94

---

Стаття 25. Необережність та її види

1. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочин­ну недбалість. 2. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передба­чала можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. 3. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбача­ла можливості настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

 

1. Необережність — це друга основна форма вини у кримінальному праві. Необережна форма вини характерна для порушень правил безпеки руху та експлуатації транспорту, порушень вимог законодавства про охорону праці й безпеку виробництва, окремих службових злочинів.

2. У частині 1 ст. 25 КК зазначені два види необережності: злочинна са­мовпевненість (за КК 1960 р. цей вид необережності визначався як злочинна самонадіяність) та злочинна недбалість. Визначення цих видів необереж­ної форми вини наведені у частинах 2 і 3 ст. 25 КК.

Аналіз статей Особливої частини КК показує, що в них у більшості ви­падків передбачена відповідальність за необережні злочини у зв’язку з настанням суспільне небезпечних наслідків (наприклад, статті 119, 286, 367 КК). Ці норми сконструйовані за ознаками матеріального складу зло­чину. Із наведених у ст. 25 визначень злочинної самовпевненості (ч. 2) і злочинної недбалості (ч. 3) випливає, що законодавець у цій статті сфор­мулював необережність через ставлення особи до наслідків свого діяння, тобто дав ці визначення відповідно до матеріальних складів злочинів. Ра­зом з тим окремі статті Особливої частини КК передбачають можливість відповідальності за самі дії (бездіяльність), вчинені з необережності. На­приклад, умисно або необережно можуть бути поруше

ні правила охорони рибних запасів або диких водних тварин при проведенні вибухових робіт (ст. 250 КК), правила міжнародних польотів (ст. 334 КК). Ці норми скон­струйовані за ознаками формального складу злочину. При визначенні ознак такого складу необхідно встановлювати форму вини щодо самого діяння (дії, бездіяльності).

3. Злочинна самовпевненість, як і інші види вини, характеризується дво­ма ознаками — інтелектуальною і вольовою.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відображена у законі вказівкою на ставлення суб’єкта до суспільне небезпечних наслідків. Закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії, бездіяльності). При такому ставленні особа усвідомлює фактич­ну сторону діяння, відповідну об’єктивним ознакам складу злочину, вста­новленого законом, такою мірою, якою це необхідно, щоб передбачити мож­ливість настання суспільне небезпечних наслідків. Так, майстер виробничої дільниці направляє на роботу робітника, що прибув до нього, не провівши з ним відповідного інструктажу з правил техніки безпеки. При цьому він просить інших досвідчених робітників, обізнаних з вимогами правил техніки безпеки, контролювати поведінку новачка і допомагати йому. У цьому разі майстер, розуміючи, що інструктаж необхідний, прагне нейтралізувати мож­ливу небезпеку свого рішення обставинами, котрі, на його думку, не допустять спричинення наслідків. У наведеному прикладі особа усвідомлює, що порушує відповідні правила техніки безпеки і це може призвести до суспільне небезпечних наслідків.

Передбачення особою можливості настання суспільна небезпечних наслідків. Говорячи про цю сферу інтелектуальної діяльності суб’єкта, на яку вказано безпосередньо в законі, слід зазначити, що особа, діючи самовпевнено, передбачає як фактичні ознаки можливих наслідків своєї дії (бездіяль­ності), так і її суспільне небезпечний характер. Діючи злочинне самовпевне-но, суб’єкт передбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі-то при­зводять до суспільне небезпечних наслідків, однак упевнений, що вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна спричинити таких наслідків. Діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює і реального роз­витку причинного зв’язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зробити при більшому напруженні своїх психічних можливостей. Тому при злочинній самовпевненості має місце передбачення абстрактної можли­вості настання наслідків.

Вольова ознака злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа лег­коважно розраховує на відвернення суспільне небезпечних наслідків. При злочинній самовпевненості вона розраховує на цілком реальні, певні обставини, які за своїми властивостями, зв’язками мають здатність відвернути на­стання наслідків. Це її власні, особисті якості (спритність, вмілість, до­свідченість, майстерність), дії інших осіб, фізичні або хімічні закони, вплив обстановки, сили природи тощо. Розрахунок же на втручання обставин, що в момент вчинення діяння були відсутні, а їх вияв не є закономірним, ви­ключає самовпевненість.

Незважаючи на впевненість суб’єкта у ненастанні наслідків, розрахунок його виявляється неправильним (легковажним), оскільки надія на певні об­ставини (властивості, зв’язки діяння) або частину таких була помилковою і не змогла відвернути суспільне небезпечних наслідків. Така помилка особи зумовлена тим, що вона переоцінила можливості та значення обставин, на які розраховувала.

4. Відмежування самовпевненості від непрямого умислу. За інтелектуаль­ними і за вольовими ознаками зазначені види вини мають певну схожість. Так, і при злочинній самовпевненості, і при непрямому умислі особа перед­бачає можливість настання суспільне небезпечних наслідків. Разом з тим, якщо при злочинній самовпевненості особа передбачає абстрактну мож­ливість настання наслідків, то при непрямому умислі — реальну конкретну можливість їх настання. У цьому випадку наслідки передбачаються нею до­сить чітко. Особа, діючи (не діючи) з непрямим умислом, передбачає, що її діяння цілком вірогідно, за даних конкретних умов, може спричинити суспільне небезпечні наслідки. У цьому полягає відмінність зазначених видів вини щодо інтелектуальної ознаки.

За вольовою ознакою відмінність злочинної самовпевненості від непря­мого умислу полягає в тому, що при злочинній самовпевненості воля особи спрямована на відвернення можливості настання суспільне небезпечних наслідків. Розрахунок особи — конкретний, спирається на обставину (влас­тивість, зв’язок діяння) чи групу обставин, здатних, на його думку, відвер­нути настання наслідків. Однак, як було зазначено вище, в результаті цей розрахунок виявляється помилковим, неправильним, бо особа переоцінює можливості обставин. При непрямому ж умислі особа свідомо допускає на­стання суспільне небезпечних наслідків. При цьому в неї, як правило, немає розрахунку на відвернення наслідків. В окремих випадках, воля особи ніби­то і спрямована на недопущення наслідків свого діяння, тобто є розрахунок. Проте такий розрахунок і надія, що ним була обумовлена, носять абстракт­ний характер. Надія, що виникає у особи, є невиразною, пасивною за змістом, це надія на “навмання”, на випадковість, а не на конкретні обста­вини. Так, суб’єкт, який штовхає у воду людину, котра не вміє плавати, з човна, що знаходиться посеред широкої і глибокої ріки, не має будь-яких до­статніх підстав для реальної надії на те, що потерпілий не загине. Тому су­дова практика розглядає такі випадки як вчинені з непрямим умислом.

5. Злочинна недбалість відрізняється від інших видів вини (прямого і не­прямого умислу, злочинної самовпевненості) тим, що особа не передбачає настання суспільне небезпечних наслідків. Для встановлення злочинної недбалості також необхідно знати її інтелектуальну і вольову ознаки.

Інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризується відсутністю в особи усвідомлення суспільної небезпечності здійснюваної нею дії (або бездіяльності), а також відсутністю передбачення можливості настання суспільне небезпечних наслідків.

За ставленням до діяння (дії, бездіяльності) можуть бути такі варіанти психічного стану:

а) суб’єкт усвідомлює, що порушує певні вимоги обережності, але не пе­редбачає можливості настання суспільне небезпечних наслідків. Таке ставлен­ня є характерним для випадків, коли суб’єкт вважає свій відступ від потрібної поведінки неістотним і нездатним набути негативного соціального значення. Наприклад, охоронець без належного дозволу пропускає на об’єкт, закритий для сторонніх, свого знайомого, не припускаючи, що останній може викорис­тати перебування на цьому об’єкті для вчинення протиправної дії;

б) суб’єкт, здійснюючи свідомий вчинок, не усвідомлює, що в такий спосіб він порушує вимоги обережності. Наприклад, водій, керуючи транспортним засобом, не знизив швидкості до потрібної, тому що не помітив по­переджувальний знак “Обмеження максимальної швидкості”. Продовжуючи рух, він вважає, що діє належним чином;

в) саме діяння суб’єкта позбавлене свідомого вольового контролю, але цей контроль втрачено з його вини. Наприклад, робітник виробництва, перебуваючи у стані сильного алкогольного сп’яніння і намагаючись встояти на ногах, хапається за рубильник, включає струм на лінію електропередачі у той час, коли на ній проводяться ремонтні роботи.

Непередбачення можливості настання наслідків свідчить про зневажливе ставлення особи до суспільних інтересів, її недостатню передбачливість при здійсненні службових обов'язків, при виконанні спеціальних правил, які регу­люють ту чи іншу професійну діяльність, при додержанні загальновизнаних норм людського спілкування. При дбайливому, уважному ставленні до суспільних інтересів особа, як правило, передбачає можливі небезпечні наслідки своєї дії (бездіяльності) і або запобігає їм, або відмовляється від свого діяння.

При визначенні злочинної недбалості в поведінці особи важливе місце посідає встановлення обов’язку і можливості суб’єкта передбачити суспільна небезпечні наслідки. Обов’язок, або повинність, передбачити наслідки (“повинна була”) називають об’єктивним критерієм злочинної недбалості; мож­ливість передбачення (“могла”) — суб’єктивним критерієм. Для констатації злочинної недбалості необхідне поєднання об’єктивного і суб’єктивного критеріїв.

Об’єктивний критерій злочинної недбалості базується на вимогах персо­нальної відповідальності суб’єкта. Цей критерій означає обов’язок конкретної особи передбачити можливість настання суспільне небезпечних наслідків при здійсненні нею дій, які потребують додержання певних заходів обережності. Це можуть бути як елементарні (прості) заходи, які виникають у процесі безпосереднього спілкування людей один з одним, так і складні, наприклад, вимоги безпеки при здійсненні професійної діяльності. Обов’язок бути уважним і обачливим при здійсненні відповідних дій, перед­бачити можливість настання їх небезпечних наслідків може виходити із за­конів, спеціальних правил (інструкцій, положень), які регулюють ту чи іншу службову або професійну діяльність, а також із загальновизнаних (доступ­них для розуміння всіма) норм людського спілкування. Відсутність обов’яз­ку для особи передбачити можливість настання суспільне небезпечних наслідків (об’єктивного критерію) означає відсутність у її діяльності злочин­ної недбалості. Наприклад, Н. була притягнута до кримінальної відповідаль­ності за те, що, працюючи завідуючою магазином, не перевірила якість ре­монту печі. При користуванні піччю у магазині виникла пожежа через те, що ремонт її було проведено неякісне. Суд, аналізуючи суб’єктивну сторо­ну діяння, допущеного Н., встановив, що вона не зобов’язана була передба­чити можливість виникнення пожежі внаслідок неякісного ремонту, оскільки контроль за такими роботами не входив у коло її службових обов'язків. Справа щодо Н. була припинена через відсутність вини.

Суб’єктивний критерій злочинної недбалості слід розглядати у тісному зв’язку з об’єктивним. Вирішальне значення тут має встановлення фактичної можливості особи передбачити зазначені в законі наслідки. Цю можливість необхідно пов’язувати, по-перше, з індивідуальними якостями особи (вік, освіта, ступінь підготовленості та кваліфікації, знання загальних і спеціальних правил обережності, наявність життєвого і професійного досвіду, інтелекту­альний рівень, стан здоров'я тощо); по-друге, — з тією конкретною обстанов­кою, в якій діяла дана особа. Наявність цих двох умов робить для суб’єкта ре­ально можливим передбачення суспільне небезпечних наслідків. Зазначення у законі того, що при злочинній недбалості, крім обов’язку, повинна бути і можливість передбачення суспільне небезпечних наслідків свого діяння, ви­ключає об’єктивне ставлення за вину. Тому невинно щодо випуску на товар­ний ринок недоброякісної продукції (ст. 227 КК) діє суб’єкт у разі, якщо стан­дарти на продукцію змінені, але йому у встановленому порядку про це не повідомлено, і продукція продовжує випускатися на виробництві за старими стандартами. Незважаючи на обов’язок випускати продукцію відповідно до встановлених стандартів, особа, яка не знає про їх зміни, в такому разі не мо­же передбачити, що своїми діями допускає випуск недоброякісної продукції.

Вольова ознака злочинної недбалості полягає у тому, що особа, маючи ре­альну можливість передбачити суспільне небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для того, щоб здійснити вольові дії, необхідні для запобігання таким наслідкам. Щодо таких дій у особи відсутні характерні для волі переживання: “треба”, “це необхідно зробити”, “я повинен їх здійснити”, хоча ситуація давала їй достатню інформацію (зовнішні сигнали) для цього, а за своїми особистими якостями вона могла сприйняти і усвідомити цю інформацію та прийняти правильне рішення.

6. Як уже зазначалося, законодавець у ч. З ст. 25 КК сформулював нед­балість щодо злочинів з матеріальними складами. Що стосується злочинів з формальними складами, то при описанні вини характеристику її ознак треба давати щодо діяння (дії, бездіяльності), а не щодо наслідків. Таке переміщення тягне за собою заміну понять з “не передбачила” на ‘не усвідомлювала”. Звідси для злочинів, які мають формальні склади, недбалість мо­же бути визначена таким чином: особа, яка вчинила дію (бездіяльність), не усвідомлювала її суспільної небезпечності, хоча повинна була і могла її усвідо­млювати. Наприклад, при вльоті іноземного літака на територію України пілот, який ним керував, забув увімкнути відповідні розпізнавальні знаки. Продовжуючи політ, пілот не усвідомлював, що порушує правила міжнарод­них польотів, тобто здійснює суспільне небезпечне діяння, передбачене ст. 334 КК, хоча повинен був і міг усвідомлювати цю обставину, якщо б ви­явив необхідну уважність.

7. “Випадок”. Від злочинної недбалості слід відрізняти “випадок” (“ка­зус”). “Випадок” у судовій практиці зустрічається нерідко, а актуальність питань, які з ним пов’язані, досить висока, оскільки йдеться про наявність або відсутність вини у кожному випадку.

Особливо часто “випадок” зустрічається у справах про заподіяння шко­ди життю та здоров’ю людини, виробничий травматизм, порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту.

“Випадок” має місце тоді, коли наслідки, що настали, перебувають у при­чинному зв’язку з дією (або бездіяльністю) особи, яка не тільки не передбача­ла можливості їх настання, а й не могла їх передбачити. “Випадок” виклю­чає вину в поведінці особи. На відміну від недбалості «випадок» характери­зується відсутністю суб’єктивного критерію, який у поєднанні з об’єктивним визначає необережність як вид вини. Неможливість передбачення суспільне небезпечних наслідків може бути зумовлена як суб’єктивними особливостя­ми особи (відсутність необхідних знань, навичок, досвіду, слабкі розумові здібності, хвороба тощо), так і тією конкретною обстановкою, в якій було вчинене діяння, що викликало наслідки. Наприклад, М. і К. йшли польовою дорогою. М., закурюючи, кинув у зарослий травою кювет палаючий сірник, який потрапив у бочку з-під бензину, яка там лежала, внаслідок чого бензин, що залишився в бочці, запалав і стався вибух. Дном бочки, що вилетіло, К. були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження. Сам же М. від вибуху не постраж­дав, бочки, що лежала в кюветі, не бачив. У цьому випадку М. не передба­чав можливості заподіяння шкоди К. і не міг її передбачити.

“Випадок” (“казус”) виключає кримінальну відповідальність за відсутністю складу злочину (зокрема вини) в поведінці особи.

8. При вирішенні на практиці питання про вину та її форми слід мати на увазі, що в деяких злочинах може мати місце змішана форма вини, тобто різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об’єктивних ознак одного і того ж злочину: до одних ознак — умисел (прямий чи непрямий), до інших — необережність (самовпевненість чи недбалість).

9. Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочинів, у яких об’єктивна сторона за своїм характером є складною. Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша — це ті злочини, в яких діяння, що становить собою порушення будь-яких правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків, є адміністративним, дисциплінарним чи іншим правопорушенням, і тільки настання суспільне небезпечних наслідків, причинно пов’язаних з діянням, робить усе вчинене злочином. До таких злочинів відносяться, наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271 КК); порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо воно спричинило смерть потерпілого або заподіяло тяжкі тілесні ушкодження (ч. 2 ст. 286 КК); незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, що спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 269 КК) та ін. У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необе­режності. Тому, коли винний порушує правила умисно і має місце змішана форма вини: до діяння — умисел, а до наслідків — необережність. У цілому злочин кваліфікується як необережний, оскільки діяння саме по собі не є злочином, а стає ним тільки за умови настання тяжких наслідків.

У другій групі злочинів складність об’єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони, другий (віддале­ний) — кваліфікуючою ознакою. У цих злочинах до діяння і до першого, обов’язкового, наслідку суб’єктивна сторона виражається в умислі, а щодо іншого (кваліфікуючого) наслідку — тільки в необережності. До таких зло­чинів відносяться, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спри­чинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК); умисне знищення або пошкод­ження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК). Так, якщо проаналізувати суб’єктивну сторону умисного тяжко­го тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121), то щодо діяння (наприклад, удару ножем) і заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у винного може бути тільки умисел, а стосовно другого наслідку — смерті потерпілого — лише необережність. У цілому злочин визнається умисним, тому що саме умисне ставлення до діяння і найближ­чого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність.

Значення змішаної форми вини виявляється в тому, що вона дає можливість визначити правильну кваліфікацію та відмежувати близькі за об’єктивними ознаками склади злочинів. Так, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть, буде кваліфікуватися як умисне вбивство (ст. 115 КК), якщо до тілесного ушкодження і до смерті був умисел; якщо ж і до тілесного ушкодження і до смерті була необережність, то особа буде відповідати за необережне вбивство (ст. 119 КК). Лише при наявності умислу до діяння та тяжких тілесних ушкоджень, а необережності — до смерті, буде мати місце склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 КК — умисні тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть.

 

< Попередня