45

---

Глава 17

ПРЕДСТАВНИЦТВО

Стаття 237. Поняття та підстави представництва

1. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. 2. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. 3. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

1. Представництво є цивільним правовідношенням, змістом якого є вчинення однією стороною (представником) правочинів від імені іншої сторони (яку представляють), в результаті чого цивільні права та обов'язки виникають, змінюються і припиняються безпосередньо для особи, яку представляють. Інститут представництва сприяє більш повному здійсненню прав та обов'язків суб'єктами цивільних правовідносин в тих випадках, коли вони в силу різних обставин не можуть здійснити необхідні юридичні дії особисто. Однією з особливостей представницьких відносин є те, що представник може мати право або бути зобов'язаним укладати правочини від імені іншого суб'єкта. Це залежить від виду представництва. При представництві, заснованому на довіреності, представник не зобов'язаний, а уповноважений вчинити правочини від імені та і в інтересах довірителя, оскільки видача довіреності - односторонній правочин, юридична чинність якого залежить винятково від довірителя. Для того, щоб довіреність була реалізована, необхідне зустрічне волевиявлення представника, що виражається у вчиненні дій, щодо яких він уповноважений за довіреністю. Навпаки, представництво на підставі закону або договору передбачає покладення на представника обов'язків щодо вчинення певних правочинів. Обов'язковий характер законного

представництва обумовлений тим, що таке представництво має на меті захист інтересів "слабкої сторони" в цивільних відносинах - малолітніх, обсяг цивільної дієздатності яких є мінімальним, та осіб, визнаних судом недієздатними, для чого формулюються жорсткі вимоги щодо діяльності представника. Представництво, засноване на договорі, має обов'язковий характер, що викликано самою сутністю двосторонньозобов'язуючого договору доручення. Разом з тим слід звернути увагу, що представник має право в односторонньому порядку відмовитись від здійснення своїх повноважень за договором доручення (пункт 1 ч. 1 ст. 1008 ЦК). Другою особливістю відносин представництва є те, що представник, хоча і безпосередньо вчиняє правочин, проте не стає його стороною. Права та обов'язки за правочином, укладеним представником, виникають не у нього, а у особи, яку він представляє, за умови, що правочин укладений представником у точній відповідності з вимогами цієї особи і при цьому представник не перевищив свої повноваження, передбачені законом, договором, довіреністю або іншою підставою представництва. Діючи в чужих інтересах, представник зобов'язаний максимально слідувати інтересам представлюваного, а після укладення правочину - передати йому усе одержане за цим правочином, як стороні за правочином. З іншої сторони, особа, яку представляють, зобов'язана створити для представника умови для досягнення необхідного правового результату, забезпечити представника документами та матеріальними ресурсами, необхідними для виконання доручення. Зазначене не стосується представництва за законом, яке хоча і здійснюється в багатьох випадках повністю або частково за рахунок майна підопічного, проте підстави повноважень представника щодо якого випливають з самого юридичного факту батьківства, усиновлення, призначення опікуном. Тому законний представник, як правило, не потребує якогось особливого дозволу на вчинення правочинів. Винятки стосуються деяких правочинів, які особливим чином зачіпають майнове становище підопічного і на укладення яких законний представник має одержати згоду органів опіки та піклування (ст. 71 ЦК, ч. 2, 3 ст. 177 СК). Законне представництво здійснюється безоплатно, представник на підставі добровільного представництва за загальним правилом має право на оплату своїх послуг (ст. 1002 ЦК, ст. ст. 252, 254, 255 СК). 2. Представництво породжує цілий комплекс правовідносин, які виникають між: а) представником і особою, яку представляють; б) представником і третіми особами, з якими він укладає правочин; в) особою, яку представляють, і третіми особами, з якими укладено правочин. Надзвичайно широке визначення суб'єктного складу представництва у ст. 237 ЦК дає підстави вважати, що суб'єктами як на стороні представника, так і на стороні особи, яку представляють, можуть бути будь-які учасники цивільних правовідносин, визначені ст. 2 ЦК. Однак слід враховувати неоднакові цілі і функції учасників представницьких відносин, а також особливості конкретного виду відносин, у яких вони приймають участь. Цілком очевидно, що представник має володіти здатністю укладати і виконувати правочини, на вчинення яких він уповноважений. Іншими словами, він має володіти необхідним обсягом цивільної дієздатності. Традиційно стверджують, що представник обов'язково повинен мати повну цивільну дієздатність. Ця думка не позбавлена певного сенсу, адже в більшості випадків представник дійсно є особою з повною цивільною дієздатністю. Проте досить нерідко на практиці за дорученням батьків, інших членів сім'ї дрібні побутові правочини укладають малолітні або неповнолітні особи. Зустрічаються також випадки укладення і нотаріального посвідчення на ім'я неповнолітніх договорів доручення і довіреностей. Навряд чи існують які б то не було підстави визнавати такі правочини недійсними. Принаймні, законодавство не пред'являє до представника вимоги щодо наявності у нього повної цивільної дієздатності. Тому доцільніше зробити висновок про те, що представник має право брати участь у представницьких відносинах тією мірою, якою він здатен укладати конкретний правочин. При цьому, безперечно, слід враховувати законодавчі вимоги до осіб, які можуть брати участь у представницьких відносинах. Так, згідно ч. 2 ст. 63 ЦК опікуном може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. За ч. 1 ст. 244 СК опікуном дитини може бути повнолітня дієздатна особа. Незважаючи на формальне закріплення концепції загальної цивільної правоздатності юридичних осіб (ч. 1 ст. 91 ЦК), і теорія, і практика доводить, що останні можуть бути представниками лише тією мірою, якою це не суперечить меті їх створення. Особою, яку представляють, може бути в цілому будь-який правоздатний суб'єкт цивільного права. Водночас слід враховувати неоднорідний статус осіб, яких представляють, у відносинах законного та договірного представництва. Особи, щодо яких здійснюється представництво на підставі закону, a prioiri є такими, обсяг цивільної дієздатності яких не дозволяє їм повною мірою набувати цивільних прав, виконувати цивільні обов'язки та нести відповідальність за їх невиконання. Навпаки, у відносинах договірного (добровільного) представництва особа, яку представляють, самостійно доручає представникові вчинити правочин шляхом укладення з ним договору доручення або уповноважує його на це шляхом видачі довіреності. Тому в цих відносинах представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, які може вчинити особа, яку представляють (ч. 2 ст. 238 ЦК). Та й видати довіреність або укласти договір доручення, як свідчить аналіз законодавства, може лише особа з повною дієздатністю. Третьою особою, з якою внаслідок дій представника встановлюються, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки, може бути будь-який суб'єкт цивільного права, проте згідно ч. 3 ст. 238 ЦК представник не має права вчиняти правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. 2. Частина друга коментованої статті містить норму, яка дозволяє відмежувати інститут представництва від суміжних цивільно-правових відносин. В ній наголошується на тому, що представницькими не можна вважати відносини, в яких особа діє хоча і в чужих інтересах, але від власного імені. Для представництва, навпаки, завжди є притаманною діяльність одного суб'єкта від імені іншого. З цього випливає, що норми ст. ст. 237 - 250 ЦК не поширюються на правовідносини, що виникають з договору комісії, оскільки одна сторона (комісіонер) укладає правочин хоча і в інтересах другої сторони (комітента), якій вона зобов'язана передати усе одержане за правочином, але сам правочин вчиняється комісіонером від власного імені, а не від імені комітента (ст. 1011 ЦК). З положень ч. 2 ст. 237 також слідує, що представником не може вважатися особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Справа в тому, що самі по собі дії щодо організації і проведення переговорів є діями фактичними, в той час як представництво має на меті вчинення представником правочинів, тобто дій юридичного характеру. Аналогічно, не є представником особа, що виконує функції посередника. Посередницька діяльність яка має на меті надання посередником консультацій, порад, тобто хоча і спрямована на сприяння укладення правочину, проте волевиявлення, необхідне для укладення правочину, від посередника не виходить. Іншими словами, сам посередник здійснює не юридичні, а фактичні дії. Від представництва слід відрізняти також інститут рукоприкладача, який здійснює підписання правочину в тих випадках, коли сам його укладач не може підписати правочин у зв'язку з хворобою або фізичною вадою (ч. 4 ст. 207 ЦК). Рукоприкладач сприяє в оформленні правочину, але виконує суто технічну дію - підписання правочину, а відтак не висловлює своєї волі, яка б була спрямована на його укладення. Відносини представництва можуть зустрічатись і у складі інших правовідносин. Наприклад, за ч. 1 ст. 297 ГК за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок. Оскільки агент уповноважений укладати угоди від імені іншої особи, ці відносини безспірно мають охоплюватись поняттям представництва. Разом з тим, як випливає з наведеного визначення, агентський договір має своїм предметом здійснення агентом не лише юридичних, але й фактичних дій. Ці дії не можуть, за визначенням ст. 237 ЦК, входити до змісту представницьких відносин. Отже, агентський договір підпорядковується регулюванню глави 17 ЦК у частині здійснення агентом правочинів і не пов'язаний з представництвом у частині виконання агентом дій фактичного характеру. 3. Частина третя ст. 237 ЦК вміщує відкритий перелік підстав виникнення представництва. До таких підстав закон відносить договір (договір доручення, у певній мірі здійснення юридичних дій - агентський договір); закон (ст. 242 ЦК); акт органу юридичної особи (призначення особи на посаду, пов'язану із здійсненням управлінських функцій); інші підстави (представництво за довіреністю). Виходячи з викладеного, за підставами виникнення представництво прийнято класифікувати на: а) добровільне (договірне), що виникає на підставі договору між стороною, яку представляють, і представником (традиційно такою підставою є договір доручення (гл. 68 ЦК України), інші випадки прямо визначаються законом, наприклад, ч. 1 ст. 1135 ЦК) або на підставі одностороннього правочину - довіреності. Особливим різновидом договірного представництва є комерційне представництво, де представник систематично здійснює юридичні дії від імені одного або кількох суб'єктів підприємницької діяльності для забезпечення їхньої ефективної участі у цій діяльності. Підставою виникнення добровільного представництва може бути і трудовий договір; б) обов'язкове, засноване на законі або адміністративному акті. Цей вид представництва засновується на факті походження дітей від батьків або на факті усиновлення, а також на підставі рішення суду, органу опіки та піклування про призначення опікуна. Для цього виду представництва характерним є те, що воно виникає та існує поза волевиявленням особи, яку представляють; в) представництво, що грунтується на акті органу юридичної особи (призначенні на посаду, довіреності). При цьому, як і у багатьох інших цивільних відносинах, підставою виникнення відносин представництва є не один юридичний факт, а їх сукупність - юридичний склад. Тому недоцільно виділяти кожну з вищенаведених підстав представництва як самостійну і достатню. Зокрема, закон - це правова норма, яка лише поряд з правосуб'єктністю учасників і юридичними фактами призводить до виникнення правовідносин. На наше переконання, помилковим є віднесення до прикладів представництва випадків, коли один з учасників спільної сумісної власності укладає правочини за згодою інших, або на власний розсуд, якщо така згода припускається (абзац другий ч. 2 ст. 369 ЦК) (Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України / За ред. О. В. Дзери, В. В. Луця, Н. С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - Т. I. - С. 405). В такому разі співвласник укладає правочини не від імені інших учасників спільної власності, хоча їхні майнові інтереси також зачіпаються, а від свого імені. Результатом укладення правочинів буде поява прав та обов'язків не лише у інших співвласників, а в першу чергу у того співвласника, що безпосередньо уклав правочин. Це не притаманно представництву, де для представника права та обов'язки як сторони за укладеними правочинами взагалі не виникають.  Наступна >