223

---

Стаття 184. Гарантії при прийнятті на роботу і заборона звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям — з наявністю дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу зазначеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомити їм причини відмови у письмовій формі. Відмову у прийнятті на роботу може бути оскаржено у судовому порядку. Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років — частина шоста статті 179), одиноких матерів за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

(Стаття 184 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 4841-11 від ЗО. 10.87; Законами № 871-12 від 20.03.91, № 1356-XIV від 24.12.99)

1.  Коментованою статтею встановлено суттєві гарантії при прийнятті на роботу і звільненні вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, а одиноких матерів — за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 р. № 9 (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р.

№ 4, від 26 жовтня 1995 р. № 18 та від 25 травня 1998 р. № 15) одинокою матір'ю вважається жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.

2.  Трудовий договір з вагітною жінкою і жінкою, яка має дітей віком до трьох років, а також з одинокою матір'ю за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда укладається на загальних підставах. Але цим категоріям жінок заборонено відмовляти у прийнятті на роботу з мотивів, пов'язаних з вагітністю та наявністю дітей. Закон зобов'язує власника або уповноважений ним орган у всякому разі при відмові у прийнятті на роботу зазначених категорій жінок повідомляти їм причини відмови у письмовій формі.

3. Якщо до прийняття нової Конституції України вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до трьох років, а одинокі матері за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда мали право оскаржити у судовому порядку відмову у прийнятті на роботу саме з вказаних мотивів відповідно до п. З частини другої ст. 232 КЗпП, то тепер зазначені у частині першій ст. 184 жінки мають право оскаржити відмову у прийнятті на роботу, якщо вважають, що їм відмовлено в укладанні трудового договору всупереч гарантіям, передбаченим ст. 22 КЗпП. Це важлива гарантія для жінок, тому що, як правило, власник або уповноважений ним орган не буде відмовляти вагітній жінці і жінці, яка має дітей віком до трьох років, а одинокій матері за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей. Знайдуться інші приводи — відсутність вакантної посади, скорочення штатів тощо.

4. Частиною третьою коментованої статті забороняється звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років, якщо дитина потребує домашнього догляду), одиноких матерів за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Ця гарантія поширюється також на жінок, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати тривалістю, зазначеною у медичному висновку, для догляду за дитиною, яка потребує домашнього догляду, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку.

Забороняється звільняти зазначені категорії жінок з підстав, передбачених статтями 40 і 41, ст. 28 КЗпП, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

5.  Власник або уповноважений ним орган здійснює працевлаштування у разі ліквідації підприємства, установи, організації самостійно або через державну службу зайнятості. Згідно із ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення» жінки, які мають дітей віком до шести років, та одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів, належать до працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. Для цих категорій жінок та інших осіб, зазначених у ст. 5 Закону, передбачено додаткові гарантії зайнятості. Йдеться про встановлення на підприємствах, в установах і організаціях броні у розмірі до 5 процентів загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості. Пленум Верховного Суду України зазначає, що при невиконанні ліквідованим підприємством, установою, організацією обов'язку по працевлаштуванню його може бути покладено на юридичну особу, яка є їх власником або якій передано їх майно (п. 36 Правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ. Розділ XIV «Трудове право» // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1998. — № 8. — С. 209).

6. Частиною третьою ст. 184 КЗпП передбачено також обов'язкове працевлаштування вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років, якщо за медичним висновком дитина потребує домашнього догляду), одиноких матерів за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда, у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування, але не більше трьох місяців із дня закінчення строкового трудового договору, за цими жінками зберігається середня заробітна плата. Пленум Верховного Суду України вказує, що невиконання підприємством (установою, організацією), яке провело звільнення, обов'язку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої ст. 232 КЗпП обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, а не про поновлення на попередній роботі (п. 37 Правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ).

Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не було надано на тому самому або на іншому підприємстві (в установі, організації) іншої роботи або запропоновано роботу, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я) (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 р. «Про практику розгляду судами трудових спорів»).

Верховний Суд також вважає, що оскільки згідно зі ст. 235 КЗпП підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав, у разі невиконання власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом протягом трьох місяців обов'язку по працевлаштуванню звільненої за п. 2 ст. 36 КЗпП вагітної жінки, жінки, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (до шести років, коли дитина потребує домашнього догляду), або одинокої матері за наявності дитини віком до 14 років чи дитини-інваліда, за заявою такої жінки може вирішуватися спір не про поновлення на роботі (коли звільнення проведено відповідно до п. 2 ст. 36 КЗпП), а про виконання зобов'язання по працевлаштуванню. В цьому разі відповідно до правил ст. 235 КЗпП може бути проведено оплату вимушеного прогулу за час після закінчення тримісячного строку (протягом якого за працівницею зберігається середня заробітна плата) і до правил ст. 236 КЗпП — за час затримки виконання рішення щодо працевлаштування (п. 46 Правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ).

 

< Попередня   Наступна >