МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ «НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ» (20-ті рр. ХХ ст.) НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Досліджується механізм правового регулювання оплати праці праців­ників під час проведення урядом Радянського Союзу «нової економічної полі­тики», зокрема дія цього механізму на території сучасної України, аналізу­ються матеріали правозастосовної практики винагороди за працю.

Ключові слова: оплата праці, правове регулювання, заробітна плата, працівник, роботодавець.

Постановка проблеми. Актуальність дослідження механізму правового регулювання оплати праці та матеріалів правозастосовної практики зумовлена тим, що воно дозволяє простежити ґенезис вина­городи за працю, глибше пізнати етапи її становлення та збагнути вплив оплати праці на суспільство, що особливо важливо в умовах формування громадянського суспільства. Очевидно подібні дослі­дження сприятимуть повнішому використанню потенціалу оплати праці в процесі реформування вітчизняної правової системи. Адже, як стверджував Є.М. Трубецькой, при створенні та розвитку права слід враховувати два фактори: з одного боку, історичний досвід правового життя суспільства, а з іншого – ідеї розумного впливу на соціальні процеси. Саме їх використання – запорука пошуку найефективніших методів, способів, типів та режимів правового регулювання суспільних відносин. Дійсно, аналіз механізму правового регулювання оплати праці під час реалізації «нової економічної політики» – це процес три­валого пошуку найбільш справедливого механізму правового регулю­вання винагороди за працю й вибір найоптимальнішого вектора розви­тку суспільства.

Стан дослідження. Науково-теоретичною основою досліджен­ня стали праці В.І. Леніна [1, 2], Н.С. Маслової [11], С.Г. Струміліна [11] та інших учених. Віддаючи належне науковому доробку авторів численних публікацій, винагорода за працю для них не була об’єктом спеціального дослідження, зазначимо, що свою увагу вони здебільшо­го зосереджували на аналізі економічних та політичних процесів, котрі відбувалися в тодішньому суспільстві. До того ж переважна більшість цих праць ґрунтується на відповідній методологічній базі.

Нашою ж метою є аналіз виключно механізму правового регу­лювання оплати праці на території сучасної України впродовж реалі­зації «нової економічної політики», дослідження тих способів та засо­бів, за допомогою яких тодішнє суспільство і держава впливали на відносини винагороди за працю, виявлення тих чинників, які зумовлю­вали диференціацію правового регулювання оплати праці.

Виклад основних положень. Підсумки періоду «воєнного ко­мунізму» змусили В.І. Леніна 21 березня 1921 р. на Х з’їзді РКП (б) виступити за проведення нової економічної політики, оголосити про перехід до нових форм управління народним господарством країни та кардинально відійти від Марксової доктрини в питанні щодо приватної власності, ролі ринку, торгівлі й грошей за соціалізму, переконавшись в утопічності прямого розподілу. У своїй статті «До четвертої річниці Жовтневої революції», опублікованій у «Правді» 18 жовтня 1921 р., він так писав: «Ми розраховували, підняті хвилею ентузіазму, що роз­будили народний ентузіазм … ми розраховували здійснити безпосере­дньо на цьому ентузіазмі настільки ж великі … економічні завдання. Ми розраховували – або, можливо, точніше буде сказати, ми припус­кали без достатнього розрахунку – безпосереднім велінням пролетар­ської держави налагодити державне виробництво і державний розподіл продуктів по-комуністичному в дрібноселянській країні. Життя вияви­ло нашу помилку» [1, c. 151]. Або подібна думка, сформульована В.І. Леніним у 1923 р. в статті «Про кооперацію»: «Ми вимушені ви­знати докорінну зміну нашої точки зору на соціалізм» [2, c. 376]. Ре­зюмуючи «докорінну зміну всієї нашої точки зору на соціалізм», Ленін говорив: «Свобода торгівлі означає волю капіталізму, але разом з тим нову його форму. Це означає, що ми, до певної міри, заново створюємо капіталізм. Ми робимо це зовсім відкрито. Це – державний капіталізм. Але державний капіталізм у суспільстві, у якому влада належить капі­талові, й державний капіталізм у пролетарській державі – це два різних поняття» [1, c. 48]. Отже, не «ламати» потрібно капіталізм, а «оживля­ти» його. Це було нове і надто суперечливе гасло.

13 листопада 1922 р. В.І. Ленін виступив на IV («непівському») Всесвітньому конгресі Комінтерну лише з короткою промовою «П’ять років російської революції й перспективи світової революції», в якій закликав комуністів усього світу вчитися непу: «Я не знаю, як довго капіталістичні країни нададуть нам можливість спокійно вчитись. Але кожну мить, вільну від війни, ми маємо використати для навчання і до того ж спочатку» [2, c. 293].

Сутність цього нового підходу в межах «мирного перепочин­ку» Ленін викладає в статті «Про значення золота тепер і після по­вної перемоги соціалізму»: неп припускає принципово новий підхід, «зовсім інший тип реформування: не ламати старий суспільно-економічний уклад, торгівлю, дрібне господарство, дрібне підприєм­ництво, капіталізм, а оживляти їх, стимулювати, обережно й посту­пово опановуючи їх або одержуючи можливість піддавати їх держав­ному регулюванню лише в міру їхнього пожвавлення». «Нову такти­ку» Комінтерну та РКП (б) Ленін у цілому визначає як перехід від концепції «громадянської війни» до концепції «громадянського ми­ру» [1, c. 78].

Як справедливо писав про неп В.П. Наумов у своїй публікації «Ленінський заповіт», «це був перелом, крутий перелом. У всьому: політиці, економіці, ідеології, психології людей. Не відразу і не всі зуміли сприйняти цей перелом, зрозуміти його важливість, усвідомити неминучість.

У тому числі й окремі члени Політбюро, члени ЦК партії» [3, c. 3]. Леніна не зрозуміли навіть його найближчі соратники. Проти Ленінської теорії держкапіталізму на XI з’їзді РКП (б) у березні -квітні 1922 р. виступили Е.О. Преображенський, В.В. Осінський (Оболенський), Ю.Ларін та інші. Вирісши в умовах перманентної опо­зиції царизму, пройшовши в’язниці, каторгу і заслання, доктринери не були готовими до управління першою у світі Республікою Рад у нових умовах. Їм усе здавалося, що завтра світовий капітал розчавить Радян­ську республіку робітників і селян, якщо їм на допомогу не встигне світовий пролетаріат.

Отже, згідно з рішенням X з’їзду РКП (б) від 21 березня 1921 р., радянська влада оголосила про проведення нової економічної політи­ки, яка дозолила існування приватної власності, вільної торгівлі, під­приємницької діяльності.

Перехід до непу зумовив відмову від методів «воєнного ко­мунізму» і в регулюванні винагороди за працю. Створювалися умо­ви для реалізації «чергових завдань Радянської влади», про які В.І. Ленін писав ще навесні 1918 р.: «На порядок денний виходять питання підвищення трудової дисципліни й продуктивності праці. Кроки, зроблені вже в цьому напрямі, особливо професійними спіл­ками, повинні бути підтримані, укріплені та посилені. Сюди відно­ситься, наприклад, запровадження відрядної системи оплати праці, застосування багато чого, що є наукового і прогресивного в системі Тейлора, узгодження заробітків із загальними підсумками роботи фабрики» [4, c. 61].

У прийнятій на Х з’їзді РКП (б) Постанові, в розділі «Завдання у сфері нормування праці», ставилося завдання профспілкам – викорис­товувати натуральну оплату праці як засіб дисциплінування і підви­щення продуктивності праці. У Постанові наголошувалось на необхід­ності встановлення цільової системи постачання й розподілу, безкош­товного розподілу продуктів та предметів широкого вжитку для працівників, а фонд натурального преміювання планувалось довести до розмірів, що відповідають нормам ударного пайка для всіх робітни­ків та службовців. В одному з положень Постанови прямо говорилося про збереження «різниці оплати праці в залежності від кваліфікації». Відзначалося, однак, що «тарифна політика повинна будуватися на можливо більшій зрівняльності між ставками». І далі: «в сфері натура­лізації заробітної плати необхідно встановити через профспілки норми і порядок безкоштовного користування матеріальним постачанням, засобами пересування і зв’язку, житлом, театром тощо» [5, c. 62].

Аналіз матеріалів профспілкових з’їздів періоду неп, починаючи з IV Всеросійського з’їзду профспілок 17–25 травня 1921 р. і закінчу­ючи VIII Всесоюзним з’їздом профспілок – 10–24 грудня 1928 р., та­кож свідчить про те, що їх основна увага була зосереджена на «тариф­ному питанні» (IV Всеросійський з’їзд профспілок); «тарифно-економічній роботі профспілок» (V і VI Всеросійські з’їзди профспі­лок); «економічній роботі профспілок» (VII Всесоюзний з’їзд профспі­лок); і знову на «тарифно-економічній роботі» (VIII Всесоюзний з’їзд профспілок).

Так, у прийнятій на IV Всеросійському з’їзді профспілок (тра­вень 1921 р.) резолюції говорилося, що в зв’язку зі зміною економічної політики Радянської влади тарифна політика повинна бути спрямована насамперед на збереження великої промисловості й зайнятого в ній пролетаріату. Це означало в той час насамперед перехід до натураліза­ції заробітної плати, вірніше, до заміни грошової форми забезпечення життєвих потреб працівників матеріально-речовим державним поста­чанням. Причому змішана форма заробітної плати, тобто і натуральна, і грошова, зберігалася. Цей з’їзд поставив нове завдання в сфері регу­лювання оплати праці і перед профспілковими органами. Як відзнача­лося в резолюції, з метою більшої погодженості з технічними можли­востями повинні бути переглянуті діючі тарифні ставки та норми ви­робітку, кількість розрядів у тарифі повинна бути доведена до мінімуму, але різниця оплати між окремими розрядами повинна бути збільшена. Стосовно ж роботи з фахівцями, то співзвучно з рішеннями партії щодо «спеців» профспілковий з’їзд вважав, що залучення і ви­користання фахівців у справі відновлення господарського життя є од­ним із найважливіших завдань, наголосивши на необхідності збере­ження і поліпшення становища фахівців, «котрі є носіями величезного запасу знань і технічного досвіду, здатних підготувати і виховати нове покоління технічних сил» [5, c. 281].

Утілюючи в життя рішення названих з’їздів, 7 квітня 1921 р. Декретом РНК «Про врегулювання оплати праці працівників» з 1 травня 1921 р. було скасовано обмеження приробітку за відрядно-преміальної системи оплати праці та надано працівникам право «через збільшення продуктивності своєї праці й добросовісне ставлення до роботи збільшити свій заробіток незалежно від процентного співвід­ношення суми винагороди до основної тарифної ставки» [6]. Таким чином фактично було скасоване обмеження максимальної величини заробітної плати.

Окрім того, наступним Декретом РНК від 7 квітня 1921 р. «Про натуральне преміювання працівників» задля експерименту було запро­ваджено видачу працівникам частини продукції, яку вони виготовляли на підприємстві для обміну її на продукти харчування [7]. З цією ме­тою на кожному підприємстві повинно було бути створено фонд нату­рального преміювання, величина якого мала залежати від виконання плану виготовлення продукції самим підприємством. Розподіл фонду натурального преміювання між працівниками підприємства мав здійс­нюватись з урахуванням їх індивідуальної продуктивності праці. В тому ж випадку, якщо продукція, котру виготовляло підприємство, не могла бути обміняною на продукти харчування, то за дозволом місце­вих господарських органів мало бути запроваджено виготовлення на таких підприємствах предметів широкого вжитку в окремих цехах, на вільних верстатах у позаробочий час, а також шляхом виділення для цього окремих груп працівників. Єдиною умовою запровадження тако­го підходу була заборона до зниження продуктивності праці на під­приємстві загалом.

В умовах нової економічної політики, як наголошувалось у пре­амбулі Декрету РНК від 10 вересня 1921 р. «Основне положення з та­рифного питання», також мала бути змінена система тарифів як основ­ного фактора розвитку промисловості; повинна бути скасована систе­ма максимальних обмежень винагороди за працю, потрібно було модифікувати існуючу диференціацію в оплаті праці; державна допо­мога у вигляді оплати дитячих садочків, будинків, ясел не повинна бути пов’язаною із заробітною платою. Підприємство мало бути відо­кремленим від усього, що не пов’язане з виробництвом та спрямоване на соціальне забезпечення. Реалізація цих підходів, на думку авторів названого Декрету, мала призвести до того, що навколо підприємств стануть мобілізуватися кваліфіковані працівники. Інженери не будуть обіймати посади старших конюхів, завідувачі харчовими частинами не будуть займатись ремонтом кухонного обладнання, а кваліфіковані працівники не будуть саджати картоплю та чистити вигрібні ями [8].

Таким чином, реалізуючи задекларовані принципи, Декретом РНК від 10 вересня 1921 р. було запроваджено прямий взаємозв’язок між працею та її оплатою: «мінімум оплати – мінімум праці». Збіль­шення оплати праці мало бути безпосередньо пов’язане зі збільшенням продуктивності праці (п. 1 Декрету).

Запроваджувалась нова структура заробітної плати, яка мала включати в себе всі види виплат, що здійснювались працівникам під­приємств, а саме: грошову плату; компенсацію за оплату квартири, опа­лення, освітлення, водопостачання; компенсацію вартості продуктів ха­рчування; відшкодування вартості спецодягу; компенсацію послуг перу­карні, бані, театру; відшкодування вартості проїзду залізницею, трамваєм, вантажним автотранспортом тощо; сімейні пайки та інші до­плати до заробітної плати, котрі видавались на сім’ю працівника.

Максимально широко слід було запровадити відрядні системи оплати праці, щоб «взаємозв’язок між продуктивністю праці та заробі­тною платою був зрозумілим кожному робітникові та службовцю» (п. 4). При визначенні тарифних ставок працівників різної кваліфікації, службовцям, середньому технічному та вищому адміністративному персоналові слід було уникати зрівнялівки у винагороді за їх працю.

Було запроваджено також нормування питомої ваги працівників адміністративного персоналу підприємства та кваліфікованих праців­ників від загальної кількості працівників підприємства. Введено було й індексацію заробітної плати «з метою гарантії оплати праці через ко­ливання курсу карбованця та цін на продукти … задля забезпечення працівникам певного мінімуму винагороди, який би не залежав від коливання валют та цін на продукти» (п. 9 Декрету). Преміальні ви­плати мали здійснюватись або наприкінці року, або не частіше двох разів на рік, до 1 травня та 7 листопада за умови, що «робота здійсню­валась інтенсивно та підприємство дало державі певний прибуток» (п. 11). Таким чином, було запроваджено своєрідну премію за підсум­ками роботи підприємства, всього його трудового колективу за рік.

У 1922 р. Постановою НКП і ВЦРПС було запроваджено єдину 17-розрядну тарифну сітку, яка поділяла всіх працівників на 4 групи: учні, робітники, обліково-конторський персонал та інженерно-технічні працівники. Учнів тарифікували від 1 до 6 розряду, робітни­ків - від 7 до 9 розряду, обліково-конторських працівників - до 13, а інженерно-технічних працівників - від 14 до 17 розряду. Цією тари­фною системою було охоплено всі галузі економіки, в тому числі й комунальне господарство, галузі медицини, освіти, культури тощо. Проте вже через рік загальна тарифікація почала порушуватись, на підприємствах стали масово запроваджувати різноманітні доплати і надбавки з тим, щоб якомога більше диференціювати оплату праці, враховуючи особливості кожної галузі, підприємства та працівника. Наприкінці 1926 р. загальний обсяг доплат і надбавок, за даними ВЦРПС, у середньому становив уже 103% від тарифної ставки пра­цівників. Стало очевидно, що єдина тарифна сітка не відповідає су­часному етапу економічного розвитку країни. Тому невдовзі було запроваджено в окремих галузях промисловості самостійні тарифні сітки, по групах праці, що охоплювали окремо робітників, адмініст­ративно-технічний персонал та службовців.

23 серпня 1922 р. Декретом РНК «Про колективні договори» було внормовано практику укладання «добровільних угод між профе­сійними спілками та роботодавцями, якими визначався зміст майбут­ніх індивідуальних договорів найму» [9]. При цьому дія колективного договору поширювалась на всіх працівників підприємства, незалежно від їх членства в професійній спілці, яка його уклала.

Названим Декретом санкціонувалася можливість укладення не лише колективних договорів на одному підприємстві, але й місцевих (локальних) договорів, договорів губернського та повітового масшта­бу, врешті-решт, і генерального колективного договору, дія якого по­ширювалась на всю республіку (п. 3 Декрету).

Це дало поштовх колективно-договірному регулюванню заробі­тної плати, що привело до підйому в економіці країни. Профспілки разом з представниками роботодавців та держави визначали розмір прожиткового мінімуму на основі споживчого кошика (розрахунки здійснювали Центральне бюро статистики праці ВЦРПС і НКП). Про­житковий мінімум у грошовому виразі приймався за мінімальний рі­вень заробітної плати й дорівнював винагороді за працю працівника першого кваліфікаційного розряду. Мінімальна заробітна плата гаран­тувалась працівникові незалежно від рентабельності підприємства та її індексація (часто двічі на місяць) регулювалась колективним догово­ром. У разі затримки виплати заробітної плати підприємство сплачува­ло працівникові пеню.

Термін дії колективних договорів мав визначатися їх сторона­ми, але не повинен був перевищувати одного року. Якщо ж умови колективного договору погіршували становище працівників порівня­но із законодавством, то вони визнавались недійсними (п. 6). Якщо ж між сторонами виникав спір щодо колективного договору, то він мав спочатку вирішуватись у місцевій примирній камері, а потім – у тре­тейському суді.

Упродовж тижня після підписання колективного договору його слід було зареєструвати в НКП або його місцевих органах, залежно від сфери дії договору.

Диференціація заробітної плати в період непу здійснювалась відповідно до кваліфікації працівників усередині галузі, застосовува­лась також міжгалузева диференціація, а зростання зарплати, у свою чергу, було пов’язане із результатами комерційної діяльності підпри­ємства. Проте це призвело до того, що зарплата в одній галузі зростала швидше, ніж в іншій.

Це стосувалося базових галузей (наприклад, паливних) і тих, що виробляли предмети споживання. Тому підприємства інших галузей не могли підвищувати зарплату, а відповідно не могли залучати високо­кваліфікованих працівників.

Статистика свідчить, що наприкінці періоду неп середня реаль­на зарплата працівника досягла довоєнного рівня. Якщо в 1913 р. вона становила 25 крб., то в 1928 р. – 26,9 крб. (у довоєнних карбованцях) [10, c. 263]. Однак працівники не відчували цього, тому що їхні витра­ти були пов’язані з відшкодуванням раніше втраченого, а не поліп­шенням свого становища. Статистика споживчих бюджетів свідчить, що 1920-ті рр. стали ніби часом «від’їдання», після чого неминучим настало зростання матеріальних потреб. Індекс заробітної плати, ви­ражений у «товарних карбованцях», істотно зріс у період непу, але він відображав перехід від голодного і напівголодного до нормального існування.

Своєрідним підсумком непівських заходів у сфері стимулюван­ня праці стало те, що в 1927 р. щорічний виробіток на одного робітни­ка становив 117% порівняно з 1913 р. [11, c. 27]. Зростання, як бачимо, досить незначне на тлі досягнень і успіхів в інших країнах. Одночасно позначилась основна суперечність радянської системи винагороди за працю: з 1923 р. зростання заробітної плати стало випереджати збіль­шення продуктивності праці, тим самим спростовуючи радянську аксі­ому, що продуктивність праці повинна зростати швидше, ніж її оплата. Якщо в 1913 р. її частка в національному доході становила 22%, у 1925 році - 26,5%, то у 1928 - 33,5%.

У перші роки непу причиною випереджаючого зростання про­дуктивності праці щодо доходів працівників була необхідність відно­вити народне господарство після руйнівних наслідків Першої світової та громадянської воєн, інтервенції й воєнного комунізму. Адже для того, щоб досягнути довоєнного рівня виробництва, потрібні були ма­сштабні вкладення коштів. Але, у міру того як економіка відновлюва­лась, відбудовувались підприємства, інвестування в економіку вже не було настільки необхідним як у перші роки непу. Саме тому згодом з’явилася можливість і кошти, щоб збільшити заробітну плату робіт­никам та службовцям.

Висновки. Уроки непу цікаві не тільки для істориків, їх дуже важливо зрозуміти й вивчити сучасним юристам та економістам. Творці командно-адміністративної системи з 1929 р. прагнули зака­муфлювати найголовніше: успіх ленінізму в побудові нового суспі­льства починається саме з непу, адже неп не був ані теоретичним, ані практичним відступом, зумовленим надзвичайними обставинами громадянської війни й іноземної інтервенції. Він став творчим розви­тком марксизму на новому історичному етапі еволюції людства. Ос­новна відмінність ленінської моделі руху до соціалізму через неп від ортодоксальної Марксової концепції полягала в тому, що В.І. Ленін на практиці побачив головне: самі по собі форми власності (приватна або державна), ринок, гроші ще не створюють ані капіталізму, ані соціалізму. Вони є лише засобами, головне тут - хто та в чиїх інтере­сах ними управляє.

Це і визначило основний принцип непу - регулювання соціаль­но-економічних товарно-грошових відносин в тому числі й відносин винагороди за працю на основі економічного плюралізму через опти­мальне поєднання імперативного та диспозитивного методів правового регулювання, через збалансування інтересів працівників та роботодав­ців за умови забезпечення при цьому їх особистої свободи.

Напевно саме до такої «докорінної зміни всієї нашої точки зору на соціалізм» наприкінці свого життя наполегливо закликав і В.І. Ленін. Він застерігав: «Якщо ми не зуміємо ... підучитися і навчи­тися та цілком вивчитися, тоді наш народ – зовсім безнадійний народ дурнів» [2, c. 336].

––––––––––––

1. Ленин В.И. Полн. собр. соч. / Владимир Ильич Ленин.– Изд. 5-е. – М.: Политиздат, 1970. – Т. 44: Июнь 1921 – Март 1922 гг. – 725 с.

2. Ленин В.И. Полн. собр. соч. / Владимир Ильич Ленин. – Изд. 5-е. – Т. 45: Март 1922 – Март 1923 гг. – М.: Политиздат, 1964. – ХХVI, 729 c.

3. Правда. – 1988. – 26 февраля.

4. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и реше­ниях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898–1986) / Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС. – Т. 2: 1917–1922. – М.: Политиздат, 1954. – 797 с.

5. Профсоюзы СССР. Документы и материалы. Профсоюзы в период построения социализма в СССР. – Т. 2: 1917–1937. – М., 1963. – 420 с.

6. СУ. – 1921. – № 27. – Ст. 154.

7. СУ. – 1921. – № 28. – Ст. 156.

8. СУ. – 1921. – № 67. – Ст. 513.

9. СУ. – 1922. – № 54. – Ст. 683.

10. Струмилин С.Г. Проблемы экономики труда / Станислав Густаво­вич Струмилин. – М.: Наука, 1982. – 472 с.

11. Маслова Н.С. Производительность труда и заработная плата в про­мышленности СССР (1928–1932 гг.) / Надежда Семеновна Маслова. – М.: Нау­ка, 1983. – 125 с.