241

---

ВЕРЕС М.М.

ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ПРОФЕСІЙНИХ СПІЛОК В УКРАЇНІ ТА ЗАКОНУ ПРО ПРОФЕСІЙНІ СПІЛКИ

Автор обосновывает положение о том, что деятельность профсоюзов в Украине в конце XIX - начале XX ст. основывалась на принципах самостоятельности, независи­мости, демократичности. Эти принципы легли в основу Закона Украины «О професси­ональных союзах, их правах и гарантиях деятельности». Автор аргументирует, что опыт деятельности первых профсоюзов актуален и может быть использован в деятельности профессиональных союзов в независимой Украине.

For the first time we offer proves this statement that Trade Unions in Ukraine at the end of the 1900th and the beginning of the twentieth century has begun their activities on the prin­ciples of independence and democracy. These principles were put down in the foundations of the Low of Ukraine «On Trade Unions, their Rights and Guarantees Activities.» The author argues that the experience of the first Trade Union activities is actual today and can be used in the Independent Ukraine.

У сучасних умовах, коли визначаються шляхи подальшого розвитку України на демократичних засадах, очевидним є інтерес до переосмислення деяких істо­ричних фактів щодо виникнення перших професійних спілок в Україні. Оскільки радянська політична система перетворила професійні спілки на органи, які вико­нували цілі й завдання, поставлені перед ними правлячою партією, то фактично вони стали додатком державного апарату. Тому сучасні професійні спілки потре­бують перебудови відповідно до нових демократичних стандартів.

Скасування кріпосного права в Російській імперії дало поштовх капіталізації виробництва та формуванню нових суспільних верств. Період первісного нагро­мадження капіталу супроводжувався промисловим переворотом та появою вели­ких підприє

мств. Водночас законодавство про працю відставало від вимог часу, а механізми впливу на його порушників були малоефективними. Відтак, інтереси найманих працівників опинилися на периферії державної економічної політики. У цей час робітничі верстви в Україні почали формулювати свої соціально-еко­номічні потреби та вимагали їх задоволення. Функцію захисту соціально-еко­номічних інтересів найманого працівника взяли на себе професійні спілки.

Економічний розвиток України в цей період набув рис промислового підне­сення. Почала формуватися велика індустрія й видобувна промисловість, що зу­мовило будівництво нових залізниць, де робітники працюють на постійній ос­нові. Уже на початку 1890-х років постійні робітники на залізниці становили 64% загальної кількості працюючих1.

Концентрація виробництва супроводжувалася концентрацією робочої сили. Уже наприкінці XIX ст. 50% працівників цукрової галузі були зайняті на великих підприємствах. На початку XX ст. в Україні налічувалося 27 підприємств, на кож­ному з яких працювало понад 1000 осіб2. Солідарні дії трудящих на таких підприємствах були частішим явищем, ніж на дрібних. Отже, простежується тен­денція до зростання питомої ваги великих підприємств із значною кількістю працівників.

Економічні та соціальні процеси спричинили відрив основної маси робітників від землі й підсобного господарства. Заробітна плата, яку робітники отримували на заводах та підприємствах, стає чи не єдиним легальним за­робітком. Робітники промислових підприємств відрізнялися від селян не лише за характером та оплатою праці, а й за формою власності, світоглядом, побутом.

Підприємці були зацікавлені у формуванні нового типу робітника - відірвано­го від землі, без додаткових заробітків, кваліфікованого. Витрачаючи кошти на підготовку кваліфікованих робітників, власники підприємств прагнули якомога довше експлуатувати таку робочу силу. А робітники, позбавлені власності, зму­шені були укладати договори найму на умовах, вигідних роботодавцям. Відсутність законодавчої бази, яка б регулювала взаємини між робітниками і ро­ботодавцями та соціальні питання, відкривала широкі можливості для експлуа­тації найманих працівників. Так, тривалість робочого дня в середньому у промис­ловості становила 12-14 годин, а на деяких роботах, таких, як будівництво залізниць, 15-17 годин3.

Велика тривалість робочого дня, постійна інтенсифікація виробничого проце­су, відсутність елементарних засобів безпеки були основними факторами травма­тизму й смертності робітників. Розуміючи таку загрозливу ситуацію, уряд Російської імперії 27 серпня 1866 р. прийняв закон «Про медичну допомогу робітникам». Ним передбачалося створення для робітників лікувальних установ (лікарень, приймальних палат тощо...). Але вартість лікування була великою, а власники підприємств уникали відповідальності за травми і смерть найманих робітників, які сталися з вини адміністрації. Отримати адекватну компенсацію в таких випадках було практично неможливо. Закон 1866 р. багатьма власниками підприємств практично не виконувався. Наприклад, на шахтах Донбасу до 1890-х років практично не було лікарень та постійних лікарів. Лише у 1893р. з'явила­ся постанова уряду, якою в обов'язковому порядку встановлювалася організація медичної допомоги на підприємствах4.

Звичайною була практика використання жіночої та дитячої праці, навіть на шкідливих для здоров'я видах виробництвах. Тільки 1 червня 1882 р. з'явилися «Правила праці малолітніх на фабриках, заводах и мануфактурах», якими заборо­нялося використання праці дітей (до 12 років), а підліткам 12-15 років дозволяло­ся працювати не більше 8 годин на добу. Крім того, накладалася заборона на їх працю у внічні зміни.

Заробітна плата робітників в Україні могла задовольнити лише мінімальні життєві потреби. її рівень залежав від багатьох факторів і сфери зайнятості, кон'юнктури ринку праці, способу найму (безпосередньо роботодавцем або через підрядчика), системи оплати (поденної, щомісячної чи відрядної). Але навіть не­велику заробітну плату власники підприємств намагалися скоротити, встановив­ши цілу систему штрафів, які знижували реальну зарплату працюючих майже вдвічі. Також була поширена практика видачі талонів на харчування, ордерів на одяг в рахунок заробітної плати. Уряд намагався вирішувати такі проблеми, ви­давши закон від 3 червня 1886 р. «Про штрафи». Він надав право промисловцям штрафувати робітників на загальну суму лише до третини місячного заробітку, а з червня 1886 р. уряд почав вимагати регулярно видавати зарплату готівкою. Але підприємці різними шляхами обходили, або ухилялися від виконання зазначених норм, а тому ефективність ініціатив уряду була дуже низькою.

Становище працівників у сільській місцевості мало певні особливості. їх пра­ця мала сезонний характер, що сприяло значним міграціям населення, розоренню малих господарських угідь, що породило таку соціальну проблему, як масове без­робіття. У 1890-х роках воно сягнуло 68% усіх трудових ресурсів5. Тому власни­ки підприємств могли не звертати увагу на права та інтереси робітників, оскільки за воротами чекали тисячі безробітних, згодних на будь-яку роботу.

Відсутність належно ї нормативної бази, соціального страхування, медичного обслуговування, брак елементарних основ техніки безпеки на виробництві, важкі побутові умови перетворили робітників на найнезахищенішу верству населення. Серед характерних рис робітників як соціальної верстви слід виділити такі: 1) відсутність приватної власності; 2) відрив від села і додаткових джерел матеріаль­ного забезпечення; 3) концентрація на підприємствах; 4) кваліфікація на певний рівень освіти. Це сприяло формуванню вищого, ніж у селян, ступеня корпоратив­ності, колективістської свідомості, усвідомленню своїх соціально- економічних інтересів та необхідності соціальних норм, мобільності, організованісті, здат­ності до узгоджених дій заради досягнення соціально-економічних цілей.

Слід констатувати, що розробка та впровадження законодавчих актів щодо праці невиправдано затягнулися. Лише у 1882 р. створено фабричну інспекцію, до компетенції якої входив нагляд за їх дотриманням. Контроль за умовами праці, стосунками між роботодавцями і робітниками здійснювався й іншими інстанціями. Досить часто на себе брала цю функцію поліція. Виконуючи головне завдання - попереджати інакомислення і протиурядові виступи, боротися проти них, поліційні органи змушені були з'ясовувати причини конфліктів між робітни­ками та адміністрацією. Наприклад, у донесені начальника Харківського жан­дармського поліційного управління залізниць до департаменту поліції називали­ся такі причини виступів робітників залізничних майстерень у м. Харкові 20 серпня 1887 p.: «Вища адміністрація залізниці, незважаючи на постійно зроста­ючі прибутки, вирішила скоротити витрати, в результаті цього платня службовців скоротилася. Взагалі розрахунки за працю здійснювалися вкрай ускладненим для робітників способом, штрафи за найменше порушення, скарги легальним шляхом зробилися неможливими оскільки загрожувало звільнення, поведінка з працюю­чими надзвичайно груба, все це разом і привело до того, що, втративши терпіння, працівники вчинили самосуд»6.

Свідчення зловживання адміністрації знаходимо також у рішеннях судових інстанцій. У додатковому 13 травня 1887 р. поданні прокурора Ізюмського окруж­ного суду прокурору Харківської судової палати І.П. Закревському про страйк та заворушення на кам'яновугільному руднику Гірничопромислового товариства не лише констатувалися форми, в які вилився протест робітників (пошкодження, по­громи...), а й об'єктивно вказувалися причини, що викликали їх виступи: 1) не­вчасна, із затримкою 2-3 місяці виплата зарплати; 2) видача у рахунок зарплати ордерів на придбання хліба, одягу та інших товарів.

Усе це зумовлювало зростання напруги між роботодавцями і найманими працівниками і виливалося в різні форми протесту останніх. Найбільш стрима­ним проявом протесту робітників стали скарги до різних інстанцій. Наприклад, повірені від робітників цегляного заводу в с Пирогове на Київщині скаржилися адміністрації на погані умови праці та просили розрахувати їх після піврічної ро­боти. Власник підприємства відмовився розірвати угоду і повернути працівникам паспорти. Не мали результату їх звернення і до мирового судді, повітового справ­ника та пристава. Після цього робітники звернулися з апеляцією безпосередньо до київського губернатора7.

Ще однією формою протесту проти неприйнятних умов праці й зловживань власників підприємств стало масове залишення робочих місць до закінчення терміну договору найму. Про це свідчить розпорядження прокурора Одеської су­дової палати прокурорам нижчих інстанцій щодо порушень підрядчиками умов найму робітників та вжиття необхідних заходів для попередження масових втеч з будівництва8.

Поряд із стихійними формами протесту робітники України досить часто вда­вались до продуманих, узгоджених дій, спрямованих на свій соціальний захист. В останній чверті XIX ст. основною формою боротьби стає страйк. Урядовий цир­куляр (грудень 1871 р. № 295) пояснював, що «під словом «страйк» слід розуміти припинення робітниками роботи з метою домогтися підвищення заробітної пла­ти, а також будь-яку угоду промисловців проти споживачів у формі припинення виробництва чи підвищення цін на продукти, переважно першої необхідності»9.

Страйки охопили всю територію України. Лише за останнє п'ятиріччя XIX ст. тут відбулося 212 страйків та 14 заворушень. Виступи охопили понад 120 тис. осіб10.

Треба зазначити, що робітники інколи досягали вражаючих результатів. На­приклад, результатом страйку шахтарів стало створення при Міністерстві внутрішніх справ спеціальної комісії для обстеження становища шахт та шах­тарів. Результати її роботи були враховані в нормативному акті від 1892 р. «Пра­вила за наглядом, благоустроєм та порядком на приватних гірничих заводах і про­мислах та про найм робітників на ці заводи й промисли». Відповідно до цього нормативного акту на гірників поширювалося трудове законодавство, було ство­рено спеціальну гірничу інспекцію, на яку покладався нагляд за дотриманням промисловцями договорів найму тощо.

Незважаючи на досягнення своєї мети деякими робітниками, більшість страйків закінчувалася введенням військ для відновлення громадського порядку. Загалом до застосування військової сили уряд вдавався, як правило, тоді, коли ви­ступи робітників мали неорганізований, бунтівний характер. У тих випадках, ко­ли вдавалося розпочати переговори з підприємствами чи властями, події розгор­талися мирно. Наприклад, страйк на Південній залізниці у лютому 1893 р. завер­шився прийняттям умов робітників і ніхто з них не був арештований чи підданий переслідуванням. Оскільки на початку страйку робітники вибрали 10 чоловік для ведення переговорів з адміністрацією, у повідомленнях поліції зазначалося, що, хоча страйк виник стихійно, але відбувався досить організовано. Тому від засто­сування сили поліція в цьому випадку відмовилася11.

Постійно зростаюча кількість протестів змусила уряд регулювати відносини міх робітниками та працедавцями. Так, у червні 1897 р. було видано низку соціальних законів, відповідно до яких обмежувався робочий день 11,5 годинами, штрафні кошти мали спрямовуватися на потреби працюючих, заробітна плата ви­даватися не рідше одного разу на місяць і лише у грошовій формі, а не товарами чи талонами. Водночас вводилися певні обмеження для страйків12.

У страйках та політичних демонстраціях робітники заявили про себе як сфор­мований клас. Робітниче питання стає провідним у програмних документах і практичній діяльності політичних партій. У цей час робітники довели свою го­товність само організовуватися, створювати власні об'єднання для захисту най­маного працівника.

Постійно контактуючи з організованими підсистемами (підприємцями, дер­жавними установами, управителями, орендарями), робітники поступово усвідо­млювали необхідність консолідованих, продуманих і узгоджених дій, спрямова­них на захист своїх соціально-економічних інтересів. Результатом цього стала по­ява організацій, подібних за своїми функціями до професійних спілок. 1897 р. у Харкові виник «Союз робітничих ремісників». За структурою він був прообразом професійної спілки: керівний орган утворювався з представників цехів, до обов'язку яких входило спілкування з фабрично-заводською адміністрацією, звітність перед центральним комітетом, збирання внесків тощо. Представники низових ланок, обрані ремісниками, утворювали союзну раду, зі складу якої утво­рювалася президія - вищий керівний орган.

Царський уряд, відчуваючи прогалину в регулюванні відносин робітників і роботодавців, був змушений створити спілки робітників, які були б лояльні до уряду, отримували від нього допомогу, і цим встановити порядок. Пошуком ком­промісу стала концепція жандармського полковника С.В. Зубатова, яка зводилася до одного: вивести робітничий рух з революційних подій та політичної сфери і перевести його в суто економічну площину. Але ідеї Зубатова та його організацій в Україні особливого успіху не мали, оскільки йому так і не вдалося охопити знач­ну частину робітників.

Революційні події 1905 р. підштовхнули уряд Російської імперії до норматив­ного регулювання взаємин між найманими працівниками та працедавцями. Після маніфесту 17 жовтня почалася робота з підготовки профспілкового законодавст­ва. З метою вироблення єдиної позиції у ставленні до проекту відповідного зако­ну 24-28 лютого 1906р. у Москві було скликано Всеросійську конференцію профспілок, де були висловлені дві пропозиції щодо подальшої розбудови профспілок. Більшовики наголошували на необхідності створення нелегальних профспілок, підкреслювали, що законодавство царського уряду створить лише перепони розвиткові робітничого руху. Меншовики, навпаки, відстоювали прин­цип легального формування професійних спілок, їх позиція була конструк-тивнішою, тому вона і була покладена в основу ухваленої резолюції.

У рішенні конференції наголошувалося на необхідності матеріального забез­печення профспілок, створення страйкових фондів та формування єдиних тери­торіальних і галузевих об'єднань. 4 березня 1906 р. було введено «Тимчасові правила про професійні товариства, які засновуються для осіб у торгівельних та промислових підприємствах чи для власників цих підприємств» (далі - «Тимча­сові правила»), які мали б діяти до прийняття загального закону про спілки та товариства.

«Тимчасовими правилами» спілкам надавалося право шукати шляхи врегулю­вання непорозумінь на грунті договорів найму шляхом ведення переговорів чи тре­тейського розгляду. Функції спілок зводилися до виплат грошової допомоги своїм членам, організації кас взаємодопомоги, бібліотек, професійних шкіл. Натомість вони не мали права нагромаджувати кошти на страйкові фонди та влаштовувати страйки. Заборонялося професійним спілкам ставити і політичні вимоги.

Попри всі обмеження «Тимчасові правила» стали першим нормативним ак­том, що закріпив за найманими працівниками право на створення професійних спілок, а отже, відстоювати свої соціально-економічні інтереси. Також слід зазна­чити, що «Тимчасові правила» були внесені як додаток до Зводу законів Російської Імперії.

Отже, основними причинами виникнення перших професійних спілок на те­риторії України та першого закону, який легалізував їх діяльність, є стрімкий роз­виток промисловості та постійно зростаюча кількість постійних працівників, кон­центрація виробництва та спеціалізація робітників за певними видами робіт, відсутність належної законодавчої бази, а саме - соціальних норм, неналежне ви­конання власниками підприємств вимог нормативних актів соціального спряму­вання та неналежний державний контроль за їх виконанням, виникнення нового класу - робітників.

Події кінця XIX - початку XX ст. підштовхнули уряд Російської імперії до прийняття закону про професійні спілки, який грунтувався на принципах са­мостійності, незалежності, демократичності утворення і діяльності професійних спілок. Зазначені принципи лягли в основу і Закону України «Про профспілки, їх права та гарантії діяльності». Отже, сьогодні досвід діяльності перших про­фесійних спілок як легальних, так і нелегальних, в умовах передреволюційних подій XIX - початку XX ст. є, безперечно, актуальним і може бути використаний для поліпшення організації та діяльності професійних спілок у незалежній Україні.

 

1. Історія робітничого класу Української РСР: У 2 т. - К., 1967. - Т. 1. - С. 104.

2. Робітничий рух на Україні в період імперіалізму. - К., 1961. - С. 89.

3. Історія робітничого класу Української РСР: У 2 т. - Т. 1. - С. 183.

4. Нариси історії про­фесійних спілок України. - К., 2002. - С. 8-41.

5. Очерки истории профсоюзов Харьковщины. - X., 1999. - 13-15.

6. Центральний державний історичний архів України. - Ф. 1880. - Спр. 113. - Арк. 24, 25.

7. Нариси історії професійних спілок України. - С. 8-41.

8. Центральний державний історичний архів України. -Ф. 1880. - Спр. 116. - Арк. 17-26.

9. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. - Т. 8. -М., 1994. - 352 с.

10. Історія Української РСР: У 8 т. 10 кн. - Т. З -С. 486.

11. Нариси історії професійних спілок України. - С. 8-41.

12. Центральний державний історичний архів України. - Ф. 1891. - Спр. 44, ч.7. - Арк. 10.

 

< Попередня   Наступна >