113

---

Стаття 368. Право спільної сумісної власності

1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. 2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. 3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. 4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

 

1. Право спільної сумісної власності є другим після спільної часткової власності різновидом права спільної власності. Спільна сумісна власність є власністю двох або більше осіб (читай - суб'єктів) на одне і те ж майно і в цьому розумінні вона є ідентичною із спільною частковою власністю. Із змісту ч. 1 ст. 368 ЦК випливає, що центральною особливістю права спільної сумісної власності є відсутність визначення часток учасників. Іншими словами, на відміну від спільної часткової власності, права учасників якої мають вираження у вигляді ідеальної (арифметичної) частки у праві спільної власності, що дозволяє визначити відповідний обсяг їх прав та обов'язків при здійсненні права (ст. ст. 358 - 361 ЦК), а на конкретну частину майна - при виділі частки (ст. ст. 364 - 365, ч. 1 ст. 366 ЦК) або при її поділі (ст. 367 ЦК), право кожного співвласника у спільній сумісній власності поширюється на усе майно, без ідеального вираження частки у праві спільної власності. Проте той факт, що частка учасника сумісної власності у спільному майні завчасно не визначена, не означає, що остання не визначається при припиненні відносин спільної сумісної власності щодо даного суб'єкта. Частка встановлюється при поділі майна між співвласниками (

ст. 372 ЦК), а також при виділі частки одного з них (ст. ст. 370, 371 ЦК). 2. Коло суб'єктів права спільної сумісної власності є аналогічним суб'єктам права спільної часткової власності (ч. 2 ст. 356 ЦК), за тим винятком, що ч. 2 ст. 368 ЦК встановлює, що законом можуть бути встановлені обмеження для держави та територіальних громад бути учасниками права спільної сумісної власності. Саме так, на наш погляд, слід тлумачити застереження "якщо інше не встановлено законом" у ч. 2 ст. 368 ЦК. Водночас на практиці відносини спільної сумісної власності виникають майже винятково між фізичними особами. Згідно ч. 1 ст. 89 ЗК земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. 3. Згідно ч. 4 ст. 355 ЦК встановлюється правова презумпція спільної часткової власності, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Зокрема, частини третя та четверта коментованої статті передбачають дві підстави виникнення права спільної сумісної власності - набуття майна подружжям за час шлюбу та набуття майна в результаті спільної праці та за спільні кошти членів сім'ї. Факт реєстрації шлюбу в державних органах РАЦС тягне за собою встановлення презумпції виникнення спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям під час дії зареєстрованого шлюбу. Дана презумпція може бути спростована законом або договором, яким є шлюбний договір (ст. ст. 92 - 103 СК). Право подружжя визначати правовий режим майна, набутого під час шлюбу, відмінний ніж режим спільної сумісної власності, визначається ч. 2 ст. 97 СК. За змістом ст. ст. 57, 58, 62 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є наступне майно, незважаючи на те, що воно набуте під час шлюбу: 1) майно, набуте кожним з подружжя на підставі договору дарування; 2) майно, набуте кожним з подружжя в порядку спадкування; 3) майно, набуте кожним з подружжя за кошти, які належали дружині, чоловіку особисто; 4) речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; 5) премії, нагороди, які дружина, чоловік одержали за особисті заслуги. Однак суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню; 6) кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка належала дружині, чоловіку, а також як відшкодування завданої дружині, чоловіку моральної шкоди; 7) страхові суми, одержані дружиною, чоловіком за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням; 8) за рішенням суду - майно, набуте дружиною, чоловіком за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин; 9) частка у майні, якщо у придбання майна вкладені, крім спільних коштів, також кошти, що належали одному з подружжя; 10) плоди і доходи від речі, яка є об'єктом особистої приватної власності одного з подружжя; 11) за рішенням суду - дохід, одержаний за рахунок майна іншого з подружжя, якщо другий з подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні цього майна в управлінні цим майном чи догляді за ним. Відповідно до ст. 74 СК режим спільної сумісної власності поширюється також на майно, набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або будь-якому іншому шлюбі. Інший режим такого майна може бути встановлений письмовим договором між ними. Згідно абзацу п'ятого пункту 44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України на підтвердження факту проживання однією сім'єю осіб, які не перебувають у шлюбі, нотаріусом можуть бути прийняті: договір про спільне проживання та ведення спільного господарства, рішення суду про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, записи у будинкових книгах (паспортах) про постійне проживання або реєстрацію цих осіб за однією адресою тощо, якщо вони разом з іншими документами підтверджують цей факт. 4. Режим спільної сумісної власності поширюється також на майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї. Така законодавча презумпція діє, якщо інше не встановлено договором між членами сім'ї, укладеним у письмовій формі. Для з'ясування кола осіб, які входять до складу членів сім'ї слід виходити з абзацу першого ч. 2 ст. 3 СК, за якою сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Варто підкреслити, що на відміну від права спільної сумісної власності подружжя, режим спільної сумісної власності членів сім'ї залишається великою мірою декларативним. Сприяє цьому і відсутність в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України порядку посвідчення договорів між членами сім'ї як учасниками права спільної сумісної власності. Розділ 18 Інструкції присвячений посвідченню правочинів лише між чоловіком та жінкою, які проживають однією сім'єю, проте не перебувають у шлюбі між собою. На практиці нотаріус, до якого звернулася особа з проханням посвідчити договір про відчуження майна, правовстановлювальний документ на яке оформлений на її ім'я, не перевіряє права членів сім'ї такої особи, які могли брати трудову та матеріальну участь у придбанні такого майна. З огляду на викладене, членам сім'ї, які зазнали спільних витрат, спрямованих на створення (набуття) певного майна, доцільно укладати договір саме про встановлення між ними права спільної сумісної власності на майно із визначенням усіх співвласників. Відсутність такого договору істотно ускладнює, а іноді і практично унеможливлює доведення в майбутньому наявності права спільної сумісної власності на майно. Доцільно звернути увагу іще на дві особливості режиму спільної сумісної власності членів сім'ї. По-перше, майно визнається спільною сумісною власністю, якщо воно набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї. Іншими словами, формальне тлумачення цієї норми у правозастосовчій практиці може призводити до такого її розуміння: кожен член сім'ї для того, щоб стати співвласником, має приймати і трудову, і матеріальну участь у створенні спільного майна. Для уникнення можливих непорозумінь варто рекомендувати суб'єктам укладати в таких випадках договір про набуття спільної сумісної власності. По-друге, для набуття спільної сумісної власності необхідна участь не просто у матеріальних, але саме у грошових витратах щодо створення майна. Це істотним чином звужує можливості тих осіб, які приймали матеріальну участь у створенні майна, проте не понесли разом з тим грошових витрат (наприклад, надали приміщення для виготовлення майна, матеріали, обладнання, устаткування). Дана проблема також може бути усунена шляхом укладення договору. Якщо майно, набуте шляхом спільної праці та за спільні кошти членів сім'ї, є нерухомим, право власності вимагає державної реєстрації і виникає з моменту такої реєстрації (ч. 1 ст. 182, абзац третій ч. 2 ст. 331 ЦК). Оскільки договір про набуття права спільної сумісної власності, навіть якщо він посвідчений нотаріально, не визнаний правовстановлювальним документом згідно Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, що затверджений наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. N 7/5, співвласники мають звернутися до уповноважених органів за видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно. 5. Крім наведених у ч. 3, 4 даної статті, чинне законодавство передбачає ще низку підстав для набуття права спільної сумісної власності. Так, спільна сумісна власність може виникати на підставі ч. 2 ст. 8 Закону "Про приватизацію державного житлового фонду", ч. 2 ст. 6 Закону "Про особисте селянське господарство". < Попередня   Наступна >