246

---

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУДОВОЇ СИСТЕМИ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛІВСТВА ТА ЇЇ ПОШИРЕННЯ У РУСЬКОМУ ВОЄВОДСТВІ (1434–1569 РР.)

І. Бойко

У статті відображено поширення судової системи Польського королівства у Галичині. Основну увагу зверено на організаційні особливості королівських, гродських та земських, підкоморських та інших судів. Визначено правові основи їхньої діяльності у Галичині.

Ключові слова: судова система, суд, право, Польське королівство, Галичина.

Вивчення процесів формування та функціонування судової системи на українських землях є важливим на тій підставі, що досвід, отриманий під час аналізу законодавства про суди в періоди української державності і бездержавного існування, дає змогу використати прогресивні ідеї та положення для проведення судово-правової реформи в сучасній Україні. Це дасть змогу створити оптимальну модель судоустрою, зробити судочинство справедливим.

Як відомо, у 1349 р. Галичина була приєднана до складу Польського королівства, спочатку як особиста вотчина “посідання” польського короля Казимира ІІІ. До 1434 р. вона мала назву “Руське королівство” і володіла територіальною адміністративно-праововю автономією. Проте, на підставі привілеїв польського короля 1430, 1434 рр. у Галичині було введено польську адміністрацію, новий адміністративно-правовий поділ на воєводства, запроваджено станові шляхетські суди – земські, гродські та підкоморські. У тому ж 1434 р. привілеєм польського короля було створено Руське воєводство.

У ранньосередньовічній Польщі судами першої інстанції були суди гродових комісів, які управляли гродовими округами, з котрих складались провінції Польського королівства. У ХІІ ст. гродові округи стали каштеляніями, а їх управителі – каштелянами. Каштеляни здійснювали поряд із

судовими військові, фінансові, господарські, поліційні функції. Каштеляни здійснювали судочинство з допомогою асесорів (місцевих феодалів) і гродового судді, який інколи заміняв каштеляна у судовому процесі.

Каштелянський суд вирішував справи шляхти, вільних і феодальних залежних людей. Предметна підсудність цього органу охоплювала цивільні та кримінальні справи. Допоміжні функції у каштелянському суді здійснював коморник, який викликав учасників процесу до суду і виконував його рішення.

Особливим різновидом каштелянських судів був торговий суд, який здійснював судочинство на торгу. Деколи на засіданнях цього суду каштеляна замінював торговий суддя.

Протягом XIV ст. каштелянські суди занепали у зв’язку з формуванням інших судів (судів старост, міських, районних тощо). Каштелянські суди було ліквідовано у 1454 р.

У 1435 р. в Польському королівстві відбулася судова реформа. Згідно з її положеннями до судової систему держави вводились земські, гродські та підкоморські суди. У Великому князівстві Литовському аналогічна реформа відбулася у 1564–1566 рр. На зміну старостинським і воєводським судам прийшли земські,гродські та підкормські суди [5, c. 103]. Це свідчило про те, що судова система Польського королівства значно випереджала в розвитку судову систему Великого князівства Литовського.

Суди у Польському королівстві створювались у судових повітах, які не відповідали земським повітам. Отже, у межах воєводства існувала тригалузева система судового та адміністративного устрою:

земські (адміністративні) повіти;

повіти земських судів;

повіти гродських судів.

Краківське воєводство містило сім адміністративних повітів, шість повітів судів земських і три повіти судів гродських. Лещицьке воєводство мало чотири адміністративні повіти, три повіти земських судів і один повіт гродського суду [17, s. 80–81].

Були також певні особливості такої організації судів у Галичині. Як було зазначено вище, Руське воєводство складалося з чотирьох земель: Львівської, Перемишльської, Галицької і Сяноцької. У ХVІ ст. до складу Руського воєводства увійшла п’ята земля – Холмська. Особливістю цих земель було те, що кожна з них мала своїх суддів, підсуддів, писарів. Землі Руського воєводства поділялись на повіти. Тільки Сяноцька мала один суд в місті Сянок. Інші ж мали, зазвичай, по два повіти. Львівська земля поділялась на Львівський і Жидачівський повіти. Перемишльська земля складалася з Перемишльського і Переворського повітів. До 1567 р. Галицька земля мала три повіти: Галицький, Теребовлянський і Коломийський. На сеймі 1567 р. Коломийський повіт було відокремлено від Галицької землі. Холмська земля розмежовувалась на Холмський і Красноставський повіти. Від часу поширення у Галичині польського права судові засідання у повітах Руського воєводства відбувались один раз на місяць. У 1523 р. кількість засідань було зменшено до шести на рік [17, s. 95–96].

У 1530 р. король Сиґізмунд І видав привілей про передання Самбірського повіту під юрисдикцію Перемишльських гродського і земського судів.

Земські суди сформувалися у воєводствах (землях) унаслідок реформування, придворних судів, існуючих раніше в провінціях. Кожне воєводство (земля) мало свій земський суд, який складався із судді, підсудка, їх заступників, писаря та коморників. Засідання суду відбувалося у заздалегідь визначений термін, який називався рочками. Члени земського суду систематично об’їжджали територію воєводства, збираючись у певних містах для розгляду справ. Як наслідок – виникли так звані судові повіти. Земський суд був колегіальним, виборним органом. Кандидатів на суддів і підсудків рекомендували королю земські сеймики, вони ж обирали асесорів (лат. assessor, букв. – засідатель) [6, c. 44].

Оскільки кандидатів на посади судді, підсудка та писаря земського суду обирали сеймики, тому вони представляли інтереси шляхти і були вихідцями з цього суспільного стану. Серед чотирьох обраних сеймиком кандидатів король призначав одного на посаду судді земського суду, повноваження якого тривали довічно. Перед кандидатами в судді земського суду не ставилося жодних вимог щодо освіти чи юридичної практики. Єдиним, що йому було потрібно – довіра шляхти, яка його обирала. Від 1422 р. суддею земського суду було заборонено призначати старосту [22, s. 535].

Земський суд розглядав справи в присутності п’яти-шести асесорів-шляхтичів, які прибували на сесії (“рочки”). Спочатку сесії земських судів відбувалися кожних два тижні, а відповідно до привілею польського короля з 1425 р. – кожних чотири тижні. Після прийняття у 1454 р. Нешавських статутів земські суди відповідно до їх норм проводили щорічно по чотири сесії [19, s. 39]. Сесії відбувалися почергово у різних землях. Тому в земський суд могли звертатися не лише жителі цієї території чи повіту, а й сусідніх [7, c. 30].

До підсудності земського суду належали всі цивільні справи осілої (місцевої) шляхти: майнові спори, справи про спадщину, грошові спори, за винятком справ, переданих гродським чи підкоморським судам, або тих, які виносились безпосередньо на вічевий (сеймиковий) суд. Канцелярія земського суду користувалась правом “вічності”. Це право полягало в тому, що вписаний канцелярією в актову книгу земського суду документ отримував юридичну силу.

У Руському воєводстві діяли Белзький, Львівський, Жидачівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Теребовлянський, Переворський, Коломийський, Краснотавський і Холмський земські суди.

У Галичині земські суди припинили діяльність 1783 р. у зв’язку з судовою реформою, яка відбулася в Австрійській імперії. Їх компетенція перейшла до створених 1784 р. у Галичині шляхетських судів.

Гродські суди. Кримінальні справи шляхти розглядали гродські або старостинські суди як державні суди першої інстанції. Гродський суд сформувався у Польському королівстві внаслідок еволюції судових повноважень старост у XIV ст. Іноді він так і іменував – старостинський суд.

Гродський суд зазвичай створювався у кожному повіті, хоча іноді діяли гродські суди, які обслуговували кілька повітів. Так, у Переворському, Перемишльському і Коломийському повітах Руського воєводства гродських судів не було створено. Гродський суд декілька років діяв у Стрию та Самборі [7, c. 31].

До підсудності гродського суду належало розгляд кримінальних справ міщан, осілої шляхти про підпал, грабіж на дорозі, напад на дім, зґвалтування та ін. У зв’язку з тим, що гродські суди засідали майже рік, а земські суди декілька разів на рік, гродські суди поступово перейняли також і частину підсудності щодо цивільних справ.

З другої половини XIV ст. у Галичині у складі Польського королівства було запроваджено обов’язкове ведення актових книг судів із записами приватних документів.

Порядок ведення актових книг при судах було введено у Галичині в 1434 р. після поширення польського права зі всіма притаманними йому формами і умовами укладення актів, яке, своєю чергою, ґрунтувалося на тих самих принципах, що й в інших країнах Середньовічної Європи, і які були зумовлені впливом римського права. Подібно як і в інших країнах тогочасної Європи, нотаріальні функції у Галичині в складі Польського королівства виконували канцелярії судів. Польський дослідник Я. Бандкий вважав, що практика ведення актових книг була започаткована ще за Казимира ІІІ [13, s. 331]. Отже, канцелярії вели актові книги. Вписаний писарем суду в актові книги документ – заповіт, договір, закладна набували юридичної сили і на випадок виникнення в майбутньому спору були основним неспростовним доказом [21, s. 214]. Спочатку повноваження писаря були обмежені лише записами під час судових рішень і вироків та згодом, з економічним розвитком суспільства, з поділом актів на спірні і безспірні, з необхідністю записів останніх для надання їм публічної вірогідності, виникла потреба у розширенні компетенції писарів та у постійному їх урядуванні [10, c. 109]. При гродських судах створено постійну діючу канцелярію, яка посвідчувала офіційні документи, приватні договори тощо. Проте, зареєстровані гродським судом документи необхідно було засвідчити ще і в земському суді. З XVI ст. гродські суди отримали також право “вічності”, ним користувалися земські суди. Відтоді документи набували юридичної сили після засвідчення їх у гродському суді. Найдавніші гродські і земські книги, що вели у Галичині в складі Польського королівства, зберігаються у Центральному історичному архіві України у м. Львові і датуються 1402, 1428, 1471 рр. (Холмські, Львівські, Жидачівські, Белзькі, Буські та інші актові книги).

У XVI ст. в Польському королівстві відбувалося розмежування повноважень гродського суду (inolicium) та гродського уряду (officium). Гродський суд розглядав, передусім, справи кримінальні, а гродський уряд поступово перебрав у свою підвідомчість справи, які розглядалися земськими судами [22, s. 556].

Гродські суди отримали назву від того, що проводили свої засідання в гродах (замках). Їх очолювали старости, від чого ці суди часто називали гродськими або старостинськими. Кожні шість тижнів гродський суд засідав під головуванням старости (роки старостинські) або підстарости для розгляду кримінальних справ, а кожні два тижні під головуванням заступника старости суду розглядав менш важливі кримінальні й цивільні справи. За відсутності старости його заступав польський земський урядник – воєвода. Старостам і суддям допомагали писарі, які вели гродські книги, де записувалися винесені у справах, вироки, угоди, заяви приватних осіб. Іноді їх правовий статус визначали привілеї польських королів. Зокрема, 31 березня 1554 р. польський король Сиґізмунд ІІ Август своїм декретом застерігав перемишльського старосту Спитка Йордана, щоб гродські книги після смерті посередника старости Петра Кміти були відкритими для людей та на підставі заяв громадян надавалися витяги з них [14, s. 27].

У Руському воєводстві діяли Белзький, Бузький, Галицький, Жидачівський, Львівський, Перемишльський, Сяноцький, Теребовлянський гродські суди. Вони припинили діяльність 1783 р. у зв’язку з судовою реформою, здійсненою австрійським урядом [3, c. 90–91].

У другій половині XIV ст. у Польському королівстві починає формуватися підкоморський суд. Його становлення і розвиток зумовили конфліктні питання, які виникали в процесі землекористування. Спочатку для вирішення земельних питань на місце межових спорів надсилали уповноважених двору, які виступали від імені володаря. З розвитком освоєння земель виникає необхідність в інституті постійного уповноваженого. У Польському королівстві в такій ролі починає виступати надворний підкоморій – придворний, до повноважень якого спочатку входила охорона королівської особи і нагляд за особистими помешканнями польського короля та його скарбницею (“коморою”) [4, c. 8]. Перші акти, де підкоморій від імені короля виступав у ролі межового (іноді в літературі вживається граничного) – судді, походили з малопольських територій і датуються 1362 і 1381 рр. [16, s. 337–338], хоч Віслицький статут 1347 р. у низці статей передбачав норму про оплату праці підкоморію за здійснення межування залежно від кількості розмежованих ґрунтів і витрачених на це днів [4, c. 8].

Керівництво підкоморським судом здійснював підкоморій або його заступник (коморник). Розглядав справи про земельні спори шляхти з обов’язковим виїздом на місце спору, де необхідно було встановити певні юридичні факти, наприклад, визначити межі володіння земельними наділами тощо. Акт розмежування здіснювали в присутності свідків та “людей добрих” [18, c. 15–16].

Специфічною ознакою підкоморського суду було те, що він не мав власного приміщення, засідаючи завжди безпосередньо на місці спору. Символи судочинства підкоморіїв (лопата для насипання межових пагорбів-копців, а також шнур для вимірювання землі) засвідчували на те, що первісно межовий суддя брав особисту участь у розмежуванні. Доказом цього припущення була і форма оплати за це, встановлена Віслицьким статутом 1347 р.: дві сокири і дві лопати та вище згадані грошові винагороди [4, c. 10].

Заступником підкоморія у здісненні межового судочинства був коморник, якого призначали особисто підкоморієм. Коморник не належав до земських урядників, але повинен бути осілим на певній території. Коморники за письмовим дорученням підкоморія могли б вести і самостійне судочинство, оформляючи навіть власні книги. Крім підкоморія і коморника, у межовому судочинстві бали участь мірники, підкоморський писар і копачі.

У Галичині в складі Польського королівства, підкоморські суди були організовані після 1434 р. Проте перший “підкоморій Руської землі” (Добеслав зі Спрови) згадується уже в 1425 р., що свідчить про поступове впровадження польськими властями своїх державних інститутів у Галичині.

У зв’язку з численними порушеннями публічного порядку ще в ХІІІ ст. у Польщі було сформовано суд юстиціарія (оправци). Їхній статус регулювали найважливіші акти польської держави: Віслицький статут (1347 р.), Краківський статут (1386 .), Пйотрковський статут (1388 р.), Єдленський привілей 1430 р. У привілеї 1357 р., виданому Казимиром ІІІ, міститься заборона юстиціаріями судити людей, які проживали в архієпископстві Гнезненському [11, s. 16–17]. За Пйотрковським статутом 1388 р., що король призначав одного юстиціарія на одну землю. Юстиціарій був королівським урядником, а не земським, який здійснював судочинства від імені короля. У XV ст. функції цих чиновниківбули суттєво звужені. В адміністративному сенсі вони стали залежними від старост. Так, у правових актах Лечицької землі в 1399 р. юстиціарія було названо урядником гродським старостівським [11, s. 19]. Це був королівський урядовець, який виявляв і затримував небезпечних злочинців (незалежно від станової приналежності), а відтак чинив над ними суд. Оправци діяли у Руському воєводстві, згодом – у судових повітах. Проти цього незабаром виступала шляхта, вимагаючи від короля скасувати таку посаду. Польський король Владислав ІІ Ягайло 1386 р. дав таку обіцянку, але не поспішав із виконанням. Лише в XV ст. юстиціарія було позбавлено права здійснювати суд – він став поліційним урядником при старості. Затримавши злочинця, провівши слідство, юстиціарій передавав його до суду старости. Наприкінці XV ст. інститут юстиціарія було скасовано [6, c. 45]. Однак ці посадові особи в окремих випадках діяли в штаті суду навіть у XVI ст. Зокрема, про оправця (юстиціарія) згадується у 1576 р. в актових книгах Галицького гродського суду.

З 1434 р. до 1569 р. вищою судовою та єдиною апеляційною інстанцією були королівські суди. 8 березня 1504 р. польський король Олександр відклав до найближчого засідання королівського суду спір львівських і краківських купців про право торгівлі з іноземними купцями у Львові. Королівські суди досягли найвищого розвитку з приходом у 1507 р. до влади короля Сиґізмунда І Старого. На їх засіданні король здійснював судочинство або самостійно, або за допомогою уповноважених ним можновладців. До королівських судів належали:

1. Надвірний власний королівський трибунал. На ньому король особисто розглядав справи. Вів вважався джерелом найвищої справедливості. Йому були підсудні всі справи, що стосувалися порушення шляхетських прав і привілеїв, а також справи, які король бажав узяти до свого провадження. Польський король судив там, де перебував. Якщо він перебував у своїй резиденції (в Кракові), то такий суд називався придворним (за участю асесорів). Якщо ж король приїжджав до якоїсь землі, то місцеві суди відразу ж призупиняли діяльність, усі судді з’їжджалися туди, де перебував польський король. Позиція короля у судовій справі відігравала важливу, а іноді вирішальну роль під час постановлення вироку по справі.

Власний королівський трибунал складався з чотирьох суб’єктів: король, асесори, земство і рефендарів. Безсумнівно, найважливіша роль відводилась польському королю. Йому належало вирішальне слово, він проголошував вирок, учасники судового процесу звертались до нього з клопотаннями. На підставі цього не варто робити висновок, що польський король головував на судовому засіданні, адже ця функція належала судді. Роль короля у цьому суді була визначальною, а три інші елементи його були допоміжними. Їх процесуальна діяльність була спрямована на те, щоб королю було легше винести вирок. Король мав безпосередній вплив на формування складу власного (надвірного) королівського трибуналу.

Участь асесорів у власному королівському суді передбачав статут Казимира Великого. Проте це не було новелою правової системи Польського королівства. Задовго до прийняття статуту Казимира Великого асесори брали участь в засіданнях надвірного (власного) королівського суду. Ця участь регламентувалася звичаєвим правом. Асесорів власного королівського суду призначав король. У своєму виборі глава держави не був обмежений законом, зокрема статутом 1538 р., який забороняв участь духовенства у світських судах, тому мав право делегувати як світських, так і духовних осіб. Більше того, участь священнослужителів у ролі асесорів в королівських судах було обов’язковою, адже у підсудність власного королівського трибуналу входили справи, які стосувались духовенства чи ґрунтувались на канонічному праві. Серед світських асесорів були коронні підканцлер і підскарбій, земські воєвода та каштелян тощо. В окремих справах як асесори брали участь земські судді [15, s. 6–17].

Цікаво, що статут 1505 р. вживав терміни “асесор” і “сенатор” як синоніми [15, s. 19]. Асесори не вирішували справи по суті, а давали рекомендації королю з юридичних питань, щоб він прийняв рішення, яке б відповідало вимогам закону. Ні статут Казимира Великого, ні жоден інший нормативний акт Польського королівства не передбачав точної кількості асесорів у складі власного королівського суду. Їхня кількість залежала від волі короля. Траплялись випадки, коли в засіданні власного королівського суду брав участь лише один асесор [15, s. 21].

У першій половині XVI ст. до практики польського судочинства увійшла апеляція (лат. appellatio – звернення). Ця форма оскарження судових рішень до суду вищої інституції, що має право переглянути справу, була встановлена у Польському королівстві у 1523 р. окремим привілеєм. З того часу до королівського суду почали надходити звернення з оскарженнями рішень нищестоящих судів. Унаслідок цього кількість справ у королівському суді значно зросла. У 1578 р. замість королівського суду було утворено іншу найвищу судову інстанцію – коронний трибунал, що поширював свою юрисдикцію, зокрема і на Руське воєводство. Коронний трибунал був вищою апеляційною інстанцією, який складався з 33 членів – 27 представників від шляхти і 6 – від духовенства. Продовжував розглядати справи і король, але вже не одноособово чи разом з асесорами, а спільно з верхньою палатою сейму – сенатом, внаслідок чого суд став називатися сеймовим.

2. Королівський сеймовий суд або суд державного сейму. Засідав у період роботи сейму. На ньому головував польський король. До підсудності сеймового суду належали злочини проти держави, посадові злочини, образа короля та ін.

Складним є питання про тривалість роботи цього суду. Відомо, що в 1538 р. він відбувався щосереди і щоп’ятниці, а в 1578 р. було встановлено, що його засідання починались через тиждень після виборів сенаторів тричі на тиждень (у середу, п’ятницю та суботу) [23, s. 27].

Сеймовий королівський суд вимагав обов’язкової участі короля, тому прибуття його на сейм було умовою відкриття судового провадження, а його вихід із сейму спричинював зупинення розгляду справи. Вироки, які постановляв королівський суд державного сейму, вважалися рішеннями короля, про що свідчать відповідні записи у них. Цей орган судочинства мав у Польському королівстві важливе політичне значення. На початку XVI ст. його авторитет в державі став настільки великим, що його вважали вищим органом у системі судочинства, у тому числі й над власним королівським судом. Асесори, які входили до складу королівського суду державного сейму, повинні були належати до сенату. В історичних джерелах не зазначено кількості асесорів у цьому суді, але написано, що їх число було вищим, ніж у власному та асесорському королівських судах. На відміну від власного (надвірного) суду, асесори не подавали рекомендацій королю, а діяли з ним ледь не на рівних умовах. У суді державного сейму було два рефендарі. Важливо наголосити, що статут 1538 р. дещо обмежив право короля призначати асесорів у цей суд. Статут поставив перед королем вимогу про обов’язкове призначення в асесори від одного до двох сенаторів мазовецьких [15, s. 66–72].

Обов’язковість участі польського короля в суді державного сейму не означала примусовість його присутності на всіх судових засіданнях. Зазвичай, принцип обов’язкової участі короля реалізувався шляхом його процесуальної співпраці з сенатом на загальних нарадах сейму. У 1563 р. король Сиґізмунд Август видав привілей, який брав на себе зобов’язання, що на найближчій сесії сейму він настільки довго пробуде, що всі судові справи вирішить [23, s. 27]. Вищості сеймового суду серед всіх королівських судів сприяло зростання в державі значення самого сейму. Суд державного сейму був також апеляційною інстанцією. Статут 1507 р. надавав йому право переглядати і в разі необхідності скасовувати рішення власного королівського суду в справах про купівлю майна короля. Сторона, яка була незгідна з рішенням королівського суду асесорів у будь-якій справі, мала право оскаржити це рішення до суду державного сейму. Сумнівні, прострочені та занадто складні цивільні справи, які розглядались власним чи асесорським королівськими судами щодо права власності, повинні були скеровувати на розгляд суду державного сейму [15, s. 74–79]. Така норма пояснювалась тим, що найкваліфікованіші юристи країни брали участь у цьому суді.

3. Королівський суд асесорів. Розглядав справи, що стосувалися населення міст, розташованих у королівських вотчинах. Судочинство здійснював коронний канцлер, який розглядав справи, що надходили в апеляційному порядку з магістратських судів міст, котрі володіли маґдебурзьким правом.

Ще одним суб’єктом власного (надвірного) королівського суду було земство. Це були представники шляхти та місцеві чиновники. Серед земства, яке брало участь у власному королівському суді, історичні джерела згадують суддю, писаря, їхніх заступників, коморників та ін. Середньовічне польське законодавство покладало на земство важливе завдання: провадження по справі у власному королівському трибуналі. Представники земства безпосередньо контактували з учасниками процесу, розглядали справу та вивчали її в усіх деталях. Декрети короля Сиґізмунда І конкретизували сферу процесуальної діяльності свідків, перегляд документів по справі. Статут 1454 р. покладав обов’язок зачитування документів, що надані сторонами як докази до писаря, тобто одного з представників земства у власному королівському трибуналі. Він зачитував їх вголос на судовому засіданні для короля й асесорів. Статус представників земства у суді був однаковим. Суддя і підсудок стали над писарем і коморниками, які не мали самостійності в судовому процесі, а лише виконували розпорядження судді та підсудка [15, s. 25–31].

Статут Вального сейму 1507 р. запровадив рефендарів до складу власного (надвірного) королівського трибуналу. Без них не могло відбутись жодне його засідання. На них покладали обов’язок полегшення виконання королем судової функції. Головним завданням рефендарів було вивчення змісту судового позову (скарги), яка надійшла до власного королівського суду. Після цього вони вирішували питання щодо доцільності прийняття або ж неприйняття цього позову (скарги) до розгляду власного королівського трибуналу. У разі прийняття судом позову (скарги) рефендарі викладали перед королем зміст спору, що значно пришвидшувало розгляд судової справи. Статут 1507 р. передбачав участь у власному королівському суді двох рефендарів: світського та духовного. Світський рефендар повинен бути знавцем у галузі юридичного права Польського королівства, а духовний рефендар повинен бути спеціалістом у галузі канонічного права [15, s. 40–47].

Королівський суд асесорів не був самостійним правовим інститутом. Його основним завданням було заміщення у разі потреби власного (надвірного) королівського суду. Жоден суб’єкт правовідносин не звертався до королівського суду асесорів із позовом. Компетенція цього органу здійснювалась у разі, коли було визначено необхідність перегляду ним рішень і вироків інших інстанцій, а також у разі спрямування справи до нього на розгляд самим королем. Це пояснювалось тим, що у власного королівського суду часто траплялись випадки перевантаження справами. Щоб вирішити ці питання та розвантажити цей найвищий трибунал держави, король направляв окремі справи на розгляд королівського суду асесорів. Статут Казимира Великого покладав на цей орган допоміжну функцію королівського судочинства. Це не означало, що королівський суд асесорів не впливав на судову систему Польського королівства. Більше того, історична практика свідчила про те, що він розглядав справ більше, ніж власний (надвірний) королівський суд. До складу королівського суду асесорів входили два елементи: асесори та земство. Про це зазначено в Статуті Казимира Великого. Висвітленням у процесі спірних питань займалося земство. Сфера його процесуальних повноважень була такою ж, як і у власному королівському суді, окрім того, що в королівському суді асесорів не було рефендарів, тому підготовкою судового засідання займалось земство [15, s. 52–56].

Рішення суду приймали асесори. Перед його прийняттям вони радилися між собою. У цій нараді брали участь також представники земства, роль яких на цій стадії полягала у роз’ясненні асесорами суті відповідних доказів і юридичних питань. Це допомагало асесорам ефективніше аргументувати свою позицію по справі і на нараді. Кількість асесорів у королівському асесорському суді була регламентованою. Статут Казимира Великого передбачав, що асесорів у цьому органі повинно бути від чотирьох до шести [15, s. 58–59].

У першій половині XVI ст. простежується повільний занепад інституту асесорства. Середньовічне польське суспільство перестало довіряти королівському суду асесорів. Сторони не виконували його рішення. Такі факти фіксують, починаючи з 1510 р. Це було зумовлено неналежністю і юридичною неграмотністю асесорів, які рідко прислухались до представників земства (фахівців у галузі права), керуючись у вирішенні справи не законом, а власною суб’єктивною думкою [15, s. 61].

4. Суд референдаріїв розглядав спори між збирачами податків із королівських вотчин і селянами, які на них проживали і працювали. Проте цей судовий орган був нечітко організований, з процедурою складною і повільною. Тому здійснював судочинство не на належному рівні. Це призвело до того, що селяни до нього зверталися рідко [1, c. 152]. Польський історик І.Т. Барановський вважав, що рефендарський суд виник не внаслідок видання законодавчого акта, а еволюційно, тобто на основі правового звичаю. Суд референдарів почав працювати з 1507 р., але цей рік не можна вважати датою його створення. На думку польського дослідника Ю. Рафача, цей суд виник невдовзі після формування інституту рефендарів, тобто приблизно в 1521 р. [20, s. 352–353]. Натомість Б. Гружевський називав іншу дату виникнення рефендарського суду – 1512 р. [15, s. 48], хоча додав, що між 1507 р. і 1538 р. цей орган перебував у процесі формування.

Ю. Рафач висловив погляд, що референдарському судові були підсудні скарги селян королівських сіл на їх адміністраторів. Ю. Матушевський не вважав таку підсудність можливою, оскільки референдарський суд належав до вищих (королівських) судів, тому він розглядав лише справи шляхти [20, s. 354].

Спочатку референдарій лише реферував рішення королівського суду, а згодом був наділений повноваженнями здійснення судочинства.

Відомим є факт, що першим референдарієм, який видав рішення польською мовою, був польський магнат С. Оссовський. Це відбулось 1569 р., а до того часу рішення референдарського суду приймали латинською мовою. Наступні референдарі, які прийшли на зміну Оссовському, – Фірлей, Тарновський і Тиліцький також приймали рішення польською мовою. Згодом це стало правовим звичаєм для всього рефендаріату [20, s. 358].

Суд великого маршалка розглядав справи про порушення правопорядку і спокою у столиці Польського королівства (Кракові).

Комісарський суд був судовим органом уповноважених королем осіб, спеціально призначених для розгляду конкретної справи [2, c. 90]. До компетенції комісарського суду належали найскладніші справи: спори між станами про привілеї і права; скарги на урядовців; тяжкі злочини проти держави і короля, державної влади і суду; фінансові злочини; справи, з яких осілому шляхтичеві загрожувала смертна кара, втрата честі або конфіскація майна; справи стосовно королівських маєтків, регалій і прибутків.

До вищих судів належав також вічевий суд – один на воєводство. Це був своєрідний правонаступник колишнього князівського суду на вічевих зборах. Вічевий суд збирався у кожному воєводстві щорічно тричі (з 1454 р. – один раз) – на так звані великі рочки. Розглядав найважливіші та найскладніші справи – цивільні, кримінальні, також справи проти урядовців. Головував на цьому суді у Руському воєводстві воєвода. Асесорами були вищі земські урядники. Брав участь і земський суддя, підсудок, писар. Вічевий суд припинив існування у другій половині XV ст. , коли після видання Нешавських привілеїв зросло значення середньої шляхти та земських сеймиків. Власне ці сеймики перебрали компетенцію вічевого суду. Під головуванням воєводи справи тут розглядали вищі земські (не королівські) урядники, суддя, підсудок у присутності та під контролем зібраної на сеймик шляхти [7, c. 31].

Farmula processus 1523 р. визначила, що рішення земського суду може бути оскаржене до вічевого або сеймового суду. Це залежало від того, який з них швидше почне роботу. У випадку відкликання рішення вічевого суду, справу повинен був розглянути сеймовий суд [23, s. 25].

З утворенням Вального сейму з’явились судові функції і в нього – як першої і як апеляційної інстанції (зокрема, на рішення сеймикових судів).

У період розвитку польської станово-представницької монархії відбулися певні зміни у системі судів і судочинстві духовних судів. Першою інстанцією для духовних судів були суди єпископа, другою – архієпископа, третьою – суд Папи Римського у Ватикані. Духовні суди розглядали справи світських осіб за злочини проти церкви та протиправні дії священиків [2, c. 90]. Водночас виникли і щораз важливішими ставали синодальні суди. Судочинство у них здійснювали єпископи під час візитацій до дієцезій. Синодальні суди розглядали справи духовенства, а також світських осіб про порушення засад християнської віри, шлюбно-сімейних справ, несплату церковної десятини. Сфера підсудності духовних судів щодо світських осіб значною мірою залежала від ставлення короля до костелу загалом. Зокрема, Казимир Великий намагався в цьому аспекті обмежити компетенцію судів, встановивши у статуті 1359 р., що світські особи підлягають компетенції духовних судів лише у справах віри і десятини [6, c. 46].

Отож, у початковий період перебування Галичини у складі Польського королівства діяли суди, які були організовані ще в період Київської Русі та діяли у Галицько-Волинській державі. Проте згодом у Галичині поширюються польські суди, які мали становий характер і остаточно не були відокремлені від адміністративних органів. Характерною рисою функціонування польської судової системи у Галичині була дискримінація галицьких українців, що знайшли свій виявлялося в обмеженні використання української мови в судах, усуненні суддів-українців із суддівських посад тощо.

––––––––––––––––––––

Грушевський М. Історія України–Руси: В 11 т., 12 кн. / НАН України. Інститут української археології та ін. – К.: Наук. думка, 1993. – Т. 4. – 1994. – Т. 5.

Захарченко П. Історія держави і права України. – К.: Атіка, 2004.

Исаевич Я.Д. Гродские и земские акты – важнейший источник по истории аграрых отношений в Речи Посполитой в XIV–XVIII вв. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. – Рига, 1961.

Книга Київського підкоморського суду (1584–1644) / АН України. Ін-т мовознавства ім..О.О. Потебні та ін.: Відп. ред. В.В. Німчук. – К.: Наук. думка, 1991.

Терлюк І. Історія держави і права України (Доновітній час). – К.: Атіка, 2006.

Тищик Б. Історія держави і права Середньовічної Польщі (Х ст.–1795 р.). – Львів, 2003.

Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином Украинском Советском Социалистическом государстве. Справочник.– Львов, 1955.

ЦДІА України у м. Львові, ф.5 (Галицький гродський суд), оп. 1, спр. 93, арк. 287.

ЦДІА України у м. Львові, ф.856, оп. 1, спр. 1, арк. 112.

Ясінська Л. Розвиток нотаріальної діяльності в Україні XIV–XVII ст. // Вісник Львів. ун-ту. Серія юридична. – 2006. – Вип. 43.

Abraham W. Ojustycyjaryjuszach w Polsce w XIV i XV wieku. – Krakуw, 1885.

Archiwum aktуw dawnich miasta Krakowa.- Szer. 408, marg. Lewy 49, prawy 29, wys. 140, zakl. 54 mm.

Bandtkie J.W. O notaryacie downieyszym i nowszym w Polszcze // Pamietnik Warszawski, 1815. - T.III.

Dombrowski P. Uwagi o urz?dzenin ksi g sa.dowych w dawnej Polsce.- Lwуw, 1918.

Gru?ewski B. S?downictwo krуlewskie w pierwszej polowie rzadуw Zygmunda Starego. -Lwуw, 1906.

Kutrzeba S. Sa.dy grodzkie i ziemskie w wiekach ?rednich. - Krakуw, 1901.

Kutrzeba S. Studja do historii s?downictwa w Polsce. Seryja I. - Lwуw, 1901.

?aguna S. O prawie grocnicznem polskiem. - Warszawa, 1875.

Maciewski T. Historia ustroju i prawa s^dowego Polski. - Warszawa, 2008.

Matuszewski J. W sprawie genezy s?du refendarskiego // Czasopismo prawno-historyczne. -T.VI. - Zeszyt 2. - Warszawa, 1954.

Niemirowski A. Wyklad notariatu dziejowy i porownawzy. Czesc szczеolna. - Warsawa: Druk. K. Kуwalewskiego, 1876. - S.214. Pasza S. Historia prawa w Polcse na tle porуwnawczym. - Cz?sc 1. - Krakуw, 2002.

Plaza S. Historia prawa w Polsce na tle porуwnawczym. - Czec? 1. - Krakуw, 2002.

Rafaсz J. Dawny prоces polskie. - Warszawa, 1925.

 

 

< Попередня   Наступна >