248

---

М.М. Бедрій

ДЕРЖАВНИЙ НАГЛЯД ЗА ЗДІЙСНЕННЯМ КОПНОГО СУДОЧИНСТВА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У XIV–XVIII ст.

Йдеться про правовий механізм державного нагляду за здійсненням копного судочинства на українських землях у XIV–XVIII ст., про процесуальний статус возного у копному судочинстві відповідно до звичаєвого права та офіційного законодавства, про правові норми, закріплені у Статутах Велико­го князівства Литовського.

Ключові слова: копний суд, судочинство, державний нагляд, возний, Статути Великого князівства Литовського.

Постановка проблеми. Реформування процесуальних галузей законодавства покликане створити оптимальні умови захисту прав людини та її законних інтересів. Саме таку мету ставить перед собою сучасна Українська держава. З певних причин Україні важко досягну­ти як у теорії, так і на практиці передових світових стандартів право­вого регулювання судового процесу, який повинен носити об’єктивний, справедливий, демократичний, громадський і примирю-вальний характер.

Феноменальним можна вважати той факт, що ці риси судо­чинства були притаманними українському народу здавна та прояв­лялися, передусім, у копному процесі, тобто здійсненні судочинст­ва копними судами.

Сучасні соціологічні та правові дослідження підтверджують відсутність довіри більшості населення України до органів судової влади [1, с. 41]. Це зумовлено, насамперед, неналежним забезпеченням принципу гласності судового процесу. На цій проблемі наголошує чи­мало правознавців [2, с. 9].

Отже, існує значна потреба якісного вдосконалення процесу­ального законодавства України. Як видається, у цьому складному процесі може бути корисним історичний досвід функціонування коп-них судів на українських землях, які оптимально забез

печували гласність судочинства.

Стан дослідження. Помітний внесок у вивчення історії станов­лення та розвитку копних судів на українських землях здійснили Ф. Гавронський, П. Гураль, А. Гурбик, Г. Демченко, О. Єфименко, М. Іванішев, В. Інкін, С. Ковальова, В. Кульчицький, Р. Лащенко, Ф. Леонтович, Я. Падох, Б. Тищик, І. Усенко, І. Черкаський, А. Яковлів та ін. Однак ця тема потребує детальнішого дослідження, оскільки здебільшого у публікаціях висвітлено діяльність цих органів на території Волині та Полісся, а залишилися поза увагою науковців че­рез певні об’єктивні причини Галичина, Поділля, Брацлавщина, Чернігівщина тощо. Також існують інші аспекти представленої наукової проблеми, які ще не отримали свого відображення у наукових публікаціях. Так, майже поза увагою дослідників залишилось питання державного нагляду за здійсненням копного судочинства. Водночас це питання є важливим, оскільки без його дослідження неможливо відтворити повну картину копного судочинства на українських землях у XIV-XVIII ст.

Виклад основних положень. Копний суд був громадським юрисдикційним органом сусідського об’єднання сільських тери­торіальних громад, який здійснював судочинство у цивільних і кримінальних справах, розслідування злочинів, примирення винного з потерпілим та виконував свої рішення на українських і білоруських землях у XIV-XVIII ст. на підставі норм звичаєвого права, що ґрунтувалися на національних і релігійних особливостях двох сусідніх народів і визнавалися органами державної влади Польського королівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Гетьманщини.

Як громадський орган, копний суд формувала територіальна громада, а не держава. Він керувався у значно більшій мірі правом, що визначали українські народні звичаї, ніж правом, встановленим державою. Проте копні суди перебували у певному юридичному зв’язку з державою, що передусім проявлялося у нагляді держави за їхньою діяльністю, можливості оскарження їхніх рішень у держав­них судах, а також у частковому правовому регулюванні з боку держави копного судочинства. Цієї ознаки не мали общинні суди додержавного суспільства. За вервним судочинством Київської Русі та Галицько-Волинської держави також державний нагляд не здійснювався. Отже, існував юридичний зв’язок між державою та копними судами.

Державна влада не лише здійснювала нагляд за тим, щоб копні суди розглядали справи, але й прагнула контролювати хід кожної копи, делегуючи на засідання копних судів своїх представників. До 1566 р. такими представниками були вижі, а після прийняття Другого Литовського статуту ними стали возні* [3, с. 114]. Возний складав протокол засідання копного суду і передавав його у гродський суд для запису рішення у міські актові книги.

Нагляд – це здійснення спеціально уповноваженими органами цільового спостереження за станом законності, фіксації його порушень і вжиття заходів щодо притягнення порушників до відповідальності [4, с. 533]. Оскільки засідання копних судів відбувалися за участі значної кількості людей, тому держава повинна була забезпечити правопоря­док на цих зібраннях. Крім того, копне судочинство здійснювали пред­ставники народу, тобто непрофесійні судді, а отже державний нагляд повинен був забезпечити дотримання копними суддями деяких норм чинного законодавства, які застосовувались ними в органічній єдності з нормами українського звичаєвого права.

Як уже вказувалось, спочатку цю функцію виконували вижі, яких також можна навати «самовидцями». Виж не мав статусу дер­жавного службовця, а був державним свідком, тим, кому довіряла держава. Роль вижів могли виконувати: дворяни, державні службовці, панські слуги, міські гайдуки чи сільські чиновники (наприклад, лавники) [5, с. 150–151].

Приміром, 14 жовтня 1552 р. король Сигізмунд ІІ Август при­значив своїм наказом Яна Томковича виконувати функції вижа при розгляді копним судом земельних спорів [6, с. 1]. Наведений факт підтверджує інтерес державної влади щодо нагляду за здійсненням копного судочинства.

Трансформація правового інституту вижа у правовий інститут возного у Великому князівстві Литовському вібулась у з’язку із судо­вою реформою 60-х років ХVI ст. Важливим кроком у реформуванні судової системи цієї держави стало рішення, прийняте Бєльським сей­мом у 1564 р., за яким скасовувались судові привілеї магнатів. Оста­точне юридичне оформлення судової реформи було здійснено в Дру­гому Литовському статуті 1566 р., який передбачав утворення земсь­ких, гродських і підкоморських судів [7, с. 10].

Правовий інститут возного, як і багато інших нововведень судової реформи у Великому князівстві Литовському, був затвердже­ний Другим Литовським статутом 1566 р., однак його впровадження у різних українських повітах не було одномоментним. У Кременецькому повіті вони були призначені в 1565 р., а в Луцькому та Володимирсь-кому повітах - у 1567 р. [4, с. 135]

Возний був судовим чиновником на польських, литовських, українських і білоруських землях до початку ХІХ ст. Він вручав повідомлення про явку в суд, підтримував контакти зі сторонами про­цесу, оглядав місце злочину, трупи чи сліди на тілі, виконував рішення суду в цивільних справах і наглядав за порядком під час судового засідання [5, с 123].

Возні призначалися воєводами у повітах з числа місцевої осілої шляхти чи інших станів відповідно до потреб судово-адміністративної одиниці. Початково у Луцькому повіті було при­значено 5 возних, у Володимирському - 6, у Кременецькому - 3. Їх кількість була різною залежно від регіону та історичного періоду. Відповідно до ст. 4 розд. IV Статуту Великого князівства Литовсько­го 1566 р. особи, які призначались на посади возних, повинні були заслуговувати на довіру, з доброю репутацією. Присяга перед зай­няттям посади возного відбувалась у присутності воєвоєди, який у цей час здійснював процедуру постригу. Юрисдикція возних, як правило, обмежувалася територією одного повіту. У 80-х рр. XVI ст. у Київському, Волинському та Брацлавському повітах Речі Посполитої був сформований правовий інститут генеральних возних, яких призначав король [4, с 135-138].

Правовий інститут возного був сформований на українських землях у складі Великого князівства Литовського у процесі судових реформ 1564-1566 рр. Проте на українських землях під владою Поль­ського Королівства цей інститут діяв ще з 1435 р. Крім того, цей пра­вовий інститут вперше зародився саме в Польщі на переломі XIII-XIV ст. внаслідок трансформації правового статусу коморника. Система возних урядників була трирівневою: генеральні возні, яких призначав глава держави; провінційні возні, котрих призначали воєводи; гродські возні, яких призначали старости. Згодом їх на посади обирали суди, яким вони були підпорядковані. Цікаво, що для зайняття посади возно­го не вимагалося в обов’язковому порядку шляхетського походження [10, с 79-80]. Від 1523 р. возних у Польському Королівстві почали призначати довічно. Варто зазначити, що польське законодавство встановило значну кримінальну відповідальність за невиконання возним своїх службових обов’язків. Так, Вислицький статут 1347 р. пере­дбачав у випадку надання возним фальшивих свідчень наступні санкції: втрату посади, таврування обличчя та конфіскацію майна [6, с. 82–83].

Отже, внаслідок судової реформи 60-х рр. XVI ст. правовий інститут вижа було трансформовано у правовий інститут возного. До новоствореного інституту перейшов значний обсяг повноважень його попередника, у тому числі нагляд за здійсненням копного судочинства. Проте навіть після прийняття Статуту Великого князівства Литовсько­го 1566 р. протягом певного часу вижі продовжували поруч із возними здійснювати нагляд від імені держави за копним судочинством. Так, у звіті вижа М. Павловича про засідання копного суду по кримінальній справі про крадіжку, що відбулося 6 березня 1568 р. у с. Любча Луць­кого повіту, зазначалось: «… при мені Михну Павловичу, вижу урядо­вому, і вже на той час приїхав теж був возний земський Луцького повіту, пан Іван Путошинський…» [7, с. 61].

Як правило, на засіданні копного суду був присутнім тільки один возний, проте за певних обставин їх могло бути кілька: двоє, троє чи навіть четверо. Основною причиною присутності на засіданні коп-ного суду кількох возних, а не одного, була складність справи, що роз­глядалася. Так, 21 серпня 1583 р. у с. Підгайці Луцького повіту копний суд вирішував кримінальну справу про вбивство луцьких євреїв Шмойла та Мошка Малчичів. На першому засіданні копного суду був присутнім один возний, на другому – двоє, а на третьому – четверо (Матис Славокгурський, Григорій Красносельський, Войцех Яблонсь-кий і Ян Пещинський).

Щоб гарантувати правдивість своїх звітів, возний прибував на засідання копного суду із двома шляхтичами*. Так, у 1585 р. возний Войцех Яблонський звітував у Луцькому гродському суді: «Я, будучи з уряду приданим до копи і маючи при собі двох шляхтичів Яна Несе-бенцького та Матиса Вигоновського … видів єсми слід і ступи чоловічиї» [5, с. 154–156]. Цього ж вимагало чинне на той час законо­давство. Також у ст. 5 розділу XIV Другого Литовського статуту 1566 р. встановлювалося, що возний і його сторона (2–3 шляхтичі) повинні засвідчити результати трусу(обшуку) [12, с. 398].

Возних закликали на засідання копного суду обвинувачені, потерпілі чи їх феодали. Так, 13 листопада 1590 р. в реляції (звіті) про засідання копного суду, поданій у Володимирський гродський суд, возний коронний генерал Григорій Косовський визнавав: «…мені бу­дучи на потребі урядника пані Василевої Загоровської, каштелянової Браславської… Катерини Чорториської, пана Сидора Засядьковича у Суходолех… прислухаючися жалоби підданого пані Загоровської Су-ходольського на ім’я Гаца Борисовича» [8, с 180].

Копний суд також був уповноважений залучити возного до участі в засіданні. Наприклад, 2 січня 1583 р. до Луцького гродського суду надійшла скарга Матиса Хорковського про те, що у розгляді коп­ним судом кримінальної справи про спалення с. Кобча не взяли участь жителі с. Рожищани: «Видячи то копа упор їх великий, тогди на тим же сліду стоячи, по возного собі до вряду послала, а тим возним… тая копа всі шкоди мої на всі села Рожищанскиї, за невихід їх, вложила» [8, с. 152-153].

Щоб залучити возного до засідання копного суду, було необхідним звернення до гродського суду. Так, у 1568 р. урядник фео­дала Валентина Твароського Остафій Волович звернувся до Луцького гродського суду «просячи о возного повітового для прислухання права копного» [8, с 159].

Возний не тільки звітував гродському суду про рішення копного суду, а й засвідчував деякі інші юридичні факти, що мали процесуаль­не значення у копному судочинстві: огляд трупа, ран, побоїв; покази свідків; неприбуття на засідання копного суду; неявку на присягу; взяття винного на поруки; відмову від присяги; оскарження копного декрету; примирення сторін та ін. Так, у 1582 р. возний Григорій Гра-бовський звітував у Берестейському гродському суді: «…урядник кня­зя Масальського перед копою на грунті Легутівському показував і освідчав мною… забитого і замордованого на смерть Федька Веремко-вича…» [8, с 160-161]. Отже, держава ставила своїм завданням не лише знати про прийняті рішення копних судів, а й контролювати кожну стадію процесу.

Возний був наділений також й іншими повноваженнями у копному судочинстві. Так, у ст. 26 розділу ХІ Третього Литовського статуту 1588 р. було встановлено: «…Копа має бути скликана з околиці у дві милі, скликанням на неї через возного на торгах, при костелах і всюди про те даючи знати, кому трапиться» [10, с 282]. В особливих випадках, коли треба було вирішити судову справу надзвичайної важливості, повідомлення про засідання копного суду відбувалося за допомогою оповіщувальних листів, які розсилали возні [11, с. 24].

Отже, возний брав активну участь в організації засідань коп-них судів.

Крім того, деколи копний суд доручав возному провести допит. Так, у 1644 р. возний генерал Гаврило Острошенський доповідав у Берестейському гродському суді: «Коли копа зібралася… я, єнерал, зі стророною шляхтою питав мужів усієї копи кожного села, чи хто чув, або бачив оте покрадення» [8, с. 163].

Траплялись випадки, коли копні суди зверталися до возних з клопотанням про привід на засідання учасників копного процесу. Так, у 1683 р. копні судді зі с. В’язівка Овруцького повіту звернулися до Яна Кобилинського, трьох міщан і Яна Дедовича, возного генера­ла Київського воєводства, з клопотання про привід на засідання коп-ного суду М. Мошковського як підозрюваного у справі про крадіжку [12, с. 186].

Відповідно до ст. 6 розд. XIV Статуту Великого князівства Ли­товського 1566 р. на возного покладалася функція підрахунку заподіяної шкоди в кримінальних справах про крадіжку. Цей підрахунок здійснювався ним разом з копними мужами: «Копа та, де сліду не відведено або відбито, мають послати по возного до вряду нашого замкового, і з тим возним і людьми сторонніми, копою всією, мають ту шкоду підрахувати» [9, с. 399]. Аналогічний порядок пере­дбачала ст. 9 розд. XIV Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. [10, с. 336].

Щодо процесуального статусу возного у копному судочинстві відомий історик права І. Черкаський висловився наступним чином: «Будь-що-будь, роля возного як слідчого на копі сумнівна, бо копа сама проводить слідство на громадському суді й інший слідчий тут зовсім зайвий. Коли ж возний виконує доручення копи, то серед цих доручень ми небагато бачимо такого, що робило би з возного як відпоручника копи суддю, бо вимагати через возного, щоб несталий став на копу, або щоб слід було одведено, або передати через возного свій декрет до уряду чи частину пересуду – це не значить возного мати за суддю» [8, с. 165].

З цією позицією вченого неодбхідно погодитися, проте територіальна громада була уповноважена змінити процесуальний ста­тус возного, обравши його в колегію копних суддів.

Висновок. Таким чином, державний нагляд за здійсненням копного судочинства на українських землях у XIV-XVIII ст. здійснювався шляхом участі в засіданнях копних судів державних чиновників (вижів, возних тощо). Ця участь була корисною як для держави, так і для копних судів, адже вона була своєрідною гарантією легальності прийнятих ними рішень. Отже, державний нагляд сприяв розвитку юридичного зв’язку копних судів з державою та підтриманню їх пра­вового статусу всупереч інтересам шляхти.

––––––––––––

Результати дослідження громадської думки населення України в 2007 році, здійсненого Проектом USAID «Україна: верховенство права» // Від прозорості судової влади до справедливого суду: матеріали круглого столу (16 грудня 2008 р., м. Київ). – К., 2008. – С. 41–45.

Залізняк П. Доки правосуддя буде таємним? / Петро Залізняк, Артем Шаіпов // Юридичний вісник України. – 2008. – № 30 (682). – С. 9.

Гурбик А. Копні суди на українських землях в XIV–XVI ст. / Андрій Гурбик // Український історичний журнал. – 1990. – № 10. – С. 110–116.

Старченко Н. Возні на Волині в останній третині XVI – на початку XVII ст.: судові урядники чи слуги? / Наталя Старченко // Соціум. Альманах соціальної історії. – К., 2008. – Вип. 8. – С. 134–162.

Довідник з історії України (А-Я) / за ред. І. Підкови, Р. Шуста. – К.: Генеза, 2001. – 1136 с.

Rafacz J. Dawny proces Polski / Jуzef Rafacz. – Warszawa, 1925. – 230 s.

Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, височайше учрежденною при Кіевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторђ. – Часть шестая. Акты объ экономическихъ и юридическихъ отношеніяхъ крестьянъ въ XVI – XVIII вђкђ (1498–1795). – Томъ 1. – Кіевъ, 1876. – 614 с.

Черкаський І. Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVI– XVIII в.в. / Іринара Черкаський // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. – К., 1928. – Вип. 4, 5. – 714 с.

Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Т. 2. Статут Великого князівства Литовського 1566 року. – Одеса: Юридична література, 2003. – 560 с.

Статути Великого князівства Литовського: у 3-х томах / За ред. С.Ківалова, П.Музиченка, А.Панькова. – Т. 3. Статут Великого князівства Ли­товського 1588 року. – Книга 2. – Одеса: Юридична література, 2004. – 568 с.

Щербицкій О.В. Суды вь бывшемь Великомь княжестве Литов-скомь / О.В. Щербицкій. – Вильна, 1912. – 79 с.

Gawro?ski F. S?dy kupne vel kopne na Polesiu [відбиток] / Franciszek Gawro?ski. – б. м. і р. – S. 177–190.

 

< Попередня   Наступна >