47

---

Розділ Х

ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

Стаття 50. Поняття покарання та його мета

1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держа­ви за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і по­лягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. 2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. 3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизи­ти людську гідність.

 

1. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його за­стосування свідчать про те, що держава відводить покаранню значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини, всіх форм власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Серед заходів державного реагування на вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покарання є необхідним і важливим інструментом. Во­но є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності.

2. Однак значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не повинна сприйматися як підстава для того, щоб зробити жорсткішим покарання, що, на жаль, нерідко спостерігається на практиці. Історія боротьби зі зло­чинністю в нашій і багатьох інших країнах свідчить про те, що жорстокість покарання не дає бажаного результату. В багатьох випадках жорстокість по­карання переконує винного в його несправедливості, робить самого засуд­женого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, непо­ваги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а неминучістю, своєчасністю, справедливі

стю і невідворотністю застосування за кожний вчинений злочин. Слід зазначити, що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачене альтернативне з позбавленням волі на певний строк і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості прак­тично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань (ст. 51 КК) і санкціях за значну кількість злочинів передбачені нові, гуманні види пока­рань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можли­вості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з позбавлен­ням волі.

Усе це дає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмо­ви від тенденції зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його при­значення і реалізації. У кожному конкретному випадку суд повинен призна­чити покарання з дотриманням вимог і положень ст. 65 КК, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Воно має бути необхідним і до­статнім для виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових злочинів. На це орієнтує судову практику і Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» від 22 грудня 1995 р. № 22. Тільки таке покарання може сприйматися винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат вчиненого ним злочину.

Покарання завжди має застосовуватися з додержанням двох важливих напрямів, властивих каральній політиці: 1) застосування суворих покарань до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі чи особливо тяжкі злочини, а та­кож до організаторів і активних учасників організованих злочинних груп;

2) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше зло­чини невеликої або середньої тяжкості.

Поєднання цих напрямів знайшло відображення в новому КК і має бути реалізоване в діяльності судових органів.

3. Покарання — це один із центральних інститутів кримінального права, якому відведена важлива роль в охороні найбільш значущих суспільних відносин від злочинних посягань.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосо­вується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчи­ненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Аналіз цього поняття, а також статей 1, 2 і 88 КК дає мож­ливість виділити основні ознаки покарання, які визначають його соціальний та правовий зміст і відрізняють цей вид державного примусу від інших. Та­кими розпізнавальними ознаками є: визнання покарання найбільш суворим заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Воно примушує винну особу до законослухняної поведінки; застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, тому що особа не може бути піддана кримінальному пока­ранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку (див. коментар до ст. 2 КК). Отже, воно є логічним юридичним наслідком злочину. Перед­бачені в законі інші методи реагування держави на злочини такі, як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 47, 48 КК; звільнення від кримінальної відповідальності і покарання із застосу­ванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97, 105 КК); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84 КК є винятком і можливі лише за наявності достатніх для цього підстав. Тому оцінка покарання як кінцевого юридич­ного наслідку злочину є його характерною ознакою; покарання — це визначений у законі (ст. 51 КК) вид державного приму­су, застосування якого можливе лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру; покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод за­судженого. У цьому проявляється така його властивість, як кара, що робить покарання найгострішим заходом державного примусу. Кара — це влас­тивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі чи позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання то­що. Кожне покарання спричиняє і різного ступеня моральні страждання — ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження виз­начають кару як ознаку покарання. Обсяг кари як ознаки покарання завжди повинен відповідати тяжкості злочину; покарання засудженого завжди виражає негативну оцінку з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що містить конкретну міру покаран­ня і виноситься судом від імені держави. Таким чином, з точки зору криміна­льного закону і моральності, призначене покарання виступає правовим кри­терієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила; покарання завжди має особистий характер, тобто призначення криміна­льного покарання і його виконання можливі тільки щодо особи, винної у вчиненні злочину. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близь­ких родичів; покарання винної особи за вчинений злочин тягне за собою судимість (див. коментар до ст. 88 КК). За своїм змістом судимість — це певний пра­вовий статус засудженого, який пов'язаний з різного роду правообмеження-ми та іншими несприятливими наслідками, протягом визначеного в законі строку. Судимість зберігає певні обмеження прав засудженого навіть після відбуття ним покарання і визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину. Все це визначає судимість як самостійну ознаку покарання.

4. Мета покарання — це те, чого прагне досягти держава, застосовуючи його до особи, що вчинила злочин. У частині 2 ст. 50 КК мета покарання чітко визначена. Це:

1) кара як відплата засудженому за вчинене діяння;

2) виправлення засудженого;

3) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;

4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб. Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно для захисту суспільства і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого, його близьких та суспільства в цілому. Визнання кари ме­тою покарання не зменшує кари як суттєвої властивості (ознаки) будь-яко­го покарання. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалек­тичній єдності. Але їм притаманні і деякі особливості. Кара як органічна властивість покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але і у санкції статті й відповідній нормі Загальної частини КК, де описані характерні його ознаки. У такій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й значною мірою забезпечує досягнення всіх цілей по­карання. Однак кара як мета виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визнача­ються вид і строк покарання, конкретизується характер фізичних і мораль­них позбавлень і обмежень, яких зобов'язаний зазнати засуджений у відпла­ту за вчинений злочин. Забезпечення цієї мети — обов'язкова відповідь дер­жави на вчинений злочин. Мета кари здійснюється завжди при застосуванні будь-якого покарання.

Досягається мета кари не тільки виконанням покарання. Здійснення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Саме призначення покарання завдає засудженому суттєвих моральних страждань, ганьби і сорому, що є невід'ємними складовими здійснення ка­ри. Воно надовго залишає сліди в його свідомості і водночас сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед потерпілим і суспільством. Необхідно враховувати і те, що сам факт призначення не­обхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує почуття спра­ведливості потерпілого і суспільства.

Мета виправлення засудженого. Досягнення цієї мети припускає усунен­ня суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в резуль­таті якого з'являється схильність до правомірної поведінки і головне — за­суджений під час і після відбування покарання не вчиняє нових злочинів.

Виправлення полягає в тому, щоб шляхом примусового впливу на засуд­женого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейт­ралізувати негативні настанови, змусити додержуватися положень закону про кримінальну відповідальність, а ще краще, нехай навіть під страхом по­карання, прищепити повагу до закону. Досягнення такого результату виз­нається юридичним виправленням, що само по собі важливий результат за­стосування покарання, суттєвий показник його ефективності.

Мета запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим (спеціальна превенція). Досягнення цієї мети відбувається шляхом такого впливу пока­рання на засудженого, який позбавляє його можливості вчиняти нові злочи­ни. Такого результату може бути досягнуто самим фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити новий злочин. Так, при призначенні такого покарання, як позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засу­джений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища.

Мета запобігання вчиненню злочинів іншими особами (так звана загальна превенція) полягає в такому впливі покарання, який забезпечує поперед­ження вчинення злочину з боку інших осіб і звернений насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Більшість громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, зви­чок, принципів, релігійних настанов і переконань. Досягнення цієї мети за­безпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджають про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, призна­ченням покарання та його виконанням. Найчастіше це відлякує, застерігає схильних до вчинення злочинів; страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

5. Гуманні положення ст. 28 Конституції України про те, що ніхто не мо­же бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що при­нижує його гідність, поводженню чи покаранню, повністю відповідають ви­могам ст. 5 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. та іншим міжнародним актам про права людини і поводження із засудженими. Знай­шли вони вираження і в новому КК, де чітко визначено, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. З ст. 50 КК). Дотримання цих вимог гарантується ще і тим, що існуюча у нас система покарань не передбачає тілесних покарань, які спричиняють біль та інші фізичні страждання, чи таких, що спеціально принижують гідність засудженого.

Однак слід зазначити, що призначення і виконання кримінального пока­рання певною мірою спричиняє фізичні і моральні страждання винній особі, як це має місце в момент її засудження, ізоляції при позбавленні волі, об­меженні волі, конфіскації майна, позбавленні права займати певні посади або займатися певною діяльністю та ін. Але це природно властиві покаран­ню страждання, які є результатом його законного застосування.

 

Наступна >