Н. Я Корж

ДО ПИТАННЯ ІСТОРИКО-ПРАВОВОГО АНАЛІЗУ СТАТУСУ ІСТОРИЧНИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ УКРАЇНИ ХІХ-ХХ СТ.: АСПЕКТИ МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ

Історико-правовий аналіз статусу історичних політичних партій доцільно розпочинати з визначення поняття «історичні політичні пар­тії», яке викликає доволі гостру наукову дискусію. Але дефініція цього поняття дозволяє не тільки відділити політичні партії ХІХ– ХХ ст . від сучасних, а й від чисельних політичних і громадських організацій українців тих часів. Втім застосування сучасного понятійного апарату правознав­ства (теорії та історії держави і права) вимагає наукової обережності, тому своєрідними верифікаторами були філософія права (зокрема, її іс­торія), порівняльно-історичне правознавство, історія політичної та пра­вової думки, політологія, політична історія.

Ключові слова: партія, національні інтереси, ідейно-політичні засади, радикали.

Постановка проблеми. Концептуальною засадою формування поняття «історична політична партія» стало розуміння політичної партії як найбільш активної та організованої частини населення, якогось класу, класів соціальної верстви, яка виражає їхні інтереси. Стосовно українських історичних партій – це, насамперед, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу. Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії – здобути політичну владу в державі та реалізувати свої програмні цілі – економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні. Ці програмні цілі політичні партії втілюють у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли набувають владних повноважень) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов [1, с. 38].

Стан дослідження. Історія становлення і розвитку українських політичних партій завжди привертала увагу істориків і була предметом багатьох наукових досліджень. Вивчення історії українських політичних партій неминуче наштовхувало дослідників на проблеми українського парламентаризму. Ставлення партій до парламентаризму, програмні положення про парламентаризм, парламентська діяльність партій проаналізовані у публікаціях М. Андрусяка, С. Барана, Ю. Бачинського, О. Бобіної, О. Зайцева, С. Макарчука, О. Мельника, О. На-зарука, О. Сухого, О. Черкавського та багатьох інших.

Подальше вивчення історії українських політичних партій ставало неможливим без розуміння їх правової природи та організаційно-правових форм, а отже, потребує розвитку методологія таких досліджень, їх понятійний та термінологічний апарат.

Виклад основних положень. Українські історичні партії, які виникли наприкінці ХІХ ст., виконували важливі соціально та національно значущі функції, а саме: виявлення, формування та обґрунтування інтересів соціальних груп; політична активізація та організаційне об’єднання великих суспільних груп; формування ідеології та політичних доктрин; участь у боротьбі за владу в державі, у місцевих громадах; формування національної політичної свідомості, захист прав українського народу, зокрема права на самовизначення (створення власної держави); участь у здійсненні державної влади (особливо у період відродження Української держави початку ХХ ст.); формування політичної та громадської думки; політичне виховання українського суспільства; рекрутування нових членів партії, партійне будівництво; підготовка кадрів для державних органів, інших організацій.

Вже перша політична організація українців партійного типу -Народна рада (утворена у 1885 р.) поставила собі за мету - сприяти розвитку «руської народності як самостійної народності слов’янської, окремішньої від польської і російської, через проведенє в діло признаної її конституцією рівності, оборону прав руського народу і поширенє його інтересів та змагань у всіх політичних, культурних, суспільних і економічних відносинах» [2, c. 44]. Відтак, Народна рада позиціонує себе як національна політична організація.

На західноукраїнських землях наприкінці ХІХ ст. виникли три національні партії - Русько-Українська радикальна, Українська соціально-демократична та Українська національно-демократична, які стали основними у національно-політичному русі українців. Водночас у 1911 р. було створено Християнсько-суспільна партія, котра була поміркованою консервативною організацією на чолі з О. Барвінським, мала представництво в австрійському парламенті і галицькому сеймі. Але вона не висувала конкретних завдань «національного творення», тому видається сумнівним відносити її до українських історичних партій [2, c. 45].

Важливим для розуміння історичних політичних партій є аналіз структури та членства у політичних організаціях. За його результатами можна стверджувати, що історичними партіями були масові політичні організації з фіксованим членством. Першою політичною партією у Галичині європейського зразка стала Русько-Українська радикальна партія (1890 р.) з власною програмою, масовою організацією і реєстрованим членством.

Можна визначити ознаки українських історичних партій загальні. По-перше, це були доволі масові політичні об’єднання, які забезпечували легітимність претензій українців на владу; по-друге, являли собою національні об’єднання, що репрезентували національну політичну свідомість українців; по-третє, вони формували ідеологію та політичні доктрини українців, політичну та громадську думку суспільства; по-четверте, були своєрідною школою політичного вихо­вання українців. Відтак, українською історичною партією можна вважати політичне об’єднання прихильників українського політичного та громадського руху, що мало на меті формування політичної волі українства, захист політичних і соціальних прав, участь в управлінні державою, створення національної програми державного, економічного, соціального розвитку.

Історичні політичні партії в Україні можна класифікувати за різними критеріями. Але згідно з метою нашої наукової розвідки найоптимальнішими будуть такі критерії: ставлення до самостійності (незалежності) України, до розбудови національної держави; соціально-економічні пріоритети; ідейно-політичні засади. Наприклад, уже згадувана РУРП називала себе не просто радикальною партією, а «русько-українською». Відтак партія виступала не лише за «кращу долю» русинів, які проживали в Австро-Угорщини, а й усього українського народу, у тому числі і тієї його частини, що населяла територію підросійської України. У програмі партії зазначалося: «На Україні, т.є. в полудневій частині російської держави живе близько 20 мільйонів такого самого народу як наш руський, що говорить тою самою бесідою, має однакові звичаї, однакові обстанови життя і одну минувшість. Наша партія хоче, отже, щоби також і наш нарід на Україні тою самою дорогою, що у нас, добився до ліпшої долі. Там на Україні, де нема свободи, навіть такої, як у нас, між мужиками нема ще вправди ніякого життя політичного, але зате між інтелігенцією українською чимраз більше радикалів і є надія, що колись і вони зоорганізують свій нарід на наш взір і що у них також стануть мужики до класової боротьби політичної» [3, c. 27–28].

Заявляючи, що Русько-Українська радикальна партія є виразником інтересів селянства, представники керівництва партії водночас наголошували на тому, що працюють і «для відродження русинів у всіх «частях руської землі». Оскільки партія пов’язувала початок своєї діяльності з українським національним рухом на Наддніпрянщині та діяльністю Михайла Драгоманова, то розцінювала появу РУРП, як наслідок зв’язку прогресивних українців Галичини з підросійською Україною. І хоча молоді русини (українці) у Галичині, працюючи у РУРП, вважали себе соціалістами і схилялися до думки, що весь історичний розвиток людства веде до все більшої спільності між людьми, однак у вченні М. Драгоманова вони перш за все помічали національні елементи у формі «громадівського самостійництва», як структуру в федерації народів [4, c. 6].

Аналіз правового статусу українських історичних політичних партій ґрунтується на визначенні поняття та класифікації цих партій. Од­нак системний аналіз пов’язаний з певними труднощами, незважаючи на показну простоту терміну «правовий статус», який найчастіше розуміється як сукупність прав і обов’язків. Насправді більшість українських партій, діяльність яких є предметом дослідження, не були легальними, особливо коли йдеться про Російську імперію і період напередодні та впродовж Другої світової війни. Наприклад, Товариство Українських поступовців (ТУП) постало 1908 р., як таємна понадпартійна політична і громадська організація українців Російської імперії з ініціативи членів колишньої Української демократично-радикальної партії для координації українського національного руху і його оборони перед посиленим наступом російського уряду і російського націоналізму в добу реакції після розгону Другої Державної Думи. У період державного відродження організація формально була перетворена на Українську партію соціалістів-федералістів. Видається, що аналізувати правовий ста­тус цієї політичної партії необхідно з її початків, позаяк уже в цей період вона мала ознаки української історичної партії [5].

Важливим є формування наукової хронології досліджуваного явища. На нашу думку, доцільно виділити три самостійні періоди, які характеризуються певними закономірностями та особливостями фор­мування правового статусу українських історичних політичних партій. Перший період пов’язаний з останніми десятиліттями ХІХ ст. (80-ті рр.) та початком ХХ ст. (до 1917 р.). У цей період правовий ста­тус легальних українських політичних партій формувався на основі австро-угорського та російського законодавства про політичні партії. Пізнавальний акцент для цього періоду - науковий інтерес до створен­ня політичних партій, використання для створення політичних партій, можливостей тогочасного законодавства, до правового регулювання фінансування політичних партій. Другий період - пов’язаний з дер­жавним відродженням України, коли йдеться вже про конституційне становище політичної системи, щоб врегулювати діяльність політичних партій з допомогою власного законодавства, активне партійне будівництво та політичне структурування суспільства. Ознаки цього періоду чітко визначені в історії держави та права. Відтак завершується він поразкою державотворчих змагань. Межі третього періоду залишаються в сучасній науці не визначеними, однак методологічні засади нашого дослідження вимагають обмежити цей період кінцем Другої світової війни. Дискусійною є можливість продовження дослідження до 80-х рр. ХХ ст., оскільки цей період характеризується тотальним пануванням в українському суспільстві однієї політичної організації, яку взагалі складно визначити як класичну партію.

Окремої розробки потребує методологія формування джерельної бази. Найбільшої уваги заслуговують архівні матеріали, які містять законодавство про політичні партії, програми та статути історичних політичних партій, матеріали про створення та діяльність політичних партій, їх фінансування, членство в партіях. Більш-менш системно ці архівні матеріали зібрано у Центральному державному архіві вищих органів влади [6]. Інші матеріали містяться у численних архівних установах, як центральних, так і обласних. Зокрема, державний архів Київської області зберігає матеріали про створення та діяльність у Києві політичних партій, щоправда, більшість з них – не українські (есери, кадети, монархісти, Російська соціал-демократична робітнича партія, РСДРП(б)) [7].

Цінним джерелом дослідження є партійні видання – газети, збірки документів, тлумачення програм тощо. Значна частина документів знищена та втрачена.

Висновок. Загалом формування джерельної бази дослідження правового статусу українських політичних партій є складним і новим для науки історії держави та права завданням. Зростання уваги до правового статусу українських політичних партій пов’язане з поширенням сучасних демократичних інститутів, збільшенням ваги сучасних політичних партій в українській політиці та суспільстві. Зараз саме час досліджувати проблеми, які стосуються наступності у партійному будівництві та мають пізнавально-прикладний характер.

–––––––––––

1. Заяць І.Я. Конституційне право України: підручник / І.Я. Заяць, В.І. Чушенко. – К.: Видав. дім «Ін Юре», 2007. – 485 с.

2. Сухий О. Галичина: між Сходом і Заходом: нариси історії 19 – по-чатку 20 ст. / О.Сухий. [2-ге вид., доп.]. – Львів, 1999. – 226 с.

3. Поясненє програми русько-української радикальної партії. Написав др. Северин Данилович // Громадський голос. – 1897.

4. Радикали і радикалізм. – Львів: на кл. ред. «Громадського голосу», 1896.

5. Історія суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ ст. – 1920 р.). – Львів: Вид-во Львів. нац. ун-ту імені Івана Франка, 1993. – 325 с.

6. Центральний державний архів вищих органів влади. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 293.

7. Державний архів Київської області. – Ф. 2 «Канцелярия киевского генерал-губернатора».