251

---

В.Д. Яремчук

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ НА ЗАКАРПАТСЬКІЙ УКРАЇНІ У 1919–1939 РР.

Висвітлюється державна політики Чехословацької Республіки у галузі освіти українського населення, з’ясовуються правові засади становлення та розвитку національної освіти, задоволення освітніх запитів українців Закарпатської України у 1919–1939 рр., розгляда­ються особливості цього процесу.

Ключові слова: автономія, державно-правові акти, державна політика, закарпатські українці, національна освіта, чеські школи, українські школи, самоуправління.

Постановка проблеми. Проголошення незалежності України, зміни в усіх сферах життя нашої держави значно активізували інтерес до вивчення правових явищ у галузі національної освіти на всіх історичних етапах її становлення. В сучасних умовах розвитку демократизації суспільства у вивченні складних правових питань недавньої історичної минувшини дослідники звертаються до історії тоталітарних режимів та їх впливів на долю українського народу. Се­ред актуальних питань, які заслуговують на увагу, – державно-правове становлення української школи як вияву національної самосвідомості українського народу Закарпатської України у 1919-1939 рр. Ця про­блема досі не має однозначного трактування, що пов’язано з різними політичними підходами до вирішення національних питань у галузі освіти, продовженням «розиграшу русинської карти», переосмисленням в умовах глобалізації та трансформації суспільної свідомості в Україні правових явищ в історії. Вивчення зазначеної проблеми сприятиме ста­новленню повноти історичної пам’яті, поверненню духовних надбань, сфальсифікованих або замовчуваних з ідеологічних причин у минулому.

Стан дослідження. Аналізуючи наукові праці з цієї тематики, відзначимо, що питання становлення української школи н

а Закарпат­ській Україні у часи володіння цим краєм Чехословаччиною вивчалося вітчизняними науковцями радянського періоду з історичної та політичної точок зору досить упереджено. Чимало з них звертали ува­гу на демографічну статистику 20-30-х рр. ХХ ст. із зазначеного пи­тання, що досі досить актуальне (В.П. Копчак, СІ. Копчак). Окремі аспекти цієї тематики відображено в історико-правових працях В.С. Кульчицького, М.І. Настюка, А.П. Ткача, В.Ю. Ганчина, П.Ф. Гураля, О.В. Кузьминця, В.С. Калиновського, П.А. Дігтяра, Л.І. Рябо-шапка, ММ Нагорняка, історичних та політологічних дослідженнях МП Гетьманчука, C.В. Віднянського, М.Є. Горєлова, О.П. Моця, О.О. Рафальського, С.Д. Сворака, П.Ю. Стерчо, Ю. Химинця, А. Штефана, педагогічних працях С.О. Сірополка та ін.

Разом з тим проблема державно-правового регулювання Чехо­словацькою Республікою становленням національної освіти, україн­ської (русинської) школи на Закарпатській України у міжвоєнний період (1919-1939 рр.) ще чекає на неупереджені фундаментальні дослідження. Боротьба за самозбереження українського етносу - це перш за все історія становлення українського шкільництва. Однак, на жаль, чимало правових фрагментів цієї історії до сьогодні ще недос­татньо вивчені.

Виклад основних положень. Після розпаду Австро-Угорської імперії територія Закарпатської України управлялася угорськими уря­довцями за допомогою угорських військ. Спроба об’єднання її з іншими українськими землями, задекларована народними з’їздами закарпатсь­ких українців протягом листопада 1918 - січня 1919 р., не увінчалася успіхом, а після поразки пролетарської революції в Угорщині, територія Закарпаття була окупована чехословацькими військами.

У Версальському (ст. 81) та Сен-Жерменському (ст. 53) догово­рах підтверджувалася незалежність Чехословаччини як країни, що «обіймає автономну територію українців на південь від Карпат». У результаті рішень Паризької мирної конференції у Версалі [1, с. 50], відповідно до Сен-Жерменської угоди (Сен-Жерменський договір містив щодо українського Закарпаття спеціальний документ – «Гене­ральний статут Підкарпатської Русі») від 10 вересня 1919 р. та Тріанонської угоди від 4 червня 1920 р. [2, с. 30–31, с. 480], Закар­патська Україна була включена до складу Чехословаччини, яка на основі чотирьох колишніх українських комітатів утворила єдину адміністративно-територіальну одиницю – Підкарпатську Русь з цен­тром у м. Ужгороді, територія її становила 14,9 тис. кв. км, на якій проживало 604,6 тис. осіб (станом на 1 січня 1920 р.), з яких 62,0% становили українці (русини), 17,2% – угорці, 13,4% – євреї, 3,3% – че­хи та словаки, 1,8% – німці та 2,3% – інші національності [3, с. 83].

Адміністративно-політичну організацію краю визначали так звані празькі статути 1919 та 1920 р., за якими Влада ЧСР визнавала «руський» характер краю, дозволивши представникам місцевого населення займати адміністративні посади. Однак ці державно-правові акти не відповідали постановам Сен-Жерменського договору (ст.ст. 62–69) та Конституції ЧСР, прийнятої 29 лютого 1920 р., щодо Закарпаття, бо залишилося поза її межами майже 100 тис. українців на теренах Словаччини [4, с. 141].

Чехословацький уряд не виконав ще одного пункту Сен-Жерменського договору про надання національної автономії краю, за яким Чехословаччина зобов’язувалася «встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави, із найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави» [5, с. 21] (до речі, на цьому особливо наполягала українська репрезентація населення), бо, будучи прихильником централізації, вбачав в українському націо­нальному русі загрозу державі і вважав, що населення краю «не дозріло до автономії» [6, с.53]. Така «недозрілість» у 1928 р. була навіть законо­давчо оформлена: Підкарпатську Русь змінено на Підкарпатський край без права на автономію (лише восени 1938 р. після Мюнхенської угоди під час політичної кризи в державі цей край отримав автономію). А до кордонів з Угорщиною, де розташовувалися угорські села, влада у 20-і рр. ХХ ст. ще й направляла чеських легіонерів, які отримували там землі та облаштовували своє життя [7, с. 153–154].

Найбільш помітними у краї були успіхи у розбудові національної освіти. На момент входження Закарпаття до складу Чехоcловаччини тут майже всі школи були з угорською мовою навчання (таким був підсумок 50-літнього володіння краєм Угорським королів­ством за Австро-Угорської імперії).

В Чехословаччині у 20-30-ті рр. ХХ ст. були створені й успішно діяли десятки українських наукових установ, організацій, спілок і ви­давництв, вищих навчальних закладів. До цього доклала свої зусилля українська політична еміграція, чисельність якої у 20-х рр. ХХ ст. сяг­нула 50 тис. осіб [8, с 347]. Так, влада надала притулок і фінансову підтримку Українському вільному університету (1921), заснованому М.С Грушевським і М.Ю. Шаповалом (УВУ був переведений з Відня до Праги і навчальний процес в ньому здійснювався за зразком Карло­вого університету; його розвитку особисто сприяв тодішній президент ЧСР Т.Г. Масарик) [9], Українському високому педагогічному інсти­тутові ім. М. Драгоманова (1923-1933), Українській сільськогосподар­ській академії в Подєбрадах (1922-1935) тощо.

Чехословацький уряд також не залишався осторонь від дискусії, що точилася між українофільською, русофільською та русинською орієнтаціями. Він надавав підтримку по черзі кожній з них, зупинив­шись у середині 30-х рр. ХХ ст. на останній, оскільки перші дві створю­вали загрозу для територіальної цілісності Чехословаччини, у результаті чого політично-культурний розвиток Закарпаття здійснювався між чехо­словацьким централізмом та місцевим автономізмом.

Перебування Закарпаття у складі Чехословаччини позначилося низкою реформ, більшість з яких були позитивними, бо давали можливість українцям брати участь у громадсько-політичному, еконо­мічному, соціальному розвитку самої Чехословацької Республіки. Водно­час здійснювалися заходи, що йшли врозріз із прагненням карпатських українців до національного розвитку, самоуправління.

Державна політика Чехословаччини у галузі освіти проводилася з метою послідовного утвердження та розвитку панівної чеської нації. Хоча Конституція ЧСР і проголошувала всіх громадян рівноправними, але на практиці цього не було. Чеська мова була законодавчо закріплена як державна. «Чехізація» шкіл на Закарпатті здійснювалася цілеспрямовано і ефективно. Тут варто особливо підкреслити, що на цей процес впливало чимало факторів державно-правового характеру, передусім, рішення Вищого адміністративного суду ЧСР від 28 червня 1925 р. про визнання української мови «чужою» для населення Закар­паття, після чого почався наступ на українські школи [10, с 51].

Корінне населення вимагало будівництва нових шкіл, навчання рідною мовою, поліпшення підготовки народних учителів для національних шкіл Закарпаття тощо. Навіть на знак протесту проти зволікань чеського уряду з будівництвом нових шкіл селяни гірських районів організували навчання своїх дітей під відкритим небом. Такі осередки називали «школами під дубом» [11, с. 47].

Політика уряду Чехословаччини, що проводилася у 20-і – на по­чатку 30-х рр. ХХ ст. у галузі освіти серед українського населення, отримала різні оцінки та неоднозначно сприймалася українською спільнотою не тільки на Підкарпатській Русі, а й у Радянській Україні. Зокрема, 13 травня 1929 р. на ХІ Всеукраїнському з’їзді Рад М.О. Скрип­ник, який очолював Народний комісаріат освіти УСРР, у доповіді «Стан та перспективи культурного будівництва на Україні» наголошу­вав, що «на Закарпатській Україні, в Чехо-Словацькій республіці ве­деться... скажена політика чехізації українців, де навіть заборонено вживати слово «українець»...» [12, с. 176].

9 червня 1930 р. віце-губернатор Підкарпатського краю А. Розсипал видав наказ, яким зобов’язував шкільним інспекторам послугову­ватися в офіційному листуванні чеською мовою, оскільки, мовляв, пи­тання мови на Закарпатті ще й досі не розв’язані [13, с. 133–134]. Про­ти такого та подібних юридичних «витворів» неодноразово виступав відомий український вчений-педагог, професор Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, голова Українського педагогічного товариства С.О. Сірополко. Так, у статті «Культуртреге-ри на виворіт», опублікованій 14 травня 1931 р. у газеті «Свобода», він засудив діяльність шкільного інспектора Яна Вондрачека, який публікацією «Народно-виховна діяльність на Підкарпатській Русі» своїм урядовим (тобто офіційним, державним. – В.Я.) іменем проголо­сив, що «Підкарпатська Русь чехизується сама, більш того, вона сама кличе до чехізації, і даремно певні кола ставлять перепони на шляху до цього процесу». Степан Онисимович з обуренням зазначав, що Я. Вондрачек виступив проти української іреденти (від іт. irredenta – незвільнена, уярмлена; поняття «ірредентизм» – прагнення приєдна­тись до держави з однорідним національним населенням. – В.Я.), недооцінив роль місцевої інтелігенції в розвитку духовної культури українського народу; «тільки тоді урядовці-чехи зможуть виконати справді «культуртрегерську» роль на Підкарпатті, коли вони зрозу­міють, що уявляє з себе по національности й мові той нарід, серед яко­го вони провадять урядову працю» [14, с. 1].

У 1932 р. навіть міністр освіти Чехословацької Республіки І. Дерер визнав нездоровим у шкільній політиці штучне насадження чеських шкіл за рахунок шкіл з українською мовою навчання. На той час спостерігалася значна кількісна невідповідність у функціонуванні шкіл для населення краю за національною ознакою. Так, було загальновизнаним, що чеські школи перебували у привілейованому стані, хоч здебільшого їх відвіду­вали «жидівські діти» [15, с 722]. І це не дивно, бо для комплектування тієї кількості чеських шкіл, що працювали у краї, бракувало дітей чеської чи словацької національностей, які там проживали.

Та незважаючи на це, кількість цих шкіл зросла. Так, якщо в Ужгороді у 1910 р. була одна чеська школа, то вже у 1920 р. - 4, а у 1926 р. - 8 [16, с 57]. У 1921 р. чеські школи у краї становили 3,2% від загальної кількості шкіл, а в 1937 р. - вже 23% [17, с 149-151].

Чеська аграрна партія, яка займала провідні позиції у Підкарпатській Русі втручалася у шкільні справи, насаджуючи в народних (початкових) і середніх школах учителів-москвофілів і росіян-емігрантів, котрі проводили чітку політичну лінію, спрямовану на відрив місцевого населення від рідного українського кореня. Таким чином вносився справжній мовний хаос у шкільне середовища. Так, у школах Ужгорода та Берегова навчання проводилося рідною мовою, а Мукачева та Хуста - або українською, або російською (скоріше - церковнослов’янською), або чеською мовами. До речі, ще у 1919 р. Чеська Академія наук і мистецтв авторитетно визнала, що мовний хаос у школі можна подолати лише на користь української мови, якою говорить населення Підкарпатської Русі.

Водночас слід мати на увазі, що чеський уряд у населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. Так, з 1919 р. до 1933 р. державні інвестиції на розвиток Закарпаття стано­вили близько 1,6 млрд. крон, що сприяло значному пожвавленню економічного життя в краї.

Чехословацька влада здійснювала певні новації та провела ве­лику роботу з метою підвищення освітнього рівня населення Підкарпатської Русі, де до кінця угорського панування налічувалося 60% неписьменних. Хоча шкільна повинність поширювалась й на дітей Підкарпатської Русі (від 6 до 14 років), але багато з них не могли через різні причини відвідувати школу, головно в тих районах, де на­селення жило хуторами, віддаленими один від одного великими відстанями. Такі діти залучалися до навчання на спеціально організованих курсах. Тільки у 1931/32 навчальному році налічувалося 170 таких курсів, де навчалося 9 176 дітей. У плані позашкільної освіти було організовано також 1 473 курси для дорослих неписьмен­них (на цих курсах навчалося 64,7 тис. осіб), засновано 348 народних читалень, 413 громадських бібліотек, створено 100 гуртків співів, 28 на­родних оркестрів і т.д. Крім того, спостерігалася активна діяльність місцевого населення на ниві позашкільної освіти через культурні товари­ства, зокрема таких, як «Просвіта», русофільського Общества ім. О. Духновича, театральних труп і хорів. До становлення української (руської) освіти активно долучилися Педагогічне Товариство Підкарпат­ської Руси та «Школьная помощь».

У результаті зусиль державної влади та місцевих громадських організацій у 1936/37 навчальному році стан початкової освіти за національною ознакою характеризувався такими даними: з 973 почат­кових шкіл краю 463 мали українську або руську мови навчання, 365 – чеську, 117 – угорську, 24 – німецьку мови. У 1938 р. майже в половині шкіл навчання велося українською (руською) мовою (понад 330 вчителів навчали близько 145 тис. учнів). Із 11 гімназій краю п’ять були українськими або руськими [8, с. 346–347].

Українські школи не були належним чином забезпечені вчителями, не вистачало коштів на придбання найнеобхіднішого обладнання. Не кращою була ситуація і з неповними середніми, так званими «горожанськими», або їх ще називали «міщанськими» школами. Так, у 1938 р. діяли 44 горожанські школи, з них 23 – з чеською мовою навчання. Уряд вико­ристовував їх для масової чехізації закарпатських українців: якщо на ти­сячу українського населення припадало 10 учнів горожанських шкіл, то на таку ж кількість чеського населення – 100 учнів.

Не справдилися також сподівання нечисельної української інтеліґенції щодо організації управління краєм з участю місцевих представників та послідовного втілення в життя прав українства, у тому числі і на розвиток національної освіти. На пост першого губер­натора Підкарпатської Русі президент ЧСР Т.Г. Масарик запросив вихідця з України, молодого адвоката, але громадянина США Г. Жатковича, сформувавши його адміністрацію з чехів. Спроби гу­бернатора запровадити широку автономію були безуспішними і 16 жовтня 1921 р. Г. Жаткович залишив свій пост, висловивши протест уряду ЧСР, а наступного дня у зверненні до закарпатців заявив про неможливість досягнення Підкарпатською Руссю повної політичної, культурної, економічної, адміністративної і народної автономії – самоуправління. Призначений після нього губернатором А. Бескид, адвокат, політичний і громадський діяч, не мав реальної влади. Натомість краєм керував віце-губернатор А. Розсипал, чех за поход­женням, та очолювана ним адміністрація, до складу якої входили чехи [4, с 141]. Участь українців у роботі державних установах була обмеже­ною: серед 2 346 державних службовців був лише 301 українець (13%) [18, с 49]. У 1937 р. за губернатора К. Грабаря (1935-1938) були зроблені перші кроки до розширення автономії Карпатської України, утворено гу­бернську раду тощо.

11 жовтня 1938 р. чехословацький уряд надав довгоочікувану автономію краю, а 22 листопада 1938 р. чехословацький парламент прийняв Конституційний Закон про федеративний устрій держави чехів, словаків і закарпатських українців, за яким розгорнулася підготовка до виборів першого сейму Карпатської України. А 15 бе­резня 1939 р. сейм проголосив незалежність Карпатської України, яка стала республікою на чолі з президентом А.І. Волошиним [19, с 242-243]. Але ще до того, як зібрався сейм, уряд Карпатської України, очолюваний А.І. Волошиним, українізував шкільну освіту та офіційні й неофіційні друковані видання [20, с 419].

В галузі освіти були запроваджені в життя деякі конкретні захо­ди: уряд А.І. Волошина став добиватися введення в усіх школах, дер­жавних та інших установах обов’язкового викладання української мови; за короткий час завдяки зусиллям А. Штефана, начальника міністерства шкільництва, розширилася мережа українських шкіл (відкрито гімназії з українською мовою навчання у м. Рахові, с Білках на Іршавщині та с Ракошині на Мукачівщині; почали діяти понад 50 нових горожанських та сільських народних шкіл); обговорювалося питання про відкриття народного університету й перенесення до Хусту з Праги Українського вільного університету. Активну діяльність на освітній ниві здійснювало товариство «Учительська громада», членами якого були близько 2 тис. представників нової української учительської генерації тощо. А в пер­шому ж державному акті Карпатської України - Законі № 1, ухваленого сеймом 15 березня 1939 р., у § 4 зазначалося: «Державна мова Карпат­ської України є українська мова» [21, с 242].

Такі дії української влади Карпатської України були законо­мірними, бо їх ініціатор - А.І. Волошин, видатний державний, гро­мадсько-політичний, релігійний та педагогічний діяч Закарпаття, левову частку свого життя присвятив освітянській ниві: отримавши богословсь­ку та світську освіту, з 1900 р. викладав в учительській семінарії в Ужгороді, у 1917-1938 рр. був її директором; у 1899 р. перший на Закарпатті видав підручник з української (малоруської) мови, а всього написав 42 підручники й посібники з граматики, педагогіки, психології, логіки, фізики, хімії; десятки років боровся за національне відродження рідного краю, очолюючи громадські, політичні, господарські організації та виховуючи учительські кадри [22].

Однак невдовзі держава карпатських українців була окупована Угорщиною та знищена. Так «закріпився» дар Гітлера Хорті за союз­ництво після Мюнхена та підтвердилося рішення німецько-італій­ського арбітражу у Відні від 2 листопада 1938 р.

Угорці силою повернули свій політичний статус та домінантне становище у всіх сферах суспільного життя, чого були позбавлені за часів перебування Закарпаття у складі Чехословаччини. Для них закінчилася і мовно-культурна дискримінація, як вважали угорці (хоч угорські школи й існували в місцях компактного проживання, але таких привілеїв, як за Австро-Угорщини, зрозуміло, вони не мали; через відсутність коштів школи з угорською мовою навчання часто закривалися) [23, с. 146].

За час окупації Угорщиною (хоча для самих угорців ця «окупація» розцінювалася не інакше, як «торжество історичної справедливості») на Закарпатті у галузі освіти відверто проводилася антиукраїнська політика: масово закривалися українські школи; з семи наявних на той час гімназій у краї п’ять було переведено на угорську мову навчання (в 1939 р. у «ру­синських» гімназіях навчалося 2 407 учнів, а в 1942 р. – лише 1 743 і про­цес скорочення продовжувався); з метою мадяризації населення значну частину горожанських шкіл перевели на угорську мову навчання, а при інших паралельно організувались угорські класи (те саме було і з народ­ними школами). Уже наприкінці 1939 р. з 430 народних шкіл 320 було переведено на угорську мову навчання. Кількість учнів у школах краю значно скоротилася (якщо учень не вивчав ретельно угорську мову, він змушений був залишити школу).

Проводячи насильницькими методами політику мадяризації, власті наказували знищувати в школах слов’янські пам’ятки, вилучати з бібліотек художню літературу, підручники, різні посібники, видані українською, російською або чеською мовами тощо [17, с. 149–151]. Хортистська влада (1939–1944 рр.) фактично паралізувала у Карпатах громадське, духовне, освітнє життя, нанівець звела всю діяльність про­гресивних українських організацій, які розвивалися протягом усього чехословацького періоду, практично ліквідувала досягнення україн­ства краю за попередні два десятиліття.

Висновки. Закарпатська Україна серед усіх окупованих різними державами українських земель (Республікою Польщею, королівською Румунією та Чехословацькою Республікою) була у порівняно кращому політичному і соціальному становищі. Політика щодо національних меншин стала пробним каменем для тих держав, які виникли у Центральній та Східній Європі після першої світової війни. І єдиною, хто більш-менш задовільно склав цей екзамен на демократію, була Чехословаччина.

Автор поділяє переконання дослідників зазначеної проблеми, зок­рема, С.В. Віднянського та В.І. Худанича, що саме в складі Чехословаччини закарпатські українці (русини) у 1919-1939 рр. ХХ ст. пройшли пе­реломний етап у своєму соціально-економічному, національно-культурному й етнополітичному розвитку [24]. За двадцять років перебу­вання у складі Чехословаччини українці Закарпаття надолужили те, чого їх було позбавлено за попередні п’ятдесят років угорського панування.

Українське питання посідало важливе місце у політиці Чехословацької Республіки і для українства Закарпатської України вирішувалися життєво важливі завдання: реалізовувалося право на національну освіту, автономію та утворення незалежної української карпатської держави.

––––––––––

Див.: История дипломатии. Т.3: Дипломатия в период подготовки Второй мировой войны (1919–1939) / под ред. В.П. Потемкина. – М.–Л.: Гос­политиздат, 1945. – 884 с.

Див.: Дипломатический словарь: в 3-х т. [4-ое изд.]. – М.: Наука, 1986. – Т. ІІІ: С–Я. – 752 с.

Див.: Копчак В.П. Население Закарпатья за 100 лет: статистико-демографическое исследование / В.П. Копчак, С.И. Копчак. – Львов: Изд-во ЛГУ, 1977. – 199 с.

Див.: Україна у міжнародних відносинах ХХ століття: навч. посібник / за заг. ред. Я.Й. Малика. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка; ЛРІДУ НАДУ, 2004. – 468 с.

Стерчо П. Карпато-Українська держава. До історії визвольної бо­ротьби карпатських українців у 1919–1939 роках / П. Стерчо. – Торонто: НТШ, 1965. – 288 с.

Цит. за: Штефан А. Августин Волошин – Президент Карпатської України: спомини. – Торонто: Пробоєм, 1977. – 208 с.

Див.: Гетьманчук М.П. Угорська національна меншина в Україні: правові засади політичної суб’єстності: монографія / М.П. Гетьманчук, В.К. Грищук, Н.П. Шипка. – Львів: ЛьвДУВС, 2008. – 408 с.

Див.: Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку / В.Ф. Солдатенко (керівник). – К.: Пар­ламентське вид-во, 2007. – 576 с.

Див. напр.: Віднянський С.В. Культурно-освітня i наукова діяльність української еміграції в Чехо-Словаччині: Український вільний університет (1921– 1945 рр.) / С.В. Віднянський / відп. ред. С.В. Кульчицький. – К.: [б. и.], 1994. – 82 с.

Див.: Кучма Л. Україна – не Росія / Л. Кучма. – М.: Время, 2003. – 560 с.

Див.: Розквіт народної освіти в західних областях України / Д.А. Яремчук, Л.С. Баїк, В.К. Савинець та ін.; упор. і заг. ред. Б.І. Тимохіна. – К.: Рад. школа, 1979. – 192 с.

Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника / В.Ф. Солдатенко. – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті України», 2002. – 352 с.

Див.: Беднаржова Т.Є. Степан Сірополко – подвижник українського шкільництва: монографія / Т.Є. Беднаржова. – Львів: Вільна Україна, 1998. – 318 с.

Сірополко Ст. Культуртрегери на виворіт / Ст. Сірополко // Свобо­да. – (Ужгород). – 1931. – 14 травня.

Див.: Закарпаття // Енциклопедія Українознавства. Словникова час­тина / Перевидання в Україні. – Львів: НТШ, 1993. – Т. 2. – С. 715–727.

Див.: Сворак С.Д. Народна освіта у західноукраїнському регіоні: історія та етнополітика (1944–1964 рр.) / С.Д. Сворак. – К.: Правда Ярославичів, 1998. – 240 с.

Див.: Шляхом до щастя: Нариси історії Закарпаття / кол. авторів. – Ужгород: Карпати, 1973. – 478 с.

Див.: Химинець Ю. Закарпаття – земля Української держави: Нотатки з історії Закарпаття / Ю. Химинець. – Ужгород: Карпати, 1991. – 343 с.

Див.: Кузьминець О. Історія держави і права України: навч. посібник / О. Кузьминець, В. Калиновський, П. Дігтяр. – К.: Україна, 2000. – 429 с.

Див.: Горєлов М.Є. Цивілізаційна історія України / М.Є. Горєлов, О.П. Моця, О.О. Рафальський. – К.: ТОВ УВПК «ЕксОб», 2005. – 632 с.

Національні відносини в Україні у ХХ ст.: збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1994. – 560 с.

Див.: Петровський В.В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. – Х.: ВД «Школа», 2007. – 592 с.; Волошин Августин / Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Перевидання в Україні. – Львів: НТШ, 1993. – Т.1. – С. 315.

Див.: Мигович І. Угорці в Україні / І. Мигович, І. Грінчак // Віче. – 1998. – № 7. – С. 143–153.

Див.: Худанич В.І. Міжвоєнний період в історії Закарпаття / В.І. Худанич // Українські Карпати. – Ужгород, 1993. – С. 538–545; Віднянський С. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки: перелом­ний етап у національно-культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців / С. Віднянський // Культура українських Карпат. – Ужгород, 1994. – С. 130–140.

 

< Попередня   Наступна >