82

---

Стаття 36. Необхідна оборона

1. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне не­безпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, не­обхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи при­пинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. 2. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від мож­ливості уникнути суспільне небезпечного посягання або звернутися за до­помогою до інших осіб чи органів влади. 3. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіян­ня тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передба­чених у статтях 118 та 124 цього Кодексу. 4. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільне небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності пося­гання чи обстановці захисту. 5. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших за­собів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторг­нення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

 

1. Відповідно до ст. 36 КК необхідна оборона — це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, необхідної і достатньої в даній обстановці шкоди, що відповідає небезпеці посягання й обстановці захисту.

Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є важ­ливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (ч. З ст. 27 Конституції України).

2. Право на необхідну обороні/ є природним і невідчужуваним, а також аб­солютним правом людини. Це означає, що всі інші особи, в тому числі і представники влади, не можуть перешкоджати громадянину в законному здійсненні права на необхідну оборону. Це право є самостійним, а не додат­ковим (субсидіарним) щодо діяльності органів держави і посадових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Іншими словами, кож­ний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення посягання. Виникнення права на необхідну оборону не пов'язане також із наявною для особи можливістю втекти від того, хто посягає, чи звернутися за допомогою до інших громадян. У частині 2 ст. 36 КК зазначено, що «кожна особа має право на необхідну оборону не­залежно від можливості уникнути суспільне небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади». Тому незаконною є практика, коли суди при розгляді справ про необхідну оборону посилають­ся на те, що особа, яка захищалася, наприклад, мала можливість вибігти з квартири; добігти до дому і закритися в ньому, звернутися за допомогою до сусідів, утекти з місця нападу тощо.

Оскільки здійснення необхідної оборони є суб'єктивним правом, а не юридичним обов'язком громадянина, то відмова останнього від використан­ня свого права не тягне за собою якоїсь відповідальності. Крім того, грома­дянин не зобов'язаний також доводити до відома державних або інших ор­ганів чи посадових осіб про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча і вправі зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, що порушується у зв'язку із суспільно-небезпечним посяганням.

3. Згідно з ч. 2 ст. 36 КК право на необхідну оборону має кожна особа. Разом із тим захист правоохоронюваних інтересів певними категоріями осіб регламентований спеціальними законами та іншими нормативно-правовими актами. У зв'язку з цим правомірність заподіяння шкоди такими особами тому, хто посягає, повинна оцінюватися на підставі цього спеціального за­конодавства.

Якщо особа виступає як представник влади, працівник правоохоронного органу чи воєнізованої охорони, а також в інших випадках виконання служ­бових обов'язків по захисту правоохоронюваних інтересів від суспільне не­безпечного посягання на них, то на зазначених осіб поширюється дія спеціальних законів, що регламентують повноваження цих осіб на застосу­вання заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї. Як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р. № 8 (зі змінами, внесеними постановою від 3 грудня 1997 р. № 12) «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників пра­воохоронних органів», «правомірне застосування працівником міліції, чле­ном громадських формувань з охорони громадського порядку, військово­службовцем до правопорушника фізичного впливу, спеціальних засобів або зброї виключає відповідальність за заподіяння шкоди» (п. 4 постанови).

При вирішенні ж питання про правомірність чи незаконність застосуван­ня, наприклад, зброї службовими особами, суди зобов'язані керуватися нор­мативними актами, що встановлюють підстави і порядок застосування зброї такими особами, а не ст. 36 КК (п. 9 постанови ПВСУ «Про судову прак­тику в справах про перевищення влади або посадових повноважень» від 27 грудня 1985 р. № 12 (Постанови (1963-2000)... - Т. 2. - Ст. 197).

У судовій практиці усталеним є положення, що працівники міліції, інших правоохоронних органів, воєнізованої охорони, які у зв'язку з виконанням службових обов'язків заподіяли шкоду нападнику чи затриманому, не підля­гають кримінальній відповідальності, якщо діяли відповідно до закону (наприклад, Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (статті 12— 15') або «Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України» (статті 60-63, 195-202). У пункті 6 постанови від 26 квітня 2002 р. № 1 Пленум Верховного Суду України звернув увагу на те, «що представники влади, працівники правоохоронних органів, члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослуж­бовці не підлягають кримінальній відповідальності за шкоду, заподіяну при виконанні службових обов'язків по запобіганню суспільне небезпечним по­сяганням і затриманню правопорушників, якщо вони не допустили переви­щення заходів, необхідних для правомірного затримання злочинця».

Отже, положення ст. 36 КК поширюється на будь-яку особу, але за умо­ви, якщо вона виступає як приватна особа, тобто особа, на яку не покладе­но юридичного обов'язку захищати правоохоронювані інтереси шляхом за­подіяння шкоди тому, хто посягає па ці інтереси.

4. Право на необхідну оборону виникає лише за наявності для цього пев­ної підстави (юридичного факту). Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК такою підставою є лише вчинення особою суспільна небезпечного посягання.

Отже, правомірна поведінка, яка навіть пов'язана із заподіянням шкоди іншій особі, не є підставою для необхідної оборони з боку цієї особи. На­приклад, застосування працівником міліції вогнепальної зброї відповідно до Закону України «Про міліцію» або здійснення акту правомірної крайньої необхідності чи затримання злочинця, або виконання професійних чи служ­бових обов'язків тощо, не породжує у того, кому заподіюється шкода, права на необхідну оборону.

Так само не породжує права на необхідну оборону і провокація суспільне небезпечного посягання, тобто дії особи, якими вона умисно викликає з бо­ку іншої особи (осіб) суспільне небезпечне посягання з метою заподіяння їй (їм) шкоди начебто у стані необхідної оборони. Скоєне в таких випадках треба розглядати як реалізацію єдиного злочинного наміру щодо вчинення певного навмисного злочину. Тим більше не може бути визнана такою, що перебуває у стані необхідної оборони, особа, яка вчиняє протиправні дії.

Наприклад, суд обґрунтовано не визнав у діях Ф. необхідної оборони у такій справі. П'яний Ф. разом з іншими військовослужбовцями прийшов до сільського клубу на дискотеку. Там він поводився зухвало, чіплявся до танцюючих, провоку­вав бійку і тому був вигнаний з клубу. На вулиці Ф. озброївся обрізком металевої труби і попрямував до клубу. Військовослужбовець, що вийшов йому назустріч, зробив спробу зупинити Ф. та відібрати у нього трубу, але цього йому зробити не вдалося. Підлітки, що повибігали з клубу, вирішили припинити неправомірні дії Ф., який розмахував трубою. С. зробив спробу наблизитися до Ф. та вирвати трубу, але Ф. вдарив його трубою, і заподіяв травму, від якої С. через кілька днів номер у лікарні. Захисник Ф. намагався довести, що Ф., який завдавав удари металевою тру­бою С., перебував у стані необхідної оборони. При розгляді ж справи було встанов­лено, що група підлітків, наблизившись до Ф., зупинилася і вимагала, щоб він ки­нув трубу. Будь-яких реальних дій, які б загрожували життю та здоров'ю Ф., ніхто з підлітків не вчиняв. За таких обставин дії Ф. були суспільне небезпечними і то­му не могли створити для нього стану необхідної оборони.

5. Посяганням визнаються дії особи, якими вона вже заподіює шкоду або створює реальну і безпосередню загрозу заподіяння такої шкоди певним об'єктам. Посягання е суспільна небезпечним, якщо його об'єктами виступа­ють охоронювані законом права та інтереси особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільні інтереси чи інтереси держави. Коло правоохо-ронюваних інтересів, що можуть бути об'єктом посягання, а відповідно і за­хисту, є практично необмеженим. Охоронюваними законом правами та інте­ресами особи, яка захищається, визнаються: 1) передбачені Конституцією та законами України, а також іншими нормативно-правовими актами права лю­дини та громадянина (наприклад, право на життя, здоров'я, особисту та ста­теву свободу, честь та гідність, власність, недоторканність житла тощо;

2) взяті під охорону закону інтереси людини, що хоча прямо і не передбачені законом як її суб'єктивне право, але підлягають захисту судом.

Об'єктом суспільне небезпечного посягання можуть бути також охороню­вані законом права та інтереси іншої особи, тобто особи, яка хоча і зазнала посягання, але сама їх не захищає і на захист яких виступила інша особа (наприклад, заподіяння шкоди сторонньою особою розбійнику, який напав на іншу особу, або припинення зґвалтування шляхом заподіяння шкоди зло­чинцю з боку перехожого тощо).

Для визнання оборони прав та інтересів іншої особи правомірною не потрібне прохання чи згода цієї особи. Оборона повинна вважатися пра­вомірною навіть у випадках, коли потерпілий заперечує проти допомоги в захисті своїх прав та інтересів (наприклад, заперечення жінки, якій чоловік заподіює тілесні ушкодження, проти завдання йому з боку іншої особи шко­ди для припинення посягання, не має правового значення для оцінки пра­вомірності дій того, хто захищає жінку).

Суспільним інтересом як об'єктом захисту від суспільне небезпечного по­сягання може бути громадська безпека і громадський порядок, спокій гро­мадян і недоторканність громадського майна тощо.

Державні інтереси як об'єкт захисту — це зовнішня безпека та обороноз­датність країни, територіальна цілісність держави та недоторканність її кор­донів, державна, економічна або інформаційна безпека України, збереження державної таємниці тощо.

6. Найбільш типовим виявленням суспільне небезпечного посягання є вчинення злочину (наприклад, замах на вбивство, умисне завдання тілесних ушкоджень або вчинення дій, спрямованих на знищення чи пошкодження майна тощо). Разом з тим ч. 1 ст. 36 КК не обмежує коло суспільне небез­печних посягань лише злочинами. Ними можуть бути суспільне небезпечні посягання особи, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність (малолітньої особи) або неосудної особи чи особи, яка діє без вини, тощо. Подібні посягання лише за об'єктивними своїми ознаками повинні відповідати суспільній небезпечності злочину. Такий висновок мож­на зробити виходячи із п. 10 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р, № 1, в якому зазначається: «Оскільки відповідно до ст. 11 КК злочином є суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), не утворюють стану не­обхідної оборони дії, спрямовані на припинення правопорушення та за­подіяння шкоди, яке хоча формально й містить ознаки злочину, але через ма-лозначність не становить суспільної небезпеки». Вочевидь, Пленум ВСУ ви­ходить з того, що стан необхідної оборони утворює лише таке посягання, яке досягає ступеня суспільної небезпечності, притаманної саме злочину. Відповідно до ч. 2 ст. 11 КК таким є посягання, яке заподіює (здатне заподіюва­ти) істотну шкоду фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Суспільне небезпечне посягання породжує право на необхідну оборону незалежно від того, чи вчинене воно навмисно або з необережності чи навіть без вини. Достатньо, щоб таке посягання за своїми об'єктивними ознаками спричиняло істотну шкоду або створювало безпосередню загрозу спричи­нення такої шкоди правоохоронюваним інтересам.

7. Суб'єктом суспільне небезпечного посягання може бути як суб'єкт відповідного злочину, так і особа, яка не досягла віку, з якого може наста­вати кримінальна відповідальність за певний злочин, або неосудна особа. Це може бути як приватна, так і службова особа. При цьому КК не передбачає ніяких підвищених вимог до захисту від суспільне небезпечного посягання малолітньої та неосудної чи службової особи.

Суспільне небезпечне посягання може бути здійснене як однією особою, так і групою осіб. В останньому випадку небезпечність посягання визна­чається дією саме групи осіб, незалежно від тієї ролі, яку виконувала окре­ма особа в такому посяганні.

8. Суспільне небезпечне посягання може полягати лише в активній по­ведінці людини, тобто в діях особи, яка посягає. Така дія може здійснюва­тися як із застосуванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити жерт­ву), так і з використанням зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тва­рин тощо.

Суспільне небезпечна бездіяльність не породжує права на необхідну обо­рону. Якщо особа бездіє (наприклад, лікар відмовляється надати необхідну допомогу хворій людині, якій загрожує смерть), то примушування цієї осо­би до виконання своїх обов'язків шляхом заподіяння їй, наприклад, тілес­них ушкоджень, не може розглядатися як акт необхідної оборони. Це пояс­нюється тим, що при необхідній обороні саме заподіяння шкоди тому, хто посягає, є засобом припинення чи відвернення його посягання, а у зазначе­ному випадку шкода завдається особі з метою примусити її до '"виконання своїх обов'язків.

Нерідко суспільне небезпечне посягання полягає в нападі особи чи гру­пи осіб (наприклад, розбійний напад чи напад з метою вбивства людини то­що). Проте підставою для необхідної оборони може бути і таке суспільне не­безпечне посягання, яке не утворює нападу (наприклад, замах на крадіжку чи грабіж, проникнення в житло з метою заволодіння майном, замах на зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпілої особи тощо).

9. Право на необхідну оборону виникає не за будь-якого суспільне небез­печного посягання, а лише за такого, яке відповідно до ч. 1 ст. 36 КК вик­ликає у того, хто захищається, невідкладну необхідність в заподіянні шкоди тому, хто посягає, для негайного відвернення або припинення його суспільне небезпечного посягання. Така необхідність виникає там і тоді, де і коли зволікання з боку того, хто обороняється, в заподіянні шкоди пося­гаючому, загрожує негайною і невідворотною шкодою для правоохоронюва-них інтересів. Отже, надаючи громадянам право на необхідну оборону, за­кон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений негайно заподіяти шкоду посягаючому, з тим, щоб відвернути або припини­ти його посягання, тобто ефективно здійснити захист.

Так, у справі К. Судова колегія у кримінальних справах ВСУ встановила, що по­терпілий М. у стані алкогольного сп'яніння, приїхав увечері до К. додому з безпідставною претензією з приводу побиття за кілька місяців до того його племінника. Конфлікт продовжився біля клубу, де з ініціативи К. й почалася бійка між ним і його братом, з одного боку, та між М. і братом останнього — з іншого. Після закінчення бійки, уже в приміщенні клубу, М., вибравши момент, коли К. за­правляв у чоботи штани, сильно вдарив його ногою в обличчя. У відповідь той уда­рив М. ножем у груди і вбив його. Судова колегія Верховного Суду України виз­нала, що дії засудженого були зумовлені потребою негайно відвернути посягання на його життя з боку потерпілого, тобто що К. діяв у стані необхідної оборони, хоча і перевищив її межі (Юридичний вісник. — 1999. — № 14(198). — С. 20—21).

Якщо суспільне небезпечне посягання не створює невідкладної не­обхідності в заподіянні шкоди посягаючому (наприклад, у випадках, коли ефективний захист правоохоронюваних інтересів можливий іншими закон­ними способами), то у особи права на необхідну оборону не виникає. Так, не є підставою для необхідної оборони, наприклад, вимагання службовою особою хабара, обман покупців, підроблення документів тощо.

10. Істотною характеристикою суспільне небезпечного посягання є його на­явність, протягом якої у особи існує право на необхідну оборону. Наявність суспільне небезпечного посягання має початковий і кінцевий моменти. Роз'яс­нюючи це положення, Пленум Верховного Суду України в постанові «Про су­дову практику у справах про необхідну оборону» від 26 квітня 2002 р. зазна­чив, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільне небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози за­подіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховува­ти поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і харак­тер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. У свою чергу кінцевий момент посягання визначається різними чин­никами: досягненням мети посягаючим, припиненням дій посягаючим за власною волею або поза волею (наприклад, втеча, добровільна відмова про­довжувати посягання, неможливість доведення його до кінця тощо). При цьо­му перехід використаних при нападі знарядь або інших предметів від напад­ника до того, хто захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.

11. Суспільне небезпечне посягання повинне бути реальним, тобто існу­вати в об'єктивній дійсності, а не в уяві особи, яка помилково вважала що таке посягання існує. Помилка особи щодо реальності суспільне небезпеч­ного посягання, внаслідок чого вона заподіює шкоду потерпілому, розгля­дається як уявна оборона (див. коментар до ст. 37 КК). і

12. Отже, під суспільна небезпечним посяганням, передбаченим ч. 1 ст. 36 КК, слід розуміти будь-які наявні дії особи (групи осіб), які безпосе­редньо спрямовані на заподіяння негайної і невідворотної істотної шкоди охо-ронюваним законом правам та інтересам особи, яка захищається, або іншій особі, а також суспільним інтересам чи інтересам держави.

Наявність такого посягання свідчить про те, що особа перебуває у стані необхідної оборони. Це означає, що у неї виникла підстава для такої оборо­ни, тобто виникло право на захист правоохоронюваних інтересів шляхом за­подіяння шкоди тому, хто посягає. Таке право існує у особи протягом усього часу, поки вона перебуває в стані необхідної оборони.

І навпаки, якщо такий стан ще не виник (наприклад, ще відсутнє належне суспільне небезпечне посягання), або вже закінчився (наприклад, у випадку припинення такого посягання), то у першому випадку у особи ще не виникло, а в другому — вже зникло право на необхідну оборону. Якщо, незважаючи на це, особа все ж таки заподіює шкоду так званому посягаючому, то вона підля­гає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах.

13. Правомірний захист правоохоронюваних інтересів у стані необхідної оборони визначається низкою ознак, передбачених ст. 36 КК, які характери­зують: 1) мету захисту; 2) характер поведінки того, хто захищається; 3) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди; 4) своєчасність захисту і 5) йо­го співмірність.

14. Кінцевою метою дій того, хто захищається, є захист своїх охороню-ваних законом прав та інтересів, або іншої особи, на права та інтереси якої спрямоване посягання, або суспільних інтересів чи інтересів держави (див. п. 5 коментарю до-цієї статті).

Для визнання захисту правомірним достатньо, щоб особа, яка оборо­няється, лише переслідувала зазначену вище мету, і не обов'язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, що обороняється, заподіяла по­сягаючому шкоду, проте не змогла припинити посягання, що розпочалося). Якщо той, хто захищався, керувався іншою метою (наприклад, метою роз­прави над посягаючим), то його дії набувають протиправного характеру, у зв'язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду повинна наставати на за­гальних підставах як за умисний злочин.

Проміжною метою дій того, хто захищається, є негайне відвернення по­сягання (якщо посягання полягає у створенні безпосередньої та реальної за­грози заподіяння шкоди) або припинення посягання (у випадках, коли за­подіяння шкоди вже розпочалося).

Такий висновок випливає з ч. 1 ст. 36 КК, в якій зазначається, що той, хто захищається, заподіює шкоду тому, хто посягає, для негайного відвер­нення чи припинення посягання.

При відмежуванні правомірної оборони від злочину необхідно ретельно досліджувати мотиви та мету дій того, хто заподіяв шкоду.

Так, вироком суду А. В. було засуджено за ч. З ст. 101 КК 1960 р.^на п'ять років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму. Його було виз­нано винним у тому, що він 24 липня 2000 р. приблизно о 13 годині застав на своєму городі X., який викопував картоплю. Під час сварки, що виникла з цього приводу, А. В. почав бити останнього, завдаючи йому удари ногами й руками в різні частини тіла. Внаслідок цих дій потерпілому було заподіяно тяжкі тілесні ушкод­ження, які спричинили смерть.

Розглянувши справу у касаційному порядку, колегія суддів палати з криміналь­них справ Верховного Суду України встановила, що А. В. застав X., коли той вико­пував картоплю на його городі. У відповідь на зроблене ним зауваження X. наки­нувся на нього із саперною лопаткою. Захищаючись, він завдав X. удар ногою в гру­ди, після якого той залишився стояти, а він упав па спину. X. знову напав па ньо­го, намагаючись ударити лопаткою. Тоді він, лежачи на спині, завдав нападнику но­гами удар у груди, від якого той упав па землю, а він, підвівшись, ще двічі ударив X. ногами по тулубу. Лопатку, яка випала з рук X., викинув у соняшники.

Оцінивши обставини справи, колегія, прийшла до висновку, що X. здійснював протиправні дії по заволодінню майном А. В. і, будучи викритим, вчинив на останнього напад із застосуванням саперної лопатки. Все це свідчить про те, що А. В. за­хищав себе і своє майно від нападу озброєного X. у межах, передбачених законом. Отже, висновок суду про те, що засуджений не перебував у стані необхідної оборо-•ни, є помилковим (ВВСУ. - 2002. - № 2. - С. 16-17).

15. Поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні може бути тільки активною, тобто може виражатися лише в діях, на що прямо вка­зується в ч. 1 ст. 36. Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, що захищається (наприклад, завдання ударів кулаком), так і використання . різноманітних знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо, причому не тільки тих, що підібрані, виявлені або захоплені на місці захисту, але й тих, що були при особі, яка обороняється, або навіть спеціально приготовлені нею для захисту (наприклад, використання наявного складаного ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь узятої для оборони, навіть якщо вона зберіга­лася незаконно, тощо).

Зазначені дії повинні підпадати під ознаки якогось діяння, передбачено­го КК, тобто збігатися за зовнішніми, фактичними ознаками з об'єктивною стороною якогось злочину. Мова йде про дії, що підпадають під ознаки вбивства, завдання тілесних ушкоджень різної тяжкості, удару і побоїв, по­шкодження чи знищення майна тощо.

Не мають кримінально-правового значення і не оцінюються на підставі ст. 36 КК дії особи, яка замість заподіяння шкоди тому, хто посягає, ухи­ляється від удару чи парирує удари, відштовхує посягаючого або посягаю­чий, наприклад, сам завдає собі шкоду тощо.

16. Інколи особа для захисту своїх прав та інтересів встановлює у житлі або інших приміщеннях, дверях, воротах, на парканах тощо пристрої з ви­бухівкою, кулями, тягарами, капканами, електричним струмом і под. Спрацю­вання такого пристрою здатне завдати тяжкої шкоди здоров'ю людини чи навіть позбавити її життя. Наприклад, особа, від'їжджаючи у відпустку, вста­новлює пристрій, який при відкриванні дверей призводить до падіння важко­го предмета на будь-кого, хто опинився між дверима квартири. Такі дії не мо­жуть оцінюватися за правилами необхідної оборони, оскільки відповідно до ст. 36 КК особа, яка захищається, повинна особисто усвідомлювати суспільну небезпечність конкретного посягання; заподіювати тому, хто посягає, шкоду, необхідну і достатню в обстановці, що склалася, для негайного відвернення або припинення посягання; зіставляти цю шкоду з небезпечністю конкретно­го посягання та обстановкою захисту тощо. Всі ці умови відсутні при спрацю­ванні зазначених приладів без участі особи, яка захищається. Разом з тим, як­що особа використовує подібні пристрої в момент суспільне небезпечного по­сягання, то оцінка її дій повинна відбуватися на підставі ст. 36 КК.

17. Об'єктом заподіяння шкоди при захисті повинен бути лише той, хто посягає, його права та інтереси. Ця шкода може бути виражена у спричи­ненні посягаючому смерті, тілесних ушкоджень, побоїв, ударів, позбавленні свободи, пошкодженні чи знищенні його майна тощо. Якщо посягаючих кілька, то особа, що обороняється, вправі заподіяти шкоду як одному, так і кожному з них.

Заподіяння шкоди правам та інтересам інших осіб, непричетних до пося­гання, не підпадає під ознаки необхідної оборони, і може розглядатися, наприклад, за правилами крайньої необхідності (див. коментар до ст. 39 КК) або тягне відповідальність на загальних підставах. Пленум Верховного Су­ду України у зазначеній вище постанові від 26 квітня 2002 р. вказав: «Як­що при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду непричетній до на­паду особі, відповідальність може настати залежно від наслідків за заподіян­ня шкоди через необережність» (п. 3).

18. Дії особи, що захищається, визнаються правомірними лише у випад­ку, якщо вони були вчинені протягом усього часу існування підстави для за-хисту, тобто своєчасно. Інакше кажучи, захист визнається виправданим ли­ше протягом часу існування стану необхідної оборони, що визначається три­валістю суспільне небезпечного посягання, яке потребує свого негайного відвернення або припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення тако­го стану визнається так званою «передчасною» обороною, відповідальність за яку настає на загальних підставах.

У той же час особа, що обороняється, перебуваючи під впливом посяган­ня, нерідко продовжує оборону й у тому випадку, коли посягання вже закінчене або припинене. У цьому випадку має місце так звана «спізніла» оборона. Оцінка шкоди, заподіяної посягаючому в стані «спізнілої» оборо­ни, залежить від того, усвідомлювала або не усвідомлювала особа, яка обо­роняється, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. При вирішенні цього питання судова практика виходить з того, що для особи, яка захищається, повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захи­сту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, то слід вва­жати, що вона перебувала в стані необхідної оборони.

У справі Г. Президія Київського міського суду правильно зазначила, що стан не­обхідної оборони може мати місце й тоді, коли захист відбувався безпосередньо за актом хоч і закінченого посягання, але за обставинами справи момент його закінчення не був ясним для того, хто оборонявся. Перехід знаряддя нападу чи інших використаних для цього предметів від того, хто робив замах, до того, хто оборонявся, сам по собі не може свідчити про закінчення посягання. Так, Г. підійшов до будинку потерпілого К., щоб з'ясувати, чому 7-річний син К. вдарив цеглиною по голові його 5-річну дочку. У відповідь па претензії Г. потерпілий К. вдарив його по руці дерев'яною палицею, заподіявши йому легкі тілесні ушкоджен­ня без розладу здоров'я. Г. вирвав палицю у К. і вдарив його по голові, чим за­подіяв потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження. Президія суду, оцінив­ши обставини справи, дійшла висновку, що «у відповідь па правомірне бажання повідомити К. про поведінку його сина Г. зазнав нападу з боку К. і, захищаючись від цього нападу, заволодів палицею і відразу ж ударив нею по голові К. За таких обставин необхідно зробити висновок, що Г. діяв у стані необхідної оборони» (Су­дова практика... — С. 7-8).

Якщо особа, що захищалася, сумлінно помилялася щодо кінцевого мо­менту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної оборо­ни, і тому заподіяння в такій ситуації посягаючому шкоди повинне визна­ватися своєчасним.

Водночас, якщо шкода заподіяна вже після того, як посягання було відвернене або закінчене, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність, відповідальність на­стає на загальних підставах. У таких випадках не виключено, що заподіян-

ня шкоди після закінчення посягання особа здійснила у стані сильного ду­шевного хвилювання, викликаного суспільне небезпечним посяганням.

19. Співмірність захисту характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо і не названі в законі, проте висновок про них можна зробити виходя­чи з частин 1 і 3 ст. 36 КК. Так, відповідно до ч. 1 заподіяна посягаючому шкода повинна бути необхідною і достатньою у даній обстановці для негай­ного відвернення або припинення посягання, а з ч. З випливає, що заподіяна посягаючому тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) повинна відповідати двом обставинам, взятим у єдності: 1) небезпечності посягання і 2) обстановці захисту. Отже, заподіяння посягаючому смерті або завдання йому тяжкого тілесного ушкодження визнається співмірним, якщо ця тяж­ка шкода була необхідною і достатньою для негайного відвернення або при­пинення посягання і водночас відповідала небезпечності посягання та обста­новці захисту.

Щодо іншої шкоди (тілесних ушкоджень середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень, пошкодження чи знищення майна тощо), то її за­подіяння в стані необхідної оборони завжди визнається правомірним.

20. Спричинення смерті або тяжких тілесних ушкоджень тому, хто пося­гає, визнається шкодою, необхідною і достатньою для негайного відвернен­ня або припинення його посягання, якщо заподіяння менш тяжкої шкоди могло призвести в даній обстановці до неефективного захисту, тобто до то­го, що посягання розпочалося 6 або продовжувалося.

Зазначена шкода повинна також відповідати небезпечності посягання та обстановці захисту. Така відповідність має відносний характер. Закон не ви­магає рівності або пропорційності між, з одного боку, заподіяною посягаю­чому тяжкою шкодою (смертю або тяжкими тілесними ушкодженнями), а з іншого — небезпечністю посягання та обстановкою захисту.

Для визнання захисту співмірним достатньо, щоб була відсутня явна (очевидна) невідповідність між тяжкою шкодою, заподіяною посягаючому, і небезпечністю його посягання та обстановкою захисту від цього посягання.

21. Небезпечність посягання — це якісна та кількісна оцінка, яку дає йо­му той, хто захищається, а також правозастосовний орган.

Небезпечність посягання визначається: а) цінністю блага, що охоро­няється законом, і на яке спрямоване посягання (життя, здоров'я, власність, тілесна недоторканність, суспільний порядок тощо) і б) реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку посягаючого. Безумовно, велику суспільну небезпеку становлять посягання на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини, її безпеку, недоторканність її власності і житла. Порівня­но менш небезпечними є посягання на громадський порядок, недотор­канність державних кордонів, порядок управління тощо.

Очевидно, що заподіяння тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних уш-коджень) посягаючому співмірне лише з посяганнями, що становлять велику суспільну небезпеку (наприклад, при захисті життя, здоров'я, власності та ін.).

22. Заподіяна посягаючому шкода повинна бути співмірною не тільки з небезпечністю посягання, й з обстановкою захисту.

Обстановка захисту визначається реальними можливостями і засобами того, хто захищається, для негайного відвернення або припинення посяган­ня. Характер такої обстановки залежить від реального співвідношення сил, можливостей і засобів особи, що захищається, і особи, яка посягає. Верхов­ний Суд України рекомендує в цих випадках враховувати місце і час напа­ду, його раптовість, неготовність для його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищається, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші об­ставини справи (п. 5 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Сукупність цих обставин може різним чином вплинути на характер об­становки захисту. В одних випадках вона може скластися відносно сприят­ливо для особи, яка захищається, а частіше навпаки — на користь того, хто

посягає (це так звана несприятлива обстановка захисту).

Відносно сприятливою слід визнавати таку обстановку захисту, за якої особа, яка обороняється, фактично має явну перевагу над особою, яка пося­гає. За такої обстановки особа, яка обороняється, повинна усвідомлювати, що для забезпечення ефективного захисту немає явної необхідності заподіювати посягаючому тяжку шкоду (смерть або тяжкі тілесні ушкодження), а не­обхідно і достатньо завдати, наприклад, удару, побоїв, заподіяти легкі або се­редньої тяжкості тілесні ушкодження, пошкодити чи знищити майно тощо. На це звертає увагу і Верховний Суд України, пропонуючи з'ясовувати у справі, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільне небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвер­нення чи припинення посягання (п. 2 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Якщо особа, яка захищається, мала таку можливість, то вона повинна ско­ристатися нею. Тому співмірним у такому випадку повинен визнаватися такий захист, під час якого посягаючому заподіюється нетяжка шкода (наприклад, тілесні ушкодження середньої тяжкості), незалежно від ступеня небезпечності вчиненого посягання. Заподіяння тяжкої шкоди є перевищенням меж не­обхідної оборони, оскільки така шкода явно не відповідає обстановці захисту.

Несприятливою для особи, що обороняється, слід вважати таку обстанов­ку захисту, за якої її реальні можливості щодо негайного відвернення чи припинення суспільне небезпечного посягання є відносно рівними, а тим більше поступаються можливостям нападника. За такої обстановки особа, що захищається, щоб успішно відвернути чи припинити посягання, змуше­на заподіювати нападаючому тяжку шкоду. Така шкода є виправданою, бо тільки вона спроможна відвернути чи припинити посягання, але за умови, що посягання становить велику суспільну небезпеку. Це пояснюється тим, що заподіяння шкоди посягаючому повинно відповідати не тільки неспри­ятливій обстановці захисту, а й небезпечності посягання.

Так, співмірним слід визнати захист, здійснений М. Він о восьмій годині вечора повертався додому, коли ж порівнявся з оголеним до пояса незнайомим п'яним па­рубком Я., той раптово напав на нього і безпричинно побив, заподіявши легкі тілесні ушкодження, а потім переслідував, погрожуючи вбивством. М. витягнув із кишені ніж і крикнув, щоб Я. до нього не підходив, але той, вигукнувши «Вб'ю», впритул наблизився до М. Останній ткнув Я. ножем і поранив його в груди з уш­кодженням лівого шлуночка серця. Внаслідок цього потерпілий тут же номер. У да­ному випадку у М. були всі підстави вважати, що в діях Я. міститься реальна за­гроза його здоров'ю та життю, оскільки той, будучи молодим за віком і фізично сильним, поводився дуже агресивно, побив М., вибив йому зуб. У свою чергу, М. — хвора людина, має вроджений порок серця, побоювався, що не зможе захистити себе іншими засобами, хоча і намагався втекти. За таких обставин очевидно, що М. діяв у неснриятлививій обстановці захисту і заподіяв Я. тяжку шкоду (смерть), що відповідала вчиненому ним посяганню на життя та здоров'я М.

23. Отже, співмірність захисту означає відносну відповідність (не рівність і не пропорційність!) між заподіяною посягаючому тяжкою шкодою (смертю або тяжкими тілесними ушкодженнями) і посяганням великої суспільної не­безпечності, а також несприятливою для того, хто обороняється, обстанов­кою захисту. При цьому обов'язково має враховуватися суб'єктивний стан для того, хто обороняється, в момент захисту. Очевидно, що останній не завжди може точно співмірити свої дії з небезпекою посягання та правиль­но оцінити обстановку захисту внаслідок хвилювання, збудження, страху, переляку тощо. У цьому випадку при оцінці правомірності заподіяної пося­гаючому шкоди слід виходити із суб'єктивного сприйняття посягання осо­бою, що обороняється, його небезпечності та обстановки захисту. Частина 4 ст. 36 КК прямо вказує, що «особа не підлягає кримінальній відповідаль­ності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного суспільне небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність за­подіяної шкоди небезпеці посягання чи обстановці захисту». Пленум Вер­ховного Суду України виходить з того, що «якщо в такому стані вона не могла оцінювати відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посяган­ня чи обстановці захисту, її дії слід розцінювати як необхідну оборону» (п. З постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Взагалі, заподіяння посягаючому шкоди у стані сильного душевного хви­лювання не виключає наявності у того, хто захищається, стану необхідної оборони.

З урахуванням змін, внесених до вироку в касаційному порядку, П. визнано вин­ним у тому, що він у стані сильного душевного хвилювання, яке раптово виникло внаслідок протиправного насильства з боку його батька — П. М., вдарив того кула­ком в обличчя і пошкодив праве око, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження. Судо­ва колегія в кримінальних справах ВСУ встановила, що потерпілий П. М., перебу­ваючи в стані алкогольного сп'яніння, вчинив із сином сварку, під час якої виштов­хував того з квартири в коридор і схопив його рукою за обличчя, травмувавши ліве око. У відповідь на такі дії П. в свою чергу вдарив батька кулаком в обличчя і теж спричинив йому травму ока. Із цих обставин справи випливає, що потерпілий за­стосував до П. протиправне насильство, від якого той мав право захищатися. При­чому характер і засоби в даній ситуації відповідали характерові й небезпечності по­сягання. Проте наведені обставини не були враховані під час розгляду справи су­дом, касаційною і наглядною інстанціями.

Судова колегія і президія обласного суду дійшли помилкового висновку, що в діях П. є склад злочину, передбаченого ст. 103 КК 1960 р., па тій підставі, що він заподіяв батькові тяжкі тілесні ушкодження в стані сильного душевного хвилюван­ня. Суд не врахував, що П. одночасно перебував і в стані необхідної оборони (оскільки мав право на активний захист від фізичного насильства, застосованого до нього потерпілим) і при цьому не перевищив її меж. Тому його дії не містять скла­ду злочину (Судова практика.... — С. 10—11).

24. Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони) свідчить про те, що особа, яка обороняється, перебуваючи у стані необхідної оборони, пору­шила вимогу про співмірність захисту.

Відповідно до ч. З ст. 36 КК «перевищенням меж необхідної оборони виз­нається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випад­ках, спеціально передбачених у статтях 118 і 124 цього Кодексу».

Із закону очевидно, що ексцес оборони має місце там, де заподіяна пося­гаючому тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) явно не відповідає або небезпеці посягання, або обстановці захисту. Явність зазначе­ної невідповідності означає, що об'єктивно (з урахуванням ціннісної оцінки) заподіяння посягаючому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкод­жень) перебуває в очевидній, різкій невідповідності або з небезпечністю вчиненого ним посягання, або із обстановкою захисту, що склалися для то­го, хто обороняється. Водночас і особа, що обороняється, повинна усвідо­млювати таку явну невідповідність. Вирішальним тут є суб'єктивне ставлен­ня особи, що обороняється, до заподіяної шкоди. Звідси випливає, що пере­вищення меж необхідної оборони може мати місце лише за наявності умис­лу (статті 118 та 124 КК також передбачають відповідальність лише за умисні злочини). Тому не є ексцесом оборони заподіяння тяжкої шкоди з необережності.

Отже, перевищення меж необхідної оборони — це умисне заподіяння пося­гаючому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), що явно неспівмірна з небезпечністю вчиненого ним посягання або явно не відповідає обстановці захисту, що склалася. Це дає можливість виділити два види ек­сцесу оборони.

Перший вид такого ексцесу має місце там, де при захисті від посягання відносно невеликої суспільної небезпечності (наприклад, при припиненні порушень громадського порядку, непокорі або опорі представнику влади й інших подібних посяганнях) особа, яка захищалася, умисно заподіює пося­гаючому смерть або завдає йому тяжкі тілесні ушкодження. У цьому випад­ку заподіяна посягаючому тяжка шкода повинна визнаватися явно неспівмірною з небезпечністю посягання, хоча може і відповідати обстановці захисту.

Другий вид ексцесу визначається тим, що особа, яка захищається, усвідо­млюючи свою явну перевагу над особою, що посягає, умисно позбавляє її життя або завдає їй тяжких тілесних ушкоджень, тобто заподіює тяжку шко­ду, явно більшу, ніж вона була необхідною і достатньою за сприятливої об­становки захисту для негайного відвернення або припинення посягання.

Якщо суд визнає, що в діях особи є перевищення меж необхідної оборо­ни, у вироку слід зазначати, в чому саме воно полягає (п. 5 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.). Іншими словами, суд повинен навести у вироку обста­вини справи, які б свідчили про явну невідповідність заподіяної тяжкої шко­ди посягаючому з боку того, хто захищався, ступеня небезпечності вчинено­го ним посягання, чи обстановки захисту від такого посягання.

Встановити, чи перевищила особа межі необхідної оборони, чи ні, часто досить складно, оскільки це потребує ретельної оцінки всіх обставин спра­ви. У такому разі всі сумніви щодо наявності чи відсутності перевищення меж необхідної оборони повинні відповідно до ст. 62 Конституції України тлумачитися на користь особи, яка захищалася.

25. Ексцес оборони підлягає кваліфікації або за ст. 118 КК (умисне вбив­ство при перевищенні меж необхідної оборони) або за-ст. 124 КК (заподіян­ня умисне тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони). Заподіяння посягаючому менш тяжкої шкоди (наприклад, серед­ньої тяжкості тілесних ушкоджень) навіть при перевищенні меж необхідної оборони не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Якщо при перевищенні меж необхідної оборони заподіяно тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть, дії винного за відсутності умислу на позбавлення потерпілого життя належить кваліфікувати за ст. 124 КК (п. 4 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Умисне вбивство та умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяні з пере­вищенням меж необхідної оборони, хоча б їх було вчинено з ознаками особ­ливої жорстокості чи способом, що має характер особливого мучення, шля­хом спричинення великої кількості тілесних ушкоджень чи в присутності близьких потерпілому осіб, необхідно кваліфікувати відповідно до статей 118 та 124 КК.

Умисне вбивство чи умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчинене посадовою особою при перевищенні меж необхідної оборони, підля­гає кваліфікації лише за ст. 118 або 124 КК (п. 8 постанови ПВСУ «Про су­дову практику в справах про перевищення влади або посадових повнова­жень» від 27 грудня 1985 р. № 12 (Постанови (1963-2000)... - Т. 2. -С. 197). Очевидно, що це стосується випадків, коли така особа не виконує службових обов'язків по захисту правоохоронюваних інтересів.

Дії особи, яка перевищила межі необхідної оборони і одночасно перебу­вала в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло і не вплинуло на правильність оцінки відповідності заподіяної шкоди небезпеч­ності посягання та обстановці захисту, підлягають кваліфікації відповідно за статтями 118 та 124 КК, тобто за більш м'яким законом, а не за статтями 116 та 123 КК.

Якщо особа, що захищається, перевищуючи межі необхідної оборони, вчинила дії, безпосередньо спрямовані на умисне вбивство того, хто посягає, чи на умисне спричинення йому тяжких тілесних ушкоджень, але при цьо­му злочин не довела до кінця з причин, що не залежали від її волі, такі дії підлягають кваліфікації відповідно за частинами 2 чи 3 ст. 15 та стаття­ми 118 чи 124 КК як замах на злочин.

Готування до злочинів, передбачених статтями 118 та 124, не тягне за со­бою кримінальної відповідальності (див. коментар до ч. 2 ст. 14 КК).

Співучасть у вчиненні злочинів, передбачених статтями 118 та 124 КК, можлива як у формі співвиконавства, так і з розподілом ролей між співучас­никами.

При визначенні відповідальності за перевищення меж необхідної оборо­ни слід мати на увазі, що злочини, передбачені статтями 118 та 124 КК, відносяться до злочинів невеликої тяжкості, що тягне за собою певні кримінально-правові наслідки (див. коментар до ст. 12 КК).

Верховний Суд України орієнтує, що, «призначаючи покарання за дії, пов'язані з перевищенням меж необхідної оборони, судам слід суворо додер­жувати вимог статей 50, 65 КК» (п. 8 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Питання про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок перевищення меж необхідної оборони, має вирішуватися відповідно до вимог статей 440, 454 Цивільного кодексу. Враховуючи конкретні обставини справи, ступінь винності того, хто оборонявся, і того, хто нападав, суд може зменшити розмір майнового стягнення. Шкода, заподіяна в стані необхідної оборони без перевищення меж останньої, відшкодуванню не підлягає (п. 9 постано­ви ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

26. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК «не є перевищенням меж необхідної обо­рони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного на­сильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяж­кості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає».

Отже, закон передбачає три винятки із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, що захищається, повинна дотримуватися визначе­ної межі, завдаючи шкоди посягаючому. Це так звані спеціальні види не­обхідної оборони, оскільки ч. 5 ст. 36 КК є спеціальною нормою щодо нор­ми, передбаченої у частинах 1 та 3 ст. 36 КК.

З цього випливає, якщо у справі будуть встановлені підстави необхідної оборони, передбачені ч. 5 ст. 36, то оцінка заподіяння шкоди тому, хто по­сягав, повинна здійснюватися відповідно до цієї норми.

27. Підставою для спеціальних видів необхідної оборони є наявність будь-якого з таких посягань: 1) напад озброєної особи, або 2) напад групи осіб, або 3) протиправне насильницьке вторгнення в житло чи інше приміщення.

Напад озброєної особи — це застосування однією особою чи створення нею реальної загрози застосування вогнепальної, холодної чи іншої зброї (див. коментар до статей 262, 263, 410 КК) або предметів, здатних заподіяти шкоду життю чи здоров'ю людини, для досягнення злочинної мети. Предме­ти, придатні до ураження живої сили, можуть бути спеціально пристосова­ними, заздалегідь заготовленими чи навіть знайденими, підібраними або взя­тими на місці нападу (наприклад, дерев'яна палиця, металева труба, камінь, розбита пляшка тощо).

Напад групи осіб — це узгоджені дії двох або більше осіб, якими застосо­вується насильство чи створюється реальна загроза його застосування до по­терпілого для досягнення злочинної мети (наприклад, вбивства, заволодіння майном, зґвалтування тощо).

Протиправне насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення — це дії однієї особи чи групи осіб, пов'язані із застосуванням насильства з ме­тою незаконного проникнення у житло чи інше приміщення людини або підприємства, установи чи організації (про поняття житла та іншого приміщення див. коментар до ст. 185 КК).

Метою дій того, хто захищається від зазначених посягань, є захист від на­паду або відвернення вторгнення того, хто посягає, у житло чи інше приміщення.

Характер дій того, хто захищається, може виявлятися у застосуванні до того, хто посягає, зброї (див. коментар до статей 262, 263 та 410 КК) або будь-яких інших засобів чи предметів. Закон не обмежує ці засоби чи предмети якимись умовами. Вони можуть бути заздалегідь приготовленими чи знайденими у момент нападу, пристосованими для ураження живої сили чи не мати такого призначення тощо. Вочевидь, дії того, хто захищається, мо­жуть виражатися і в застосуванні фізичної сили проти нападника, що охоп­люється ч. 5 ст. 36 КК.

Особливість співмірності захисту полягає у тому, що шкода, заподіяна особі, яка посягає, у таких випадках не має обмежень. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК не є ексцесом оборони і не має наслідком кримінальну відповіда­льність заподіяння посягаючому будь-якої шкоди у зазначених ситуаціях, аж до позбавлення його життя. Як зазначив Пленум Верховного Суду України, «правомірним слід вважати застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від того, якої тяжкості шкода заподіяна тому, хто посягає, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторг­нення у житло чи інше приміщення» (п. З постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Вироком народного суду Г. був засуджений за ст. 104 КК 1960 р. за те, що під час захисту від М. і В., які безпричинно почали його бити, він перевищив межі не­обхідної оборони, вдаривши М. ножем і заподіявши йому тяжкі тілесні ушкоджен­ня.

Президія Тернопільського обласного суду у своїй постанові вказала, що суд правильно встановив і навів у вироку фактичні обставини події, проте зробив необ­грунтований висновок, що заподіяння Г. тяжких тілесних ушкоджень є перевищен­ням меж необхідної оборони.

Разом із тим у справі є докази, які свідчать, що Г. перебував у стані необхідної оборони і меж її не перевищував. М. і В. безпричинно побили Г., незважаючи па те, що він їх попередив, що захищатиметься за допомогою ножа. Як видно з матеріалів справи, напад на Г. було вчинено на безлюдній вулиці і раптово. Ця обставина свідчить, що можливості для захисту у нього були обмеженими. Крім того, суд взяв до уваги й те, що нападали двоє молодих, фізично здорових людей, сам же Г. фізич­но слабкий, переніс інфаркт та операцію на нозі. За таких умов він був вправі за­хищатися наявними у нього засобами, в тому числі і з застосуванням ножа.

Оскільки Г. шкоду заподіяв у стані необхідної оборони без перевищення її меж, то відповідно до захисту його дії не є злочином (Судова практика... — С. 6—7).

28. Не виключає стану необхідної оборони участь особи у бійці. Під бійкою звичайно розуміють умисне взаємне завдання її учасниками ударів чи побоїв з метою спричинення фізичного болю. Якщо хтось із тих, що бе­ре участь у бійці (незалежно від того, хто був її ініціатором), раптово вихо­дить за межі дій, вчинюваних попередньо, і вчиняє напад з метою заподіян­ня учаснику бійки тяжкої шкоди, то це створює стан необхідної оборони як для потерпілого, так і для інших осіб, в тому числі і для тих, хто бажав при­пинити бійку.

Так само, якщо учасник бійки відмовився від подальшої участі в ній або фактично вибув із неї (наприклад, внаслідок отриманого поранення), а на нього здійснюється напад учасника бійки чи іншої особи, то це також ство­рює для потерпілого стан необхідної оборони.

У зазначених випадках заподіяння при захисті від нападника смерті чи тяжких тілесних ушкоджень повинно розглядатися (залежно від небезпечності посягання та обстановки захисту) як необхідна оборона чи перевищен­ня її меж. За дії ж, що були вчинені даною особою під час бійки, вона підля­гає відповідальності на загальних підставах.

При відмежуванні у зазначених випадках правомірних дій від криміналь­не караних, а також перевищення меж необхідної оборони від злочинів про­ти особи без пом'якшуючих обставин, слід враховувати характер дій, моти­ви та цілі осіб, що заподіяли шкоду.

У справі М. було встановлено, що між П., С., Т. і Ц. — з одного боку і М. та К. — з іншого виникла сварка. П. і Ц., підійшовши до незнайомого їм К., попросили при­палити. У відповідь па відмову Ц. вдарив К. рукою по обличчю, а П. — сумкою, в якій знаходились пляшки з пивом. Коли К. впав, П., Ц., С. і Т. почали бити його но­гами. У цей час підбіг М. і, погрожуючи ножем, зажадав припинити бійку. Названі особи, полишивши К., кинулись до нього, намагаючись вибити ніж. Захищаючись, М. заподіяв ножем Ц. і С. легкі, а П. — тяжкі тілесні ушкодження.

Оцінюючи дії М., судові інстанції виходили з неправильного уявлення про ха­рактер події та мотиви поведінки засудженого. Не врахувавши всіх доказів у справі, суд першої інстанції визнав, що між К. і М. та П., С., Ц. і Т. виникла сварка, що пе­рейшла у бійку, під час якої М. заподіяв ножем тілесні ушкодження, і кваліфікував ці його дії за ч. З ст. 206 і ч. 1 ст. 101 КК 1960 р. Помилковим було рішення і пре­зидії обласного суду, яка визнала, що М. перевищив межі необхідної оборони.

Як встановлено у справі, М., побачивши, що його родича К. б'ють четверо не­знайомих, з метою покласти край їхнім хуліганським діям почав розмахувати но­жем і зажадав припинити бійку. Але Ц., Т., С. і П., полишивши К., кинулись до М., а Ц. сумкою з пляшками вдарив його по голові і збив з ніг. У відповідь М. і за­подіяв їм тілесні ушкодження.

Отже, М. діяв не з хуліганських спонукань, а щоб захистити родича і себе від нападу групи хуліганів. Саме при захисті вій і заподіяв їм тілесні ушкодження. За цих умов М. діяв правомірно і перебував у стані необхідної оборони. Його дії не можна розцінювати як такі, що перевищили межі необхідної оборони, оскільки во­ни відповідали характеру і небезпечності нападу з боку П., С., Т. і Ц.

За встановлених судом обставин дії М. слід розглядати як необхідну оборону без перевищення її меж.

Через відсутність складу злочину в діях М. всі судові рішення скасовано, а спра­ву закрито (Судова практика... — С. 5—6).

29. Провадження у кримінальній справі, що була порушена за фактом за­подіяння смерті чи тяжких тілесних ушкоджень, по якій було встановлено, що особа не перевищила меж необхідної оборони, підлягає закриттю за відсутністю у діях цієї особи складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК). Це по­яснюється тим, що необхідна оборона підпадає під ознаки складу декількох злочинів, пов'язаних з вбивством та умисним тяжким тілесним ушкоджен­ням.

При встановленні правомірності захисту тим самим констатується відсутність у діях того, хто захищався, жодного складу злочину.

 

< Попередня   Наступна >