48

---

Розділ III

ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Глава 15

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Стаття 86. Визначення засудженому до позбавлення волі виду колонії

Вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань.

1. Рішення про первісне призначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, у якій вони повинні відбувати покарання, здійснює великий вплив на всю діяльність Цих установ, на правове положення засуджених і у кінцевому результаті на досягнення цілей покарання. Вірне визначення виду Установи повинно не тільки забезпечувати реалізацію відповідного обсягу кари та здійснення індивідуальної превенції. Шляхом створення більшої ізоляції для осіб, які становлять більшу небезпеку для суспільства, повинна не тільки регулюватися каральна сила позбавлення волі, а й досягатися загальнопревентивна мета.2. У ст. 86 КВК України закріплено, що вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань а не судом, як це було раніше.З 2001 р. ця процедура здійснюється відповідними Регіональними комісіями, які створюються при кожному управлінні Державного департаменту України з питань виконання покарань в областях і здійснюють розподіл та направлення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, та довічного позбавлення волі. Подібні комісії є українською новацією, оскільки у жодній країні на пострадянському просторі схожого порядку не існує.3. Здійснення визначення виду установи виконання покарань, де повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі ґрун

тується на класифікації цих осіб.У науці кримінально-виконавчого права під класифікацією засуджених до позбавлення волі розуміють розподіл їх на відносно однорідні категорії за певними ознаками для створення найбільш ефективних умов у досягненні цілей покарання.На основі загальновизнаних досягнень сучасної думки з урахуванням принципових і практичних позицій у сфері поводження з засудженими Європейські пенітенціарні правила у ст.12 рекомендують проводити класифікацію засуджених до позбавлення волі з метою: а) відокремити ув'язнених, яких в силу їх кримінального минулого або особистих якостей, доцільно ізолювати від інших, а також тих, хто може негативно вплинути на інших засуджених; б) розмістити ув'язнених таким чином, щоб полегшити виправ­ний вплив та їх соціальну реадаптацію, враховуючи при цьому вимоги управління і безпеки.4. Первинна та вторинна класифікація засуджених до позбавлення волі є двома окремими видами, які випливають один із одного в процесі виконання покарання, однак мають різні цілі й первинна класифікація детермінує вторинну. Наявність саме двох видів (етапів) класифікації засуджених до позбавлення волі обумовлює наявність щонайменше двох суб'єктів, які її здійснюють. Первинна класифікація засуджених проводиться Державним департаментом України з питань виконання покарань (а точніше Регіональними комісіями, що створюються у всіх областях і діють при слідчих ізоляторах) шляхом визначення рівня безпеки колонії, вторинна — безпосередньо адміністрацією виправних установ при розміщенні засуджених у тій чи іншій дільниці.5. При визначенні виду колонії здійснюється так звана первинна класифікація засуджених до позбавлення волі, тобто розподіл засуджених на певні групи, який, перш за все, має на меті створення оптимальних умов для реалізації кари та індивідуального попередження.Вторинна класифікація засуджених — це розподіл засуджених на певні групи, який має на меті сприяння застосуванню заходів виховного впливу.6. Нова класифікація як засуджених до позбавлення волі, так і установ виконання покарань, була введена на виконання Спільної програми комісії європейського співтовариства й Ради Європи у галузі реформи правової системи, місцевого самоврядування та правоохоронної системи України, з метою приведення кримінально-виконавчої системи України з метою приведення кримінально-виконавчої системи України у більшу відповідність до західноєвропейських стандартів та Європейських в'язничних правил.7. Розподіл та направлення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі, здійснюється комісіями з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі (далі — Регіональні комісії), що утворюються в територіальних органах управління Державного департаменту України з питань виконання покарань, та Апеляційною комісію Державного департаменту України з питань виконання покарань з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі (далі — Апеляційна комісія), що утворюється в Державному департаменті України з питань виконання покарань (далі — Департамент).Регіональна комісія у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами, розпорядженнями, рішеннями, вказівками, роз'ясненнями та методичними рекомендаціями Державного департаменту України з питань виконання покарань.Підставою для визначення колонії з необхідним рівнем безпеки, де засуджені до позбавлення волі будуть відбувати покарання, є вирок суду та інші матеріали, які характеризують засудженого. Регіональна комісія відповідно до покладених на неї завдань:— здійснює у межах своєї компетенції визначення рівня безпеки виправної колонії, переведення засуджених до позбавлення волі, направлення та розподіл осіб, засуджених до позбавлення волі, до установ виконання покарання у межах регіону або відповідно до вимог Інструкції запитує у Державному департаменті України з питань виконання покарань наряди на направлення засуджених осіб до установ виконання покарань;— направляє відповідні матеріали на розгляд Апеляційної комісії;— узагальнює практику застосування законодавства з питань, Що належать до її компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства і нормативно-правових актів та в установленому порядку вносить їх на розгляд Апеляційної комісії;— забезпечує апробацію та впровадження інформаційних технологій у практику своєї діяльності та здійснює їх інтеграцію в інформаційну систему Департаменту;— організовує підготовку, підвищення кваліфікації та стажування членів Регіональної комісії; вносить пропозиції до Департаменту щодо вдосконалення її діяльності;— здійснює іншу діяльність у межах своїх повноважень та покладених на неї завдань.Регіональна комісія має право залучати спеціалістів установ і органів кримінально-виконавчої системи та інших відомств за погодженням з їх керівниками для розгляду і вирішення питань, що належать до її компетенції; проводити в установах та органах кримінально-виконавчої системи соціальні дослідження.Комісію очолює голова (перший заступник начальника територіального органу управління Департаменту за посадою), який має двох заступників (заступника начальника територіального органу управління Департаменту з соціально-виховної та психологічної роботи та начальника слідчого ізолятора за посадою).Голова Комісії здійснює керівництво діяльністю Регіональної комісії, несе персональну відповідальність за виконання покладених на Комісію завдань щодо законності прийнятих рішень, визначає ступінь відповідальності членів Комісії, затверджує структуру Комісії в межах чисельності її членів, затверджує положення про Комісію та функціональні обов'язки її членів, видає в межах своєї компетенції рішення та розпорядження, організовує і контролює їх виконання, діє від імені Комісії і представляє її у держав­них та громадських організаціях і установах.Заступники голови Регіональної комісії та її члени призначаються та звільняються наказами начальників територіальних органів управління Департаменту за поданням голів Регіональних комісій. До складу комісії входять: начальники відділу, відділення (групи) по контролю за виконанням судових рішень, начальники медичної служби, начальники оперативного відділу, (відділення) територіального органу управління Департаменту та слідчого ізолятора. До складу комісії можуть включатись також інші фахівці.Вищевказані особи виконують функцію розподілу засуджених на «громадських засадах», тобто поряд із виконанням основних функціональних обов'язків. Вони зобов'язані відвідувати СІЗО і розглядати матеріали особових справ засуджених без їх особистої присутності.Контроль за діяльністю Регіональних комісій покладається на першого заступника Голови Департаменту. Регіональні та Апеляційна комісії підзвітні й підконтрольні Голові Департаменту.8. Розподіл та направлення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі, до установ виконання покарань здійснюється на підставі ст. 12, 64 ,65 КК України та ст. 11, 18, 19, 86, 87, 92, 93, 101,138,140,147 КВК України, за відповідними індивідуальними чи персональними нарядами.При цьому важливого значення набуває вірне визначення наявності чи відсутності у осіб попередніх судимостей. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України (постанова № 16 від 26.12.2003 р.), судимість є правовим станом особи, який виникає у зв'язку з її засудженням до кримінального покарання і за зазначених у законі умов тягне настання для неї певних негативних наслідків, і що правильне застосування правових норм про судимість, її погашення чи зняття має важливе значення, зокрема, для вирішення питання визначення виду установи виконання покарань (наприклад, при визнанні особи двічі судимою за вчинення певних категорій злочинів, в результаті чого визначається відбування покарання в установах різного рівня безпеки, враховуються виключно не зняті та непогашені судимості).Під час розгляду питання визначення виду установи, в яких вирішується питання про наявність чи відсутність судимості, Регіональні комісії в першу чергу повинні керуватися вироком суду. Зазвичай, установивши, що попередня судимість погашена, суди зазначають у вироку, що особа не має судимості, з посиланням на відповідні норми КК 1960 р. чи КК 2001 р., залежно від того, за яким законом вирішено це питання.Однак на практиці достатньо часто трапляються випадки, коли суд при винесенні вироку не мав повної інформації про судимості осіб, в результаті чого ці дані не повністю вказуються у вироку. Водночас, за правилами, встановленим КПК України, у вироку відображаються тільки не зняті та непогашені у встановленому порядку судимості. В даних випадках при прийнятті рішення Регіональна комісія отримує інформацію в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок формування, ведення та використання оперативно-довідкового і дактилоскопічного обліку в органах внутрішніх справ та органах (установах) кримінально-виконавчої системи, у відповідних облікових установах органів внутрішніх справ чи виконання покарань, оскільки погашення судимості не потребує посвідчення спеціальним рішенням суду чи іншим документом.При з'ясуванні питання щодо погашення чи зняття судимості, вказаної у вимозі управління оперативної інформації, Регіональні комісії (як і судові органи) керуються вимогами ст. 55 КК України (1960 р.) та ст. 88-91, 108 КК України (2001 р.). При цьому враховується як те, що згідно з п. 11 розділу II «Прикінцевих та перехідних положень» КК 2001 р. правила щодо погашення і зняття судимості, встановлені КК 1960 р., поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності новим Кодексом, за винятком випадків, коли відповідно до його положень пом'якшується кримінальна відповідальність цих осіб (про пом'якшення кримінальної відповідальності дивись коментар до статті З КВК України), так і положення про особливості застосування цього інституту до осіб, які вчинили злочини до досягнення ними вісімнадцятирічного віку (ст. 108 КК). Тобто, у кожному конкретному випадку з'ясовується, в якому віці особою було вчинено попередній злочин, і, якщо особа раніше засуджувалася за злочин, вчинений у віці до 18 років, до неї мають застосовуватися положення не тільки ст. 88-91 КК України 1960 р., а й ст. 108 КК України 2001 р.Слід відмітити, що уст. 55 КК України 1960 р. строк погашення судимості встановлювався залежно від виду призначеного покарання або від строку фактично відбутого покарання, у той час як КК України 2001 р. — залежно не тільки від виду призначеного покарання (п. 1-6 ст. 89), а й від ступеня тяжкості вчиненого злочину (п. 6-9 зазначеної статті), тобто незалежно від строків призначеного судом покарання у виді обмеження чи позбавлення волі та фактично відбутого покарання.Регіональні комісії не мають права самостійної перекваліфікації дій особи з КК України 1960 р. на КК України 2001 р., оскільки це є виключним повноваженням суду. Тому у випадках, коли для з'ясування питання про погашення попередньої судимості необхідно чітко визначити кваліфікацію минулого злочину як за КК України 1960 р., так і за КК України 2001 р. з тим, щоб обрати оптимальний строк її погашення, що є неможливим без наявності вироку, Регіональні комісії повинні або безумовно дотримуватись висновків суду, або, якщо таке рішення викликає сумнів, звернутися до нього за уточненням.Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК України 2001 р. особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.При вирішенні питання про погашення судимості правове значення має не тільки наявність вироку суду, яким особу визнано винною у вчиненні злочину, а й підстави та час її звільнення від відбування покарання, оскільки саме з цього часу в передбачених законом випадках особа вважається такою, що не має судимості, або починає обчислюватися строк, протягом якого вона вважатиметься такою, що має судимість.Відповідно до ч. З ст. 88 КК України такими, що не мають судимості, визнаються особи, яких засуджено за вироком суду без призначення покарання або яких повністю звільнено від покарання, чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом. При цьому необхідно враховувати, що КК України 2001 р. декриміналізовано значну частину діянь, які за КК України 1960 р. визнавалися злочинними.Такими, що не мають судимості, визнаються згідно з ч. 4 ст. 88 КК України 2001 р. також особи, яких було реабілітовано, тобто ті, яких визнано несправедливо репресованими в судовому або позасудовому порядку з поновленням в усіх правах, у тому числі на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».Відповідно до ст. 5 КК України 2001 р. на осіб, які були засуджені за КК України 1960 р. до позбавлення волі на строк більше десяти років і щодо яких відповідно до п. 8 ст. 55 цього Кодексу питання про погашення судимості вирішувалося судом, поширюється положення п. 9 ст. 89 КК України 2001 р. про те, що особи, засуджені за особливо тяжкий злочин, визнаються такими, які не мають судимості, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного і додаткового) не вчинять нового злочину.Відповідно до п. 9 розділу II «Прикінцевих та перехідних положень» КК України 2001 р. погашення не знятої судимості у осіб, які раніше були визнані особливо небезпечними рецидивістами і відбули призначене їм покарання, здійснюється за правилами, передбаченими ст. 89 і 90 цього Кодексу.9. При розподілі осіб, засуджених до позбавлення волі, враховуються рішення та судимості за ними:а) судів України;б) судів республік колишнього СРСР (до 01.12.1991 р., тобто до моменту, коли Україна була офіційно проголошена незалежною демократичною державою. З цього моменту всі інші країни, в тому числі й колишнього СРСР, набули відносно неї статусу іноземних країн. І хоча формально незалежність України була проголошена 24.08.1991 р. шляхом постановлення Акту проголошення незалежності України, цей документ набрав свою чинність (як безпо середньо зазначено у Акті) з моменту схвалення республіканським референдумом — з 01.12.1991 р.);в) судів іноземних держав, якщо відповідно до міждержавних угод засудженого було прийнято на територію України для подальшого відбування покарання;г) судів іноземних держав, якщо відповідно до ст. 9 КК України правові наслідки вироку суду іноземної держави враховано судом України при кваліфікації нового злочину та призначенні покарання.За ст. 9 КК України засудження за межами України її громадянина, іноземця або особи без громадянства, у разі вчинення ними на території України нового злочину, має для них певні правові наслідки, оскільки відповідно до ч.2 вказаної статті, рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності та покарання. Таким чином, законодавець зобов'язує суд в обов'язковому порядку враховувати факт засудження особи за Межами України при встановленні наявності рецидиву злочинів, приєднанні невідбутої частини покарання відповідно до ст. 70 та 71 КК України та визначенні інших правових наслідків (наприклад, визначення повторності злочинів). Тому у випадках, коли особа раніше засуджувалась за межами України, а суд з невідомих причин не врахував цю судимість при винесенні вироку (або просто вказав, що дана судимість у вироку не враховується, оскільки виникла не території іншої держави), Регіональні комісії повинні вживати таких же заходів, як і у випадку встановлення інших помилок у вироку, бо в результаті можуть змінитися й інші правові наслідки вироку, наприклад, кваліфікація злочину (про необхідні у таких випадках дії дивись коментар до статті 4 КВК України);д) судів іноземних держав, якщо вони визнані відповідно до п. 19 Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р., який ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 03.03.1998 р.10. У деяких статтях КВК України, що стосуються визначення виду установ виконання покарань вживається термін «засуджений вперше до позбавлення волі». У теорії кримінального права прийнято вважати, що особа визнається вперше засудженою до позбавлення волі у випадках, коли вона: а) зовсім не притягувалась до кримінальної відповідальності; б) засуджувалась до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; в) засуджувалась до покарання у виді позбавлення волі, але судимість була знята чи погашена у встановленому законом порядку; г) засуджувалась до виправних робіт, які були замінені позбавленням волі в порядку ст. ЗО КК України 1960р.; д) засуджувалась до позбавлення волі, але була реабілітована; є) засуджувалась до позбавлення волі за вчинення діяння, що в подальшому було декриміналізовано.11. Виходячи з роз'яснення Державного департаменту України з питань виконання про визнання такими, що раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі, осіб у разі, якщо вони раніше були засуджені до покарання у виді позбавлення волі та фактично його відбували в установах кримінально-виконавчої системи, незалежно від погашення чи зняття судимості, слід віднести до цієї категорії наступних засуджених: а) ті, що раніше були засуджені до позбавлення волі та відбули покарання в установі виконання пока­рань будь-якого виду (виправній чи виховній колонії); б) умовно-звільнені з місць позбавлення волі для роботи на будівництві державних об'єктів (за КК України 1960 р.); в) умовно засуджені до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, якщо ці особи з підстав, зазначених у ч. 5 ст. 25-1 КК України (1960 р.) були направлені для відбування покарання у виді позбавлення волі; г) засуджені до позбавлення волі, які після набрання вироком законної сили відбували це покарання у слідчому ізоляторі і були умовно звільнені для роботи на будівництві державних об'єктів (за КК України 1960 р.); д) умовно засуджені, засуджені з відстрочкою виконання вироку (ст. 45, 46-1, 46-2 КК України 1960 р.) та звільнені від відбування покарання з випробуванням при засудженні до позбавлення волі (ст. 75, 79,104 КК України 2001 р.), які за порушення порядку та умов відбування покарання були направлені в місця позбавлення волі; є) засуджені до позбавлення волі, які після набрання вироком законної сили відбували це покарання у слідчому ізоляторі хоча б протягом декількох днів (про порядок набрання вироком законної сили дивись коментар до статті 4 КВК України). Поряд з цим не можуть визнаватися такими, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі: а) особи, які раніше фактично відбували покарання в місцях позбавлення волі, але були реабілітовані; б) умовно засуджені, засуджені з відстрочкою виконання вироку (ст. 45, 46-1, 46-2 КК України 1960 р.), звільнені від відбування покарання з випробуванням при засудженні до позбавлення волі (ст. 75, 79, 104 КК України 2001 р.), що фактично не відбували призначене покарання (якщо після закінчення строку відстрочки чи випробування засуджений був звільнений від відбу­вання покарання), у зв'язку із застосуванням амністії, помилування або незвернення вироку до виконання через закінчення строків давності, встановлених законом тощо; в) особи, засуджені до направлення у дисциплінарний батальйон; г) особи, що були направлені до виправно-трудових профілакторіїв; д) особи, які знаходилися в місцях позбавлення волі, але вирок щодо них було скасовано із закриттям справи або змінено з призначенням покарання, не пов'язаного з позбавлення волі, чи застосуванням звільнення від відбування покарання з випробуванням; є) умовно засуджені до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці (за КК України 1960 р.), якщо вони повністю відбули призначений строк покарання за визначеним місцем роботи, або до них було застосовано умовно-дострокове звільнення від покарання; ж) особи, які відбу­вають позбавлення волі, в разі засудження їх за злочини, вчинені до винесення вироку, за яким вони вперше відбувають це покарання; з) особи, які засуджувались до виправних робіт без позбавлення волі, і яким останні з підстав, передбачених ст. ЗО КК України 1960 р., були замінені позбавленням волі; і) особи, які раніше засуджувались до позбавлення волі в межах строку перебування під вартою як запобіжного заходу (слід звернути увагу, що за КПК України, строк перебування під вартою у якості запобіжного заходу закінчується моментом вступу вироку в законну силу, а не моментом надходження до слідчого ізолятору відповідних документів. Таким чином, особі повинно бути призначене покарання, Що відповідає цьому строку за своєю тривалістю. У випадках перевищення даного строку хоча б на один день особа вважається такою, що відбувала покарання в місцях позбавлення волі).При визнанні особи такою, що раніше відбувала покарання в місцях позбавлення волі, не має значення вид установи, в якій відбувалось покарання (наприклад, виховна чи виправна колонія) та рівень її безпеки,11. Необхідно звернути увагу на те, що засудженим за вчинення умисного особливо тяжкого злочину, котрий раніше був судимим за умисний тяжкий злочин, може бути визнана тільки особа: а) судимості з якої не зняті чи не погашені у встановленому законом порядку; б) яка за всіма цими судимостями відбувала покарання вмісцях позбавлення волі.12. При визначенні виду установи виконання покарань щодо осіб, засуджених за сукупністю злочинів або вироків (ст. 70, 71 КК України), Регіональні комісії призначають рівень безпеки не окремо стосовно кожного злочину чи вироку, а за їх сукупністю, виходячи з найбільш тяжкого злочину. Особі, яка вперше засуджена до позбавлення волі за вчинення кількох злочинів, в тому числі одного тяжкого (особливо тяжкого), за який призначене покарання, непов'язане з позбавленням волі, відбування покарання належить призначати в колонії мінімального рівня безпеки відповідного виду (із загальними чи полегшеними умовами тримання, залежно від інших обставин справи). Аналогічним чином повинно вирішуватись і питання про визначення установи особі, яка засуджена за умисний злочин та злочин з необережності, у разі призначення за перший злочин покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, аза інший — позбавлення волі.13. Апеляційна комісія Державного департаменту України з питань виконання покарань роз'яснила Регіональним комісіям, що у випадку, коли відносно осіб, яким за вчинення незаконного виробництва, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів розглядається питання про визначення виправної колонії максимального рівня безпеки з відбуванням покарання у звичайних жилих приміщеннях, слід враховувати наявність в цих складах обов'язкової кваліфікуючої ознаки — вчинення їх з метою збуту (рішення № 1 від 13.01.2004 р.)14. Розподіл та направлення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі, із слідчих ізоляторів (далі — СІЗО) до установ виконання покарань здійснюється Регіональними комісіями безпосередньо у СІЗО.Про прийняття Регіональною комісією рішення щодо визначення рівня безпеки виправної колонії засудженому оголошується під розпис на витязі з протоколу її засідання. Витяг з протоколу засідання Регіональної комісії та довідка про встановлення рівня безпеки виправної колонії співучасникам засудженого з вчиненого злочину долучається до матеріалів його особової справи.15. Вищевказаною інструкцією передбачено, що неправомірне, з точки зору громадянина, рішення Регіональної комісії може бути оскаржене до Апеляційної комісії, одним із завдань якої є розгляд заяв і скарг засуджених осіб, їх захисників, законних представників, батьків, близьких родичів та інших громадян з питань розподілу та направлення засуджених до позбавлення волі. Скарги на рішення Апеляційної комісії подаються на розгляд Голові Департаменту.Подання скарг і заяв на рішення Регіональних комісій особами, які тримаються у слідчому ізоляторі, здійснюється у порядку, встановленому ст. 13 Закону України «Про попереднє ув'язнення», а особами, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, — у порядку, встановленому ст. 113 КВК України. Подання скарг і заяв на рішення Регіональних комісій громадянами здійснюється згідно із Законом України «Про звернення громадян».Засідання Апеляційної комісії проводяться в міру надходження скарг і заяв та інших матеріалів, але не пізніше ЗО днів з дня їх надходження. Рішення, вказівки, роз'яснення та методичні рекомендації Апеляційної комісії з питань діяльності Регіональних комісій щодо визначення рівнів безпеки виправних колоній особам, засудженим до позбавлення волі, їх розподілу та переведення є обов'язковими для виконання Регіональними комісіями, органами та установами кримінально-виконавчої системи, набирають чинності з моменту їх підписання та зворотної сили не мають. Рішення Апеляційної комісії оформлюються протоколом, який затверджується головою Апеляційної комісії.За встановленим Апеляційною комісією фактом щодо неправильного рішення Регіональної комісії таке рішення скасовується та проводиться службове розслідування.Про прийняте Апеляційною комісією рішення повідомляється заявнику письмово. Рішення Апеляційної комісії, яке оскаржується заявником, виноситься на повторний розгляд у разі наявності нововиявлених обставин (наприклад, встановлення відміни вироку за попередньою судимістю тощо). Також дане рішення може бути скасоване та направлене на повторний розгляд Головою Департаменту.16. Водночас, Законом України «Про звернення громадян» передбачено оскарження в судовому порядку дій або рішень органів місцевого самоврядування, установ, підприємств, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб, якщо заявник не згоден з прийнятим по його зверненню рішенням (ст. 16). Тобто, заявник має право і на судове оскарження рішень і Регіональної, і Апеляційної комісій у порядку цивільно-процесуального провадження відповідно до положень глави 31-А Цивільно-процесуального кодексу України. При цьому, Закон України «Про звернення громадян» надає можливість зробити це одразу ж після прийняття рішення, наприклад, Регіональною комісією.17. За індивідуальними нарядами Департаменту направляються: а) засуджені, розмістити яких немає змоги через відсутність у регіоні колоній чи секторів визначеного рівня безпеки або через відсутність у регіоні достатньої кількості установ для окремого розміщення осіб, яких засуджено за одним вироком суду; б) особи які до засудження постійно проживали за межами регіону, де вони вчинили злочин, або мають постійні соціальні зв'язки з близькими родичами (подружжя, батьки, діти, всиновлювачі, всиновлені, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки) за межами цього регіону.Запити на індивідуальні наряди щодо направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, із СІЗО до установ виконання покарань за межі регіону підписуються головою Регіональної комісії або його заступником і в установленому порядку надсилаються безпосередньо до управління по контролю за виконанням судових рішень Департаменту.Індивідуальні наряди на запити готуються управлінням по контролю за виконанням судових рішень Департаменту протягом трьох робочих днів та в установленому порядку надсилаються ініціатору запиту.18. За персональними нарядами (тобто, на кожного засудженого окремо) Департаменту направляються: а) засуджені іноземці, громадянство яких документально підтверджено (національний паспорт, паспортний документ, довідка з дипломатичного представництва, запис у судовому рішенні), незалежно від наявності в регіоні установ відповідного рівня безпеки; б) особи, засуджені до довічного позбавлення волі; в) особи, яким визначено відбування покарання в колонії максимального рівня безпеки у приміщеннях камерного типу; г) особи, засуджені за вчинення злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі.Запити на персональні наряди щодо направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, із СІЗО до установ виконання покарань за межі регіону підписуються головою Регіональної комісії або його заступником і в установленому порядку надсилаються безпосередньо до управління по контролю за виконанням судових рішень Департаменту.Персональні наряди на запити готуються управлінням по контролю за виконанням судових рішень Департаменту протягом п'яти робочих днів та в установленому порядку надсилаються ініціатору запиту.В подальшому категорично забороняється переміщення за будь-яких обставин засуджених, які прибули до установ виконання покарань за персональними нарядами, до інших установ без погодження з Державним департаментом України з питань виконання покарань, а у всіх випадках прибуття в установу або вибуття з неї засудженого на підставі такого наряду негайно повідомляється Департамент (вказівка від 24.07.2000 р. № 17-3273).19. Без нарядів із СІЗО до установ виконання покарань направляються: а) засуджені неповнолітні особи жіночої статі — до Мелітопольської виховної колонії управління Департаменту в Запорізькій області; б) засуджені неповнолітні особи чоловічої статі, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, — до Маріупольської виховної колонії управління Департаменту в Донецькій області; в) жінки, які вперше засуджені за злочини, вчинені з необережності, — до Орджонікідзевської виправної колонії управлін­ня Департаменту в Дніпропетровській області; г) чоловіки, які вперше засуджені за злочини, вчинені з необережності, — до Кагарлицької виправної колонії управління Департаменту в місті Києві та Київській області; д) уперше засуджені до позбавлення волі на певний строк жінки, які визнані інвалідами першої або другої групи, — до Дніпродзержинської виправної колонії управління Департаменту в Дніпропетровській області; є) засуджені жінки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі і визнані інвалідами першої або другої групи, — до Чернігівської виправної колонії управління Департаменту в Чернігівській області; ж) уперше засуджені до позбавлення волі на певний строк жінки з вагітністю понад чотири місяці або які мають при собі дітей віком до трьох років — до Чорноморської виправної колонії управління Департаменту в Одеській області; з) засуджені жінки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі з вагітністю понад чотири місяці або які мають при собі дітей віком до трьох років, — до Чернігівської виправної колонії управління Департаменту в Чернігівській області; і) уперше засуджені до позбавлення волі на певний строк чоловіки, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах (про перелік осіб, які визнаються такими, що є працівниками правоохоронних органів дивись коментар до статті 51 КВК України), — до Менської виправної колонії управління Департаменту в Чернігівській області; и) засуджені до позбавлення волі на певний строк чоловіки, які визнані інвалідами першої або другої групи та потребують постійного медичного нагляду і реабілітації, яким визначено відбування покарання у виправній колонії середнього рівня безпеки, — до Софіївської виправної колонії управління Департаменту в Дніпропетровській області.20. Засуджені до позбавлення волі, які за висновком начальника медичної частини СІЗО потребують стаціонарного лікування у лікувальних закладах при установах, або лікувальних закладах Міністерства охорони здоров'я України, направляються до зазначених установ. Тобто щодо таких осіб вид установи виконання покарань визначається на загальних підставах, але спочатку вони направляються на лікування до відповідної установи, після чого етапуються до колонії, що була їм визначена Регіональною чи Апе­ляційною комісіями.21. Направлення на лікування здійснюється за нарядами медичного управління Державного департаменту України з питань виконання покарань та медичних відділів його територіальних управлінь встановленого зразка, згідно закріплення, установленого наказом Державного департаменту України з питань виконання-покарань від 31.01.2002 р. № 28 (із змінами, затвердженими наказом від 17.05.2003 № 78), з урахуванням Переліку показань і протипоказань для направлення хворих засуджених до спеціалізованих лікарень (відділень). Етапування на лікування знову засуджених осіб із слідчих ізоляторів здійснюється управлінням (відділом) Державного департаменту України з питань виконання покарань в АР Крим, областях згідно з листом про направлення хворого на лікування (про перелік лікувальних закладів кримінально-виконавчої системи та категорії хворих, які в них лікуються, дивись коментар до статті 92 КВК України).Медичне управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в окремих випадках має право видавати наряди для направлення хворих засуджених на лікування, незалежно від закріпленості лікувальних закладів кримінально-виконавчої системи. Термінова медична допомога засудженим надається найближчим лікувальним закладом, де така медична допомога може бути надана.22. Про категорії засуджених, які відбувають покарання в установах того чи іншого виду, дивись коментар до статті 18 КВК України. Наступна >