227

---

Стаття 10. Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину

1. Громадяни України та особи без громадянства, що постійно прожи­вають в Україні, які вчинили злочин поза межами України, не можуть бу­ти видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідаль­ності та віддання до суду. 2. Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування по­карання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. 3. Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її те­риторії, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.

 

1. У статті 10 КК уперше для кримінального законодавства України пе­редбачено інститут видачі особи, яка вчинила злочин (екстрадицію). Під ви­дачею розуміють передачу особи, яка вчинила злочин, однією державою (що запитується), на території якої ця особа знаходиться, іншій державі (що за­питує), на території якої було вчинено злочин або громадянином якої вона є. Стаття передбачає два види видачі осіб, що вчинили злочин: видача для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду (частини 1 і 3) і видача для виконання покарання (частини 2 і 3).

2. У частині 1 ст. 10 відповідно до статей 25 та 26 Конституції України наведені суттєві обмеження щодо можливості застосування інституту видачі особи. Ці обмеження стосуються громадян України та осіб без громадянст­ва, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами Ук­раїни. Вони не можу

ть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Водночас зазначене по­ложення стосується лише національної, а не міжнародної юрисдикції. Щодо видачі зазначених осіб повноважному міжнародному суду, то вона можлива. Конституційний Суд України у висновку (справа про Римський Статут) від 11 липня 2001 р. роз’яснив, що міжнародний кримінальний суд не може прирівнюватися до іноземного суду, оскільки створюється за участю та згодою держав-учасниць на основі міжнародного, а не національного права (абз. 2 п. 2.3.2 мотивувальної частини зазначеного висновку). Отже, викори­стані законодавцем у ч. 1 ст. 10 КК слова “та віддання до суду” треба тлу­мачити обмежено, маючи на увазі випадки віддання лише до іноземного су­ду, що здійснює національну юрисдикцію. Треба також зазначити, що вида­ча, а точніше “передача” зазначених у ч. 1 ст. 10 КК осіб до міжнародного суду можлива лише за умови приєднання України до відповідних установ­чих угод (конвенцій, статутів тощо) та прийняття на себе певних міжнарод­но-правових зобов’язань. Щодо “Римського Статуту Міжнародного криміна­льного суду” від 17 липня 1998 р., підписаного від імені України 20 січня 2000 р., про який йдеться у висновку Конституційного Суду України від 11 липня 2001 р., то на цей час приєднання України до цього Статуту не ра­тифіковане Верховною Радою України.

3. Відповідно до норм конституційного права України не підлягають ви­дачі також іноземні громадяни та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок в порядку, встановленому законом (ст. 26 Конституції України).

4. Згідно з ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на території Ук­раїни і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої во­ни є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. Ви­дача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов’яз­ком. Підставою такої видачі служить вирок, винесений судом держави, що за­питується, щодо громадянина держави, що запитує, який набрав законної си­ли, а також міжнародний договір, учасниками якого повинні бути Україна і держава, що запитує. При цьому видача для виконання вироку може бути, здійснена лише щодо осіб, які вчинили діяння, що відповідно до законодавст­ва України та законодавства держави, що запитує, є кримінальне караними. Наприклад, така видача злочинців передбачена “Європейською Конвенцією про видачу правопорушників” від 13 грудня 1957 р. (ратифікована Законом України від 16 січня 1998 р.), Мінською “Конвенцією про правову допомогу в правових відносинах з цивільних, сімейних та кримінальних справ”, що бу­ла укладена державами — членами СНД 22 січня 1993 р. та ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 р. (Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. — Кн. 1. — С. 1041—1082), “Європейською конвенцією про міжнародну дійсність кримінальних вироків” від 28 травня 1970 р., що ратифікована Україною За­коном від 26 вересня 2002 р. Так, згідно зі ст. 56 Мінської конвенції видача для виконання вироку можлива лише за таке діяння, яке визначається злочи­ном в обох державах і за вчинення якого особа, яку треба видати, була засу­джена до позбавлення волі на строк не менше шести місяців або до більш тяжкого покарання. Відповідно до Європейської конвенції 1970 р. “санкція може виконуватися іншою Договірною Державою тільки у разі, якщо згідно із її законодавством дія, за яку була встановлена санкція, була б злочином в разі її вчинення на її території, та особа, якій було встановлено санкцію, підлягала би покаранню, в разі якщо вона вчинила б цю дію там” (ч. 1 ст. 4).

5. Згідно з ч. З ст. 10 КК іноземні громадяни та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або пе­редані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України. Так, видачу з метою проведення кримінального переслідування установлено п. 2 ст. 60 Договору між Ук­раїною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини від 27 травня 1993 р. (Україна в міжнародна-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. — Кн. 1. — С. 981—1019). Мінська конвенція 1993 р. передбачає видачу правопорушників для притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, які в запитуваній і запитуючій договірних країнах караються за законом позбавленням волі на строк не менше одного року або більш тяжким покаранням (ч. 2 ст. 56 Кон­венції). 7 жовтня 2002 р. держави-члени СНД підписали у Кишинові нову Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка повинна замінити застосування в Україні Мінської конвенції після її ратифікації Верховною Радою України.

 

< Попередня