109

---

Стаття 121. Умисне тяжке тілесне ушкодження

1. Умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органа або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здо­ров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну тре­тину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя, — карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років. 2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має ха­рактер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого, — карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

 

1. Належна кримінально-правова охорона здоров'я людини — важливе за­вдання кримінального права, успішне виконання якого значною мірою зале­жить від правильного застосування кримінального закону.

2. До числа злочинів проти здоров'я належать перш за все різні види тілесних ушкоджень. Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття тілесного ушкодження. Теорія і практика визначають тілесне ушкодження як протиправне заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини, що полягає у порушенні анатомічної цілісності чи фізіологічної функції органів і тканин тіла людини.

3. Безпосереднім об'єктом тілесного ушкодження є здоров'я людини. Будь-яке тілесне ушкодження незалежно від ступеня його тяжкості заподіює певну шкоду здоров'ю людини. Здоров'я звичайно прийнято визначати як нормальне функціонування тканин і органів тіла людини. Разом із тим по­сягання на здоров'я людини заподіює шкоду суспільним відносинам, які за­безпечують недоторканність здоров'я громадянина. В тих випадках, коли за­подіяння шкоди здоров'ю є засобом заподіяння шкоди ін

шим правоохоро-нюваним інтересам, відповідальність за цю шкоду може охоплюватися інши­ми статтями КК (наприклад, заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при вчиненні розбою тягне відповідальність за ч. 4 ст. 187 КК).

4. Здоров'я людини може бути об'єктом тілесного ушкодження з момен­ту початку пологового процесу. Закон однаковою мірою охороняє здоров'я будь-якої людини незалежно від того, яким є це здоров'я фактично (здоров'я бездоганно здорової людини, здоров'я хворого, божевільного, людини, яка перебуває в безнадійному стані внаслідок травм, хвороби, тощо), а також не­залежно від її моральних якостей, віку (немовляти, старого), службового становища тощо.

5. Тілесним ушкодженням є посягання на здоров'я іншої людини. За­подіяння самому собі тілесного ушкодження, навіть тяжкого, за загальним правилом не є злочином і тягне кримінальну відповідальність лише у випад­ках, коли, порушуючи державні та суспільні інтереси, воно є засобом вчи­нення іншого злочину. Так, ухилення від військової служби, вчинене військовослужбовцем шляхом заподіяння собі тілесного ушкодження, містить склад злочину, передбаченого ст. 409 КК.

6. З об'єктивної сторони тілесне ушкодження характеризується: 1) дією або бездіяльністю у виді посягання на здоров'я іншої людини; 2) наслідка­ми у виді спричинення тілесних ушкоджень; 3) причинним зв'язком між зазначеними діянням та наслідками.

При вчиненні розглядуваного злочину шляхом дії може бути застосовано як фізичний вплив на потерпілого (завдання удару, спричинення опіку та ін.), так і психічний (погроза або залякування, що викликали душевну хво­робу та ін.). Для заподіяння тілесного ушкодження винний може застосува­ти м'язові зусилля свого тіла або різні знаряддя (ніж, ціпок тощо), а також привести в дію різні механізми і речовини (пістолет, отруту та ін.). Винним для цього можуть бути використані фактори природи, джерела підвищеної небезпеки, обстановка стихійного лиха тощо.

При заподіянні тілесного ушкодження шляхом бездіяльності йдеться про невчинення винним дії, яка б запобігла заподіянню шкоди здоров'ю іншої людини, за умови, що він був зобов'язаний здійснити її та мав мож­ливість зробити це. Такий обов'язок діяти може випливати із закону або інших нормативних актів (наприклад, обов'язок батьків турбуватися про здоров'я дітей); службового становища або професійних обов'язків (на­приклад, обов'язок особи медичного персоналу лікувати хворого); попе­редніх дій винного (наприклад, наражання когось на небезпеку покладає на винного обов'язок вжити заходів щодо охорони здоров'я потерпілого) тощо.

7. Необхідною ознакою закінченого складу тілесного ушкодження є на­стання злочинного наслідку у виді різної тяжкості шкоди здоров'ю людини. Відсутність такого наслідку виключає можливість притягнення до відповідальності за закінчене тілесне ушкодження. У таких випадках може постати питання про наявність в діях винного ознак замаху на злочин, а у випадках створення умов для вчинення умисного тяжкого тілесного ушкод­ження (ст. 121 КК) або умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 122 КК) — готування до злочину.

8. Для притягнення до відповідальності за заподіяння тілесного ушкод­ження необхідним є встановлення причинного зв'язку між діянням винного і шкідливими наслідками, що настали для здоров'я потерпілого. Це питання має вирішуватися слідчими і судовими органами в кожному окремому ви­падку з урахуванням конкретних обставин справи.

Відсутність необхідного причинного зв'язку між діянням винного і наслідком, що стався, — шкодою здоров'ю, — означає відсутність складу тілесного ушкодження.

Так, Ш. був визнаний винним і засуджений за вчинення хуліганства і умисне за­подіяння тілесного ушкодження. Як встановлено у справі, Ш. разом з Д. розпивав спиртні напої. Потім між ними виникла бійка, яка була припинена працівниками міліції. Виходячи з кімнати після бійки, Д. внаслідок сп'яніння упав і одержав струс головного мозку. Вища судова інстанція скасувала вирок в частині засудження Ш. за нанесення Д. тілесного ушкодження, визнавши, що це ушкодження не перебува­ло в причинному зв'язку з діями Ш., бо струс головного мозку у Д. стався внаслідок падіння.

9. Спосіб заподіяння тілесних ушкоджень, за загальним правилом, на кваліфікацію ушкоджень не впливає, за винятком умисного заподіяння тяж­кого тілесного ушкодження способом, що має характер особливого мучення. У таких випадках спосіб є обов'язковою ознакою складу злочину (ч. 2 ст. 121 КК).

10. Для відповідальності за тілесне ушкодження необхідно, щоб заподіян­ня шкоди здоров'ю іншої людини було притиправним. Заподіяння такої шкоди за обставин, які виключають протиправність діяння, усуває відповідальність за тілесні ушкодження.

Так, зокрема, не є злочином заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини в стані необхідної оборони за умови, що не були перевищені її межі. Ш. був визнаний вин­ним і засуджений за заподіяння М. тяжкого тілесного ушкодження. Як встановле­но у справі, на Ш. і Г. напали хулігани С. та М. Наздогнавши Г., який втікав від них, вони повалили його па землю і почали бити ногами. В той момент Ш., захи­щаючи Г., ударив ножем М. у поперек, заподіявши останньому тяжке тілесне ушко­дження. Верховний Суд України дійшов висновку про відсутність в діях ТІЇ. скла­ду злочину, оскільки Ш. завдав удар ножем М., захищаючи Г. від злочинного напа­ду, тобто діючи в стані необхідної оборони (Рад. право. — 1970. — № 12. — С. 94).

Протиправність відсутня й у випадках, коли тілесне ушкодження за­подіяне за наявності інших обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема при затриманні злочинця без перевищення необхідних для цього за­ходів, у стані крайньої необхідності при дотриманні усіх її умов тощо (див. коментар до розділу VIII Загальної частини КК). . Не можна визнати протиправними й дії лікаря, який під час операції в інтересах пацієнта заподіює певну шкоду його здоров'ю. Заподіяння цієї шко­ди, проте, попереджує настання більш тяжких наслідків. Відповідно до існу­ючих правил такі операції можуть здійснюватися лише за згодою хворого.

Не мають протиправного характеру й тілесні ушкодження, заподіяні під час спортивних змагань (футбол, хокей, бокс, боротьба та ін.), в яких доб­ровільно брав участь потерпілий. При цьому необхідно, щоб такі змагання дозволялися компетентними органами і щоб заподіяння тілесних ушкод­жень їх учаснику не було наслідком умисного порушення встановлених правил.

Згода потерпілого на заподіяння йому тілесних ушкоджень може усува­ти їх протиправність лише за умови, що цю згоду не було дано для досяг­нення суспільне небезпечних і, тим більше, злочинних цілей.

11. Суб'єктивна сторона тілесних ушкоджень може полягати як в умисній (статті 121—125 КК), так і в необережній вині (ст. 128 КК).

12. У тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіян­ня невизначеної шкоди здоров'ю, відповідальність настає за тілесне ушкод­ження, яке було фактично заподіяне. Фактичне заподіяння більш легкого тілесного ушкодження, ніж те, на яке був спрямований умисел винного, по­винно тягти відповідальність за замах на заподіяння тілесного ушкодження, яке винний бажав спричинити.

13. Суб'єктом тілесних ушкоджень, передбачених статтями 121 і 122 КК, можуть бути осудні особи, які досягли 14-річного віку. За вчинення інших видів тілесних ушкоджень відповідальність настає з 16-ти років.

14. За ступенем тяжкості тілесні ушкодження в КК поділяються на три види: тяжкі, середньої тяжкості та легкі. Судово-медичне визначення ступе­ня тяжкості тілесних ушкоджень здійснюється на основі «Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень», затвердже­них наказом МОЗ від 17 січня 1995 р. № 6 та зареєстрованих у Мін'юсті 26 липня 1995 р. за № 255/79 (далі — Правила).

Відповідно до ст. 76 КПК проведення судово-медичної експертизи у цих справах є обов'язковим. Судово-медичне визначення ступеня тяжкості тілес­них ушкоджень здійснюється згідно з Кримінальним та Кримінально-проце­суальним кодексами України і цими Правилами.

15. Стаття 121 КК, яка встановлює відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, в ч. 1 передбачає низку ознак. Наявність кожної з них окремо дає змогу визнати тілесне ушкодження тяжким.

16. До числа тяжких слід відносити тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння. Небезпечними для життя є ушкодження, які самі по собі загрожують життю потерпілого в момент заподіяння або за зви­чайним своїм перебігом закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Наслідок заподіяного ушкодження не може впливати на визнання його тяж­ким. Так, своєчасна медична допомога, яка сприяла швидкому і повному ви­дужанню потерпілого, не виключає відповідальності за ст. 121 КК, якщо ушкодження були небезпечні для життя в момент їх заподіяння.

До ушкоджень, що є небезпечними для життя, Правила відносять: а) ті, що проникають у черепну порожнину, у тому числі й без ушкодження моз­ку; б) відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи черепа, за ви­нятком кісток лицевого скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння черепа; в) забиття головного мозку тяжкого ступеня як зі здавленням, так і без здавлення головного мозку; забиття головного моз­ку середньої тяжкості за наявності симптомів ураження стовбурної ділянки;

г) ізольовані внутрішньочерепні крововиливи за наявності загрозливих для життя явищ; д) ті, що проникають у канал хребта, у тому числі й без ушко­дження спинного мозку та його оболонок; е) переломо-вивихи та переломи тіл чи обох дуг шийних хребців, односторонні переломи луг І або II ший­них хребців, а також переломи зубоподібного відростка П шийного хребця;

у тому числі без порушення функції спинного мозку; є) підвивихи шийних хребців за наявності загрозливих для життя явищ, а також їх вивихи; ж) за­криті ушкодження спинного мозку в шийному відділі; з) перелом чи пере-ломо-вивих одного або кількох грудних чи поперекових хребців з порушен­ням функції спинного мозку або з наявністю клінічно встановленого шоку тяжкого ступеня; й) закриті ушкодження грудних, поперекових і крижових сегментів спинного мозку, котрі супроводжувались тяжким спінальним шо­ком чи порушенням функцій тазових органів; і) ушкодження з повним (усіх шарів) порушенням цілості стінки глотки, гортані, трахеї, головних бронх, стравоходу, незалежно від того, з боку шкірних покривів чи з боку слизової оболонки (просвіту органа) вони заподіяні; ї) закриті переломи під'язичної кістки й відкриті ушкодження ендокринних залоз ділянок шиї (щитовидної, паращитовидної, вилочкової — у дітей) — все за наявності загрозливих для життя явищ; й) поранення грудної клітки, з проникненням у плевральну по­рожнину, порожнину перикарда чи клітковину середостіння, у тому числі і без ушкодження внутрішніх органів; к) ушкодження живота, з проникнен­ням у черевну порожнину, у тому числі і без ушкодження внутрішніх ор­ганів; відкриті ушкодження внутрішніх органів, розміщених в заочеревному просторі (нирок, наднирників, підшлункової залози) і в порожнині таза (се­човий міхур, матка, яєчники, передміхурова залоза, верхній і середній відділи прямої кишки, перетинкова частина уретри); л) закриті ушкоджен­ня органів грудної, черевної порожнини, органів заочеревного простору, по­рожнини таза — все за наявності загрозливих для життя явищ; м) відкриті переломи діафізу (тіла) плечової, стегнової і великогомілкової кісток; н) пе­реломи кісток таза за наявності загрозливих для життя явищ; о) ушкоджен­ня, що спричинили шок тяжкого ступеня, масивну крововтрату, кому, гос* тру ниркову, печінкову недостатність, гостру недостатність дихання, крово­обігу, гормональну дисфункцію, гострі розлади регіонального і органічного кровообігу, жирову чи газову емболію. Всі вони мусять підтверджуватись об'єктивними клінічними даними, результатами лабораторних та інструмен-' тальних досліджень; п) ушкодження великих кровоносних судин, аорти, сонної (загальної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової, підклу-бової, стегнової, підколінної артерій чи вен, що їх супроводять; р) загальна дія високої температури (тепловий і сонячний удар) за наявності загрозли­вих для життя явищ: термічні опіки III—IV ступеня з площею ураження по­над 15 % поверхні тіла; опіки II ступеня понад ЗО % поверхні тіла, а також опіки меншої площі, що супроводжувалися шоком тяжкого ступеня; опіки дихальних шляхів за наявності загрозливих для життя явищ; с) ушкоджен­ня від дії низької температури, променеві ушкодження й такі, що були от­римані в умовах баротравми — всі за наявності загрозливих для життя явищ; т) отруєння речовинами будь-якого походження з перевагою як місце­вої, так і загальної дії (у тому числі і харчові токсикоінфекції) за умови, що в клінічному перебігу мали місце загрозливі для життя явища; у) усі види механічної асфіксії, що супроводжувалися комплектом розладів функції центральної нервової системи, серцево-судинної системи та органів дихан­ня, котрі загрожували життю; за умови, що це встановлено об'єктивними клінічними даними.

Спосіб заподіяння тілесного ушкодження, а також засоби, які були вико­ристані при цьому, не є критерієм віднесення тілесного ушкодження до не­безпечного для життя. Ця особливість повинна визначатися лише характе­ром самого ушкодження.

Фактичне заподіяння тілесних ушкоджень, небезпечних для життя, за на­явності прямого умислу, спрямованого на позбавлення життя, повинне кваліфікуватися як замах на вбивство. Судова практика кваліфікує як замах на вбивство випадки умисного заподіяння ушкоджень життєво важливим органам тіла. Йдеться про ушкодження, які, як правило, тягнуть за собою загибель потерпілого і не призвели до смертельного наслідку лише завдяки випадковому збігу обставин, незалежних від волі винного.

17. Тяжким визнається і тілесне ушкодження, що спричинило втрату будь-якого органа або його функцій.

Під органом слід розуміти частину організму людини, яка виконує одну або кілька функцій, що мають істотне значення для життєдіяльності всього організму.

До тяжкого тілесного ушкодження за цією ознакою Правила відносять втрату або необоротну втрату функцій руки, ноги, зору, язика (мовлення), репродуктивної здатності. У тих випадках, коли має місце лише тимчасове. позбавлення зазначених органів здатності виконувати свої функції, склад тяжкого тілесного злочину відсутній. Постійне послаблення здатності орга­на виконувати його функції може розглядатися як тяжке тілесне ушкоджен­ня лише за умови наявності будь-якої іншої ознаки (наприклад, стійкої втрати працездатності не менш ніж на одну третину).

Втрата руки, ноги — це відокремлення їх від тулуба чи втрата ними функцій (параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність). Під ана­томічною втратою руки чи ноги слід розуміти як відокремлення від тулуба всієї руки чи ноги, так і ампутацію на рівні не нижче ліктьового чи колінно­го суглобів. Усі інші випадки повинні розглядатися як втрата частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності. Напри­клад, втрата стопи призводить до втрати загальної працездатності більш ніж на третину і за цією ознакою є тяжким тілесним ушкодженням.

Під втратою зору треба розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані двох метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче). Втрата зо­ру на одне око тягне за собою стійку втрату працездатності більше однієї третини і за цією ознакою відноситься до тяжких тілесних ушкоджень.

Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється за­лежно від тривалості розладу здоров'я.

Під втратою слуху слід розуміти повну стійку глухоту на обидва вуха або такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3—5 сантиметрів від вушної раковини. Втрата слуху на одне вухо тягне за собою стійку втрату працездатності менше однієї третини і за цією ознакою відноситься до середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Під втратою язика (мовлення) Правила розуміють втрату можливості висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для ото­чуючих. Від втрати язика (мовлення) слід відрізняти випадки втрати голо­су (коли людина може висловлюватися лише пошепки). За такою втратою вид тілесного ушкодження визначається ступенем втрати працездатності.

Втрата репродуктивної здатності означає втрату здатності до злягання чи втрату здатності до запліднення, зачаття та дітородіння (розродження).

18. До тяжких тілесних ушкоджень відноситься психічна хвороба, яка мо­же бути наслідком як фізичної, так і психічної травми, інфекції, отруєння тощо. Під психічною хворобою слід розуміти психічне захворювання. До нього не можна відносити пов'язані з ушкодженням реактивні стани (пси­хози, неврози). Ушкодження кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли во­но потягло за собою розвиток психічного захворювання, незалежно від йо­го тривалості і ступеня виліковності. Ступінь тяжкості ушкодження, що викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою три­валості розладу здоров'я.

Діагноз психічного захворювання і причинно-наслідковий зв'язок між ушкодженням і психічним захворюванням, що розвинулося, встановлюється психіатричною експертизою. Ступінь тяжкості такого тілесного ушкоджен­ня визначається судово-медичним експертом з урахуванням висновків цієї експертизи.

19. Тілесне ушкодження є тяжким і тоді, коли воно потягло за собою інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш ніж на одну третину. Під іншим розладом здоров'я слід розуміти уш­кодження, яке не підпадає під жодну з перелічених у ст. 121 КК ознак тяж­кого тілесного ушкодження. Вирішальне значення тут має стійка втрата пра­цездатності не менш ніж на одну третину, яку законодавець пов'язує лише з «іншим розладом здоров'я» і яка не характеризує інших ознак тяжкого тілесного ушкодження.

Правила мають на увазі загальну працездатність. Втрата у цих випадках професійної працездатності може бути прийнята до уваги тоді, коли умисел винного був спрямований спеціально на її позбавлення.

Для визнання тілесного ушкодження тяжким необхідна стійка втрата працездатності, тобто постійна необоротна втрата, і при цьому не менш ніж на одну третину (не менше 33 %).

Розмір втраченої внаслідок ушкодження працездатності повинен визнача­тися з урахуванням об'єктивних даних і документів згідно з «Порядком ор­ганізації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності», затвердженим постановою КМУ від 4 квітня 1994 р. № 221.

У інвалідів стійка втрата працездатності у зв'язку з ушкодженням визна­чається як у практично здорових людей, незалежно від інвалідності та її групи, за винятком тих випадків, коли інвалідність пов'язана із захворюванням або новим ушкодженням органа чи частини тіла, що були травмовані раніше. У цих випадках розмір стійкої втрати загальної працездатності у зв'язку з одержаною останньою травмою необхідно визначати з урахуванням наявної стійкої втрати загальної працездатності від попереднього ушко­дження.

У дітей втрата загальної працездатності визначається виходячи з загаль­них підстав, що встановлені цими Правилами, із зазначенням, що ця втрата настане після досягнення працездатного віку. ,

20. Якщо тілесне ушкодження призвело до переривання вагітності, воно відноситься до числа тяжких. Згідно з Правилами йдеться про ушкодження, внаслідок якого сталося переривання вагітності, незалежно від її строку, як­що воно перебуває у прямому причинному зв'язку з ушкодженням. Отже, необхідним є наявність причинного зв'язку між заподіянням тілесного ушкодження і перериванням вагітності. Тривалість перерваної вагітності на кваліфікацію вчиненого не впливає. Необхідно, щоб винний знав про вагітність потерпілої і бажав або свідомо припускав її переривання.

21. Тяжке тілесне ушкодження, яке полягає у непоправному знівеченні об­личчя, має місце тоді, коли ушкодження обличчя, будучи непоправним, на­дає обличчю огидного, потворного вигляду. При цьому обов'язковим є на­явність двох ознак: непоправності ушкодження і знівечення обличчя.

Знівечення є непоправним, якщо воно не може бути усунене за допомо­гою звичайних методів лікування. Якщо знівечення обличчя може бути усу­нене тільки шляхом оперативного втручання (косметичної операції), воно вважається непоправним. Не є тяжким тілесним ушкодженням тимчасове знівечення обличчя. Для встановлення факту поправності чи непоправності ушкодження на обличчі призначається судово-медична експертиза. Експерт не має права кваліфікувати ушкодження обличчя як знівечення, оскільки це поняття не є медичним. Він лише визначає вид ушкодження, його особли­вості і механізм утворення, встановлює, чи є це ушкодження поправним або непоправним.

Сама ж наявність знівечення обличчя встановлюється слідчим і судом. При цьому суд оцінює зовнішній вигляд потерпілого на момент судового розгляду, виходячи із загальноприйнятих уявлень про вигляд людини. Осо­бистість потерпілого (його стать, вік, професія, національність тощо) при вирішенні цього питання не мають значення.

За такого виду тяжкого тілесного ушкодження, безсумнівно, заподіюється шкода здоров'ю людини, яка може бути різною за її тяжкістю. Однак ступінь тяжкості такої шкоди не має вирішального значення для визнання непо­правного знівечення обличчя тяжким тілесним ушкодженням. Випадки знівечення інших частин тіла людини поняттям, що розглядається, не охоп­люються.

22. Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 121 КК, характери­зується умисною виною. Умисел при цьому може бути як прямим, так і не­прямим. Винний усвідомлює, що може заподіяти тяжку шкоду здоров'ю по­терпілого і бажає або свідомо припускає її настання.

У судовій практиці трапляються випадки, коли необережне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень помилково кваліфікується як вчинене умисно.

Так, було визнане неправильним засудження за умисне тяжке тілесне ушкоджен­ня Є., який ударив потерпілого в обличчя, внаслідок чого той упав і, ударившись го­ловою об асфальт, одержав перелом кісток черепа і струс головного мозку. ВСУ відзначив, що Є., завдаючи удару в обличчя, не передбачав таких наслідків, хоча по­винен був і міг їх передбачити, тобто діяв не умисно, а з необережності, і кваліфіку­вав його дії як необережне тяжке тілесне ушкодження (Рад. право. — 1971. — № 3. — С. 102-103).

У справі Р., засудженого за умисне тяжке тілесне ушкодження, було встановлено, що він, з'ясовуючи в барі стосунки зі своєю колишньою дружиною К., коли вона ни­ла вино з келиха, ударив її по руці з метою вибити у неї з рук келих. Від цього уда­ру келих розбився і його осколками було травмовано обличчя потерпілої, зокрема око, що призвело до стійкої втрати працездатності. Розглянувши цю справу, ВСУ дійшов висновку, що, завдаючи удару по руці К., в якій був келих з вином, Р. не пе­редбачав, що осколок розбитого келиха може потрапити в око потерпілої, хоча міг і повинен був передбачити такі наслідки. У зв'язку з цим дії Р. були перекваліфіковані на необережне тяжке тілесне ушкодження (Рад. право. — 1991. — № 1. — С. 82—83).

Відповідальність за ст. 121 КК настає й у тих випадках, коли умисел вин­ного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров'ю, а фак­тично було спричинено тяжке тілесне ушкодження.

У разі, якщо прямий умисел винного був спрямований на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, а фактично було спричинене більш легке тілесне ушкодження, відповідальність повинна наставати за замах на за­подіяння тяжкого тілесного ушкодження.

23. Мотив і мета заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження можуть бути різними, їх з'ясування сприяє правильному визначенню ступе­ня суспільної небезпечності вчиненого злочину та індивідуалізації покаран­ня. На кваліфікацію цього злочину мета вливає лише в разі, коли умисне тяжке тілесне ушкодження вчинене з метою залякування потерпілого або інших осіб, що передбачено ч. 2 ст. 121 КК.

Встановлення мотиву і мети умисного тяжкого тілесного ушкодження та­кож є необхідним для відмежування цього злочину від інших. Так, зокрема, умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків кваліфікується за ч. З ст. 345 КК, умис­не заподіяння захиснику чи представнику особи або їх близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з надан­ням правової допомоги — за ч, 3 ст. 398 КК тощо.

. 24. Кваліфікуючими ознаками умисного тяжкого тілесного ушкодження, передбаченими ч. 2 ст. 121 КК, є вчинення його: 1) способом, що має харак­тер особливого мучення; 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпіло­го або інших осіб; 4) на замовлення; 5) умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

25. Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження способом, що має харак­тер особливого мучення, спричиняє потерпілому особливо сильні страждан­ня, свідчить про особливу жорстокість, нелюдськість винного. Для складу злочину, що розглядається, необхідно встановити наявність однієї чи кількох ознак тяжкого тілесного ушкодження, передбачених ч. 1 ст. 121 КК, і, крім того, визнати, що спосіб заподіяння такого тілесного ушкодження був поєднаний з особливим мученням потерпілого. Інакше кажучи, особливе му­чення само по собі не є видом тяжкого тілесного ушкодження і може тягти відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК лише за наявності однієї з ознак, пе­релічених в ч. 1 даної статті.

Згідно з Правилами під мученнями слід розуміти дії, що заподіяли по­терпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, пиття, тепла, за­лишення його в шкідливих для здоров'я умовах та інші подібні дії. Сюди ж відносяться дії, пов'язані з багаторазовим або тривалим спричиненням особ­ливого болю (щипання, шмагання, завдання численних, але невеликих уш­коджень тупими чи гостроколючими предметами, застосування термічних факторів тощо).

Так, у справі 3. та Л. було встановлено, що вони на грунті неприязних стосунків з М., перебуваючи в стані сп'яніння, протягом двох годин жорстоко били потерпіло­го руками, ногами, ціпком, внаслідок чого М. були заподіяні численні ушкодження обличчя, голови, грудної клітки, живота, а також численні переломи ребер з ушкод­женням внутрішніх органів. Скарга адвоката з клопотанням виключити з обвинува­чення вчинення умисного тяжкого тілесного ушкодження, що має характер особли­вого мучення, була відхилена Верховним Судом України, оскільки завдані ушкод­ження за своїм характером і кількістю викликали у потерпілого відчуття сильного фізичного болю, особливі фізичні страждання (Судебная практика... — С. 157—159).

Слід враховувати, що особливе мучення викликає не просто болісні відчуття, які мають місце майже при кожному тяжкому тілесному ушкод­женні, а спричиняє сильний фізичний біль і страждання.

Для наявності складу злочину, що розглядається, необхідно, щоб прямим або непрямим умислом винного охоплювалося не тільки те, що він заподіює потерпілому тяжке тілесне ушкодження, а й те, що воно здійснюється спо­собом, який має характер особливого мучення.

Судово-медичний експерт не кваліфікує ушкодження як вчинене спосо­бом, що має характер особливого мучення. Вирішення цього питання відно­ситься до компетенції слідчо-прокурорських і судових органів.

26. Вчинення тяжкого тілесного ушкодження групою осіб згідно з ч. 1 ст. 28 КК має місце у випадках, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою. Як вчинення роз­глядуваного злочину групою осіб, слід також розглядати умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене за попередньою змовою групою осіб та ор­ганізованою групою (див. коментар до ст. 28 КК).

27. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування по­терпілого або інших осіб має місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи викликати почуття страху перед винним або іншими особами. Залякування інших осіб може бути вчинене щодо близьких родичів потерпілого, друзів, інших осіб, у яких, на думку винного, спричинення потерпілому тяжкого тілесного ушкодження викличе почуття страху.

28. Вчинення розглядуваного злочину на замовлення має місце у випадках, коли умисне тяжке тілесне ушкодження здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму на­казу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зо­бов'язується заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження, а замовник — вчинити або не вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи не­матеріального характеру (див. також п. 42 коментарю до ст. 115 КК).

29. Умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпіло­го припускає, що заподіяне йому тілесне ушкодження було тяжким, тобто підпадало під одну з ознак, зазначених у ч. 1 ст. 121 КК, і було причиною його смерті.

Для застосування ч. 2 ст. 121 КК в цих випадках обов'язковим є встанов­лення необхідного причинного зв'язку між тяжким тілесним ушкодженням і смертю, що сталася. В разі, коли зв'язок між заподіяним потерпілому тяж­ким тілесним ушкодженням і смертю є випадковим, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК за цією ознакою наставати не може. Так, якщо настання смерті особи, якій було заподіяно тяжке тілесне ушкодження, було обумовлене зовнішніми обставинами (наприклад, випадковим забрудненням рани), то смерть не може бути поставлена у вину особі, винній в заподіянні тяжкого тілесного ушкодження.

Судова практика вважає, що ч. 2 ст. 121 КК може бути застосована і в тому разі, коли смертельний наслідок, який перебував у причинному зв'яз­ку з умисним тілесним ушкодженням, не був усунений лікарським втручан­ням, хоча й міг бути ним усунений, зокрема через несвоєчасне надання ме­дичної допомоги, відсутність необхідних препаратів чи обладнання, лікарсь­ку помилку тощо.

Для застосування ч. 2 ст. 121 КК в цих випадках необхідним є також встановлення вини як до заподіяння тяжкого ушкодження, так і до смерті потерпілого. Щодо тяжкого тілесного ушкодження обов'язково повинна ма­ти місце умисна вина у виді прямого чи непрямого умислу. Якщо смерть по­терпілого була наслідком тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного з не­обережності, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК наставати не може.

Так, було визнано неправильним засудження за злочин, що розглядається, Т., який завдав П. удару рукою в обличчя. П. від цього удару упав, ударився головою об тротуар, одержавши перелом кісток черепа. Внаслідок великого крововиливу в мозок потерпілий помер. Як було встановлено, смерть П. сталася не від удару, за­вданого Т., а внаслідок травми голови, одержаної від падіння на тротуар. У справі не встановлено доказів, які б свідчили, що Т., завдаючи удару П. в обличчя, мав умисел заподіяти йому тяжке тілесне ушкодження. Дії Т. були перекваліфіковані на вбивство через необережність (Рад. право. — 1971. — № 11. — С. 109).

Частина 2 ст. 121 КК не охоплює випадки, коли винний в умисному тяж­кому тілесному ушкодженні не передбачав можливості настання смерті і за обставинами справи не повинен був і не міг її передбачити. Випадкове спри­чинення смерті не може бути поставлене йому у вину.

30. ПВСУ в постанові від 7 лютого 2003 р. роз'яснив, що для відмежу­вання умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушко­дження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховува­ти спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисно­му вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі за­подіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпіло­го, ставлення винного до її настання характеризується необережністю (п. 22 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти жит­тя і здоров'я особи»).

31. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.

32. Для кваліфікації дій кількох осіб за цією ознакою ч. 2 ст. 121 КК, якщо тільки одним із завданих ударів заподіяно тяжке тілесне ушкоджен­ня, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, необхідно встановити, що у винних був єдиний умисел і вони допомагали один одному у досягненні мети.

33. Оскільки ч. 2 ст. 121 КК передбачає щодо смерті потерпілого необе­режну вину, замах на тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть по­терпілого, є неможливим.

34. Злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК, слід відрізняти від вбивства че­рез необережність (ст. 119 КК), за якого винний, не маючи умислу ні на спричинення смерті, ні на завдання тяжких тілесних ушкоджень, спричиняє смерть з необережності.

Так, ВСУ визнав неправильним засудження П. за умисне тяжке тілесне ушкод­ження, що спричинило смерть потерпілого. Встановлено, що П. ударив під час свар­ки потерпілого С. кулаком в живіт, внаслідок чого той упав і, ударившись головою об асфальт, номер. Суд дійшов висновку, що у справі відсутні докази того, що П., завдаючи потерпілому удару, мав умисел на заподіяння тяжких тілесних ушкод­жень. Його дії були кваліфіковані як вбивство через необережність (Рад. право. — 1971. - № 9. - С. 105).

 

< Попередня   Наступна >