з причин, що не залежали від його волі, умисел на вбивство до кінця не довів, дії замовника залежно від конкретних обставин справи кваліфікуються як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замов­лення чи в замаху на вчинення цього злочину (п. 15 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

44. Передбачене п. 12 ч. 2 ст. 115 КК вбивство, вчинене за попередньою змо­вою групою осіб, згідно з ч. 2 ст. 28 КК має місце у випадках, коли його було спільно вчинено декількома особами (двома або більше), які заздалегідь, тоб­то до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. Таке вбивст­во може бути вчинене як співвиконавцями, так і з розподілом ролей.

За цей злочин несуть відповідальність і ті особи, які хоча й не вчиняли дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому, але будучи об'єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямо­ваним на позбавлення потерпілого життя, виконали хоча б частину того об­сягу дій, який група вважала необхідним для реалізації цього умислу. З ура­хуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчиняють убивство за попередньою змовою, до таких дій належать: застосу­вання на початку нападу насильства щодо потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник, скориставшись та­ким станом, заподіяв потерпілому смерть; подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншими співучасниками; усунен­ня певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій особі за­подіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це; надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому, конкретної допомоги під час учинення вбивства (у вигляді порад, передачі зброї тощо); ведення спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосеред­ньо перед убивством або під час його вчинення з метою забезпечити ре­алізацію спільного умислу тощо.

Якщо учасники групи діяли узгоджено щодо кількох осіб, хоча кожен із них позбавив життя одного потерпілого, дії кожного зі співучасників розгля­даються як умисне вбивство двох або більше осіб, вчинене за попередньою змовою, і кваліфікуються за пунктами 1 і 12 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене організованою групою, також кваліфікується за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК. У разі, коли група осіб, яка вчинила за попереднь­ою змовою умисне вбивство, являла собою злочинну організацію, озброєну банду, терористичну групу чи терористичну організацію, не передбачене за­коном воєнізоване або збройне формування, організовану групу, створену з метою тероризування у виправних установах засуджених чи нападу на адміністрацію цих установ, відповідальність учасників групи настає за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК та відповідно за ч. 1 ст. 255, ст. 257, частинами 3 або 4 ст. 258, ч. 5 ст. 260, ст. 392 КК (п. 16 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

45. Пункт 13 ч. 2 ст. 115 КК передбачає вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого стат­тями 116—118 КК. Відповідальність за повторне умисне вбивство настає не­залежно від того, чи була винна особа раніше засуджена за перший злочин, вчинила вона закінчене вбивство чи готування до нього або замах на нього, була вона виконавцем чи іншим співучасником цього злочину.

Умисне вбивство не може кваліфікуватися за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, якщо винним до цього було здійснене діяння, яке є не співучастю, а заздалегідь необіцяним приховуванням умисного вбивства.

Якщо винний не був засуджений за раніше вчинене вбивство чи готуван­ня або замах на нього, ці його дії підлягають самостійній кваліфікації, а повторно вчинене вбивство кваліфікується за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК. Окремо кваліфікуються діяння й у випадках, коли спочатку було вчинене закінчене умисне вбивство, а потім — готування до такого злочину або замах на ньо­го. При вчиненні декількох умисних вбивств за обтяжуючих обставин, пе­редбачених різними пунктами ч. 2 ст. 115 КК, дії винного кваліфікуються за цими пунктами та за п. 13 ч. 2 зазначеної статті з урахуванням повторності.

Вбивство не може кваліфікуватися за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, коли су­димість за раніше вчинене вбивство знята чи погашена в установленому за­коном порядку, коли на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за перший злочин, а у випадку, передбаченому ч. 4 ст. 49 КК, — коли особа була звільнена судом від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності.

Під раніше вчиненим вбивством розуміються не тільки вбивства, кваліфіковані за ст. 115 КК 2001 р. чи статтями 94 і 93 КК 1960 р., а й убив­ства, відповідальність за які передбачена іншими статтями КК (статті 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 КК 2001 р. чи відповідні статті КК 1960 р.).

Вчинення вбивства, передбаченого статтями 116—118 КК, не дає підстав розглядати наступне умисне вбивство як повторне. Не можна кваліфікува­ти за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК умисне вбивство, вчинене у стані сильного ду­шевного хвилювання, умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дити­ни або умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, незважаючи на те, що винний раніше вчинив умисне вбивство без пом'якшуючих обставин. Немає складу злочину, що розглядається, і в разі, якщо кожне з вчинених вбивств було вчинене за пом'якшуючих обставин, передбачених у статтях 116-118 КК.

При вчиненні злочину в співучасті, така кваліфікуюча ознака, як вбивст­во особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, повинна враховуватися при кваліфікації дій тільки тих співучасників, яких ця ознака стосується (п. 17 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти жит­тя і здоров'я особи»).

46. У випадках, коли винна особа, вчиняючи умисне вбивство, керувала­ся не одним, а кількома мотивами, судам належить з'ясовувати, який із них був домінуючим, і кваліфікувати злочинні дії за тим пунктом ч. 2 ст. 115 КК, яким визначено відповідальність за вчинення вбивства з такого мотиву. Разом з тим, в окремих випадках, залежно від конкретних обставин справи, можлива кваліфікація дій винної особи за кількома пунктами ч. 2 ст. 115 КК, якщо буде встановлено, що передбачені ними мотиви (мета) так само викликали у винного рішучість вчинити вбивство (п. 19 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

47. При розгляді справ про умисне вбивство необхідно не тільки з'ясову­вати конкретні обставини їх скоєння, а й досліджувати та виявляти причи­ни і умови, що сприяли вчиненню вбивств, окремими ухвалами (постанова­ми) реагувати на недоліки у попередженні протиправної поведінки грома­дян та невжиття передбачених законом заходів за заявами громадян про факти посягань на їх життя та здоров'я.

 

Наступна >