136

---

Стаття 293. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля

1. Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 2. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності. Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду. 3. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту). 4. Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо.

 

Критерії безпечного стану довкілля визначаються екологічними стандартами і нормативами та технічними, санітарно-гігієнічними, будівельними й іншими нормами та правилами, що містять вимоги щодо охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до них мають здійснюватися розміщення, проектування, реконструкція, введення в дію та експлуатація підприємств, споруд, експлуатація транспорту. Реалізація права на безпечне для життя і здоров'я довкілля деталізується в розділі IV Основ законодавства про охорону здоров'я "Забезпечення здорових і безпечних умов життя" (ст. ст. 25 - 32). Раніше основна увага юристів приділялася охороні оточуючого природного середовища як сукупності взаємопов'язаних природних та штучних об'єктів. Не менш важливим є комплексний підхід, в результаті якого об'єктом охорони стає довкілля, а не лише навколишнє середовище. Слід розібратися в співвідношенні цих двох понять. Поняття "навколишнє середовище" охоплює широке коло елементів, пов'язаних з умовами існування людини. Вони розподіляються по трьох групах об'єктів: - об'єкти природної (живий) середовища (флора, фауна); - об'єкти неживого середовища (морські і прісноводні бас

ейни - гідросфера), повітряний басейн (атмосфера), ґрунт (літосфера), навколоземний космічний простір; - об'єкти "штучної" середовища, створеної людиною в процесі його взаємодії з природою. У сукупності все це складає систему навколишнього середовища, що у залежності від територіальної сфери може бути підрозділена на глобальну, регіональну і національну. Довкілля - це оточення, у якому функціонує об'єкт (повітря, вода, земля, флора, фауна тощо). У буквальному розумінні цей термін означає все те, що оточує людину, а тому може інтерпретуватися як простір та об'єкти навколишнього середовища (природного навколишнього середовища, соціального навколишнього середовища, виробничого навколишнього середовища, антропогенного навколишнього середовища, космічного навколишнього середовища тощо). Отже поняття "довкілля" є ширшим за своїм змістом, ніж "навколишнє природне середовище" і є більш правильним для формулювання загальної норми на рівні Конституції та ЦК. Фізична особа має право на безпечні, сприятливі умови праці, проживання, навчання тощо. До речі, Конституція України теж оперує у ст. 50 терміном довкілля на відміну від Конституції РФ, що вживає у ст. 42 "оточуюче середовище". Застосування терміну "навколишнє природне середовище" виправдане лише в спеціальній нормі, як це зроблено у ст. 9 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища". Праву кожної людини на безпечне для життя та здоров'я довкілля кореспондує обов'язок всіх інших осіб утримуватись від негативного впливу на нього. Аналогічне положення закріплено у ч. 2 ст. 293 ЦК: діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Згідно ч. 4 ст. 293 ЦК фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо. З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я в порядку, встановленому законодавством (ст. 28 Основ законодавства про охорону здоров'я). Право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо має галузеву конкретизацію. Наприклад, ч. 3 ст. 153 КЗпП (Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці), ст. 50 Житлового кодексу УРСР (Жиле приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам). Широко розповсюджені в судовій практиці позови про відшкодування матеріальної та моральної шкоди у зв'язку з залиттям квартир сусідами, що мешкають на поверх вище. В цих ситуаціях має місце порушення права на належні, безпечні і здорові умови проживання. Чинне цивільне законодавство встановлює принцип повного відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю несприятливим впливом на довкілля. Відповідно до загальної норми ч. 1 ст. 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Подальшої конкретизації це положення отримало у ст. 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", відповідно до якої шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів. Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування реальних збитків та неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням. Особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов'язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. Суб'єктами відповідальності за заподіяння шкоди здоров'ю екологічними правопорушеннями можуть бути підприємства, установи, організації, окремі фізичні особи, органи державної влади або органи місцевого самоврядування. Шкода, завдана незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК). Норми цивільно-правового інституту відшкодування шкоди при порушенні права на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 293 ЦК) застосовуються нечасто, через декілька причин соціально-економічного та політичного характеру. По-перше, населення не готово до реалізації свого права на відшкодування екологічної шкоди, оскільки складно довести факт нанесення шкоди та причинну обумовленість шкоди екологічними обставинами. По-друге, українські суди не здатні будуть розглянути численні позови про відшкодування екологічної шкоди. По-третє, відсутня попередня судова практика, на яку можна було б покластися при розгляді цієї категорії справ. По-четверте, конфлікт між інтересами різних рівнів (державними, регіональними, відомчими, корпоративними, особистими), що найчастіше лежать в основі судового спору і часто заважає прийняттю справедливого законного, обґрунтованого рішення і його реальному виконанню. Визначення обсягу та характеру шкоди, спричиненої негативним впливом довкілля має свою специфіку. При визначенні величини заподіяної шкоди повинні враховуватись наступні чинники: ступінь втрати працездатності; затрати по догляду за хворим; необхідні затрати на лікування і відновлення здоров'я; затрати, пов'язані з необхідністю зміни місця проживання і способу життя, професії, а також втрати, пов'язані з моральними травмами, неможливістю мати дітей або з ризиком народження дітей з уродженими патологіями. Особливості відшкодування шкоди при порушенні права на безпечне для життя і здоров'я довкілля полягають в тому, що збитки, нанесені природними об'єктами, проявляються через певний час. Багато з них носять потенційний латентний характер. Не завжди можна точно визначити обсяг спричинених шкідливих наслідків та розрахувати розмір нанесеної шкоди. Правовій науці відомий таксовий метод розрахунку суми шкоди, нанесеної природним ресурсам. Існують численні нормативно-правові акти, що встановлюють розмір матеріальної відповідальності в залежності від кількості та якості незаконно знищених природних об'єктів, наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. N 1464 "Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству", постанова Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р. N 32 "Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконного добування (збирання) або знищення цінних видів риб та інших об'єктів водного промислу", постанова Кабінету Міністрів України від 21 квітня 1998 р. N 521 "Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України", постанова Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1999 р. N 559 "Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів". При дослідженні наведених нормативно-правових актів можна дійти висновку, що таксовий метод підрахування збитків визначається можливістю встановлення, якій кількості дерев, тварин, риб тощо нанесена шкода. Такса встановлюється за кожен екземпляр знищеного чи незаконно добутого дерева та тварини, а розмір стягнення у відповідності з встановленими таксами по кількості пошкоджених чи знищених об'єктів природи. Отже, такса як умовна одиниця нарахування розміру збитків може бути застосована тільки для тих природних ресурсів, які являють собою подільний об'єкт. Не зважаючи на явні переваги таксового методу для судової практики, не уявляється можливим застосувати даний метод нарахування збитків по відношенню до надр, земельних та водних ресурсів, атмосферного повітря. Не підлягає доведенню той факт, що такі немайнові блага, як життя та здоров'я, є неподільними, а тому звернення до таксового методу при розрахунку шкоди, нанесеної порушенням права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, уявляється нелогічним. Розмір стягнень повинен визначатися по фактичним витратам на відновлення здоров'я. В цьому випадку буде застосовуватися норма ст. 1195 ЦК, згідно якої фізична або юридична особа, яка завдала шкоди ушкодженням здоров'я, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди можливі в обмеженому ряді випадків (наприклад, при зобов'язаннях з відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю). Якщо в сфері договірних правовідносин відшкодування збитків є достатньо поширеним способом захисту, то серед способів захисту особистих немайнових прав він займає не таке значне місце. Подразливий шум все більше стає фактором забруднення оточуючого середовища. Сильний шум може мати для людини різні наслідки загального характеру, які впливають на вегетативну та нейроендокринну систему. Ці фізіологічні ефекти менш значні, ніж вплив шуму на психофізіологічному рівні. Положення про шумове забруднення (прийняте 44-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, Іспанія, вересень 1992 р.) вимагає відповідного правового регулювання проти сильного шуму в громадських місцях і місцях відпочинку. Судовій практиці відомі позови про заборону використання звуковиробляючої апаратури на відкритому повітрі з 23 годин до 7 ранку. Принцип добросовісності дотримання меж здійснення особистих немайнових прав має велике значення на практиці. Відомо чимало випадків, коли у літній період в курортних містах відкривається безліч дискотек, шум яких заважає громадянам, що мешкають в будинках поруч. В даному випадку можна використати такий спосіб захисту права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, як припинення дії, яка порушує право (п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК). Іншим прикладом використання цього способу захисту є вимога фізичної особи про заборону діяльності підприємства, яке погіршує екологічну обстановку за місцем проживання фізичної особи. На даний момент головна роль у створенні сприятливого оточуючого середовища віддається адміністративним заходам: призупинення руху транспорту на деяких вулицях, накладення штрафу за недодержання правил щодо забезпечення чистоти і порядку в містах та інших населених пунктах (ст. 152 Кодексу України про адміністративні правопорушення), заборона чи тимчасове призупинення санітарно-епідеміологічною службою підприємств, де умови роботи не відповідають встановленим нормам. Діючий ЦК надає фізичним особам можливість використовувати цивільно-правові способи захисту права на безпечне для життя і здоров'я довкілля і розглядати в судовому порядку позови про припинення чи тимчасове призупинення діяльності порушників - юридичних та фізичних осіб, що наносять шкоду оточуючому середовищу. Зокрема, цьому присвячена Постанова Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 року "Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища". Припинення такої діяльності може бути реалізовано шляхом самозахисту права, коли потерпілий звертається безпосередньо до правопорушника з вимогою припинити порушення. При безрезультативності таких зусиль (і навіть без звернення до порушника) потерпілий може звернутись до державних органів. Захист права на безпечне для життя і здоров'я довкілля може також відбуватись за допомогою визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК). < Попередня