Наукові статті Історія держави і права України СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У 1939–1940 РР.СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У 1939–1940 РР.
| Наукові статті - Історія держави і права України |
В.Д. Яремчук
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У 1939–1940 РР.
Розглянуто питання правового забезпечення освітньої політики та становлення за радянським зразком загальноосвітньої школи на Західній Україні у 1939–1940 рр., аналізуються складові цього процесу та висвітлюються особливості реалізації національної політики в освіті у нових областях УРСР.
Ключові слова: возз’єднання українських земель, шкільне будівництво, українізація освіти, радянізація, реорганізація системи освіти, репресії.
Постановка проблеми. ХХ ст. увібрало в себе безліч проблем, пов’язаних зі складними питаннями існування державних утворень, життя та діяльності народів, прагнення їх до реалізації різних прав, у тому числі і на національну освіту. У цьому контексті досить яскравим прикладом у задоволенні освітянських прав українського народу стали події Другої світової війни, особливо період возз’єднання українських земель, приєднання Північної Буковини й частини Бессарабії до Української РСР. Освітня політика СРСР не могла не враховувати особливостей нових територій. Разом з тим вона здійснювалася за тогочасними радянськими традиціями. Неоднозначність оцінок тих часів, та прагнення незалежної України не повторювати помилок минулого у національній сфері спонукає до необхідності переосмислення історичного минулого, пошуків нових підходів до цивілізованого забезпечення прав на освіту.
Стан дослідження. Проблеми проведення освітньої політики та становлення загальноосвітньої школи у контексті радянізації на західноукраїнських земель у 1939-1940 рр. досліджувалися та досліджуються вітчизняними та зарубіжними вченими. Серед тих, хто приділив їм увагу, А. Бондар, В. Ботушанський, Т. Бриндзан, М. Грищенко, О. Дзеверін, І. Забокрицький, О. Зуба
Виклад основних положень. Радянським перетворенням у галузі освіти на західноукраїнських землях 1939-1940 рр. передувала низка важливих подій, нагадати які має сенс. Після завершення військової операції Червоної Армії на Західній Україні 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Українських Народних зборів. До них було обрано 1484 депутатів, серед яких 415 робітників, 766 селян, 270 представників трудової інтелігенції.
Народні збори, які відкрились у Львові 27 жовтня 1939 р., прийняли Декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Україні та про возз’єднання її з Українською РСР.
Позачергова V сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. Позачергова III сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР.
На початку 1940 р. виникли сприятливі умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, населених переважно українцями. Радянський уряд 26 червня 1940 р. зробив королівському урядові Румунії подання з вимогою повернути Бессарабію і Північну Буковину, насильно відторгнуті в 1918 р. Після згоди Румунії частини Червоної Армії 28 червня 1940 р. перейшли р. Дністер. Північна Буковина і частина Бессарабії (Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти) відійшли до СРСР.
Верховна Рада Радянського Союзу 2 серпня 1940 р. прийняла закон про включення до складу УРСР Північної Буковини, а також Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського районів Бессарабії. У складі Української РСР було утворено 8 нових областей – Львівську, Волинську, Ровенську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, Ізмаїльську та Чернівецьку.
У надзвичайно складній і суперечливій обстановці, що склалася наприкінці 30 – на початку 40-х рр. ХХ ст. у західному регіоні України, відбулася подія історичної ваги – здійснилася споконвічна мрія українського народу про возз’єднання його земель в єдиному державному утворенні. Населення України зросло на 8 809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територія розширилась до 565 тис. кв. км. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед cучасних дослідників (як в Україні, так і за кордоном) немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому сам факт входження українських земель до складу УРСР називають по-різному: «анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «возз’єднання окупаційного типу» (С. Кульчицький), «формальне інкорпорування» (А. Жуковський, О. Субтельний) тощо.
Зміни, що відбулися на нових радянських територіях мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків великих землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства, поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підприємств, ліквідація безробіття та ін., з іншого руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією, насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії, масові депортації населення. Модель суспільно-економічних перетворень у новостворених західних областях України була однаковою. Інакше і бути не могло, бо їх суттю була активна насильницька радянізація, а з часом і русифікація суспільно-політичного життя.
Широко розгорнулося шкільне будівництво на територіях Західної України і Північної Буковини. Однак, у шкільній сфері було чимало проблем, без вирішення яких про перебудову освітньої галузі у нових областях годі було говорити. Кількість неписьменних серед дорослого населення цих регіонів сягала 60-70 відсотків. Протягом грудня 1939 р. після спеціально проведеного обліку дітей шкільного віку було виявлено, що близько 400 тис. дітей Західної України у віці 8-13 років не навчалися, а 25 тис. підлітків теж не були охоплені навчанням [1, c. 140].
За даними польської статистики у 1937/1938 навчальному році на польських східних землях було лише 420 шкіл з українською мовою навчання, в яких налічувалося 5,5 відсотка загальної кількості учнів [2, c. 59]. М. Сирник (Республіка Польща) наводить дещо інші дані: до 1939 р. таких шкіл було 495 (455 народних шкіл, 24 середніх та 16 професійних) [3]. Наведені цифри стосуються українських шкіл - державних і приватних, де викладовою мовою була мова українська, бо у міжвоєнній Польщі освітня політика йшла у напрямі створення так званих утраквістичних (двомовних) шкіл - українсько-польських або польсько-українських (у перших більшість предметів мала викладатися українською мовою, в других - польською). Утраквістичних шкіл у Польщі до 1939 р. було створено майже 3200 (зазвичай учні у них мали змогу вивчати українську мову як предмет) [3], однак офіційна влада робила все для того, щоб у цих закладах зменшувався український елемент. У той же час за румунського панування у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському районах Бессарабії українських шкіл не було взагалі.
30 вересня 1939 р. наркомат освіти УРСР подав доповідну записку ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР про реорганізацію системи освіти в Західній Україні [4, c.86]. А вже 3 листопада 1939 р. колегія наркомату освіти республіки, заслухавши і обговоривши доповіді про реорганізацію системи освіти та про організацію навчання в школах та вузах Західної України, постановила:
«1. Схвалити поданий проект постанови про реорганізацію шкільної системи Західної України.
Опрацювати конкретні заходи у справі реорганізації системи народної освіти та політосвітніх установ, залучивши до цієї роботи обласні та центральні методичні кабінети та науково-дослідні установи системи НКО.
Відповідно до намічених заходів управлінням та відділам скласти проект інструкції про порядок реорганізації окремих типів шкіл, спеціальних шкіл, дитсадків, дитбудинків, хат-читалень, клубів, музеїв, шкіл ліквідації неписьменності і малописьменності, шкіл освіти дорослих, палаців піонерів, будинків художнього виховання, бібліотек тощо…
Управлінню підприємств НКО вжити заходів до забезпечення шкіл та установ системи народної освіти навчальними приладдями» [5, c. 62, 63].
У результаті виконання зазначеного нормативного документу у 1939/1940 навчальному році діяло 5 596 шкіл з українською мовою навчання, а також 992 – з польською, 63 – з російською, 40 – з чеською, 9 – з німецькою та 30 мішаних [6, с. 59] (однак з цих шкіл національних меншин – польських, чеських, німецьких та ін. – залишилося згодом лише декілька польських…).
У першому півріччі 1939/1940 навчального року школи працювали за перехідними програмами, спеціально складеними для них. Викладання релігійних дисциплін було скасовано. З 11 січня 1940 р. усі школи в західних областях України перейшли на навчальні плани і програми радянської школи, а до березня 1940 р. було завершено реорганізацію всієї системи освіти на радянських засадах.
У 1939–1940 рр. у всіх західних областях було створено інститути вдосконалення вчителів та районні методичні кабінети, які розгорнули планомірну роботу з підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів. Відкрилися для української молоді Львівський та Чернівецький університети, інші вищі та спеціальні середні навчальні заклади.
4 березня 1940 р. Раднарком УРСР прийняв постанову, якою передбачалося: 1) реорганізувати всі школи колишньої Західної України відповідно до діючої системи освіти в СРСР: а) так звану «Народну школу» І ступеня реорганізувати в початкову школу (чотирирічну). «Народну школу» ІІ і ІІІ ступенів реорганізувати в неповно-середню школу (семирічку); б) гімназії та загальноосвітні ліцеї при них реорганізувати в середні школи (десятирічки). Розподіл учнів цих класів по відділах ліквідувати; в) загальноосвітні ліцеї, які існували окремо від гімназій, об’єднати із середньою школою; г) педагогічні ліцеї і ліцеї виховательок (для дошкільних закладів) реорганізувати в педагогічні школи з трирічним строком навчання, допустивши об’єднання зазначених ліцеїв, залежно від місцевих умов, в один навчальний заклад з відділами шкільним і дошкільним; 2) встановити в усіх школах західних областей України безплатне навчання, перевівши школи на утримання держави; 3) ввести навчання в школах Західної України рідною мовою [7, c. 89].
Вимагалося в школах з неукраїнською мовою навчання запровадити обов’язкове вивчення української і російської мов, а в школах з українською мовою - вивчення російської мови. Як бачимо, питання задоволення потреб корінного населення у цьому напрямі реалізовувалося вже не з позицій вирішення національного питання, як було за часів українізації на Великій Україні, а з позицій вимог радянської держави (скоріше московського центру), позицій міжнаціонального єднання, що в умовах СРСР свідчило про поступове розширення ареалу русифікації серед населення, де традиційно представники російського народу ніколи не були домінуючими.
У тому ж році наркомат освіти УРСР видав спеціальну Інструкцію про порядок реорганізації шкіл у західних областях УРСР, у якій підкреслювалось, що всі діти 8-10 років, не охоплені навчанням, мають бути негайно прийняті до школи [6, c. 63].
Запроваджувалися й інші радянські стандарти в освіті: навчання хлопчиків і дівчаток у класах стало спільним; організовувалися спеціальні школи і класи для навчання неписьменних і малописьменних переростків віком від 12 до 16 років, а також у кожному обласному центрі і великих містах - річні курси підготовки вчителів для початкових і середніх шкіл [8, c. 808-809].
Водночас сталінська політична машина від самого початку набрала обертів у плані уніфікації суспільно-політичного й культурного життя на західноукраїнських землях. Наприкінці 1939 р. припинено діяльність товариств «Просвіта» та «Рідна школа», які стояли на захисті національних традицій українського народу і займалися вихованням українських дітей, виступали проти політики полонізації українського населення. Поза законом опинилися й інші українські та польські національно-культурні, спортивні та громадсько-політичні організації, зокрема «Пласт», «Сокіл», «Луг», «Січ», «Каменярі» та інші [9, c. 58-63].
У Західній Україні припинили діяльність (визначені «як сіоністські та антирадянські») також сотні різноманітних єврейських організацій економічного, культурно-просвітницького, освітнього, політичного, релігійного характеру, десятки єврейських періодичних видань на ідіш, івриті та польській мовах, які в умовах міжвоєнної
Польщі активно діяли в обороні єврейського населення, у боротьбі за його права і свободи у різноманітних сферах, зокрема, гуманітарної допомоги, економічній, освіти та просвітництва, політичній, охорони здоров’я тощо. У Галичині єврейське населення за переписом населення Польщі 1921 р. становило майже 10 відсотків, а в містах та містечках Східної Галичини, до якої входили в основному Львівське, Тарнопільське та Станіславське воєводства, цей відсоток був від 17,4 і набагато більшим (наприклад, 77,2 відсотки складало єврейське населення від загальної кількості жителів у м. Болехові Станіславського воєводства, 66,3 відсотка, у м. Розвадові Львівського воєводства та м. Броди Тарнопільського воєводства) [10, c. 239–241].
Тільки у Львові, де євреїв на початок 1939 р. жило 109,5 тис. осіб, що становило більше третини усього населення (313 тис.) [10, c. 237] перестали існувати освітні заклади, якими опікувалася єврейська релігійна громада: загальноосвітня школа імені А. Кона, заснована ще в 1844 р. єврейськими прогресистами-реформаторами (ця школа давала світську і релігійну освіту, що базувалося на вивченні давньоєврейської мови і культури, а ще в приміщенні цієї школи діяла трирічна професійна школа з професійного вдосконалення єврейських ремісників), єврейський народний університет імені А. Ейнштейна, єврейський педагогічний інститут, єврейська промислова чоловіча школа імені А. Коркиса, жіноча професійна школа, єврейська гімназія Товариства народної та середньої школи, єврейська торгова гімназія, єврейська торгова школа та сільськогосподарська ферма на Сигнівці [10, c. 138–139, 244].
Становлення радянської освіти на західноукраїнських землях, здебільшого на початках, враховував національний склад місцевого населення. Зокрема, у волинському селищі Олика, після приходу «перших совєтів», як тут говорили, було утворено українську загальноосвітню школу. Крім того, працювали також польська та єврейська школи [11, c. 9]. У містечку Жовкві під Львовом 9 листопада 1939 р. на території семикласної школи по вул. Львівській було відкрито неповну середню школу з єврейською мовою викладання. «Десятки дітей єврейської бідноти вперше в своєму житті… пішли до школи і сіли за парти. Школа прийняла в свої стіни 530 дітей. 22 донині безробітні вчителі дістали роботу» [12]. У селах Тернопільщини протягом жовтня 1939 р. було відкрито 1061 українську школу [13].
Радянські кадри, які масово прибували в західні області України «для допомоги місцевому населенню будувати соціалістичне життя», стали провідниками ідеї злиття націй і швидко розвіювали ілюзії про хвалену «українськість» радянської політики. Прояви розквіту української культури і мистецтва, демократичних настроїв почали розцінюватись як націоналістичні і, відповідно, ворожі соціалістичному будівництву. Тих, хто виступав проти експансії зі сходу, переслідували, арештовували, депортували, знищували. Репресії весни 1940 р. проводилися широкомасштабно. Відбувалося те, що пройшло хвилею по Великій Україні ще в 20-30-х рр. ХХ ст., але набагато активніше: «знешкодження ворогів народу» набуло апогею навесні 1941 р., коли, за приблизними підрахунками, тільки з Галичини було вивезено близько 400 тис. українців і 1-2 млн. поляків [14, c. 43]. Не припиняли таку діяльність відповідні органи радянської влади і в повоєнний час.
Штучно культивувалося зростання російської меншості в Україні, особливо в її західних областях, де росіян раніше практично не було. Це ставало основою державної політики інтернаціоналізації, яка набувала з часом русифікаторських ухилів. Поступово і впевнено розпочався процес збільшення і зміцнення російськомовних шкіл, що часто-густо не відповідало нагальним потребам, однак свідчило про нібито «зростаючий потяг» українського населення до оволодіння мовою «старшого брата».
Та все ж за короткий час на ниві шкільництва було досягнуто багато: у 1940/1941 навчальному році в західних областях України функціонувало 7034 загальноосвітні школи (без шкіл робітничої та сільської молоді), в тому числі 2310 семирічних і 313 середніх (у загальноосвітніх школах навчалося 1284,4 тис. учнів). Кількість семирічних шкіл проти 1939/1940 навчального року зросла з 1788 до 2283, середніх - з 157 до 293. Понад 86 відсотків усіх шкіл проводили навчання українською мовою. Напередодні нападу гітлерівської Німеччини на СРСР у західних областях Української РСР розпочався перехід до загальної семирічної освіти на селі і десятирічної - в місті [15, c. 412]. Шкільні освітні заклади зростали небаченими темпами. До початку 1940/1941 навчального року тільки у Львівській області кількість українських шкіл збільшилась з 91 до 1002, у Рівненській - з трьох до 686 [5, c. 107].
На справу народної освіти радянська влада асигнувала величезні кошти. Так, за бюджетом, затвердженим ІV сесією Верховної Ради УРСР, на 1940 р. на соціально-культурні заходи у західних областях республіки було виділено 750,9 млн. крб., з них на народну освіту -546,8 млн. крб. [16]. Показовим для порівняння є такі дані: за Польщі витрати на народну освіту у Львівському воєводстві становили 0,7 відсотка, а у 1940 р. радянська влада на потреби освіти виділила 70,6 відсотка загального бюджету Львівської області [17, с 90].
Висновки. Входження споконвічних українських територій до складу Української РСР стало важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність, що об’єктивно закладало передумови для прогресу. Переважна більшість населення західноукраїнських земель вітала цей акт. Возз’єднання українців у межах однієї держави вперше за багато століть було визначною подією і важливим кроком у розв’язанні українського питання. Цілком слушним у цьому контексті слід визнати справедливе твердження В. Макарчука, що «для українського народу період Другої світової війни виявився останнім реалізованим історичним шансом зібрати у складі єдиної Української держави переважну більшість етнічних українських земель» [18, с. 344]. А про досягнення в розбудові українського шкільництва за такий короткий проміжок часу свідчать наведені вище цифри і факти. Вперше в історії автохтонне українське населення отримало можливість реалізувати своє право на освіту українською мовою на всіх освітянських щаблях.
Водночас спроби сталінського тоталітарного режиму впроваджувати шляхом здійснення радянізації на нових українських землях ідеї «казарменого соціaлізму» спричиняли глибокі соціально-економічних деформацій, супроводжувалися масовими репресіями, людськими трагедіями, ломкою традиційної освітньо-виховної системи.
_________________
Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях: 30– 50-ті роки ХХ ст. (історико-політологічний аспект) / Б.О. Ярош. – Луцьк: Над-стир’я, 1995. – 176 с.
Statystyka szkolnictwa/ 1937/1938. – Warszawa, 1939.
Сирник Марко. Українське шкільництво Польщі в роки німецької окупації / [Електронний ресурс]. Режим доступу. http://ukrzurnal.eu/ukr/archive.html/60/
Кучерепа М.М. Волинь: 1939–1941 рр.: навч. посібник / М.М. Ку-черепа, В.В. Вісин. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – 486 с.
Культурне життя в Україні. Західні землі: документи і матеріали. – К.: Наукова думка, 1995. – Т.1: 1939–1953. – 749 с.
Див.: Розквіт народної освіти в західних областях України. – К.: Радянська школа, 1979.– 192 с.
Див.: Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР / А.Г. Бондар, О.Г. Дзеверін, Б.С. Кобзар та ін. – К.: Радянська школа, 1967. – 484 с.
Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: зб. документів у 2-х т. – К.: Держполітвидав УРСР, 1959. – Т. 1.: 1917 – червень 1941. – 884 с.
Сворак С. Народна освіта у західноукраїнському регіоні: історія та етнополітика (1944–1964 рр.) / С. Сворак. – К.: Правда Ярославичів, 1998. – 240 с.
Див.: Меламед В.М. Евреи во Львове (ХІІІ – первая половина ХХ века). События. Общество. Люди / В.М. Меламед. – Львів: Українсько- американське спільне підприємство ТЕКОП, 1994. – 268 с.
Див.: Боярчук П. Непрості уроки Олицької школи / Волинь-нова. -2008. - № 118. - 18 жовтня. - С.9
Нове життя. - 1939. - 12 листопада.
Вільне життя. - 1939. - 20 листапада.
Див.: Українська Радянська Енциклопедія: в 17 т. - К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії АН УРСР, 1965. - Т. 17. - 807 с
Комуніст. - 1940. - 26 травня.
К.: Рszu педагогічна наука в Українській РСР (191 7-1967). -Макарчук В.С. Мжнародно-правове визнання державного кордону між Україною і Польщею (1939-1945 рр.) / В.С. Макарчук. - К: Атіка, 2004. - 348 с.
< Попередня Наступна >