95

---

ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Прикінцеві та перехідні положення є невід'ємною складовою частиною КК України 2001 р. (далі — КК 2001 р.). У них вирішуються питання, що виникають у зв'язку з набранням чинності КК 2001 р., зокрема, втрата чин­ності іншими кримінальними законами та зворотна дія КК 2001 р.

2. Зазначені положення містять розділ І та розділ II.

Розділ І

Розділ І стосується Прикінцевих положень. Він регламентує час набрання чинності КК 2001 р. і втрату чинності Кримінальним кодексом України 1960 р. (далі — КК 1960 р.) та інших кримінальних законів, що діяли на час набрання чинності КК 2001 р.

1. Цей Кодекс набирає чинності з 1 вересня 2001 року.

Пункт 1 розділу І встановлює, що з 1 вересня 2001 р. набирає чинності КК України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. Це означає, що:

а) злочинність і караність діяння, яке було вчинене з 1 вересня 2001 р., визначається тільки КК 2001 р. (ч. 1 ст. З та ч. 2 ст. 4 КК);

б) положення КК 2001 р. поширюються і на діяння, вчинені до 1 верес­ня 2001 р., якщо ці положення мають зворотну дію в часі (ст. 5 КК).

2. З набранням чинності цим Кодексом втрачають чинність:

Кримінальний кодекс Української РСР від 28 грудня 1960 року (Відо­мості Верховної Ради УРСР, 1961 р., № 2, ст. 14) із змінами, внесеними до нього, крім Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим ви­роком (Додаток до цього Кодексу);

Закон Української РСР «Про затвердження Кримінального кодексу Української РСР» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1961 р., № 2, ст. 14);

>статті 1, 2 та 5 Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 20 квітня 1990 року «Про відповідальність за дії, спрямовані проти гро­мадського порядку і безпеки громадян» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1990 р., № 18, ст. 278);

Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 грудня 1990 ро­ку «Про відповідальність за порушення порядку користування картками споживача на право придбання товарів та іншими офіційними документа­ми» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 3, ст. 13);

стаття 3 Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 28 січня 1991 року «Про відповідальність за порушення вимог режиму радіаційної безпеки, заготівлю, переробку і збут радіоактивне забруднених продуктів харчування» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 11, ст. 106);

Указ Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 року «Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених ку­понів багаторазового використання» (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 18, ст. 246).

1. Пункт 2 розділу І передбачає перелік нормативно-правових актів, які повністю або частково втратили чинність у зв'язку із набранням чинності КК 2001 р.

2. З 1 вересня 2001 р. втратив чинність КК 1960 р., що був прийнятий Верховною Радою Української РСР 28 грудня 1960 р. і введений в дію За­коном Української РСР «Про затвердження Кримінального кодексу Ук­раїнської РСР» з 1 квітня 1961 р., з наступними змінами та доповненнями, що були внесені до КК 1960 р. до 1 вересня 2001 р. Не втратив чинності ли­ше Додаток до КК 1960 р., що містить «Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком». Цей Перелік слід вважати додатком до КК України 2001 р.

3. Втрата чинності з 1 вересня 2001 р. КК 1960 р. означає, що положен­ня цього КК не поширюються на діяння, вчинені після 31 серпня 2001 р.

Водночас положення КК 1960 р. багато в чому поширюються на діян­ня, вчинені до 1 вересня 2001 р., оскільки, за загальним правилом, зло­чинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відпо­відальність, який діяв на час вчинення цього діяння (ч. 2 ст. 4 КК 2001 р.). Лише в тому разі, якщо КК 2001 р. скасовує злочинність діяння, вчинено­го до 1 вересня 2001 р., або пом'якшує кримінальну відповідальність за та­ке діяння, положення цього КК поширюються на осіб, які вчинили ці діян­ня до набрання чинності КК 2001 р. (ч. 1 ст. 5).

Крім того, окремі положення КК 1960 р. можуть бути застосовані у поєднанні із відповідними положеннями КК 2001 р. до осіб, які вчинили ка­рані діяння до 1 вересня 2001 р., якщо в якійсь частині КК 2001 р. частко­во пом'якшує кримінальну відповідальність за такі діяння (ч. З ст. 5).

Оскільки нарівні з КК 1960 р. до 1 вересня 2001 р. мали чинність деякі Укази Президії Верховної Ради Української РСР та України, що встанов­лювали кримінальну відповідальність за певні діяння, то п. 2 розділу І пе­редбачає перелік таких нормативно-правових актів, які повністю або в певній частині втратили чинність з 1 вересня 2001 р.

3. Кабінету Міністрів України у тримісячний термін з дня опубліку­вання цього Кодексу підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України перелік законодавчих актів, які мають бути визнані такими, що втратили чинність у зв'язку з набранням чинності цим Кодексом.

Пункт 3 розділу І передбачає доручення Верховної Ради України Кабіне­ту Міністрів України у тримісячний термін з дня опублікування КК 2001 р. (цей Кодекс був офіційно опублікований 8 червня 2001 р. (ОВУ. — № 21. — Ст. 92) підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України перелік законодавчих актів, які мають бути визнані такими, що втратили чинність у зв'язку з набранням чинності КК 2001 р.

За станом на 1 вересня 2003 р. такий перелік Верховною Радою України не розглядався.

Розділ II

Розділ II передбачає положення, які регламентують звільнення осіб від покарання на підставі КК 2001 р., зворотну дію у часі окремих статей цьо­го КК, судовий порядок перегляду справ щодо осіб, які були засуджені на підставі КК 1960 р., та закриття справ щодо осіб, які вчинили злочини до набрання чинності КК 2001 р.

1. Звільнити від покарання (основного і додаткового) відповідно до ча­стини другої статті 74 цього Кодексу осіб, засуджених за Кримінальним кодексом України 1960 року за діяння, відповідальність за які не перед­бачена цим Кодексом:

а) осіб, засуджених на підставі частини третьої статті 5 Кримінально­го кодексу України 1960 року;

б) осіб, засуджених за готування до злочину за частиною першою статті 17 та відповідними статтями Особливої частини Кримінального ко­дексу України 1960 року, якщо ці злочини належать до злочинів невели­кої тяжкості;

в) осіб, засуджених за статтями 108', 110, 134', 125, 126, 1472, 1473, 149, 154, 1552, 1553, 1553, 1556, 159, 169, 1763, 1832, 1834, 187, 1877, 1878, 189, 189', 193', 199, 202, 206 (частина перша), 208', 2082. 229», 237 Криміналь­ного кодексу України 1960 року;

г) осіб, засуджених за частиною першою статті 133, статтями 147 (ча­стина перша), 1483, 161 (частина перша), 187\ 1878, 192 (частина третя), 196' (частина перша), 199 (частини перша і друга), 207', 2272 (частина перша), умовою застосування яких за Кримінальним кодексом України 1960 року було попереднє накладення на цих осіб адміністративного стяг­нення;

ґ) осіб, засуджених за злочини, вчинені у віці від 14 до 16 років, пе­редбачені статтями 78', 97, 98, 106 (частина перша) Кримінального кодек­су України 1960 року;

д) осіб, засуджених за статтею 186 Кримінального кодексу України 1960 року (за винятком засуджених за заздалегідь не обіцяне прихову­вання тяжких і особливо тяжких злочинів), а також осіб, зазначених у частині другій статті 396 цього Кодексу, засуджених за заздалегідь не обіцяне приховування за статтею 186 Кримінального кодексу України 1960 року;

е) осіб, засуджених на підставі Указу Президії Верховної Ради Ук­раїнської РСР від 26 грудня 1990 року «Про відповідальність за порушен­ня порядку користування картками споживача на право придбання то­варів та іншими офіційними документами» і Указу Президії Верховної Ра­ди України від 21 січня 1992 року «Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використан­ня»-.

1. Згідно з ч. 2 ст. 74 КК 2001 р. особи, засуджені за діяння, караність якого законом усунено, підлягають негайному звільненню від призначе­ного судом покарання. Отже, якщо особа була засуджена до 1 вересня 2001 р. за діяння, відповідальність за які КК 2001 р. не передбачена, то з моменту набрання чинності цим КК такі особи підлягають негайному звільненню від призначеного судом основного і додаткового покарання. Звільненню підлягають дві категорії осіб: 1) особи, яким було судом при­значене покарання, але вони його ще не відбувають з будь-яких причин, і 2) особи, які відбувають призначене їм судом основне або додаткове по­карання. Пункт 1 розділу II передбачає сім категорій таких осіб (підпункти «а»-«е»).

2. Підпункт «а» передбачає звільнення від покарання осіб, засуджених на підставі ч. З ст. 5 КК 1960 р. Згідно з цією статтею могли бути засуджені гро­мадяни України та особи без громадянства, що перебували в Україні, які вчинили злочини за межами України і зазнали за них покарання за кордо­ном, але були віддані суду на території України і суд України призначив їм нове покарання за злочини, вчинені за межами України. Звільнення від по­карання зазначених осіб пояснюється тим, що відповідно до ч. З ст. 2 КК 2001 р. «ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу». Це положення дістало свою кон­кретизацію в ч. 2 ст. 7 КК 2001 р., відповідно до якої громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, за злочини, вчи­нені за межами України, якщо вони зазнали покарання за межами України, не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності.

3. Згідно з підпунктом «б» звільненню від покарання підлягають особи, засуджені за готування до злочину за ч. 1 ст. 17 та відповідними статтями (частинами статей) КК 1960 р., якщо ці злочини належать до злочинів не­великої тяжкості. Це пояснюється тим, що відповідно до ч. 2 ст. 14 КК 2001 р. «готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності». Отже, якщо дії особи, які вона вчинила до 1 вересня 2001 р., були кваліфіковані за ч. 1 ст. 17 і статтею КК 1960 р., яка передбачала злочин, за який було визначено покарання у вигляді позбавлен­ня волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК 2001 р., п. 18 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р.), і такій особі було призначене покарання за цією статтею, то вона підлягає звільненню від цього покарання.

4. Підпункт «в» передбачає вичерпний перелік діянь, зазначених у КК 1960 р., засудження за вчинення яких до 1 вересня 2001 р. тягне за собою звільнення від покарання. Це такі діяння, як: ухилення від лікування вене­ричної хвороби (ст. 108'); примушування жінки до вчинення аборту (ст. 110); переслідування громадян за критику (ст. 134'); наклеп (ст. 125); образа (ст. 126); злочинно-недбале використання або зберігання сільського­сподарської техніки (ст. 1472); злочинно-недбале зберігання зерна та насіння олійних культур (ст. 1473); виготовлення спиртних напоїв і торгівля ними (ст. 149); спекуляція (ст. 154); одержання незаконної винагороди від грома­дян за виконання робіт, пов'язаних з обслуговуванням населення (ст. 1552); порушення правил торгівлі (ст. 1553); штучне підвищення і підтримання ви­соких цін на товари народного споживання та послуги населенню (ст. 1555); незаконна торговельна діяльність (ст. 1556); потрава посівів і пошкодження насаджень (ст. 159); посередництво в хабарництві (ет. 169); образа судді (ст. 1763); невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 1832); незаконна передача за­боронених предметів особам, яких тримають у виправно-трудових устано­вах, слідчих ізоляторах, лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях (ст. 1834); недонесення про злочин (ст. 187); участь у зброй­них конфліктах інших держав (ст. 1877); порушення законодавства про об'єднання громадян (ст. 1878); образа представника влади або представни­ка громадськості, який охороняє громадський порядок (ст. 189); образа працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охо­рони громадського порядку або військовослужбовця (ст. 1891); купівля, про­даж або інша сплатна передача чи одержання посвідчення або іншого офіційного документа (ст. 193'); самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (ст. 199); порушення правил користування радіоус­тановками на суднах (ст. 202); умисні дії, що грубо порушують громадський порядок і виражають явну неповагу до суспільства (ч. 1 ст. 206); доведення неповнолітнього до стану сп'яніння (ст. 208'); втягнення неповнолітніх у не-медичне вживання лікарських та інших засобів, що викликають одурманю­вання (ст. 2082); незаконні вироблення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 2298); образа підлеглим начальника або начальни­ком підлеглого (ст. 237).

Деякі із зазначених діянь є караними і за КК 2001 р. (наприклад, пе­реслідування громадян за критику, посередництво в хабарництві, невико­нання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займа­тися певною діяльністю тощо), проте ці діяння передбачені не спеціальни­ми, а загальними статтями КК. Але в законі точно визначений перелік ста­тей КК 1960 р., за якими були кваліфіковані дії засуджених осіб за цим Ко­дексом, і саме ці особи підлягають звільненню від покарання.

Водночас, слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 5 КК 2001 р. такому звільненню підлягають і особи, які вчинили дії, щодо яких КК 2001 р. ска­сував їх злочинність, незалежно від того, чи зазначені ці дії в підпункті «в» п. 1 розділу II.

5. У підпункті г) наводиться вичерпний перелік осіб, які підлягають звільненню від покарання за злочини, передбачені такими статтями КК 1960 р., умовою застосування яких була наявність так званої адміністратив­ної преюдиції, тобто попереднього накладення на зазначених осіб адміністративного стягнення. Це пояснюється тим, що КК 2001 р. відмовився від такої преюдиції. До кола зазначених осіб належать особи, засуджені відпо­відно до КК 1960 р. за такі діяння: порушення законодавства про охорону праці (ч. 1 ст. 135); випуск або реалізація недоброякісної продукції (ч. 1 ст. 147); порушення порядку зайняття підприємницькою діяльністю (ст. 1483); незаконне полювання (ч. 1 ст. 161); порушення порядку ор­ганізації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 1874); порушення законодавства про об'єднання громадян (ст. 1878); ухи­лення військовозобов'язаного від військового обліку (ч. З ст. 192); порушен­ня правил адміністративного нагляду (ч. 1 ст. 196'); самовільне зайняття зе­мельної ділянки та самовільне будівництво (частини 1 та 2 ст. 199); жорсто­ке поводження з тваринами (ст. 207'); заготівка, переробка або збут радіоак­тивного забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (ч. 1 ст. 2272). Не підлягають звільненню від покарання особи, які були засуджені, напри­клад, за іншими частинами зазначених статей КК 1960 р. (якщо немає інших підстав для такого звільнення), для застосування яких КК 1960 р. не перед­бачав адміністративну преюдицію (наприклад, ч. 2 ст. 147, частини 2 та З ст. 161, частини 1 та 2 ст. 192, ч. 2 ст. 196', ч. 2 ст. 2272).

6. Згідно з підпунктом «г» підлягають звільненню від покарання особи, засуджені за злочини, передбачені такими статтями КК 1960 р., як ст. 78' (пошкодження об'єктів магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопро-водів); ст. 97 (вбивство при перевищенні меж необхідної оборони); ст. 98 (вбивство з необережності), ч. 1 ст. 106 (умисне легке тілесне ушкодження), за умови, якщо зазначені особи вчинили вказані злочини у віці від 14-ти до 16-ти років. Це пояснюється тим, що за КК 1960 р. суб'єктом цих злочинів визнавалася особа, якій до вчинення виповнилося 14 років, а згідно зі ст. 22 КК 2001 р. кримінальній відповідальності за зазначені злочини підлягають особи, яким до дня їх вчинення виповнилося 16 років.

7. Відповідно до підпункту «д» підлягають звільненню від покарання:

1) особи, засуджені за заздалегідь не обіцяне приховування злочинів (ст. 186 КК 1960 р.). Щодо цієї категорії засуджених закон передбачає виклю­чення, а саме: не підлягають звільненню від покарання засуджені за ст. 186 КК 1960 р. особи за заздалегідь не обіцяне приховування тяжких і особливо тяж­ких злочинів. Це пояснюється тим, що як КК 1960 р. (ст. 186), так і КК 2001 р. (ст. 396) передбачають кримінальну відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого або особливо тяжкого злочину. При визначенні того, чи належать злочини, вчинені до 1 вересня 2001 р., до злочинів тяжких та особ­ливо тяжких, слід керуватися ст. 12 КК 2001 р. (див. п. 18 розділу II Прикінце­вих та перехідних положень); 2) особи, зазначені в ч. 2 ст. 396 КК 2001 р., за­суджені за ст. 186 КК 1960 р. При цьому слід мати на увазі, що навіть якщо особа була засуджена за ст. 186 КК 1960 р. за заздалегідь не обіцяне прихову­вання тяжкого чи особливо тяжкого' злочину, але така особа належить до чле­на сім'ї чи близького родича того, хто вчинив зазначений злочин, така особа підлягає звільненню від покарання. Це пояснюється тим, що згідно з ч. 2 ст. 396 КК 2001 р. зазначені особи не підлягають кримінальній відповідаль­ності за заздалегідь не обіцяне приховування будь-якого злочину. До членів сім'ї та близьких родичів особи, яка вчинила злочин, належать батьки, дружи­на, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки (п. 11 ст. 32 КПК).

8. Підпункт «е» передбачає звільнення від покарання осіб, засуджених на підставі нормативно-правових актів, що втратили чинність, а саме на підставі двох Указів Президії Верховної Ради Української РСР та Ук­раїни, зазначених у цьому підпункті.

2. Звільнити від покарання:

а) осіб, засуджених вперше до покарання у виді позбавлення волі за злочини невеликої тяжкості, вчинені у віці до 18 років, відповідно до ви­мог частини другої статті 12 та частини другої статті 102 цього Кодексу;

б) військовослужбовців, засуджених до покарання у виді направлення в дисциплінарний батальйон на строк до шести місяців;

в) осіб, засуджених на підставі частини першої статті 29 Кримінально­го кодексу України 1960 року, які відбувають це покарання не за місцем роботи, а в інших місцях, але в районі проживання засудженого, а також осіб, засуджених до виправних робіт без позбавлення волі на строк до шести місяців.

1. Підпункт «а» передбачає звільнення від покарання у виді позбавлення волі осіб, які у віці до 18-ти років вперше вчинили злочини невеликої тяж­кості і були засуджені за КК 1960 р. за злочини, за які було передбачене по­карання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання. Це пояснюється тим, що відповідно до ч. 2 ст. 102 КК 2001 р. «позбавлення волі не може бути призначене непо­внолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості».

2. Згідно з підпунктом «б» звільненню від покарання у виді направлення в дисциплінарний батальйон підлягають військовослужбовці строкової служби, засуджені на строк до шести місяців, оскільки ч. 1 ст. 62 КК 2001 р. передбачає, що зазначений вид покарання призначається на строк від шес­ти місяців до двох років.

3. Підпункт «в» передбачає звільнення від виправних робіт двох кате­горій засуджених: а) осіб, які відбувають це покарання не за місцем роботи, а в інших місцях, і б) осіб, яким виправні роботи призначені на підставі ст. 29 КК 1960 р. на строк до шести місяців. Це обумовлено тим, що відповідно до ч. 1 ст. 57 КК 2001 р. «покарання у виді виправних робіт вста­новлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого».

3. Закрити всі кримінальні справи щодо осіб, які вчинили злочини, пе­редбачені Кримінальним кодексом України 1960 року, що перелічені в пункті 1 цього розділу.

1. Цей пункт передбачає закриття провадження у справах на стадії досу-дового слідства і судового розгляду (до набрання законної сили обвинуваль­ним вироком суду) щодо осіб, які вчинили за КК 1960 р. злочини, зазначені в п, 1 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р. (див. ко­ментар до цього пункту).

4. Особи, які відбувають покарання, призначене за сукупністю ви­років, у разі звільнення їх від відбування покарання за окремі злочини на підставі пункту 1 цього розділу продовжують відбувати покарання, при­значене вироком суду за інші злочини, що входять у сукупність, якщо це покарання ними ще не відбуте. Призначене покарання підлягає зменшен­ню також у випадках, передбачених пунктом 5 цього розділу.

Пункт 4 передбачає ситуації, коли особа була засуджена за злочини, пе­редбачені КК 1960 р., за сукупністю вироків (ст. 43 КК 1960 р.) і серед цієї сукупності виявилися такі злочини, за які особа на підставі п. 1 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р. підлягає звільненню від відбування покарання. У такому випадку особа продовжує відбувати пока­рання, призначене вироком суду за інші злочини, на які не поширюється дія п. 1, за умови, якщо це покарання особою ще не відбуте. Якщо це покаран­ня нею вже відбуте, то вона підлягає звільненню від подальшого відбуван­ня покарання.

У випадку, коли особа все ж таки повинна відбути покарання за злочи­ни, не передбачені п. 1 розділу II, призначене їй покарання підлягає змен­шенню у випадках, передбачених п. 5 розділу II (див. коментар до цього пункту).

5. Знизити відповідно до частини третьої статті 74 цього Кодексу міри покарання, призначені за Кримінальним кодексом України 1960 року, як­що вони перевищують санкції відповідних статей цього Кодексу до мак­симальних меж покарання, встановлених цим Кодексом. Зменшити відповідно до частини першої статті 55 цього Кодексу до трьох років строк покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю, призначеного як додаткове покарання. Змен­шити відповідно до частин другої та третьої статті 100 цього Кодексу до одного року строк виправних робіт, призначених неповнолітнім, а також розмір відрахування з їх заробітку до 10 відсотків.

1. Пункт 5 передбачає випадки зниження міри покарання, призначеного судом: а) загальне правило, що передбачене ч. З ст. 74 КК 2001 р., та б) два спеціальних правила, встановлених ч. 1 ст. 55 та частинами 2 і 3 ст. 100 КК 2001 р.

. 2. Загальне правило полягає в тому, що відповідно до ч. З ст. 74 КК 2001 р. призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію но­вого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону. Це означає, що якщо особа вчинила діяння, яке і за КК 1960 р., і за КК 2001 р. визнається злочинним, то суд повинен порівня­ти призначене за КК 1960 р. покарання із санкцією статті (частини статті) КК 2001 р. Якщо буде встановлено, що: 1) санкція статті (частини стат­ті) КК 2001 р. передбачає той же вид покарання, що був призначений особі за КК 1960 р. (наприклад, позбавлення волі чи виправні роботи), і 2) при­значене покарання перевищує максимальну межу цього покарання, передба­ченого в санкції статті (частини статті) КК 2001 р. (наприклад, призначено покарання у виді позбавлення волі на чотири роки, а максимальна межа цього виду покарання в санкції статті КК 2001 р. встановлена в три роки), то суд зобов'язаний знизити особі покарання до максимальної межі покаран­ня, встановленого санкцією статті КК 2001 р.

3. Оскільки ч. 1 ст. 55 КК 2001 р. передбачає, що додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене на строк від одного до трьох років, то су­ди зобов'язані зменшити до трьох років строк цього покарання всім засуд­женим, якщо зазначене покарання як додаткове було призначене на строк понад три роки.

4. Стаття 29 КК 1960 р. не проводила різниці у призначенні виправних робіт (їх строку та розміру) між неповнолітніми та дорослими злочинця­ми, встановивши загальний строк покарання від двох місяців до двох років із відрахуванням із заробітку засудженого в дохід держави у розмірі, вста­новленому вироком суду, але не більше 20 відсотків. Навпаки, частини 2 та 3 ст. 100 КК 2001 р. встановили, що виправні роботи можуть бути при­значені неповнолітньому у віці від 16-ти до 18-ти років на строк від двох місяців до одного року із відрахуванням із заробітку неповнолітнього в до­хід держави в межах від п'яти до десяти відсотків. Отже, п. 5 встановлює, якщо неповнолітньому за КК 1960 р. встановлено покарання у виді ви­правних робіт понад один рік або розмір відрахування встановлений понад 10 відсотків, то суд зобов'язаний відповідно зменшити строк виправних робіт до одного року чи зменшити розмір відрахування до 10 відсотків за­робітку.

6. Осіб, які відбувають покарання за вироком суду у виді позбавлення волі на строк до п'яти років в колоніях-поселеннях, вважати такими, які відбувають покарання у виді обмеження волі, передбачене статтею 61 цього Кодексу.

1. Частини 4 та 5 ст. 25 КК 1960 р. встановлювали, що чоловіки та жінки, засуджені вперше до позбавлення волі, відбувають покарання у колоніях-по­селеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, і у колоніях-посе­леннях для осіб, які вчинили умисні злочини, зазначені в абз. З ч. 4 ст. 25.

2. Пункт 6 встановлює, якщо зазначені вище засуджені відбувають за ви­роком суду покарання у виді позбавлення волі на строк до п'яти років включно, то вони вважаються такими, що відбувають покарання у виді об­меження волі.

Це пояснюється тим, що ст. 67 КК 2001 р. визначає покарання у виді об­меження волі як тримання особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею на­гляду з обов'язковим залученням засудженого до праці строком від одного до п'яти років.

7. Особи, позбавлені батьківських прав відповідно до статті 38 Кримінального кодексу України 1960 року, можуть бути поновлені в цих правах лише в порядку, передбаченому Кодексом про шлюб та сім'ю Ук­раїни. Особи, засуджені до покарання у виді громадської догани (стат­тя 33 Кримінального кодексу України 1960 року), якщо у них до набрання чинності цим Кодексом не була погашена судимість, вважаються таки­ми, що не мають судимості.

1. Пункт 7 передбачає долю засуджених до двох видів покарань, які не передбачені КК 2001 р., а саме: позбавлення батьківських прав та громадсь­ка догана.

2. Якщо особа відповідно до ст. 38 КК 1960 р. була позбавлена вироком суду батьківських прав, то поновлення в цих правах можливе лише в поряд­ку, передбаченому Сімейним кодексом України. По суті, це положення бу­ло закріплене і у ч. 2 ст. 38 КК 1960 р.

3. Якщо особа була засуджена вироком суду на підставі ст. 33 КК 1960 р. до покарання у виді громадської догани і на 1 вересня 2001 р. у неї не сплив однорічний строк погашення судимості (п. 4 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р.), то такі особи з 1 вересня 2001 р. вважаються такими, що не мають судимості.

8. Не приводити у виконання вироки судів в частині конфіскації май­на і стягнення штрафу, якщо до набрання чинності цим Кодексом конфісковане майно не було вилучене і реалізоване, а штраф не був стяг­нутий у разі, якщо за даний злочин цим Кодексом конфіскація майна і на­кладення штрафу не передбачені.

Пункт 8 передбачає ситуації, при яких особа: 1) була засуджена за вчи­нений злочин за КК 1960 р. до покарання у виді конфіскації майна або штрафу; 2) на 1 вересня 2001 р. конфісковане майно не було вилучене і ре­алізоване, а штраф не був стягнутий і 3) санкція нового КК 2001 р. за вчи­нений злочин не передбачає відповідно такі види покарання, як конфіскація майна і штраф. Тільки за наявності зазначених умов вироки судів у частині конфіскації майна і стягнення штрафу не підлягають виконанню з 1 верес­ня 2001 р.

9. З дня набрання чинності цим Кодексом не є особливо небезпечними рецидивістами особи, визнані такими відповідно до статті 26 Кримінального кодексу України 1960 року. Якщо ці особи продовжують відбувати призна­чене їм покарання, то вироки судів щодо них підлягають зміні в частині визнання їх особливо небезпечними рецидивістами. У разі потреби змінюється кваліфікація вчинених ними злочинів, а також зменшується по­карання відповідно до частини третьої статті 74 цього Кодексу. Якщо осо­би, зазначені в першому реченні цього пункту, відбули призначене їм пока­рання, але мають незняту судимість, то погашення судимості у цих осіб здійснюється за правилами, передбаченими статтями 89 і 90 цього Кодексу.

Пункт 9 регулює питання, пов'язані з тим, що на відміну від КК 1960 р. новий КК 2001 р. відмовився від такої категорії злочинців, як особливо не­безпечний рецидивіст.

Особи, які були визнані судом особливо небезпечними рецидивістами на підставі ст. 26 КК 1960 р., з 1 вересня 2001 р. визнаються, що не є такими:

1) якщо на 1 вересня 2001 р. зазначені особи продовжували відбувати призначене їм покарання (наприклад, відбували покарання у виді позбавлення волі в колоніях особливого режиму або в тюрмі), то вироки щодо них підлягають зміні в частині визнання їх особливо небезпечними реци­дивістами;

2) якщо, наприклад, дії зазначених осіб були кваліфіковані за статтями (частинами статей) КК 1960 р. виключно за ознакою вчинення злочину особливо небезпечним рецидивістом (наприклад, крадіжка, вчинена особли­во небезпечним рецидивістом — ч. 4 ст. 81 КК 1960 р.), то суд зобов'язаний змінити кваліфікацію (наприклад, кваліфікувати крадіжку за ч. З ст. 81 КК 1960 р. — крадіжка з проникненням у приміщення). Якщо потреби в зміні кваліфікації немає (наприклад, дії особи були кваліфіковані за ч. 4 ст. 81 КК 1960 р. за ознаками вчинення крадіжки у великих розмірах і особливо не­безпечним рецидивістом), то суд зобов'язаний виключити із обвинувачення вказівку на ознаку вчинення злочину особливо небезпечним рецидивістом, змінивши лише формулу кваліфікації.

У випадку зміни кваліфікації на іншу статтю (частину статті) КК суд зо­бов'язаний зменшити призначене покарання за умов, передбачених ч. З ст. 74 КК 2001 р. (див. коментар до п. 5);

3) якщо на 1 вересня 2001 р. особи, що були визнані особливо небезпеч­ними рецидивістами за КК 1960 р., відбули призначені їм покарання, але ма­ють не зняту судимість (п. 8 ст. 55 КК 1960 р.), то погашення судимості у цих осіб здійснюється за загальними правилами, встановленими статтями 89 та 90 КК 2001 р., з урахуванням положення, передбаченого п. 11 розділу II (див. коментар до цього пункту).

10. Переглянути всі справи про злочини осіб, які вчинили розкрадання державного або колективного майна у великих чи особливо великих розмірах, передбачене частиною четвертою статті 81, частиною четвертою статті 82, частиною четвертою статті 84, частиною другою статті 86, стат­тею 86' Кримінального кодексу України 1960 року, для вирішення питань про зміну кваліфікації дій цих осіб на відповідні частини і статті цього Ко­дексу (статті 185, 186, 187, 190, 191).

Міри покарання особам, які засуджені за розкрадання у великих чи особливо великих розмірах за статтями 81, 82, 83, 84, 86, 86" Криміналь­ного кодексу України 1960 року і не відбули покарання, привести у відповідність із покараннями, встановленими санкціями статей 185, 186, 187, 190, 191 цього Кодексу у разі, якщо призначене судом покарання за відповідний злочин є більш суворим, ніж передбачене цим Кодексом.

Пункт 10 зобов'язує суди переглянути всі кримінальні справи про злочи­ни осіб, які вчинили розкрадання державного або колективного майна у ве­ликих розмірах шляхом крадіжки (ч. 4 ст. 81), грабежу (ч. 4 ст. 82), при­власнення, розтрати або зловживання службовим становищем (ч. 4 ст. 84), розбою (ч. 2 ст. 86), а також розкрадання зазначеного майна, вчиненого в особливо великих розмірах (ст. 86' КК 1960 р). Предметом зазначеного пе­регляду справ є вирішення питань про зміну кваліфікації дій осіб, які вчи­нили дані злочини, на відповідні частини і статті КК 2001 р. (статті 185, 186, 187, 190, 191). Це обумовлено, по-перше, тим, що КК 2001 р. за іншими кри­теріями визначає поняття вчинення крадіжки, грабежу, присвоєння тощо чужого майна у великому та особливо великому розмірах. Так, згідно з приміткою до ст. 81 КК 1960 р. розкрадання визнавалося вчиненим у вели­кому і особливо великому розмірах, якщо вартість розкраденого майна ста­новила суму, яка відповідно в сто і більше та в двісті п'ятдесят і більше разів перевищувала мінімальний розмір заробітної плати, встановлений законо­давством України. Водночас частини 3 та 4 примітки до ст. 185 КК 2001 р. встановлюють, що у статтях 185-191 вчиненим у великих та особливо вели­ких розмірах визнається злочин, вчинений на суму, яка відповідно в двісті п'ятдесят і більше та в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину. По-друге, не­обхідність перегляду справ зумовлена зміною санкції статей КК 2001 р., що передбачають відповідальність за крадіжку, грабіж, розбій, присвоєння, роз­трату та заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою осо­бою своїм службовим становищем.

У зв'язку із вищевикладеним суд може змінити в разі потреби кваліфікацію дій зазначених осіб, а може залишити кваліфікацію без змін, порівнюючи критерії визначення вчинення корисливих злочинів проти влас­ності за КК 1960 р. та КК 2001 р.

Крім того, на підставі ч. З ст. 74 КК 2001 р. особам, які були засуджені за КК 1960 р. і не відбули повністю покарання, суд зобов'язаний зменшити покарання, якщо призначене судом покарання за відповідний злочин за КК 1960 р. є більш суворим, ніж максимальна межа санкції відповідної частини статті КК 2001 р.

11. Правила, встановлені Кримінальним кодексом України 1960 року щодо давності, умовно-дострокового звільнення від відбування покаран­ня, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, погашення і знят­тя судимості, поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо цим Кодексом по­м'якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб.

Пункт 11 розвиває положення статей 4 та 5 КК 2001 р. щодо дії у часі та зворотної дії закону про кримінальну відповідальність.

Загальне правило полягає в тому, що на осіб, які вчинили злочини до 1 вересня 2001 р., поширюються правила, встановлені КК 1960 р. щодо давності притягнення до кримінальної відповідальності і давності вико­нання обвинувального вироку суду, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, погашення і зняття судимості. Виключення стосується лише ви­падків, якщо КК 2001 р. пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до 1 вересня 2001 р., тобто в такому разі відповідні по­ложення КК 2001 р. мають зворотну дію в часі (наприклад, якщо КК 2001 р. передбачає для певної категорії осіб, що вчинили злочини, скоро­чені порівняно з КК 1960 р. строки давності чи погашення судимості або пом'якшені підстави умовно-дострокового звільнення від відбування по­карання тощо).

12. У разі призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено за­коном за злочин, вчинений до набрання чинності цим Кодексом, суду слід керуватися вимогами статті 44 Кримінального кодексу України 1960 року.

Пункт 12 врегульовує ситуацію, коли особа вчинила злочин до 1 вересня 2001 р., а суд, розглядаючи справу під час дії КК 2001 р., дійшов висновку про необхідність призначити засудженому більш м'яке покарання, ніж пе­редбачено в санкції статті КК, за якою кваліфіковано вчинений злочин. У цьому разі суд повинен керуватися вимогами ст. 44 КК 1960 р., оскільки ст. 69 КК 2001 р. передбачає суворіші підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, тобто погіршує становище осо­би, яка вчинила злочин, порівняно зі ст. 44 КК 1960 р.

13. У разі призначення покарання за сукупністю злочинів, вчинених до набрання чинності цим Кодексом, застосовується стаття 42 Кримінально­го кодексу України 1960 року. Якщо хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, вчинений після набрання чинності цим Кодексом, то засто­совується стаття 70 або частина друга статті 103 цього Кодексу.

Якщо особа, яка відбуває покарання, вчинить після набрання чинності цим Кодексом новий злочин, то при призначенні їй покарання за су­купністю вироків застосовується стаття 71 або частина друга статті 103 цього Кодексу.

1. Пункт 13 передбачає перехідні правила призначення покарання за су­купністю злочинів та сукупністю вироків.

2. Якщо особа вчинила декілька злочинів до 1 вересня 2001 р., що перед­бачені різними статтями КК 1960 р., і за жоден з них її не було засуджено (сукупність злочинів), то суд, розглядаючи кримінальну справу щодо цих злочинів у період дії КК 2001 р., повинен застосовувати правила призначен­ня покарання за сукупністю злочинів, передбачені ст. 42 КК 1960 р. Це по­яснюється тим, що ці правила порівняно з правилами, встановленими ст. 70 та ч. 2 ст. 103 КК 2001 р., є більш м'якими, тобто пом'якшують криміналь­ну відповідальність особи, яка вчинила злочин. Водночас, якщо до сукуп­ності буде входити хоча б один злочин, вчинений після 31 серпня 2001 р., то при призначенні покарання за сукупністю злочинів суд повинен керува­тися ст. 70 КК 2001 р., а якщо покарання призначається неповнолітньому — то ще і ч. 2 ст. 103 КК 2001 р.

3. У випадку, якщо особа, відбуваючи покарання за злочини, вчинені до 1 вересня 2001 р., вчиняє злочин після 31 серпня 2001 р., то суд при при­значенні їй покарання за сукупністю вироків повинен застосувати правила, передбачені ст. 71 КК 2001 р., а якщо покарання призначається не­повнолітньому — ще і правила, передбачені у ч. 2 ст. 103 КК 2001 р.

14. При вирішенні питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням осіб, які вчинили злочини після набрання чинності цим Кодексом, суд застосовує статті 75-77 цього Кодексу.

Скоротити відповідно до частини третьої статті 104 цього Кодексу умовно засудженим неповнолітнім іспитовий строк до двох років, якщо визначений судом іспитовий строк вище цієї межі.

1. Абзац перший п. 14 передбачає очевидне положення про те, що при звільненні від відбування покарання з випробуванням осіб, які вчинили злочини після 31 серпня 2001 р., суд застосовує положення статей 75-77 КК 2001 р. (мабуть, треба було роз'яснити ситуацію, коли зло­чин був учинений до 1 вересня 2001 р., а суд вирішує питання про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням після набран­ня чинності КК 2001 р.).

2. Абзац другий п. 14 зобов'язує суд скоротити іспитовий строк умовно засудженим неповнолітнім до двох років, якщо він встановлений судом ви­ще цієї межі. Це пояснюється тим, що ч. З ст. 104 КК 2001 р. встановлює для таких осіб максимальний іспитовий строк до двох років, а ч. З ст. 45 КК 1960 р. передбачала до трьох років.

15. До осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення волі із за­стосуванням відстрочки виконання вироку відповідно до статті 46' Кримінального кодексу України 1960 року, застосовується стаття 78 цьо­го Кодексу.

У зв'язку з тим, що КК 2001 р. відмовився від такого інституту, як відстрочка виконання вироку, а до певної частини засуджених до 1 вересня 2001 р. була застосована ст. 46' КК 1960 р., то виникає питання щодо кри­мінально-правових наслідків застосування відстрочки виконання вироку.

Пункт 15 передбачає, що на зазначених осіб поширюються наслідки, пе­редбачені ст. 78 КК 2001 р., тобто як на осіб, звільнених від відбування по­карання з випробуванням.

16. У разі звільнення від кримінальної відповідальності та покарання осіб, які вчинили злочин до набрання чинності цим Кодексом, внаслідок зміни обстановки і втрати суспільної небезпечності діянням або особою, яка його вчинила, слід керуватися частиною першою або частиною дру­гою статті 50 Кримінального кодексу України 1960 року.

Пункт 16 передбачає перехідні положення щодо осіб, які вчинили злочин до 1 вересня 2001 р., а суд розглядає справу після набрання чинності КК 2001 р. і доходить висновку звільнити особу від кримінальної відповідаль­ності внаслідок зміни обстановки чи від покарання з урахуванням бездоган­ної поведінки особи та її сумлінного ставлення до праці. У таких випадках суд повинен керуватися положеннями частин 1 чи 2 ст. 50 КК 1960 р., оскільки ст. 48 і ч. 4 ст. 74 КК 2001 р. обмежують можливості суду (порівня­но зі ст. 50 КК 1960 р.) щодо вжиття зазначених заходів.

17. Вчинення особою злочину до набрання чинності цим Кодексом, а також наявність у такої особи не погашеної і не знятої у встановлено­му законом порядку судимості враховується при кваліфікації вчиненого нею нового злочину, а також в інших випадках, передбачених цим Ко­дексом.

Пункт 17 встановлює важливе положення щодо кримінально-правових наслідків вчинення особою злочину до 1 вересня 2001 р. та наявності у та­кої особи судимості. Зазначені обставини враховуються при кваліфікації вчиненого даною особою після 31 серпня 2001 р. нового злочину (напри­клад, кваліфікація крадіжки як повторної), а також в інших випадках, пе­редбачених КК 2001 р. (наприклад, при вирішенні питання про наявність чи відсутність передумови звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених статтями 45-47 КК 2001 р., про умовно-достроко­ве звільнення від відбування покарання тощо).

18. При вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України 1960 року, які були вчинені до набран­ня чинності цим Кодексом, до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися статтею 12 цього Кодексу, якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчи­нили злочини до набрання чинності цим Кодексом. В інших випадках не­обхідно застосовувати відповідні положення Кримінального кодексу Ук­раїни 1960 року.

Пункт 18 загальним чином регламентує питання щодо віднесення зло­чинів, вчинених до 1 вересня 2001 р., до тієї класифікації злочинів, яка пе­редбачена ст. 12 КК 2001 р.

Загальне правило таке: класифікація злочинів, учинених до 1 вересня 2001 р., має виходити з критеріїв, передбачених ст. 12 КК 2001 р., за умови, якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили зазна­чені злочини.

В іншому випадку, коли віднесення злочинів, учинених до 1 вересня 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких погіршує становище особи, тобто посилює її кримінальну відповідальність, слід застосовувати відповідні положення КК 1960 р.

19. Перегляд справ щодо осіб, які були засуджені на підставі Криміна­льного кодексу України 1960 року, а також закриття справ щодо осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом і справи стосовно яких перебувають у провадженні судів, органів досудового слідства чи дізнання, здійснюються судом.

20. Органи, які виконують вироки судів, зобов'язані надавати судам необхідні матеріали щодо осіб, які відбувають покарання.

21. Питання, передбачені в пунктах 3, 4, 6, 7, 9, 10, 15 цього розділу, розглядаються судом за поданням адміністрації місця виконання покаран­ня або прокурора у відкритому судовому засіданні з участю прокурора і представника адміністрації місця виконання покарання у випадках, якщо справа розглядається за її поданням.

Ухвалу (постанову) суду з цих питань може бути оскаржено засудже­ним чи його захисником або внесено на неї відповідне подання прокуро­ра в порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом України.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 11.072003 р. № ИЗО-ІУ)

У пунктах 19-21 передбачені процесуальні положення з перегляду справ щодо осіб, яких стосуються перехідні положення КК 2001 р. Усі ці справи розглядаються виключно судом.

 

< Попередня