86

---

Стаття 39. Крайня необхідність

1. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосе­редньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої не­обхідності. 2. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шко­ди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. 3. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилю­вання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

 

1. Відповідно до ст. 39 КК крайня необхідність — це правомірне заподіян­ня шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої не­безпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунута іншими засо­бами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним особа може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається зіткнення двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу безпосередньо загрожує небезпека, а з іншого — особа перебуває в такому становищі, за якого єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронюваним інтересам, тобто відбувається сутичка «права з правом».

2. Стан крайньої

необхідності виникає за наявності відповідної підстави, яка характеризується двома ознаками: 1) небезпекою, що безпосередьо за­грожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави і 2) обстановкою, яка не дає можливості усунути цю небезпеку іншими засо­бами, крім заподіяння шкоди таким же правоохоронюваним інтересам. На­явності однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану край­ньої необхідності. Цей стан тому і визнається станом крайньої необхідності, що викликається даною обстановкою, за якої особа вимушена удатися до за­подіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, як до останнього, крайньо­го засобу усунення небезпеки, що загрожує.

3. Перша ознака підстави крайньої необхідності — це наявність небезпе­ки, що може бути викликана різноманітними джерелами. Таким джерелом може бути, наприклад, недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'єктивна спроможність уражати людину, заподіювати їй смерть або тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть ста­новити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин та ін. Небезпека може викликатися також різноманітними процеса­ми: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке пора­нення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або холод) і загрожують їй загибеллю та ін. Дже­релом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, домагання від касира видачі грошей під загрозою убивства). На­решті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільне небезпечна поведінка людини (наприклад, що діє в стані неосуд­ності, фактичної помилки).

4. Небезпека повинна загрожувати саме особистості чи охоронюваним за­коном правам особи, чи правоохоронюваним суспільним або державним інтересам (див. коментар до ст. 36 КК). Якщо небезпека загрожує правам або інтересам, що не охороняються законом, то оцінка її усунення за прави­лами ст. 39 КК виключається. Охоронюваними законом правами особи та правоохоронюваними інтересами, які можуть бути піддані небезпеці, є інте­реси особи, якій загрожує небезпека (наприклад, її життя, здоров'я, тілесна недоторканність, особиста свобода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права); суспільні інтереси: безпека виробництва, громадський порядок, громадянська безпека тощо; інтереси держави: зовнішня безпека, обороноздатність держави, порядок управління, інтереси правосуддя, збереження державної таємниці, державне майно тощо. У зв'язку з тим, що в стані крайньої необхідності для усунення небезпеки заподіюється шкода об'єктам кримінально-правової охорони, небезпека по­винна бути значною, тобто здатною спричинити значну, істотну шкоду правоохоронюваним інтересам.

Не створює стану крайньої необхідності провокація небезпеки особою, яка потім її ж і усуває (наприклад, особа руйнує будівлю для недопущення поширення полум'я, яке умисно було викликане цією ж особою). У таких випадках ця особа підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах, як за створення небезпеки, так і за заподіяну шкоду.

5. Небезпека повинна бути такою, що безпосередньо загрожує правоохороню­ваним інтересам, тобто такою, що здатна негайно заподіяти шкоду таким інте­ресам. Вона є наявною протягом періоду, коли виникла, існує і ще не скінчи­лася. Якщо така небезпека ще не виникла, або, навпаки, вже, наприклад, ре­алізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. По­чатковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза без­посереднього заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози з будь-яких причин, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або пога­шена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена та ін.).

Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках повинно розцінюватися за правилами уявної крайньої не­обхідності, що аналогічні правилам уявної оборони (див. коментар до ст. 37 КК).

6. Другою ознакою підстави крайньої необхідності е відсутність у кон­кретної особи у даній обстановці реальної можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шкоди правоохоронюваним інте­ресам.

, Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що дана особа в обстановці, що склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку були відсутні. Іншими слова­ми, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в обстановці, що склалася, у особи були засо­би усунення небезпеки, не пов'язані із необхідністю заподіяння шкоди пра­воохоронюваним інтересам (наприклад, була реальна можливість уникнути небезпеки або звернутися за допомогою тощо), то це означає, що особа не перебувала в стані крайньої необхідності, а отже, і не мала права на за­подіяння шкоди. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, ко­ли особа усвідомлювала наявність у неї можливості уникнути заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допуще­на помилка, то оцінка заподіяння шкоди повинна проводитися за правила­ми уявної крайньої необхідності.

7. Отже, особа вважається такою, що. перебуває в стані крайньої необ­хідності, лише за наявності підстави, зазначеної у п. 2 цього коментарю.

У такому стані в неї виникає право на заподіяння шкоди правоохоронюва-ним інтересам. Незлочинність (правомірність) заподіяння такої шкоди визнається за умови, що поведінка особи відповідала певним ознакам, що характеризують: 1) її мету; 2) характер дій цієї особи; 3) об'єкт заподіяння шкоди; 4) своєчасність і 5) співмірність заподіяної нею шкоди.

8. Метою дії особи в стані крайньої необхідності є усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпека буде усунута: шляхом знищення або ушкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечне місце за допомогою узятого без дозволу чужого транспорту тощо.

9. Відповідно до ст. 39 КК стан крайньої необхідності припускає лише ак­тивну поведінку суб'єкта. За своїми зовнішніми ознаками така поведінка може виявлятися, наприклад, у різних самоправних діях, пов'язаних із ви­лученням майна, його пошкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різно­манітних правил обережності, заподіянням шкоди життю або здоров'ю лю­дини, позбавленням ЇЇ особистої свободи тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різні види злочинних посягань. Так, наприклад, знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що складають державну таємницю, • під погрозою убивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 328 КК та ін.

10. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи. Не визнаються об'єктом заподіян­ня шкоди власні права та інтереси особи, яка викликала небезпеку. Таким об'єктом є інтереси інших осіб, або, як їх ще називають, «третіх осіб» — підприємств, установ, організацій або окремих громадян, що не викликали небезпеки і, звичайно, не пов'язані зі створенням цієї небезпеки (наприклад, водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відво­зить у лікарню потерпілих від аварії, що виникла не з його вини, а в цей час молоко викрадається невідомими). Шкода в такому випадку за­подіюється сільгосппідприємству, що ніяким чином не причетне до виник­нення небезпеки, яка загрожувала потерпілим. У ряді випадків особа зму­шена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу та ін. (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, що рухається з гори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Інколи шкода може бути заподіяна особі, якій загрожує небезпека (наприклад, помічник вибиває з-під ніг драбину, на якій стоїть електрик і життю якого загрожує ураження електричним струмом, останній падає, внаслідок чого отримує тяжкі тілесні ушкодження).

11. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути за­подіяна лише протягом часу, доки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник, або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так зване «передчасне» та «спізніле» заподіяння шкоди), може тягнути відповідальність на загальних підставах.

12. Стаття 39 КК не визначає меж заподіяння шкоди в стані крайньої не­обхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблений виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що визначає перевищення меж крайньої необхід­ності, як заподіяння шкоди значнішої, ніж шкода відвернута. Отже, спів-мірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або менш значна, ніж відвернена шкода.

Іншими словами, закон пов'язує правомірність заподіяної шкоди із співмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода від загрожуючої небезпеки.

Визначення рівної або меншої значимості заподіяної шкоди передбачає її порівняння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода — це завжди по­тенційна шкода, яка міститься в небезпеці, що загрожує, а заподіяна шкода — це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шко­ди спрямовані на блага різної суспільної значимості і це здатне ускладнити оцінку їхньої співмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров'ю лю­дей, усувається шляхом знищення приватного майна).

Тому їхня порівняльна ціннісна оцінка в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. За однорідності відверненої і заподіяної шко­ди можливе порівняння їх за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, вартістю знищеного або ушкодженого майна і т. п.). У випадку ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями виступає ієрархія цінностей, передбачена ч. 2 ст. З Конституції України, де вищою цінністю визнається людина і її права та свободи, а також загальновизнана людська мораль, правосвідомість і правова культура, менталітет тощо.

13. На підставі ст. 39 КК 2001 р. правомірним має визнаватися позбав­лення життя людини в стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами. В такому разі заподіяна шкода (смерть людини) є рівнозначною із шкодою відверненою (небезпека, яка безпосередньо загрожувала життю людини).

14. Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) — це порушення її співмірності, а саме: навмисне заподіяння правоохоронюваним інтересам більш значної шкоди, ніж шкода відвернена (ч. 2 ст. 39 КК). Необережне за­подіяння такої шкоди не тягне кримінальної відповідальності. Слід мати на увазі, що зазначений ексцес відсутній при наявності можливості усунути за­грожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шкоди. Це пояс­нюється тим, що наявність у особи можливості усунути небезпеку засобами, не пов'язаними із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам, свідчить про те, що особа не перебувала в стані крайньої необхідності і то­му, природно, не могла перевищити її межі.

15. Треба мати на увазі, що особа, перебуваючи у стані крайньої не­обхідності, часто є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки або перебуває в екстремальній ситуації, у стані сильного душевного хвилюван­ня тощо. У зв'язку з цим ч. З ст. 39 КК встановлює, що «особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці». Про поняття сильного душевного хвилювання див. коментар до статей 66 та 116 КК.

16. КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої не­обхідності. Відтак, умисні дії повинні бути кваліфіковані на загальних заса­дах, проте перевищення меж крайньої необхідності повинне бути враховане судом як обставина, що пом'якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

Шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності, згідно зі ст. 445 Ци­вільного кодексу повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла. При цьому суд, враховуючи обставини, за яких була заподіяна шкода в стані крайньої необхідності, може покласти обов'язок її відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, котра завдала шкоди, або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

17. Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за таки­ми ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільне небезпечне пося­гання людини, що викликає необхідність у його негайному відверненні або припиненні; підстава крайньої необхідності — будь-яка небезпека, що безпо­середньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди; 2) при необхідній оборот шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній не- -обхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка «права з неправом», а при крайній необхідності, навпаки, — сутичка «права з правом»; 3) при необхідній обороні заподіяна посягаючому шкода повин­на відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту і може бути більш значною, ніж відвернена; при крайній необхідності заподіяна шкода повин­на бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) переви­щення меж необхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 і 124 КК, а за перевищен­ня меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, що пом'як­шує покарання.

 

< Попередня   Наступна >