111

---

Стаття 2. Основні трудові права працівників

Право громадян України на працю, — тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, — включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу до ринкової економіки. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на нешкідливі і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

(Стаття 2 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 2240-10 від 29.07.81, № 8474-10 від 27.02.85, № 5938-11 від 27.05.88; Законами № 871-12 від 20.03.91, № 263/95-ВР від 05.07.95)

1. Основним правом людини є право на працю. Відповідно до статті 43 Конституції України право на працю визнається за кожною людиною. Воно означає можливість заробляти на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадяна

ми права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Право на працю може бути реалізоване шляхом укладення трудового договору про роботу в державних, кооперативних, акціонерних, орендних, колективних, громадських організаціях, у фізичних осіб. Воно може бути реалізоване через зайняття іншими видами діяльності, що не заборонені законом. Це може бути підприємницька діяльність або об'єднання з іншими особами для досягнення своєї мети.

Забороняється використання примусової праці. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою, за винятком роботи, що визначена для певних осіб за вироком суду або при введенні відповідно до закону воєнного або надзвичайного стану.

2. Право на працю забезпечується державою організаційно-правовими засобами, які полягають у тому, що держава гарантує працездатним громадянам сприяння в підшуканні підходящої роботи, забезпечує захист від необгрунтованих відмов у прийнятті на роботу (більш докладно про це див. коментар ст. 5і КЗпП України).

3.  Правові гарантії права на працю встановлені для громадян, починаючи від прийняття на роботу і закінчуючи її припиненням. Вони знаходять свій вираз у діючих правилах прийняття на роботу; в недопустимості необгрунтованих відмов у прийнятті на роботу; в установленні відповідальності службових осіб за відмову у прийнятті на роботу з мотивів, що не належать до ділових якостей працівника; у створенні сприятливих умов для молоді, яку приймають на роботу; в можливості переведення працівника на іншу постійну роботу тільки за згодою працівника; у можливості звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу тільки з підстав, передбачених законом.

4.  Обов'язковою умовою трудових відносин є тривалість робочого часу, тобто часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективного договору, угоди про працю і правил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати у визначеному йому місці і виконувати роботу, що йому доручена.

Законодавче обмеження робочого часу пов'язано з боротьбою трудящих за покращення умов своєї праці. Вимоги про обмеження робочого часу до 8 годин вперше було проголошено в 1866 році. Реалізація цього гасла в Росії була здійснена Декретом від 29 жовтня (11 листопада) 1917 року. В Україні Закон про восьмигодинний робочий день був ухвалений Центральною Радою 25 січня 1918 року.

Максимальна тривалість робочого часу визначається законом. Відповідно до статті 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Підприємствам і організаціям надано право при укладенні колективного договору встановлювати меншу норму тривалості робочого часу.

5.  Право на відпочинок пов'язується із законодавством про обмеження тривалості робочого дня і робочого тижня. Стаття 45 Конституції України наголошує, що право на відпочинок має той, хто працює. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченням тривалості роботи у нічний час.

Очевидно, що праця обов'язково повинна чергуватися з відпочинком. Мінімальна тривалість усіх видів відпочинку, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Стаття 45 Конституції не визначає усіх видів відпочинку. Чинним законодавством про працю передбачені такі види відпочинку: перерви в робочому дні; щоденний (міжзмінний) відпочинок; щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні); щорічні неробочі (святкові) дні; щорічні відпустки.

6. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Це право конкретизується в статті 48 Конституції нормою, що кожний має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Отже, для того, щоб жити і працювати, людина повинна задовольняти свої матеріальні і духовні потреби, мати необхідні матеріальні кошти. Ці кошти можуть набуватись різними шляхами, які не повинні порушувати чинного законодавства: людина може займатись індивідуальною трудовою або підприємницькою діяльністю, одержувати прибуток від цінних паперів у вигляді дивідендів. Переважна більшість людей, наймаючись на роботу як робітники і службовці, за свою роботу одержують винагороду, яку прийнято називати заробітною платою.

Політика винагороди за працю організовується таким чином, щоб свідома ініціатива працівників була спрямована на підвищення продуктивності праці, удосконалення своєї кваліфікації, надання працівнику можливості своєю працею збільшувати свій трудовий доход.

Винагорода, яку одержують працівники за свою роботу, не повинна бути меншою певного рівня, який вважається мінімальним. Такою мінімальною заробітною платою є законодавчо встановлений розмір оплати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не може проводитись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці чи обсяг робіт.

7. Поряд з намаганням одержувати хоча б невелику, але пристойну заробітну плату, трудящі надають важливого значення безпечним умовам праці. Безпека праці створює таку обстановку, в якій навіть найвищі показники не можуть вважатися остаточними, оскільки йдеться про здоров'я і життя людей в процесі їх трудової діяльності. Темпи розвитку виробництва, нові агрегати, станки, інструменти, хімічна сировина постійно вносять істотні поправки у виробничу обстановку, в якій працівник перебуває значну частину свого життя.

Виробнича обстановка впливає не тільки на здоров'я працівників, а й на їх фізичний, соціальний та психологічний стан. Фізичні аспекти праці полягають у тому, що в більшості виробничих процесів використовуються речовини і матеріали, які виділяють шкідливі для здоров'я частки. Коли такі речовини, нагромаджуючись у виробничих приміщеннях, досягають певного рівня концентрації і засвоюються організмом людини понад межу її фізіологічних можливостей для очистки, вони негативно впливають на організм, порушують його діяльність і викликають па-талогічні зміни.

Соціальний аспект умов праці визначається організацією праці та її характером. Вони включають в себе такі чинники, як ритм роботи, її одноманітність, повторюваність, працю вночі тощо. При зростаючій швидкості і складності виробничих процесів збільшується робоче навантаження на кожного працюючого. Саме це навантаження обумовлює необхідність скорочення тривалості робочого часу, збільшення часу відпочинку, поліпшення дозвілля працівника поза його робочим місцем.

Психологічний стан працівника під час виконання роботи обумовлюється функціями праці, її зміст повинен відповідати внутрішнім потребам працівника. Невдоволення роботою деякої частини працівників, що проявляється в потребі у певних видах праці, досить часто викликане високим рівнем освіченості, намаганням працівника до самостійності і відповідальності в організації своєї праці.

З безпечними і нешкідливими умовами праці тісно пов'язані охорона здоров'я, медична допомога і медичне страхування. Відповідно до статті 49 Конституції України охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безплатно. Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Вона також дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідеміологічне благополуччя населення.

Отже, безпечні умови праці створюються системою правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.

8. Відповідно до статті 36 Конституції України громадяни мають право на свободу об'єднання у політичні партії і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту їх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Вони утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений в правах за належність чи нена-лежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян є рівними перед законом.

9. Реформування виробничих і трудових відносин, нові форми застосування і використання праці суттєво вплинули не тільки на індивідуальні трудові відносини, а й на структуру і зміст організаційно-управлінських відносин, що виникають між власником підприємства чи організацією або особою, що уповноважена власником, з одного боку, і трудовим колективом або органом, що його представляє, — з іншого.

Виникають непорозуміння не між окремими працівниками і власником або уповноваженим ним органом, що є індивідуальними трудовими спорами, а між групами трудящих, трудовими колективами підприємства чи навіть кількох підприємств з уповноваженими на управління органами і навіть державою як власником цих підприємств. Ці спори прийнято називати колективними.

Порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) регулюється Законом України від 3 березня 1998 р. Цей Закон визначає правові і організаційні засади функціонування системи заходів з вирішення цієї категорії трудових спорів і спрямований на здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання розбіжностей, що виникають між ними.

Колективний трудовий спір (конфлікт) виникає з моменту, коли уповноважений представницький орган найманих працівників або профспілки одержав від власника або уповноваженого ним органу повідомлення про повну або часткову відмову в задоволенні колективних вимог і прийняв рішення про незгоду з цим, або коли строки розгляду вимог закінчилися, а відповіді від власника не надійшло.

Про виникнення колективного трудового спору орган, який представляє інтереси найманих працівників або профспілки, зобов'язаний у триденний строк письмово проінформувати власника або уповноважений ним орган, місцеві органи виконавчої влади, орган місцевого самоврядування за місцем знаходження підприємства та Національну службу посередництва і примирення.

Розгляд колективного трудового спору (конфлікту) з питань, що виникають між сторонами соціально-трудових відносин щодо встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту, укладення чи зміни колективного договору, угоди або окремих їх положень, здійснюється примирною комісією. Рішення примирної комісії оформляється протоколом, воно має для сторін обов'язкову чинність і виконується в порядку і строки, що встановлені цим рішенням.

У разі неприйняття примирною комісією рішення, а також при конфліктах з питань виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень, невиконання вимог законодавства про працю, розгляд колективного трудового спору здійснюється трудовим арбітражем. Жодна із сторін колективного трудового спору не може ухилитися від участі в примирній процедурі. Сторони трудового спору, примирна комісія і трудовий арбітраж зобов'язані використати для врегулювання спору всі можливості, не заборонені законодавством.

З метою сприяння поліпшенню трудових відносин та запобігання виникненню колективних трудових спорів, їх прогнозування і сприяння своєчасному їх вирішенню Президент України Указом від 17 листопада 1998 р. створив Національну службу посередництва і примирення. Вона є постійно діючим органом для сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів), її рішення мають рекомендаційний характер.

Коли примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв'язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу чи представника задовольнити вимоги найманих працівників, як крайній засіб вирішення колективного трудового спору може бути застосований страйк. Умови і порядок проведення страйку повинні відповідати вимогам Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Він повинен проводитися з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті в страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

10. Кожний член суспільства включається в процес виробництва як працівник, створюючи з іншими працівниками трудовий колектив. При суспільній власності на засоби виробництва трудящі самі управляють цими засобами. Саме на основі існування суспільної власності у трудящих виникають спільність інтересів у найбільш ефективному веденні господарства, почуття господарської турботи за спільну справу.

Загальні принципи управління підприємством відповідно до статті 14 Закону України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» здійснюються на підставі поєднання прав власника по хазяйському використанню свого майна і принципів самоврядування з боку трудового колективу.

Трудовий колектив підприємства складають усі громадяни, які беруть участь своєю працею в його діяльності на підставі трудового договору (а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством). Трудовий колектив державного та іншого підприємства, в якому частка держави або місцевої ради у вартості майна становить більше 50 відсотків, розглядає спільно із засновником низку питань, визначених пунктом 3 статті 15 Закону «Про підприємства в Україні».

Повноваження трудового колективу всіх видів підприємств, де використовується наймана праця, реалізуються, якщо інше не передбачене статутом, загальними зборами (конференцією) і їх виборним органом. Члени виборного органу не можуть бути звільнені з роботи або переведені на іншу посаду без згоди цього виборного органу.

11.  Якщо право на працю при його здійсненні гарантує пристойний життєвий рівень кожному працездатному громадянину, то право на матеріальне забезпечення повинно гарантувати задоволення матеріальних і культурних потреб тих людей, які втратили працездатність або внаслідок старості втратили можливість працювати. Право на соціальний захист гарантується відповідно до статті 46 Конституції України загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків трудящих, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів по догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що становлять основне джерело існування осіб, які позбавлені можливості заробляти кошти для свого проживання, повинні забезпечити рівень життя не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

12.   Важливим є право трудящих на звернення до суду для вирішення трудових спорів. Право на судовий захист —- одна з найважливіших гарантій охорони трудових прав. Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Оскільки статтею 221 КЗпП України до органів, які розглядають трудові спори, віднесена комісія по трудових спорах, яка є досудовим органом по розгляду трудових спорів, Пленум Верховного Суду України в пункті 7 постанови № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначив, що з урахуванням конституційного положення про здійснення правосуддя виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Більш докладно про порядок розгляду індивідуальних трудових спорів див. у коментарі глави XV КЗпП (статті 221—241).

 

< Попередня   Наступна >