Головна

РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОБОЇІ МОРДУВАННЯ А. Гаркуша


УДК 343.43

РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

ЗА ПОБОЇ І МОРДУВАННЯ

А. Гаркуша

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

проспект Гагаріна, 26, 49005 Дніпропетровськ, Україна

е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

У статті здійснено історико-правовий аналіз відповідальності за побої і мордування та

сформовано підґрунтя для удосконалення чинної редакції ст. 126 Кримінального кодексу

України.

Ключові слова: злочин, склад злочину, побої, мордування, злочини проти здоров’я.

Кожен, хто хоче на високому науковому рівні дослідити обраний ним

напрямок, починає з історичних передумов виникнення самої проблеми, яка і стає

в подальшому предметом його творчих пошуків. І це не просто слова, адже вони

підтверджуються думками визначних вчених сучасності.

Так, зокрема, М.І. Панов та Н.О. Гуторова, дослідивши методологічні засади

дослідження проблем Особливої частини кримінального права, вказують на

необхідність використання історико-правового методу, який дає змоу показати

генезис проблем кримінальної відповідальності за окремі види злочинів на базі

аналізу кримінального законодавства минулих років і практики його застосування,

виявити тенденції розвитку законодавства, прослідкувати його взаємозв’язок із

соціально-економічними умовами життя суспільства і держави, а також розвитком

інших галузей права. Це, у свою чергу, дає можливість накреслити шляхи

вдосконалення чинного кримінального законодавства на сучасному етапі

[1, с. 303]. На нашу думку, вик

ористання цього методу дасть змогу простежити еволюцію

кримінально-правових норм, які передбачали кримінальну відповідальність за

побої та мордування в тих джерелах права, які дійшли до нас (від часів існування

Київської Русі до сучасної незалежної України) і які містять розглядуваний склад

злочину. Разом з тим, будучи обмеженими рамками наукової статті, нам

доведеться досить умовно розділити заплановане дослідження на декілька етапів,

які будуть містити визначені часові проміжки. Першим з них буде період Х–ХVII

століть через неможливість опису в конкретній праці джерел права більш пізніших

періодів українського державотворення.

Метою цієї статті є з’ясування історико-правового розвитку уявлень про побої

і мордування не тільки як про кримінально карані діяння, але і як про соціальні

негативні явища в суспільстві, у взаємозв’язку із законодавчим трактуванням, що

дозволить з’ясувати їх роль і значення для сучасного кримінального права з тим,

щоб в подальшому, на основі отриманих результатів, визначити шляхи її

удосконалення.

Слід зазначити, що питання кримінальної відповідальності як за різні злочини

проти здоров’я взагалі, так і за побої і мордування зокрема розглядались у працях

таких вчених, як П.П. Андрушко, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, І.Г. Богатирьов,

В.І. Борисов, Н.О. Гуторова, О.М. Джужа, О.О. Дудоров, В.П. Ємельянов, А.П. Зака-

люк, О.Г. Кальман, М.Й. Коржанський, О.М. Костенко, В.М. Куц, В.В. Лень,П.С. Матишевський, М.І. Мельник, В.А. Мисливий, В.О. Навроцький, В.І. Осадчий,

М.І. Панов, А.В. Савченко, В.В. Сташис, Є.Л. Стрельцов, В.Я. Тацій, М.І. Хавро-

нюк, Є.В. Фесенко, П.Л. Фріс, Н.М. Ярмиш, С.С. Яценко та ін.

Побої і мордування як негативні явища соціального середовища можуть бути

охарактеризовані з різних боків: соціологічного, кримінально-правового,

кримінологічного, криміналістичного, тобто залежно від обраної сфери наукового

дослідження. Кожен з вказаних напрямів відображає свої особливості.

Найбільший інтерес для нас представляє кримінально-правовий аналіз ст. 126

Кримінального кодексу (далі – КК) України, проте особлива природа цих посягань,

їх соціально-побутове забарвлення, своєрідне місце, яке впродовж всієї історії

розвитку кримінального законодавства України займали ці склади серед інших

злочинів проти здоров’я, диктує необхідність повнішого їх дослідження на

соціальному рівні.

Перший систематизований законодавчий акт Київської Русі «Руська Правда»

виділяв тільки два види злочинів (звідси і два родових об’єкта) – злочини проти

особи і злочини проти власності. Кожним з них охоплювалася досить велика

кількість видових посягань.

Так, Е.А. Багун, проаналізувавши положення цього документа, серед злочинів

проти особи виділила: вбивство, яке поділялося на кваліфіковане і привілейоване,

тілесні ушкодження, побої, образа дією. Був відомий староруському праву і склад

образи словом. Княжі статути захищали від цього виду посягань переважно честь

жінки [2, с. 32]. «Руська Правда» містить ряд норм (ст. 23–31), що передбачають відповідаль-

ність за тілесні ушкодження, завдання ударів, побоїв і образу дією. Аналіз змісту

названих складів дозволяє зробити висновок про те, що саме у цьому правовому

акті Київської Русі був закладений своєрідний фундамент для побудови

взаємозв’язаної системи злочинів проти здоров’я в сучасному її розумінні. Так,

наприклад, ст. 27 «Руської Правди»: «Якщо ж (хто) ударить (мечем) по руці і

відвалиться рука, або відсохне, або відсіче ногу, ніс або око (виколе), то платити –

20 гривень, а тому (тобто потерпілому) за каліцтво 10 гривень» [3, с. 66].

Іншими словами, мова йшла про втрату органу або про втрату органом його

функцій, що в сучасному розумінні відноситься до тяжких тілесних ушкоджень.

Серед складів злочинів, передбачених ст.ст. 23–31 «Руської Правди», А.Е. Багун

умовно виділяє дві групи посягань, покарання за які диференціювалися залежно від

значущості тогочасних відносин. До першої вона відносить нанесення побоїв,

ударів, биття (ст. 28–31), до другої – образа дією (ст. 23, 25) і погроза мечем (ст. 24)

[2, с. 34].

Покарання у вигляді штрафу за злочини, включені в першу групу посягань на

здоров’я, складали, згідно з текстом розглядуваного джерела права, три гривні,

виходячи з чого можна зробити висновок, що ступінь суспільної небезпеки і

відсікання пальця (ст. 28), і нанесення побоїв (ст. 29, 31), і поранення мечем (ст. 30)

визнавалася однаковою. Іншими словами, хоча «Руська Правда» і містила окремі

статті, що передбачали відповідальність за спричинення тілесних ушкоджень

різного ступеня тяжкості, відповідальність за них диференційована не була.

Представляє науковий інтерес ст. 29 «Руської Правди», перша частина якої

гласить про те, що якщо прийде побитий до крові або синяків чоловік, то не

шукати йому свідків, але хай кривдник заплатить три гривни штрафу; якщо ж на

нім не буде слідів (побоїв), то привести для підтвердження (своїх) слів свідків ...

[4, с. 31]. Таким чином, право Київської Русі розрізняло два випадки нанесення побоїв,

виходячи із візуального сприйняття результатів злочинного посягання:

1) у першому – побої супроводжувалося синяками, ранами;

2) у другому – об’єктивно виражених слідів побоїв на тілі потерпілого не

спостерігалося, що, проте, не виключало відповідальності винної сторони.

В останній ситуації потерпілий повинен був надати свідків побоїв.

За часів Галицько-Волинської держави норми кримінального права зберег-

лися головним чином незмінними з часів єдиної Київської Русі. Щоправда,

з’явилися й новели. Зокрема, такий вид злочину, як змова проти князя та його

влади. Почали застосовувати поряд зі штрафами такі види покарань, як смертна

кара, ув’язнення у фортеці, вигнання, конфіскації. Причому не лише до

суспільних низів, але й до відомих, багатих і знатних бояр [4, с. 30]. На цій

підставі можна прийти до висновку, що в часи існування Галицько-Волинської

держави продовжували діяти норми «Руської Правди», а тому вище вказані

норми про побої і мордування також.

Проведений аналіз «Руської Правди», а відповідно і визначного періоду

творення Української держави, дозволяє зробити нам певні проміжні висновки.

Так, сучасна наука кримінального права відштовхується від схожих позицій

щодо заподіяння тілесних ушкоджень з явними наслідками та без них –

відповідальність наступає в обох випадках, з тією лише різницею, що побої, які

спричинили тілесні ушкодження певного ступеня тяжкості визнаються

самостійними складами злочинів. Побої, які не спричинили настання вказаних

наслідків, тобто не залишили після себе об’єктивних слідів, оцінюються як злочин,

передбачений ст. 126 КК України.Серед джерел кримінального права, що передбачають відповідальність за

спричинення шкоди здоров’ю, слід згадати Статути Великого Князівства

Литовського. Ці нормативно-правові акти, як і всі середньовічні пам’ятки, є

збірками правових норм, що відносяться до різних галузей права. Тому кодексом їх

іменувати не зовсім коректно, хоча звертає увагу певна систематизація норм

усередині Статутів, завдяки якій окремі їх розділи мають вид самостійних законів,

присвячених різним сферам регулювання.

Стаття 14 Розділу 3 Литовського Статуту 1529 р. передбачає диференціацію

відповідальності за нанесення побоїв залежно від статусу та положення винного і

потерпілого, у якій йдеться про те, що якби шляхтич побив шляхтича, тодізгідно із

законом повинен сплатити 12 гривень. Якщо ж на шляхтича підніме руку, поб’є

його і закривавить простий селянин або міщанин, а шляхтич би те довів, тоді

селянин або міщанин повинні бути покарані тільки відсіканням руки, а не чим

іншим [5, с. 69]. Подібно до «Руської Правди», Литовський Статут 1529 р. містить

норму, яка дозволяє віднести заподіяння тяжкого тілесного ушкодження до

самостійного злочину.

Так, у ст. 9 Розділу 7 вказаного Статуту йдеться мова про те, що якби хто-

небудь поранив шляхтича в руку або поранив у ногу так, щоб той шкутильгав, або

вибив око, або відрізав ніс, або вибив зуби, або відрізував вухо, то повинен за це

сплатити половину викупу за вбивство [5, с. 87].

З формулювання цієї статті випливає, що мова йде саме про нанесення

тяжкого тілесного ушкодження, де поранення в руку або в ногу, що призвело

кульгавість, розглядається як втрата органом його функцій, використовуючи

сучасну термінологію, а відрізання носа або вуха окремі випадки невиправного

спотворення обличчя.Отже, на нормах кримінального права Литовсько-Польської доби, порівняно з

часами Київської Русі, все більше позначається розвиток станової нерівності, яка

полягала в щодалі значному пом’якшенні відповідальності шляхтичів і посилення

її для інших, нижчих, груп населення за один і той же вид злочину за рівних умов і

за однакових обставин. Відповідальність за нанесення побоїв або тілесних

ушкоджень певного ступеня тяжкості диференціювалась залежно від соціального

статусу потерпілого та особи, яка спричинила йому шкоду.

Окремо слід зупинитися на характеристиці відповідальності за побої і

мордування в козацький період, який також дослідники тогочасних джерел права

розподіляють на декілька етапів.

Наприклад, О.В. Макаренко, досліджуючи поняття та склад злочину за

джерелами права Гетьманщини 1648–1657 рр., вказує на те, що в той час під

злочином розумілося суспільно небезпечне, протиправне, гріховне діяння, що

посягало на інтереси держави, суспільства, особу тощо. У понятті злочину

виокремлювали формальний та матеріальний елементи злочину. Норми права

передбачали злочин зовнішній прояви як у формі дії, так і у формі бездіяльності.

Розрізняли різні рівні злочинності протиправних дій: зовнішній прояв злочинного

наміру, замах на скоєння злочину. Джерела права фіксують причинний зв’язок між

діянням та наслідком [6, с. 46].

Якщо повністю погодитися із такою точкою зору, то доведеться констатувати

той факт, що на Запорізькій Січі відносини між козаками регулювалися нормами

права, в тому числі кримінально-правовими. Але це не зовсім так.

На наше суб’єктивне переконання, більшість відносин козацької доби

регулювалася звичаєвими нормами, які здебільшого не мали формального

вираження. Всі діяння, що містили у собі небезпеку або здатні були її викликати

для устрою Запорізької Січі (вживання спиртних напоїв, дезертирство, зрада

товариша у бою тощо) каралися надзвичайно жорстоко. Саме тому у понятті

злочину переважно можна виокремити матеріальний елемент, тобто той, який

містив у собі суспільну небезпеку, але який не був формалізований, закріплений у

певному нормативно-правовому акті. На цій підставі приходимо до висновку, що у козацьку добу поняття та види

злочину у переважній більшості не були закріплені у законі, а тому вести мову про

існування відповідальності за нанесення побоїв або мордувань можемо лише з

певним ступенем ймовірності як таку, що дійсно мала місце.

Наступним етапом розвитку злочинів як проти здоров’я, так й всієї галузі

кримінального право в цілому, є прийняття у 1649 р. Соборного Уложення –

найбільшої пам’ятки середньовічного права Московської держави, норми якої

діяли в тому числі на території сучасної України.

Основне місце в цьому документі відведено кримінальному праву і процесу.

Цей правовий акт виділяє як самостійну групу злочини проти особи, до яких

відносяться і побої. При цьому схожого на сучасний розподіл злочинів проти

життя і здоров’я не було, всі вони охоплювалися єдиним поняттям злочинів проти

особи загалом.

Стаття 10 Глави XXII Соборного Уложення 1649 р. виділяє, як самостійний

склад злочину спричинення каліцтва і нанесення побоїв, першіз яких представлені

у вигляді конкретних діянь, виражених, наприклад, у відсіканні руки. Друга ж

група посягань іменується в текстізакону поняттям «наруга мучителя»: «… а будет

кто не бояться бога и не опасаясь государьския опалы и казни, учинит над кем-

нибудь мучительское надругательство, отсечет руку, или ногу, или нос, или ухо,или губы обрежет, или глаз выколет, а сыщется про то допряма, и за такое его

надругательство самому ему тоже yчинитe …» [5, с. 101].

Під терміном «наруга мучителя», очевидно, розуміється будь-яка інша, не

вказана у наведеній нормі дія, якою заподіюється шкода здоров’ю і тілесному

благополуччю людини. Спираючись на це загальне для всіх інших посягань на

здоров’я людини поняття, можна припустити, що воно є своєрідним праобразом

такого злочину як катування в сучасному його розумінні.

Заслуговує особливої увага ще одна стаття Соборного Уложення 1649 р., яка

відносить до образи дією побої, що наносяться не у простій бійці, а умисно, коли

мучитель хитрістю або силою заманить людину до свого двору і там поб’є її

[5, с. 102].

У цьому випадку в наявності змішення двох посягань проти особи, кожне з

яких має свій об’єкт – честь і гідність з одного боку іздоров’я людини – зіншого.

Правова природа побоїв і образи дією має багато загальних моментів, унаслідок

чого і до цього дня при розмежуванні цих посягань виникають труднощі і

помилки.

Позитивним моментом Соборного Уложення 1649 р. при віднесенні в побоїв

до образи дією є вказівка на суб’єктивну сторону такого злочину. Думається, і в

наш час це один з основних критеріїв розмежування двох суміжних посягань проти

особи.

Отже, дослідивши історико-правовий розвиток норм про відповідальність за

побої і мордування протягом ХІ–XVII ст., можна зробити висновки, які в

подальшому слугуватимуть певним підґрунтям для удосконалення чинної редакції

ст. 126 КК України. По-перше, проаналізовані джерела права вказаного періоду містили досить

значну кількість статей, які об’єднанні у цілісну розвинену систему засобів

кримінально-правової охорони життя та здоров’я особи. З цієї системи можна

виділити наявність норм про відповідальність як за побої, так іза мордування.

По-друге, диференціація відповідальності за вчинення побоїв та мордувань в

залежності від соціального та майнового стану потерпілого та обвинуваченого

наштовхують нас на роздуми щодо можливості використання цього досвіду у

чинному КК України. Мається на увазі наступне: подальше дослідження

кримінальної відповідальності за розглядувані злочини може призвести до

пропозиції закріплення у ч. 2 ст. 126 КК України таких кваліфікуючих ознак як

вчинення мордування по відношенню до або вагітної жінки, або малолітньої особи,

або особи, яка через фізіологічні особливості власного організму по особливому

відчуває той біль, який завдає йому суб’єкт злочину. Більш того, всі ці обставини

повинні бути відомі особі, яка вчиняє такі діяння

Список використаної літератури

1. Панов М.І. Методологічні засади дослідження проблем Особливої частини криміналь-

ного права / М.І. Панов, Н.О. Гуторова // Проблеми боротьби зізлочинністю. – 2009/100. –

С. 291–304.

2. Багун А.Э. Ответственность за побои и истязание по уголовному кодексу Российской

Федерации : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / Элина Александровна Багун. –

Оренбург, 2007. – 216 c.

3. Российское законодательство Х–ХХ веков : в 9 т. – Законодательство Древней Руси. –

М., 1984. – Т. 1. – С. 64–73.

4. Гончаренко В. Д. Хрестоматія зісторії держави і права України. З найдавніших часів до

початку ХХ століття : навч. посіб. для юрид. ВНЗ та ф-тів : у 2-х част. /

В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький. – К. : ІнЮре, 1997. – Т. 1. – 464 с.

5. Чистяков О. И. Отечественное законодательство XI-XX веков / О.И. Чистяков.– М. :

Юрист, 1999. – Ч. 1. – 648 с.

6. Макаренко О.В. Поняття та склад злочину за джерелами права Гетьманщини /

О.В. Макаренко // Право і суспільство : наук. журнал. – 2011. – № 3. – С. 43–46.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук