46

---

Розділ V

ВИНА ТА ЇЇ ФОРМИ

Стаття 23. Вина

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

 

1. У статті 62 Конституції України закріплений важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність можлива лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положен­ня знайшло своє втілення в чинному Кримінальному кодексі України. Осо­ба вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вина не буде доведена у встановленому законом порядку (ч. 2 ст. 2 КК). Крім цього, ст. 11 КК визнає злочином лише суспільна небезпечне винне діяння. Законодавче закріплення цього положення є важливою гарантією дотримання законності в діяльності правоохоронних органів і суду. Своє подальше закріплення це положення знайшло в ст. 23, де впер­ше в нашому законодавстві дане загальне визначення поняття вини і на йо­го підставі у статтях 24 і 25 КК визначені поняття і види умисної та необережної вини. Все це свідчить про недопустимість у нашому праві об’єктив­ного ставлення за вину, тобто відповідальність особи за вчинене суспільне небезпечне діяння і його наслідки, без встановлення кримінально-правової вини. Отже, чинний Кодекс, на відміну від КК 1960 р., дає визначення ви­ни, чітко окреслює її форми та види і вказує на те, що їхній конкретний про­яв можливий лише у вчиненні суспільне небезпечного діяння. Тому конста­тація наявності певного психічного ставлення особи до вчинюваного нею діяння і його наслідків (вини у формі умислу чи необережності) — це не тільки обов’язкова ознака суб’єктивної сторони, але і передумова криміналь­ної відповідальності та покарання.

2. Вина як обов’язкова ознака будь-яко

го складу злочину нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознаками. Її психологічний зміст відображають у свідомості особи ті об’єктивні ознаки злочину, що характеризують його об’єкт, предмет, ознаки об’єктивної сторони (характер діяння, спосіб, місце вчинення, в матеріальних складах і наслідки). Тому не існує злочинів однакових за змістом вини, адже в кожному випадку зміст вини визна­чається змістом об’єктивних ознак вчинюваного складу злочину і різним ставленням суб’єкта до них. У правозастосовчій практиці найчастіше необхідно встановлювати зміст конкретного виду умислу чи необережності, а не вини взагалі.

Зміст вини — перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Про­те сам по собі він не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити і дати характеристику інших елементів. Серед них слід виділити її соціальну сутність. Вина завжди категорія соціальна. Ця властивість знахо­дить свій прояв у негативному або зневажливому ставленні особи, яка вчи­нила злочин, до тих соціальних благ, інтересів, цінностей, що охороняються кримінальним законом. Тому вина особи оцінюється негативно і засуд­жується правом. Важливе значення мають і такі елементи, як форма і ступінь вини.

Форма вини — це зазначені в КК сполучення визначених ознак свідомості і волі особи, що чинить суспільне небезпечне діяння. У сполученні таких оз­нак і знаходить вираження психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. КК виділяє дві форми вини — умисел (ст. 24) та необережність (ст. 25 КК). Звичайно, це узагальнені поняття, що лише в загальних рисах характеризують ставлення особи до вчинюваного нею діяння та його наслідків. У кожному разі вчинення злочину умисел може бути прямим чи непрямим, а необережність може бути виражена у виді злочинної самовпев­неності або злочинної недбалості. Поза цими, визначеними в законі видами, вина відсутня.

Ступінь вини — завершальний елемент поняття вини. Це завжди оціноч­на, кількісна категорія, яка визначається сукупністю об’єктивних обставин, особливостями психічного ставлення особи до обставин злочину, мотивом та метою його вчинення, обставинами, що характеризують особу винного. Вона значною мірою визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має важливе практичне значення, тому що ре­алізація кримінальної відповідальності й призначення конкретного покаран­ня багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчине­но злочин, який вид умислу мав місце — заздалегідь обдуманий або такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це виявилося.

3. Відомо, що свідомість і воля людини певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його об’єктивними умовами, проте ця залежність не є фатальною. Вона не визначає цілком асоціальну поведінку особи. У цьо­му головну роль виконують її свідомість і воля. Саме вони — основні ва­желі, що визначають характер і форму поведінки людини в кожному кон­кретному випадку. Тому при з’ясуванні вини треба виходити з її об’єктив­ного існування в реальній дійсності. Вона підлягає доказуванню на досудовому слідстві та в судовому розгляді шляхом аналізу всіх зібраних у справі доказів. Вина входить до змісту предмета доказування у кожній справі. Вищі судові інстанції неодноразово звертали увагу судів на необхідність ретельного дослідження доказів, що мають значення для з’ясування вини, її фор­ми, виду і змісту. Прикладом тому є постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здо­ров’я людини” від 7 лютого 2003 р. № 2, де в п. 22 Пленум роз’яснив, що для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, питання про умисел, його вид і спрямованість необхідно вирішувати виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідно­сини. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідку свого діяння: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а при умисному тяжкому тілесному ушкодженні, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується не­обережністю. Важливе значення має і з’ясування психічного ставлення осо­би до кваліфікуючих обставин вчиненого нею злочину. У тих випадках, ко­ли закон посилює кримінальну відповідальність за злочин, вчинений при об­тяжуючих (кваліфікуючих) обставинах, винна особа повинна хоча б у за­гальному вигляді усвідомлювати ці обставини. Психічне ставлення особи до таких обставин може суттєво відрізнятися: в одних злочинах — лише уми­сним (наприклад, до обставин, які обтяжують умисне вбивство, — ч. 2 ст. 115 КК), в інших — тільки необережним, як це має місце щодо смерті при умисному тяжкому тілесному ушкодженні, що спричинило смерть по­терпілого (ч. 2 ст. 121 КК), в деяких — воно може бути як умисним, так і необережним (подібне можливе, наприклад, щодо особливо тяжких наслідків, які були спричинені при зґвалтуванні малолітньої чи малолітньо­го (ч. 4 ст. 152 КК). Встановлення вини, її форми і виду — необхідна умо­ва правильної кваліфікації злочину. Значення вини полягає і в тому, що відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспільне небезпечного діян­ня виключає суб’єктивну сторону, а відтак, склад злочину і підставу кримінальної відповідальності. Зміст вини, її форми і види істотно вплива­ють і на визначення міри покарання за вчинений злочин, визнання наяв­ності рецидиву (ст. 34 КК) та інших питань.

4. Вина передбачає правильне адекватне відображення у свідомості суб’єкта як фактичних, так і юридичних ознак злочину. Однак на практиці трапляються випадки, коли особа, вчиняючи конкретне діяння, помиляється в його фактичних ознаках (у характері об’єкта чи предмета діяння, на­слідків, причинного зв’язку) або неправильно оцінює його правову природу, юридичні властивості. У цих випадках у свідомості особи формується помилкове уявлення про об’єктивну дійсність. Це може бути викликано різни­ми об’єктивними і суб’єктивними обставинами, при яких вчиняється діян­ня, і по-різному впливати на вирішення питання про вину особи і її криміна­льну відповідальність. У цих випадках і виникає питання про помилку та її значення для кримінальної відповідальності.

5. Під помилкою в кримінальному праві розуміється неправильне уявлен­ня особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння.

Залежно від змісту обставин, що неправильно сприймаються суб’єктом, розрізняють два види помилки: юридичну і фактичну.

6. Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юри­дичні властивості вчиненого, його правову характеристику (помилка в праві). Отже, при юридичній помилці особа може помилятися: в злочин­ності чи незлочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння.

Помилка в злочинності діяння, у свою чергу, може бути двоякого роду: а) особа вважає своє діяння злочином, а насправді закон його таким не виз­нає (уявний злочин); б) діяння за законом є злочином, а особа вважає, що воно незлочинне. Оскільки обов’язковою ознакою злочину є його кримінальна протиправність, помилкове уявлення про злочинність діяння виключає вину і кримінальну відповідальність. Так, не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка вчинює скуповування і продаж валютних цінностей і вважає, що ці дії є злочином. Насправді ж такі дії не передбачені в чинному КК як злочинні.

У другому випадку, коли діяння за законом визнається злочином, а осо­ба вважає його правомірним, незлочинним, вина і кримінальна відповідальність у принципі не виключаються. Це насамперед випливає із змісту вини, її форм: законодавець не включає до їх характеристики таку ознаку, як усвідомлення особою кримінальної протиправності діяння. Відповідно до ст. 68 Конституції України “незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”. Правовою підставою цього є передбачений ст. 57 Конституції порядок опублікування і вступу закону в силу.

Лише в тих випадках, коли передбачений Конституцією порядок опублікування і вступу закону в силу не був додержаний або особа внаслідок конкретних обставин не мала реальної можливості ознайомитися із законом (наприклад, перебувала з експедицією у віддаленій місцевості), а відтак, знати про злочинність діяння, кримінальна відповідальність може бути виключена.

Помилка у кваліфікації злочину також, власне кажучи, відображає недо­статнє знання про чинний кримінальний закон. Наприклад, вчинюючи відкрите викрадення чужого майна, особа вважає, що таке діяння кваліфікуватиметься за ст. 185 КК як крадіжка, тоді як воно підпадає під ознаки ст. 186 КК. Тут особа правильно усвідомлює суспільну небезпечність вчи­нюваного, знає про його заборону кримінальним законом, але помиляється у кваліфікації (що не є ознакою вини), і тому повинна нести відповідальність за ст. 186 КК.

Так само вирішується питання і при наявності помилки в характері по­карання, тобто при неправильному уявленні особи про вид і розмір покаран­ня, що загрожує їй за законом за вчинений злочин.

7. Фактична помилка — це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння.

Залежно від того, у змісті яких саме об’єктивних ознак помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) в об’єкті; 6) у характері діяння (дії чи бездіяльності); в) у причинному зв’язку; г) в особі потерпілого.

Помилка в об’єкті полягає в неправильному уявленні особи про характер тих суспільних відносин, на які посягає її діяння. Особа спрямовує своє діяння на заподіяння шкоди одному об’єкту, але внаслідок її помилки шко­да фактично заподіюється іншому об’єкту.

У більшості випадків помилка в об’єкті пов’язана з помилкою особи в предметі злочину, а через неї — в його об’єкті. Так, особа, бажаючи викрас­ти наркотичні засоби, проникає до аптеки і викрадає, як вона вважає, нар­котичні засоби, насправді ж з’ясовується, що викрадені ліки не є наркотич­ними засобами.

Вчиняючи злочин, особа усвідомлювала, що порушує відносини у сфері обігу наркотичних засобів, і бажала цього, але внаслідок помилки фактично порушила відносини державної власності. Або, бажаючи знищити будинок захисника у зв’язку з його діяльністю, пов’язаною з наданням правової до­помоги, особа помиляється адресою і підпалює будинок, який належить іншій особі. Тут діяння спрямоване на порушення суспільних відносин у сфері нормальної діяльності органів правосуддя, а фактично шкоду за­подіяно відносинам власності громадянина.

Оскільки об’єкт є елементом складу, що насамперед визначає характер суспільної небезпечності злочину та його правильну кваліфікацію, непра­вильне уявлення особи про об’єкт впливає на її вину і відповідальність: осо­ба відповідає за спрямованістю умислу. Проте внаслідок того, що фактично шкода тому об’єкту, який передбачався, не була заподіяна, відповідальність має наставати за замах на цей злочин (у наведених прикладах — за замах на злочини, передбачені відповідно статтями 308 і 399 КК).

Помилка в характері діяння може бути двоякого роду. По-перше, вона може виражатися в помилці особи щодо наявності в її дії або бездіяльності фактичних ознак, що утворюють об’єктивну сторону конкретного складу злочину; по-друге — в помилці щодо відсутності в її діянні таких ознак. У першому випадку суб’єкт, вчиняючи певне діяння (дію чи бездіяльність), вважає, що воно становить собою фактичну ознаку об’єктивної сторони конкретного складу злочину, тоді як насправді цього немає. Так, мати новона­родженої дитини, бажаючи позбутися її, кидає дитину в контейнер для сміття, вважаючи, що позбавляє її життя, однак з’ясовується, що дитина народилася мертвою. Така помилка не виключає умисел і відповідальність. Але оскільки особа помиляється і наслідки (смерть) не настають з причин, що не залежали від її волі, відповідальність настає за замах на злочин. У наведеному прикладі мати новонародженої дитини повинна відповідати за замах на вбивство. У другому випадку — при помилковому уявленні особи про відсутність у діянні фактичних ознак, що утворюють об’єктивну сторо­ну конкретного складу злочину, — умисел на вчинення злочину відсутній. Відповідальність можлива лише за необережний злочин, якщо вчинення такого діяння з необережності передбачене КК і якщо буде встановлено, що особа повинна була і могла передбачити помилковість свого висновку про відсутність в її діянні ознак об’єктивної сторони. Так, за необережне вбивство повинна відповідати мати новонародженої дитини, яка, вважаючи, що дитина народилася мертвою, і не бажаючи розголосу, закопує її. Фактично ж виявляється, що дитина народилася живою, а смерть її настала від дій ма­тері. Вважаючи дитину мертвою, винна не передбачала можливості настан­ня смерті від її дій, але повинна була і могла передбачити таку можливість, оскільки не вжила необхідних заходів для встановлення факту смерті.

Третя фактична помилка — у розвитку причинного зв’язку — становить собою неправильне уявлення про дійсний розвиток причинного зв’язку між суспільне небезпечним діянням і суспільне небезпечними наслідками. Для вирішення питання про вину особи правильна оцінка нею причинного зв’яз­ку має істотне значення, тому що останній є обов’язковою ознакою об’єктив­ної сторони злочинів з матеріальним складом. При цьому слід урахувати, що кримінальне право не вимагає, щоб особа усвідомлювала причинний зв’язок у всіх деталях і особливостях. Потрібно тільки, щоб особа усвідомлювала розвиток причинного зв’язку в загальних рисах. Тому помилка особи саме в цих загальних рисах впливає на форму вини і відповідальність, тоді як по­милка в деталях такого впливу не має. Так, якщо особа, бажаючи вбити лю­дину, стріляє в ділянку грудної клітини і вважає, що смерть настала від по­ранення серця, а насправді потерпілий помер від сильної крововтрати внаслідок поранення артерії, то така невідповідність передбачуваного і дійсного розвитку причинного зв’язку не виключає умислу на вбивство і відповідальність настає саме за умисне вбивство, тому що винний не по­милявся в загальних закономірностях настання смерті від поранення життєво важливих органів. Помилка в причинному зв’язку виключає відпо­відальність особи за злочинний наслідок, що настав, якщо має місце істот­на розбіжність між тим, що передбачався, і фактичним розвитком причин­ного зв’язку. Так, якщо винний дав разом із їжею потерпілому отруту з ме­тою вбивства, а потерпілий, вийшовши з будинку, потрапив під машину і за­гинув, то винний повинен відповідати тільки за замах на вбивство, тому що смерть потерпілого не знаходилася в причинному зв’язку з даванням отру­ти: дійсний розвиток причинного зв’язку істотно розійшовся з тим, як його уявляв винний.

Помилка в особі потерпілого полягає в заподіянні шкоди одній людині, помилково сприйнятій за іншу. Винний, бажаючи вбити С., вбиває В., по­милково сприйнятого за С. Така помилка не може впливати на форму вини і відповідальність, тому що життя будь-якої людини (а саме життя тут є об’єктом) однаково охороняється законом про кримінальну відповідальність. Винний же в цій ситуації не помилявся в тому, що посягає на життя люди­ни. Отже, відповідальність його і повинна наставати за умисне вбивство.

Помилку в особі потерпілого необхідно відрізняти від деяких випадків помилки в об’єкті, зовнішньо схожих з помилкою в особі. Наприклад, осо­ба, бажаючи помститися судді, який постановив рішення не в її інтересах, чекає його ввечері на вулиці і вбиває. Однак виявляється, що вона помили­лася і прийняла за суддю іншу людину. У цьому випадку хоча шкода за­подіяна життю іншої людини, помилка була не в особі потерпілого, а в об’єкті: винний спрямовував свої дії не тільки проти життя, а й на заподіян­ня шкоди нормальній діяльності правосуддя. Питання про його вину і відповідальність тут повинно вирішуватися за правилами помилки в об’єкті: винний має відповідати за замах на злочин, передбачений у ч. З ст. 377 КК.

Від помилки в особі потерпілого необхідно також відрізняти випадки відхилення дії або удару, що зовні схожі на цю помилку, але не є нею. При відхиленні дії суб’єкт спрямовує свої дії на заподіяння шкоди одній особі, але з причин, які від нього не залежали (а не внаслідок його помилки), шко­да заподіюється іншій особі. Наприклад, суб’єкт, побачивши В., який вий­шов на ґанок і бажаючи його вбити, стріляє в нього, але в цей час на ґанок виходить дружина В., в яку і потрапила куля. При відхиленні дії, на відміну від помилки в особі потерпілого, відповідальність повинна наставати, по-перше, за спрямованістю умислу (в нашому випадку — за замах на умисне вбивство) і по-друге, за позбавлення життя іншої особи з непрямим умис­лом чи з необережності, залежно від конкретних обставин справи. Так, як­що в наведеному прикладі винний не передбачав, але повинен був і міг передбачити можливість позбавлення життя дружини В., то він відповідатиме за необережне вбивство. Якщо особа не передбачала і не повинна була або не могла передбачати відхилення дії і заподіяння смерті іншій особі (“ка­зус”), то її відповідальність за цю шкоду виключається.

 

Наступна >