ФОРМУВАННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНСТИТУТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ У ГАЛИЧИНІ В СКЛАДІ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛІВСТВА (1349–1569 рр.)

І. Бойко

У статті проаналізовано умови формування та функціонування інституту права власності у Галичині в складі Польського королівства (1349–1569 рр.). Значну увагу приділено характеристиці підстав набуття і припинення права власності у Галичині, визначенню змісту права власності, його застосування у Галичині тощо.

Ключові слова: право власності, зміст права власності, Польське королівство, руське право, польське право.

Як відомо, у всі часи інститут права власності посідав центральне місце в цивільному праві. Адже його основні положення зумовлюють зміст всіх інших розділів цивілістики – договірного, спадкового, сімейного тощо. Саме цим пояснюють великий інтерес до права власності з боку як науковців, так і практичних працівників, політичних і громадських діячів, представників багатьох галузей науки (економістів, філософів, соціологів, правників, політологів та ін.).

Значний інтерес до права власності виявляли в період середньовіччя, коли відбувалися зміни у розвитку виробничих відносин, продуктивних сил тощо.

На особливу увагу заслуговує вивчення регулювання права власності у Галичині в складі Польського королівства (1349–1569 рр.). Адже Галичина, як споконвічна українська територія, була приєднана до складу Польського королівства у 1340 р. і понад 400 років, до 1772 р. перебувала в складі чужої держави (Речі Посполитої). За цей час у Галичині відбулися значні зміни у правовому регулюванні права власності. З позиції сучасного правотворення варто проаналізувати історичний досвід, який відображає позитивні і негативні аспекти застосування польського права, його негативний вплив на самобутність і правови

З 1349 р. до поширення польського права у Галичині (1434 р.) функціонував інститут права власності, який сформувався у Галицько-Волинські державі.

Більшість правознавців та істориків підтримують думку про те, що у джерелах права Галицько-Волинської держави не було загального терміна щодо визначення права власності, оскільки зміст права залежав від того, хто був суб’єктом (носієм прав і обов’язків) права власності.

Згідно з нормами Руської Правди, яка діяла в Галичині до 1434 р., суб’єктами права власності були князі, бояри, дружинники, духовенство, ремісники, купці, смерди. За Руською Правдою суб’єктом права власності був також закуп, оскільки він мав право відлучатися від двору свого господаря для того, щоб він міг заробити кошти для повернення боргу. Закуп мав право розпоряджатися ним на свій розсуд. Суб’єктами права власності не могли бути невільні селяни. Згідно з українським звичаєвим правом власник мав право розпоряджатися майном, укладати договори, одержувати прибуток з майна, потребувати захисту належного йому майна у випадку посягань з боку інших осіб на це майно [3, c. 240–241].

Об’єктами права власності були зброя, земля, знаряддя праці, коні, одяг, робоча худоба, торгові товари та ін. З утвердженням правового регулювання майнових відносин земля була основним об’єктом права власності в Галицько-Волинській державі, а потім і в Галичині під владою Польського королівства.

Феодальна земельна власність у Галичині 1349–1434 рр. розвивалася на основі колишніх грамот галицько-волинських князів і королів, а також нових привілеїв польських королів. Також феодальна власність визначалася внаслідок примусового вилучення боярами земель у громади [10, c. 114].

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Вотчина була однією із форм феодальної власності в Галичині XIV–XVI ст. Власник вотчини мав право передати її у спадщину, продати, обміняти, поділити тощо. Термін “вотчина” походить від слова “очина”, тобто батьківська власність. Вотчини виникли в процесі формування феодальної власності на землю. У Галичині в складі Польського королівства існували також церковні вотчини, якими володіли монастирі та представники церковної ієрархії. Володіння знатних галицьких бояр зазвичай складалося із кількох вотчин, які були у різних місцевостях Галичини, тому не утворювали господарських механізмів. Натомість у великих вотчинах формувався власний адміністративно-господарський апарат, який займався організацією їх господарської діяльності.

У Галичині в період з 1349–1434 рр. основними підставами набуття права феодальної земельної власності були купівля, дарування, спадкування, міна, освоєння вільних земель, надання королем земель за службу, захоплення земель громад [3, c. 241–242].

У 1434 р. внаслідок впровадження польського права у Галичині, інститут права власності зазнав суттєвих змін, оскільки він почав функціонувати відповідно до законодавства Польського королівства.

Поняття права власності (польське – wіasno?ж) існувало в ранньому Середньовічному періоді, хоч юридичний термін було сформульовано у ХVІ ст. До того йшлося не про “власність” (від “володіти”), а про дідизну, успадкування майна “від дідів” [1, c. 134].

У давньому польському праві власність поділяли на публічну та індивідуальну. До публічної власності належали поля, пущі, а також звірі та дерева в них. Вони не належали нікому, але водночас належали всім. Таку форму власності називали польськомовним терміном “puscizna”. Той, хто присвоїв собі таке майно, ставав його власником. Хаотичність у розподілі індивідуальних володінь, битви, бійки та ворожнечі між власниками викликали необхідність врегулювання державою цього питання. Так виникло фундаментальне правило: нерухомість у власність отримували ті особи, які перебували на службі короля [12, s. 29–30].

Суб’єктами права власності в Польському королівстві були король, магнати, шляхта, духовенство, ремісники, купці, вільні селяни. Суб’єктами права власності не могли бути невільні селяни.

Польські джерела права регламентували правовий статус власника, який мав право володіння майном, користування, а також допустиме право у межах розпорядження ним. Для права власності Польського королівства було характерно, що право користування і розпорядження майном обмежувалося правами третіх осіб. 18 липня 1444 р. польський король Владислав ІІІ, бажаючи проявити свою особливу опіку над містом Львовом, що знаходиться поблизу ворогів і язичників, зобов’язав всіх духовних і світських осіб шляхетського походження продавати свої будинки й нерухоме майно, одержані в спадщину у Львові, особам, підлеглим міському праву з тією метою, щоб ці маєтки не вийшли з-під його підпорядкування [6]. Цей документ підтвердив король Сигізмунд ІІ у Любліні 1554 р. [8].

Аналіз низки джерел польського права дає право вважати, що об’єктами права власності були земля, коні, робоча худоба, одяг, знаряддя праці, торгові товари та ін. З виданням польськими королями привілеїв щодо регулювання майнових відносин земля була найголовнішим серед об’єктів права власності.

Основними формами земельної власності у Польському королівстві загалом і у Руському воєводстві зокрема були: королівський домен; шляхетська вотчина; монастирська вотчина; особиста вотчина церковних ієрархів; земля громади; індивідуально-сімейна земельна ділянка; незаселені вільні (державні) землі (“puscizna”), верховним власником яких був польський король як глава держави.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді королівських доменів, шляхетських і монастирських вотчин і була створена переважно на королівські пожертви. Вотчина належала до найпоширеніших форм земельної власності у Польському королівстві. Її власник мав право передати свою землю у спадщину, продати, обміняти тощо.

Феодальна власність на землю формувалася як власність, розділена між кількома суб’єктами. Сутність роздільної власності полягала у тому, що король володів верховною власністю на землю, залишаючи селянинові лише право на неї, що визначалися терміном “підвладної власності”. Не все селянство, однак, користувалися таким видом власності, суть якої полягала у праві передання майна спадкоємцям за низхідною лінією і розпорядження нею на існуючих умовах. Селяни мали право лише тимчасово користуватися землею.

Право верховної власності на землю пов’язане з правом вимагати від селян оброк та інші феодальні повинності, встановлені в локаційному документі або як звичай. Сфера утилітарної власності та норм, що визначали її становище встановилася на основі Вартського статуту 1423 р., за яким селянина, що втік, пан повинен був чотири рази покликати повернутися і лише після того посадити на цю землю іншого селянина. Статути Казимира Великого встановили: селяни не відповідають за борги свого пана [1, c. 137].

Польські королі у веденні своєї політики акцентували увагу на закріпленні та захисті власності польської шляхти, при цьому нерідко обмежуючи, а інколи й позбавляючи права власності українських землевласників, нащадки яких набули цього статусу переважно у Галицько-Волинській державі. Король Казимир ІІІ у 1352 р. затвердив право власності Юрія Руперта і Магдалини, синів і дочки покійного львівського війта Матвія, на млин “Сільський кут” зі ставом поблизу Львова, а також на с.Малі Винники з млином, ставом, корчмою та фільварком. “Підпреск” – майно, подароване князем Львом їх дідові, львівському війтові Бертольду [7].

У 1374 р. руський староста, власник Віснича і Буська Івасько Кміта віддав у володіння Пшимиславові два села у Буському повіті та зобов’язав його брати участь у військовому поході [9].

Статус представників руської шляхти, вигнаних зі своїх маєтків, засвідчував: відчуження маєтків, що перебували у руської шляхти як вотчини або застави до початку правління Владислава ІІІ, мало негативний вплив на цю групу населення.

Дії, спрямовані на відчуження шляхетської власності у Галичині, стали можливими на підставі принципових змін у політиці королівських надань за перших Ягеллонів. Упродовж XV ст. зростаюча потреба польських королів у грошах призвела до поширення практики застав державних володінь. Система застав, яка повсюдно поширювалася у той час, давала королівській владі змогу накопичувати кошти, потрібні для покриття видатків королівського двору [16, s. 42–61]. Крім того, вкладання коштів у королівські позики й отримання натомість королівських земель сприяли зростанню мобільності та збільшенню політичної вагомості магнатів, викликало суттєві зміни у розподілі власності та влади у Польському королівстві [13, s. 20–31].

Правління Владислава ІІІ особливо відзначалися масштабами заставлень королівських володінь. Застави стали основним джерелом капіталів, які польський король вимагав для ведення постійних війн з Угорщиною та іншими країнами і на винагороди службовій шляхті. Досить сказати, що застави становили приблизно 60 % виданих Владиславом ІІІ привілеїв – цифра особливо значна порівняно з кількістю заставних документів, що збереглися від правління його попередника Владислава ІІ Ягайла (лише 25 % від загальної кількості королівських привілеїв) [14, c. 45]. Зазначимо, що географічно заставлені маєтки зосереджувалися на території Руського воєводства.

Наведені факти підтверджуються протоколами судових справ навколо спірних володінь між дідичами власниками і новими одержувачами заставлених королівщин, які збереглися у судових книгах Руського воєводства з початку правління Владислава ІІІ. Дослідники неодноразово зверталися до цих документів [2, c. 23]. У процесі вивчення цих справ постала низка проблем стосовно правового статусу руської шляхти, зокрема її соціального статусу, форм колективної діяльності та солідарності.

Право Польського королівства передбачало два способи набуття права власності: первинний і вторинний. Перший – це привласнення нічиїх або безгосподарних цінностей, у тому числі займання неосвоєних земель. Землю привласнювали частіше у процесі її сільськогосподарської обробки. Правовою формою привласнення, а згодом і підтвердження права власності була так звана заповідь. Вона полягала в оголошенні державного акту, згідно з яким ніхто, крім того, хто оголосив про своє відношення до цієї землі, не мав на неї прав, і ця земля з моменту оголошення ставала його власністю.

Первинний спосіб набуття права власності в польському праві розглядався як споконвічне володіння. Воно було визнанням права власності на основі давнього і безперервного проживання на цих землях і доводилося давністю перебування, а суд у кожному конкретному випадку вирішував, чи достатній названий термін для обґрунтування визнання права власності. Згідно зі Статутом Казимира, така давність встановлювалася 30-літнім терміном.

Особа ставала власником тієї тварини, яку вполювала. Вартський статут 1423 р. містив заборону привласнення тварини (оленя, лося, вепра тощо), які вполювала інша особа, але не встигла знайти чи забрати її. Якщо ж таке траплялось, то той, хто привласнив незаконно собі цю тварину, повинен заплатити її законному власнику три гривні [15, s. 75].

Ще одним способом набуття права власності вважали воєнну здобич (трофеї), що охоплювала майно, цінності, захоплені у ворога.

Набуття права власності похідним, вторинним способом полягало у переході права власності від однієї особи до іншої. Відомі такі похідні, вторинні способи набуття власності на майно: через отримання спадщини; через надання землі як безпосередньо, так і на ленному праві; набуття майна унаслідок укладення цивільно-правової угоди тощо.

Передача власності здійснювалася за певними, визначеними правилами в присутності представника державної влади. Підтверджуючи відчуження, воєвода видавав відповідний документ, скріплений печаткою.

Від інших способів набуття власності потрібно відрізняти набувальну давність. Вона уперше з’явилася в законодавстві Польського королівства у “Повному зводі статутів Казимира Великого” 1423 р. Строком добросовісного володіння, по завершенні якого за володільцем майна визнавали право власника, було три роки і три місяці [15, s. 22]. Впродовж цього часу будь-яка зацікавлена особа могла подати позов зі справи про маєток, що був у чужому володінні. При цьому, коли позивачем з відновлення права власності виступала жінка, то строк законної давності відповідно продовжувався: для заміжньої жінки до десяти років, а для вдови – до шести. Надання заміжнім жінкам довшого терміну позовної давності закон мотивував тим, що чоловіки, у зв’язку із привілейованим становищем, могли обмежувати дії своїх дружин; стосовно вдів, то збільшення в їхніх інтересах терміну законної давності статут пояснював “слабкістю жіночої статі” [15, s. 23].

За правом давності, набуття володіння, як й інші важливі права, пов’язані з ним, здобували титул права власності. Давність призводила до втрати права, не використаного впродовж визначеного періоду. Втраті права, з одного боку, відповідало утвердження, з іншого – істотне значення давність набуття мала як підстава для усунення претензій з боку третіх осіб на основі права близькості та ін. Перебіг терміну давності розпочинався з моменту фактичного вступу у володіння маєтком, однак у двох випадках він міг призупинятись – на час війни, участь у яких брав володілець, і на період перебування володільця у полоні, якщо він туди потрапляв під час військових дій [4, c. 757].

Давність у Вислицькому статуті 1347 р. займала декілька статей, які здебільшого мали казуїстичний характер. До вимог про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння визначали строк позовної давності три роки і три місяці. Якщо таку вимогу виконувала заміжня жінка, то строк становив десять років, а якщо вдова – шість років. Отож, держава намагалася захистити права вдів. Щодо заміжніх жінок, то законодавець враховував ту особливість, що в них було багато сімейних обов’язків. Щодо заставного майна строк позовної давності становив п’ятнадцять років. Щодо договору позики строк становив чотири роки. Термін позовної давності переривався, якщо позивач потрапляв у полон до татар [11, s. 128–131].

Отже, встановивши найчастіше використовуваний термін у три роки чи три роки і три місяці, Статути Казимира Великого відображали прагнення шляхти і міст ліквідувати стародавні та тривалі суперечки, діючи в інтересах забезпечення надійності цивільно-правових договорів, зміцнили та розширили інститут давності набуття [5, c. 143].

Певні особливості правового регулювання з деяких питань щодо давності мали малолітні. Якщо вони виступали позивачами зі спорів про маєтки, то перебіг терміну позовної давності призупинявся до досягнення ними повноліття, після чого судова справа поновлювалася і розглядалася по суті. Водночас, якщо неповнолітній самостійно був добросовісним володільцем і виступав у суді відповідачем, то він мав право за законом захищатися і посилатися на той термін давності, який сплив у нього або в його батьків ще перед першим викликом у суд.

Отже, коли зацікавлена особа, котра вважала себе власником маєтку, що перебувала в чужому володінні, впродовж визначеного у законі терміну давності не подасть позову про повернення йому цього майна, то добросовісний володілець останнього отримував на нього повне право власності.

В XIV–XV ст. розвинулася купівля ренти. Власник капіталу давав власнику нерухомості певну грошову суму в обмін на те, що останній зобов’язувався постійно, впродовж певного часу, до визначених уплат, найчастіше грошових, поки не спливе договірний термін, пожиттєво і навіть вічно, що переходило на його спадкоємців. Власник нерухомості мав право звільнитися від сплати ренти через викуп, що полягав у поверненні капіталу. Власник капіталу не міг у цьому відмовити. Отже, власність у Польському королівстві, до якого входила і Галичина, і передусім власність на землю, становили економічну основу політичної могутності держави, а тому повною мірою охоронялася законом від будь-яких незаконних посягань.

––––––––––––––––––––

Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. – Москва, 1980.

Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1994. – Т. 5.

Кульчицький В., Тищик Б., Бойко І. Галицько-Волинська держава (1199–1349): Монографія.– Львів, 2006.

Повный звод статутов Казимира Великого // Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы / Под ред. В.М. Корецкого. – М.: Юрид. лит., 1961.

Рубаник В.Є. Інститут права власності в Україні: проблеми зародження, становлення й розвитку в період до 1917 р. – Харків, 2002.

Центральний державний архів України у м. Львові (далі – ЦДІА України у м. Львові), ф. 131, спр. 135, інв. ваг. 184 (152).

ЦДІА України у м. Львові, ф. 131, спр. 2.

ЦДІА України у м. Львові, ф. 131, спр. 487, інв. ваг. 548 (478).

ЦДІА України у м. Львові, ф. 134, оп. 1, спр. 539.

Юшков С.В. История государства и права СРСР. – М., 1961. – Т. 1.

Hube R. Prawo polskie w XIV wieku. – Warszawa, 1881.

Lelewel J. Pocz?tkowe prawodawstwo polskie cywilne i kryminalne do czasуw jagellonskich. – Warszawa, 1828.

Sucheni-Grabowska A. Odbudowa domeny krуlewskie w Polsce 1504–1548. – Wroc?aw, 1967.

Sucheni-Kurasiowa A. Dokumenty krуlewskie i ich funkcja w panstwie Andegawenуw i pierwszych Jagiellonуw. – Warszawa, 1977.

Wojcicki K.W. Statuta polskie krуla Kazimierza w Wislicy zlo?one. – Warszawa, 1847.

Zamora H. State and Nobility in Early Morden Germany. The Knightly Feud in Francomia 1440–1567. – Cambridge, 1997.