Наукові статті Історія держави і права України ДО ПИТАННЯ ПРО ВПЛИВ САКСОНСЬКО-МАҐДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА НА ФОРМУВАННЯ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМДО ПИТАННЯ ПРО ВПЛИВ САКСОНСЬКО-МАҐДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА НА ФОРМУВАННЯ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМ
| Наукові статті - Історія держави і права України |
ДО ПИТАННЯ ПРО ВПЛИВ САКСОНСЬКО-МАҐДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА НА ФОРМУВАННЯ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМ
Г. Гуменюк
Матеріал висвітлює проблему впливу саксонсько-маґдебурзького права на формування східноєвропейських правових систем протягом XIII–XІХ ст. Значну увагу акцентовано на дослідженні розробленого в Середньовіччі і введеного в застосування поняття німецького права (ius Theutonicum).
Ключові слова: саксонсько-маґдебурзьке право, ius Theutonicum.
Як стає зрозуміло з численних польських документів вже з першої третини XIII ст. на території польських земель відбувається запозичення німецького права. Загалом даний процес кваліфікується польськими науковцями як безсумнівний позитивний крок, адже німецьке право в більшій мірі відповідало потребам вільного товарообороту та грошового обігу, сприяло розвитку місцевих ринків, чіткіше визначало права і обов’язки місцевих жителів, а також сприяло розвитку вищих форм суспільної організації [1, с. 156–158].
В окремому дослідженні розуміння і визначення німецького права може мати різне тлумачення, оскільки в ті давні часи не існувало ніякого єдиного і уніфікованого німецького права. Співіснування великої кількості різних місцевих правових норм було характерним для середньовічної німецької імперії, яка з 1157 р. почала називатися Священною Римською імперією (Sacrum Imperium). Уніфікованим тоді було лише церковне право, яке поступово набуло чинності й поширилося на світські справи. Місцеві жителі знали право своєї території і не потребували його узагальнення, яке також передбачало і наукову обробку. Розроблене в Середньовіччі і введене в застосування поняття німецького права (ius Theutonicum) очевидно мало не внутрішнє походження, а набуло розвитку з-поза меж імперії з німецьким корінням. Чужинці, які не були знайо
Уповноважені князями польські, фламандські та німецькі підприємці, які були посередниками або так званими представниками переселенських громад1, у власних інтересах та з власних мотивів турбувалися про письмову фіксацію норм звичаєвого права переселенців. Тому в багатьох привілеях того часу для позначення права переселенців застосовувалося загальне поняття, спочатку ius Theutonicorum (право німців), згодом ius Theutonicale (німецьке право), допоки в першій третині ХІІІ ст. внаслідок впливу церкви та внаслідок широкого територіального поширення не набуло остаточної форми – ius Theutonicum. Часто для позначення наданих переселенцям прав не вистачало поняття ius Theutonicum, і тому документи і грамоти містили в собі додаткові посилання на спеціальні норми німецького права, адже окрім селян в східноєвропейські міста почали переселятися також ремісники і купці. Право Ius Theutonicum на початку охоплювало більш-менш означене коло привілеїв і не могло бути цілісним зібранням німецького права; воно скоріше являло собою певну форму права, що виникло у взаємодії з певним поселенням, або просто було від початку прив’язане до права певної місцевості чи міста (маґдебурзьке, кульмське тощо).
Типовим може бути розвиток німецького права у польських регіонах Сілезії, Великій і Малій Польщі, а також в інших регіонах Польщі та Литви. Вже в Локаторському привілеї 1253 р. (der Lokationsprivileg) для Познані наявні назви ius Theutonicum і ius Maideburgense, причому маґдебурзьке право загалом було вже відомим для німецьких міщан, а загальне поняття ius Theutonicum використовувалося німецькими переселенцями з навколишніх сіл. В інших регіонах поряд з загальним ius Theutonicum у документах та грамотах використовувалися також додатково посилання на ius Franconicum або ius Flamingicum. В кінцевому результаті, по тій причині, що з ХІV ст. ius Theutonicum почало ідентифікуватися з ius Maideburgense, в містах та навколишніх селах утвердилося маґдебурзьке право. Після цього ius Theutonicum зазвичай почали називати маґдебурзьким правом, що за своєю суттю було помилковим, оскільки воно є лише одним з багатьох, які, як вже зазначалося, були об’єднані під одним загальним поняттям – німецьке право. До того часу в такому широкому значенні німецьке право на східноєвропейських землях ніде не застосовувалося. Під ius Theutonicum розуміли певну групу привілеїв, що по відношенню до маґдебурзького права, могло б означати натяк на зменшення характерних для нього переваг або ж натяк на те, що маґдебурзьке право має необхідні переваги лише щодо міст. З термінологічного, а особливо з політико-правового погляду доцільним є не перекладати термін ius Theutonicum, як загальне позначення правових привілеїв для німецьких переселенців на території Східної Європи, а вживати його в латинській формі і звернути увагу на те, щоб у процесі подальшого вживання та історичного розвитку воно зберегло свій історико-правовий зміст.
Ius Theutonicum, яке в головно бере свій початок з маґдебурзького права або з права маґдебурзької правової групи, куди також належать ноймаркське, кульмське, бреславське та краківське право, діяло за розпорядженням польських князів на рівних правах з різноманітними правовими нормами польського земського права (ius terrestre), церковним, міським та сільським правом. Діяло також право різних професійних груп – гірниче право, право мельників, пастуше право, а також право національних груп – волохів, вірмен, євреїв. Однак в контексті взаємовідносин з правом окремих національних груп постійно виникали нові питання. По-перше, існував сумнів, чи застосовувати до них ius Theutonicum, чи більш спеціалізоване ius Maideburgense, а по-друге, потрібно було вияснити чому право національних груп не було включене до джерел, і чи варто, а якщо варто, то в якій мірі, відштовхуватися у цій ситуації від принципу персональності права (Personalitдt des Rechts) [3, с. 147].
Вчення про принцип особи, щодо походження якого існують різні погляди, полягає в тому, що кожен має право бути судимим згідно з правом своєї місцевості. На противагу принципу особи існував принцип території, згідно з яким кожен зобов’язувався бути підсудним праву свого місцезнаходження. На теренах німецьких земель перехід від застосування одного принципу до іншого відбувся після виникнення в ХІІІ ст. удільних володінь (герцогств, князівств тощо). Вчення про персональність права, яке базувалося на пізньоантичних і франконських правових джерелах, потребувало загальної та всебічної ревізії, особливо в умовах його застосування в епоху пізнього Середньовіччя (ХІ–ХІІІ ст.). В тодішній судовій практиці виникали значні сумніви щодо всезагального використання цього вчення. Судді зазвичай знали правові норми своїх країв, а от знання правових норм сусідніх місцевостей було вже значно слабшим. Про знання ж права віддалених чи іншомовних земель взагалі не могло бути й мови. До того ж навіть у разі знання відповідних правових норм суддями не можна було очікувати на необхідне розуміння цих норм під час судового засідання. Це стало важливим чинником для формування або продовження існування права національних груп [2, с. 24].
Володарі, зацікавлені у переселенні на свої землі іноземців, або ж з політичних мотивів хотіли надати підкореним народам певний автономний статус, надавали їм через привілеї можливість не тільки застосовувати їхнє власне право, але також і чинити власне правосуддя. Для переселенців, котрі зазвичай привозили з собою не робітничий потенціал, професійний досвід чи засоби праці, а дух підприємливості, надання привілейованих прав сприймалося вагомим стимулом для важкої праці у корчуванні дерев та освоєнні цілинних земель. Крім того, як правило, їм надавався правовий режим, який був кращим, порівняно з правовим режимом, який діяв на їхній батьківщині. Отож, право ius Theutonicum може розглядатися не лише як загальне позначення окремих середньовічних місцевих правових норм та норм міського права Східної Європи, але також мати значення наданих місцевим сюзереном прав переселенцям. Воно мусило знаходитися поза персональністю права, оскільки переселенці отримували вигідніше право ніж те, яким вони користувалися в себе на батьківщині. Отож загальне право переселенців поступово за основними ознаками наближалося до професійного права, яке тоді почало зароджуватися.
На слов’янських територіях, які знаходилися на схід від лінії Ельба–Сааль, і які спочатку перебували під німецьким пануванням, а згодом перейшли у володіння слов’янських князів, саксонсько-маґдебурзьке право, котре згодом отримало назву ius Theutonicum, відіграло для переселенців надзвичайно важливу роль. Ius Theutonicum мусило мати цілком очевидні переваги порівняно з місцевими польськими правовими нормами, якщо навіть польські селяни виступали за його використання, як більш зручнішого і вигіднішого для них. Очевидним є той факт, що протягом свого розвитку чимало міст і сіл під польським пануванням отримали саксонсько-маґдебурзьке право, маючи при цьому серед своїх жителів лише невелику кількість переселенців, або ж взагалі не маючи їх. Це трансформує і змінює початкове уявлення про ius Theutonicum,, як право спочатку виключно мешканців німецьких земель, а згодом – право переселенців незалежно від їхнього походження. З часом це право стало загальновживаним, так що аж до самого XVIII ст. воно застосовувалося і було необхідним як для селян, так і для землевласників.
Незважаючи на це, все ще існує складність у дослідженні та розумінні змісту переселенського права. Так, складність існує навіть у виясненні того факту, чи є відповідність між так званим правом ius Maideburgensе, яке застосовувалося в судовій практиці на польських землях і, власне, маґдебурзьким правом. Лише можна стверджувати, що спочатку ius Maideburgensе утвердило себе як найкраще право в середовищі німецьких переселенців. Беручи свої початки в Сілезії сильно перемішане право ius Theutonicum на своєму шляху на східні терени Польщі дедалі більше перетворювалося на саксонсько-маґдебурзьке право, залишаючись при цьому доволі гнучким і запозичуючи окремі норми франкського і фламандського прав.
Саксонсько-маґдебурзьке право є досить обширним та загальним поняттям, застосовуваним для позначення двох нових на той час видів права – міського та земського, що розвинулися у тісній взаємодії між собою на основі занепадаючого тоді давньонімецького права (Stammesrecht) в умовах економічних змін і спричинене цими змінами переселень народів. Як саксонське земське право, котре в “Саксонському зерцалі” називають просто як земське право, так і міське право міста Маґдебурга, мали значний вплив на переміщення людей та розвиток поселень у ХІІ і ХІІІ ст. За своєю суттю обидва види права володіли рядом спільних ознак, а також ставали основою для утворення окремих правових округів (Rechtskreisen). Це виражалося в тому, що місто і переселенські поселення відділялися від загального судоустрою, утворюючи власний судовий округ. Міські жителі і переселенці були вільними, могли вільно володіти земельними наділами та правом вільного успадкування, звільнялися від формальностей місцевого права (Prozesformalismen) і могли запроваджувати для своєї общини статут про право на самоуправління (Willkьr). Такі особливості в земському праві “Саксонського зерцала” були передбачені і для сільських общин, котрі могли застосовувати ті ж правові норми, що використовувалися в містах. Це можна пояснити тим фактом, що саксонське земське і міське право походили з одного джерела. межах поширення ius Theutonicum сотні сільських поселень та навіть хуторів наділялися міським правом, зокрема в сілезьких міських та сільських поселеннях діяв Вайхбільд (Weichbild) 2, а на території польських земель саксонське земське право вважалося складовою частиною маґдебурзького права. Свідченням розмивання меж між міським та сільським правом є також вживане в той час правове прислів’я: “Села також володіють правом Вайхбільд” [4, с. 41–43].
Все це може вказувати на те, що на території Польщі під поняттям маґдебурзького права далеко не завжди розумілося одне і те саме. Також не можна не помітити того факту, що більшу увагу там спочатку присвятили міському праву, особливо праву міста Маґдебург, аніж саксонському земському праву. Причинами для цього можуть бути доволі обмежені і малослівні формулювання засновницьких привілеїв чи привілеїв поновлення, як, наприклад, “на основі права міста Маґдебург”. Але водночас, це переконливо свідчить про те, що під маґдебурзьким правом розумілася як система управління та судоустрою, що діяли в Маґдебурзі, так і знана для німецьких переселенців система майнового та спадкового права для вільних городян. Зі вже згадуваного привілею заснування міста Познань витікає, що великопольські герцоги, два брати Пшемисл І та Болеслав Благочестивий звільнили німецьких переселенців від підпорядкування польським судам, поставивши їх натомість у підпорядкування спеціальному посадовцю, представникові німецької громади (локатору) Томасу фон Губену. Він вмав право вирішувати також суперечки між німцями і поляками, котрі продовжували жити за власним правом. За німецькими міськими жителями також визнавалося право на застосування їхньої власної системи мір та ваги. Познанський міський суд, що був уповноважений вирішувати позови усіх німців, які мешкали на території Великої Польщі, до того час,у поки сам не розвинувся до статусу вищого апеляційного суду iuris Theutonici, у розгляді сумнівних справ звертався для винесення вироку або поради до вище стоячого суду в Маґдебурзі. Згодом багато міст і сіл Великої Польщі на основі привілеїв змогли отримати право, утворивши при цьому суди iuris Theutonici. Існують підтвердження, що вищі суди iuris Theutonici утворилися також в Шріммі та Костені. Збереглися вироки цих судів, які датуються XV– XVI ст. Важливим є той факт, що з усіх верховних судів Великої Польщі є лише рішення, написані латинською, а згодом польською мовами, але не німецькою.
Зростання складності правових норм призвело до того, що замість постійних звернень до верховного суду, який володів необхідними правовими знаннями, виникла потреба в створенні збірок правових норм, тобто потреба їхньої кодифікації. Отож, у час політичного і економічного піднесення на цих землях, десь між 1385 та 1407 рр. було укладено Познанську книгу маґдебурзького та майнснерського права (Познанський правовий збірник або судебник), а також протягом XIV–XVIII ст. міськими посадовцями було укладено збірку міського самоуправління (Willkьrren).
Подібно як і в Великій Польщі відбувався розвиток права і на території Мазовецьких земель. Там переважав вплив Кульмського права, чому однак присвячена недостатня кількість досліджень. Що стосується малопольських земель, то там процес запозичення німецьких правових джерел відбувався досить жваво. Центральне місто Краків, повністю зруйноване в середині XIII столітті монголо-татарськими ордами, в 1257 р. було наново відновлене. Герцог Болеслав Стидливий уповноважив німецьких локаторів і дарував місту бреславське право, котре було запозичене з Маґдебурга, але яке однак в Кракові отримало дещо інший розвиток, аніж в Бреславі. Отже в Кракові діяла маґдебурзька правова система, яка створена в 1244 р. в Маґдебургу, а згодом стала взірцем для наслідування в Познані. Надання Кракову маґдебурзького права підтвердив 1306 р. перший польський король Владислав Довгий. Після невдалого повстання міщан в 1311–1312 роках значна частина наданих місту привілеїв була втрачена. Згодом у 1358 році вже король Казимир Великим Кракову були повернені надані раніше вольності та привілеї [5, с. 172]. Однак водночас він заборонив оспорювання судових рішень в Маґдебурзі, заснувавши для цього в Кракові власний верховний суд для малопольських міст, що користувалися маґдебурзьким правом, котрий отримав назву Iudicium Supremum Provinciale Theutonicale Castri Cracoviensis. Цей великий польський король, котрий першим з усіх королів розпочав систематичну законодавчу діяльність, окрім судів у шести містах, створив також компетентну судову колегію у справах ius Theutonicum, а також допоміжний орган для королівського суду. Згодом ця колегія перетворилася на суд останньої інстанції у справах iuris Theutonici. Також у Краківському замку було утворено верховний суд німецького права для Сандомирського воєводства. З огляду на різноманітність дарованих привілеїв, а також у зв’язку зі зростанням складності судових справ, постала гостра необхідність у створенні письмових та систематизованих правових джерел. Також у питаннях створення єдиної правової системи певну роль почали відігравати і національні уявлення, як, зокрема, у випадку створення Статуту Казимира Великого, 1367 р. Цей “Статут з Вішліци”, який було укладено латинською і польською мовами також значною мірою ґрунтувався на положеннях маґдебурзького права. Він увібрав у себе ознаки збірника права Краківського верховного суду iuris Theutonici, а також містив у собі назви “Збірник королівського права” та “Librum iuris Theutonici Cracovie“. Ще король Казимир Великий придбав екземпляр “Саксонського зерцала”, розмістивши його у своєму замку в Кракові, для того щоб застосовувати в судочинстві свого королівства. Крім того, Краківський верховний суд використовував у своєму судочинстві збірник права Конрада фон Оппельна, котрий 1306 р. уклав її для Кракова на основі Бреславського шеффенського права, Маґдебурзько-Бреславського права 1261 та 1295 рр., а також на основі збірників Маґдебурзького шеффенського права та Вайхбільду. Ці правові джерела застосовував у своєму судочинстві також і Краківський міський суд.
Казимир Великий, який у 1335 р. уклав договір в місті Тренчін (сьогоднішня Словаччина), відмовившись згідно з ним від претензій на Сілезьке герцогство та віддавши його Богемському королівству, розв’язав собі цим руки і розпочав військову операцію на Сході Європи. В 1340 р. він завоював Волинське князівство, а також Галицьке князівство, політичним центром якого було місто та фортеця Галич, що на Дністрі. Починаючи з 1366 р. землі Галицького та західна частина Волинського князівств були повністю об’єднані під зверхністю польського короля. На той час важливим військово-опорним пунктом та перехрестям торгових шляхів стало місто Львів/Лемберг. В 1356 р. Казимир Великий надав йому доволі значне за змістом і обсягом маґдебурзьке право, основою якого були Маґдебурзько-Бреславське право, саксонський Вайхбільд та Маґдебурзько-Бреславське систематизоване шеффенське право. Ймовірно також, що Львів та інші міста, розміщені на схід від нього, могли отримати маґдебурзьке право шляхом дарування ще галицькими князями, як це можна зокрема побачити у випадку міста Сянік, котре отримало маґдебурзьке право ще 1339 р. Приблизно через сто років у цьому регіоні відбулися значні зміни в судочинстві, після того як в 1444 р. король Владислав ІІІ заснував у Львові верховний суд для всіх міст і сіл Галичини та Поділля, які користувалися німецьким правом. До них, зокрема, відносилося і засноване в 1374 р. місто Кам’янець-Подільський, яке перетворилося на центр Поділля.
Розвиток та поширення ius Theutonicum тісно пов’язаний з процесами раннього переселення та утворення переселенських поселень. В основному це стосується німецьких переселенців, котрі в період глибоких суспільно-політичних трансформацій XIII ст. почали переселятися на слов’янські території. Протягом свого розвитку ius Theutonicum на прибалтійських землях наближався до Любецького права, в південній Європі до південнонімецького міського права, а на території Східної Європи – власне до Маґдебурзького права, яке своє письмово виражене знайшло у книгах Маґдебурзький Вайхбільд та “Саксонське зерцало”.
Надані німецьким переселенцям правові переваги та привілеї, а також принципи міського самоврядування привернули увагу і місцевого населення, так що через деякий час вже незалежно від переміщення мігрантів саксонсько-маґдебурзьке право набуло значного поширення. Це відбувалося зокрема і завдяки освоєнню польськими та українськими селянами неосвоєних та малоосвоєних земель півдня та сходу. Велика кількість міст, а також малих поселень, отримували від короля, або, відповідно, князів великої Польсько-Литовської держави привілеї маґдебурзького права. Відбувся процес рецепції або добровільного прийняття чужого саксонсько-маґдебурзького права, що неодмінно мало привести до його певної асиміляції. Отже й виникла польська гілка саксонсько-маґдебурзького права, причому тут немалу роль відіграв процес наукової та літературної обробки правових джерел польськими науковцями. У такому вигляді саксонсько-маґдебурзьке право виконувало роль діючого права Польського королівства аж до кінця XVIII ст. Також і для автономної України, а згодом українських земель у складі Російської імперії, саксонсько-маґдебурзьке право у його польському варіанті, належачи до традиційного права тих територій, які раніше входили до складу Польсько-Литовської держави, ще довго залишалося у вжитку. Однак у цьому випадку вже не варто говорити про процес рецепції, адже йшлося принципово про продовження дії первинних правових норм в умовах нової влади і її терпимості до традиційного права. Так як при новій владі зміни в суспільних та економічних відносинах загалом були незначними, то і потреби для оновлювати діючого права фактично не було. Ситуація різко змінилася, коли різноманіття діючих правових норм того часу було ліквідовано шляхом всеохоплюючої та централізованої урядової кодифікації. Однак вплив традиційного права, зокрема саксонсько-маґдебурзького, на минуле і сучасність все ж таки є незаперечним. В Києві ще досі на березі Дніпра височіє пам’ятник на честь Маґдебурзького права, котрий з трьох боків має такі написи:
“Пам’ятник на честь відновлення в Києві маґдебурзького права. Встановлений в 1802 р., архітектор А.І. Меленський”.
“Святому Володимиру, просвітителю Русі”.
“Захоплення громадою міста Києва від поновлення прав давньої столиці, здійснене великоруським імператором Олександром І, 15 серпня 1802 року”.
––––––––––––––––––––
Тищик Б.Й. Історія держави і права зарубіжних країн (Середні віки та ранній новий час). – Львів: Світ, 2006.
Capelle Т., Die Sachsen des frьhen Mittelalters. – Theiss, Stuttgart 1998.
Koetzschke R., Die Anfaenge des deutschen Rechts in der Siedlungsgeschichte des Ostens (ius teutonicum), Sitzungsberichte der Saechsische Akademie der Wissenschaften zu Leipzig, phil.-hist. Klasse 93. – Leipzig, 1941.
Lьck H. Ьber den Sachsenspiegel. Entstehung, Inhalt und Wirkung des Rechtsbuches, 2. Auflage, Janos Stekovics. – DцЯel (Saalkreis), 2005
Matuszewski J., Die Ignoranzklausel der Schultjeissprivilegien, in: ZRG GA 93. – 1976.
< Попередня Наступна >