48

---

Розділ III

ЗЛОЧИН, ЙОГО ВИДИ ТА СТАДІЇ

Стаття 11. Поняття злочину

1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. 2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через мало-значність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не мог­ла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

 

1. Поняття злочину в кримінальному законі є універсальною і фундамен­тальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових норм та інститутів як Загальної, так і Особливої частини КК і дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень.

2. Частина 1 ст. 11 КК України дає загальне визначення поняття злочину, яке містить у собі сукупність ознак, обов’язкових для будь-якого конкретного злочину. Такими ознаками є: суспільна небезпечність діяння, передбачепість його КК, винність та вчинення його суб’єктом злочину. Закон не називає ок­ремо таку ознаку, як караність діяння, але обов’язковість її випливає з перед-баченості діяння КК: якщо діяння передбачене КК як злочин, то за нього обов’язково передбачене і певне покарання (ч. 2 ст. 1, ч. 2 ст. 4 КК та ін.).

3. Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є певною поведінкою, пев­ним вчинком людини, в якому виявляється його свідомість та воля. Така по­ведінка може виявлятися у двох формах: дії та бездіяльності. Критерієм роз­поділу виступає фізична ознака: дія — це активна поведінка (в основі якої лежить певний рух людини); бездіяльність — пасивна поведінка (відсутність руху), яка виявляється в тому, що особа не виконує певних дій, які вона повинна і могла виконати. Юридичн

ий обов’язок особи діяти випливає з зако­ну, іншого нормативного акта, з посади, яку займає особа, з попередньої її поведінки тощо. Можливість особи діяти встановлюється відповідно до кон­кретних обставин справи та характеристики особи. Відсутність хоча б однієї з цих умов (або обов’язку, або можливості діяти) виключає злочинну бездіяльність. Обов’язковість діяння як ознака злочину означає, що думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження у конкретній дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, не можуть визнаватися злочином.

4. Діяння (дія або бездіяльність) як ознака злочину повинне виявляти свідомість і волю суб’єкта, що його вчинює. Тому, якщо свідомість або воля суб’єкта виключаються чи пригнічуються певними об’єктивними чи суб’єктивними факторами, діяння не може бути визнано злочином. До таких обставин належать, наприклад, нездоланна, непереборна сила, тобто такі об’єктивні та суб’єктивні обставини, які виключають можливість особи діяти за своєю волею (стихійні лиха, хвороба особи тощо). Так, якщо лікар внаслідок снігового замету не зміг своєчасно прибути до хворого і надати йому допомогу в зв’язку з чим той помер, то він не буде нести кримінальну відповідальність за ненадання допомоги хворому (ст. 139 КК), тому що ма­ла місце нездоланна сила, яку лікар подолати не міг. Обставинами, що також впливають на прояв волі особи і виключають відповідальність, КК передбачає, ті, що відповідають вимогам крайньої необхідності, а також неперебор­ний фізичний або психічний примус (див. коментар до статей 39, 40 КК).

5. Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в то­му, що діяння або заподіює шкоду суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіян­ня такої шкоди. Це — об’єктивна суттєва властивість злочину, реальне по­рушення відносин, що склалися в суспільстві на певному етапі розвитку (на­приклад, відносин з питань охорони основ національної безпеки України, охорони життя, здоров’я, свободи, власності, відносин у сфері господарської діяльності, у сфері службової діяльності тощо). Важливість, цінність відно­син, які виступають об’єктом злочину, перш за все, визначає його суспільну небезпечність, певну тяжкість, а тим самим впливає на: а) визнання діяння злочинним; б) відмежування його від інших правопорушень; в) тяжкість злочину; г) суворість покарання; ґ) застосування певних інститутів, перед­бачених КК.

Злочин серед інших правопорушень характеризується найвищим ступе­нем суспільної небезпечності і саме це дозволяє відмежовувати його від близьких за об’єктивними і суб’єктивними ознаками інших правопорушень, наприклад, адміністративних. Так, ч. 2 ст. 9 Кодексу про адміністративні правопорушення (далі — КпАП) прямо передбачає, що адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачене КпАП, настає, “якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності”. Наприклад, ст. 164 КпАП передбачає відповідальність за заняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо його отримання пе­редбачене законом, а ст. 202 КК визнає це ж діяння злочином, якщо воно було пов’язане з отриманням доходу у великих розмірах. Порушення вимог законодавства про працю передбачене в ч. 1 ст. 41 КпАП як адміністратив­не правопорушення. Якщо ж таке порушення було грубим, воно є злочином і тягне кримінальну відповідальність за ст. 172 КК.

6. Винність як обов’язкова ознака злочину виражає його внутрішній пси­хологічний зміст — психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. У цій ознаці відбивається найважливіший конституційний принцип — принцип суб’єктивного ставлення до вчиненого, тобто відповідальності тільки при наявності вини, який закріплений у ст. 62 Конституції України і відтворений у ст. 2 КК. Це означає, що Закон України виключає принцип об’єктивного ставлення: відповідальність за вчинене суспільне небезпечне діяння при відсутності вини (див. коментар до ч. 2 ст. 2, а також до статей , 23-25 КК). Злочин являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного: діян­ня і психічного ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза характером діяння: об’єктом, наслідками, способом та іншими його об’єктивними ознаками. Ви­на значною мірою визначає характер діяння, ступінь його тяжкості і є важ­ливим критерієм визнання його злочином. Тому, яким би суспільне небез­печним об’єктивно не було діяння, але якщо в ньому не проявлена вина, воно не є злочином.

7. Протиправність як ознака злочину виявляється в тому, що тільки та­ке суспільне небезпечне, винне діяння може бути злочином, яке прямо передбачене КК України, який є єдиним законом про кримінальну відповідальність.

Якщо діяння не передбачене КК, воно не є злочином. Це відтворює прин­цип законності і виключає застосування кримінального закону за аналогією (див. коментар до частин 1-4 ст. З КК).

Кримінальна Протиправність як формальна ознака злочину нерозривно пов’язана з його суспільною небезпечністю як матеріальною ознакою: вона є законодавчою оцінкою об’єктивної, реальної небезпечності передбаченого в законі діяння.

Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів, а ч. З ст. З КК на­голошує, що злочинність діяння визначається тільки КК. Тому, якщо навіть діяння становить певну небезпеку для суспільних відносин, але прямо не пе­редбачене в КК України, воно не може розглядатися як злочин.

8. Караність як обов’язкова ознака злочину означає, що, якщо діяння, пе­редбачене кримінальним законом, є злочином, то за нього обов’язково в санкції статті Особливої частини КК передбачене певне покарання. У статті 11, яка визначає поняття злочину, караність не вказується як са­мостійна ознака злочину, але необхідність її випливає з інших статей КК (див. коментар до ч. 2 ст. 1, ч. З ст. З, ч. 2 ст. 4). Разом з тим помилковим є розуміння караності як обов’язкового призначення за кожен злочин пока­рання. Кримінальний закон передбачає можливість звільнення від криміна­льної відповідальності або від покарання за вчинений злочин при наявності певних підстав (див. коментар до розділів IX та XII КК).

9. Відповідно до ч. 1 ст. 11 передбачене КК суспільне небезпечне винне діяння тільки тоді становить злочин, якщо воно вчинене суб’єктом злочи­ну, тобто фізичною, осудною особою, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до ст. 22 може наставати кримінальна відповідальність (див. коментар до статей 18-22 КК). З цього випливає неможливість ні за яких умов визнання злочином такого об’єктивно суспільне небезпечного діяння, яке вчинено юридичною особою, неосудною особою, або особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Якщо, наприклад, охоронюваним кримінальним законом відносинам за­подіяно шкоду діяльністю юридичної особи (підприємством, організацією, установою), то кримінальну відповідальність за це може нести лише певна фізична особа, в діянні якої міститься склад злочину (засновник, директор, бухгалтер та ін.).

10. Частина 2 ст. 11 КК розкриває поняття і правові наслідки так звано­го малозначного діяння, яке не є злочином.

Специфіка такого конкретного діяння виявляється в обов’язковій сукуп­ності трьох ознак: 1) наявність у вчиненому діянні ознак діяння, передбаче­ного КК, тобто всіх тих юридичних об’єктивних і суб’єктивних ознак, що у відповідній статті Особливої частини КК характеризують певний злочин. Тим самим у вчиненому діянні знаходить своє відображення кримінальна протиправність як формальна ознака злочину. Якщо хоча б одна з ознак, пе­редбачених у статті Особливої частини, відсутня у вчиненому діянні, то ч. 2 ст. 11 КК застосована бути не може. Так, якщо при зловживанні владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364 КК) відсутня істотна шкода охороню-ваним законом правам, свободам та інтересам і таке зловживання не було спрямоване на заподіяння такої шкоди, то воно не підпадає під ознаки ч. 2 ст. 11 КК: воно не містить такої об’єктивної ознаки цього складу злочину, як спричинення істотної шкоди зазначеним інтересам. Таке діяння за своєю юридичною природою і характером протиправності не належить до злочинів, а є службовим проступком; 2) вчинене діяння лише формально містить у собі ознаки діяння, передбаченого в КК: внаслідок всіх конкрет­них обставин воно не відповідає тій суспільній небезпечності, яка є типовою для певного злочину. Це виражається в тому, що воно або не заподіює вза­галі шкоди фізичній та юридичній особі, суспільству чи державі, або за­подіює їм явно незначну шкоду. У цьому і виражається малозначність діян­ня; 3) малозначне діяння не повинно бути суб’єктивно спрямоване на заподіяння істотної шкоди. Поняття істотної шкоди носить оціночний характер, його зміст визначається оцінкою правозастосовчими органами всіх кон­кретних обставин справи.

Так, Верховним Судом України правильно були визнані малозначними дії С., за­судженої за ч. 1 ст. 172 КК за те, що, працюючи головним бухгалтером акціонерно­го товариства, використала своє службове становище і за відсутності директора підробила його підпис на 38-ми платіжних дорученнях, за якими банк перерахував кошти акціонерному товариству.

Верховний Суд визнав, що ці дії формально містили в собі ознаки діяння, перед­баченого ч. 1 ст. 172 КК, однак через малозиачиість не являли собою суспільної не­безпечності, оскільки за підробленими дорученнями були здійснені платежі, що бу­ли обов'язковими для підприємства та випливали з договірних правовідносин і за­кону. Матеріальної чи іншої шкоди підприємству чи окремим громадянам спричи­нено не було і не могло бути спричинено. На цій підставі суд визнав дії С. мало­значними, тобто такими, що не є злочином.

 

11. Значення ч. 2 ст. 11 КК виявляється в тому, що вона, підкреслюючи важливість такої матеріальної ознаки злочину, як його суттєва суспільна не­безпечність, виключає злочин у випадках, коли вчинене діяння лише фор­мально містить ознаки, передбачені в певній статті Особливої частини КК.

 

Наступна >