267

---

В.С. Макарчук,

ЛЮ. Гривняк

ВИЩА МІРА ПОКАРАННЯ В СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОМУ ПРАВОВОМУ ПРОСТОРІ

Розглянуто теорію і практику застосування смертної кари та довічного позбавлення волі як вищих мір покарання у законодавстві Київської Русі, Російської імперії, СРСР та пострадянських слов’янських республік.

Ключові слова: смертна кара, довічне позбавлення волі, кримі­нальне право Київської Русі, кримінальне право Російської імперії, кримінальне право СРСР, кримінальне право України.

Постановка проблеми. Проблема становить науковий інтерес уже з огляду на те, що як прихильники відновлення (для Білорусі – збереження) смертної кари в національному законодавстві трьох слов’янських республік колишнього СРСР, так і його противники апелюють до національного мен­талітету своїх співвітчизників, їхнього історичного досвіду тощо. Завдан­ня науковців – з’ясувати, наскільки обґрунтованими є звернення політиків і практичних правоохоронців до т. зв. історичного минулого, чи дійсно смертна кара має глибокі корені у східнослов’янській ментальності.

Стан дослідження. Питаннями поширення смертної кари в схід­нослов’янському правовому просторі та періодичної відмови від неї займалися такі відомі учені, як О. Кістяківський, П. Боборикін, В. Розанов, М. Владімірський-Буданов, І. Бестужев-Лада, М. Таганцев, з наших су­часників – С.Г. Кєліна, І.Й. Бойко, М.Й. Коржанський, І.Я. Терлюк та ін.

Завданням пропонованої статті є узагальнення згаданого «істо­ричного досвіду», а також спроба наукового прогнозу застосування смертної кари та довічного ув’язнення в східнослов’янському право­вому просторі.

Виклад основних положень. Традиція виводить смертну кару від кровної помсти. Зокрема цю

думку пропагував О. Кістяківський [1, c. 77–78]. Дослідники вказують, що обов’язок помсти покладався й на жіночу частину роду. Намагалася помститися Володимиру за смерть батька і братів його перша дружина, полоцька княжна, Рогніда; за смерть чоловіка Ігоря мстилася дружина Ольга.

Ситуація змінилася з прийняттям християнства. Причому ця зміна первісно була не на користь звинувачених у князівському суді злочинців.

М. Владімірський-Буданов, посилаючись на Лаврентіївський лі­топис за 996 р., вказує, що «коли Володимир Св.(ятий – Авт.) увів бу­ло, за порадою єпископів, замість вир смертну кару, то дума боярська наполягла на відновленні вир на тій єдиній підставі: «оже вира, то на оружии и на коних буди», тобто вира дає засоби набувати зброю і ко­ней. Немає сумніву, – продовжує учений, – що один з головних видів потоку – обернення злочинців у рабство князеві – виник також з роз­рахунків економічних [2, c. 324].

У Руській правді Ярослава Мудрого зустрічаємося уже з систе­мою композицій. Якщо лише родичі убитого не наполягають на кров­ній помсті (а її ще потрібно здійснити власними силами) і навідріз від­мовляються від викупу, сплачуваного злочинцем, розбійник чи діто­вбивця уже наступного дня після сплати визначеної пені користується усіма благами вільного життя.

Традиція, на нашу думку, вельми односторонньо пояснює викуп злочинів поширенням християнства, небажанням перших монархів-християн брати «гріх на душу» (Хлодвіг, Ярослав Мудрий). Сучасний історик права І. Терлюк висловив також, як на нашу думку, цілком обґрунтоване припущення, що у руських князів «була також меркан­тильна причина – якщо (близьких – Авт.) родичів у жертви не вияви­лось, то вбивця платив штраф (виру) на користь держави» [3, c. 7].

В «Повчанні дітям» Володимира Мономаха міститься його пря­ма вказівка своїм нащадкам повністю, без жодних винятків відмовитися від смертної кари: «Ни права, ни крива не убивайте, ни повелъвайте убити его; аще будетъ повиненъ смерти, а душа не погубляйте никако-яже хрестьяны» (Ні правого, ні винного не вбивайте і не веліть убити його; якщо й буде повинен смерті, то не губіть жодної християнської душі) [4, c. 52-53)].

Відсутніть смертної кари в переліку покарань жодною мірою не означала безумовної відмови властей від застосування цього радика­льного інструменту регулювання суспільних відносин. Так, син київ­ського князя Ізяслав Мстислав у середині квітня 1069 р. «порубав (стратив) киян, що висікли були [з поруба] Всеслава числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання» [5, c. 106].

Зміцнення абсолютистських тенденцій в Московському князівстві (згодом - Царстві) стало поштовхом до відновлення смертної кари. Той же М. Владімірський-Буданов вказує, що «смертна кара, якій опиралися кращі князі земського періоду, в московську епоху отримала величезне застосування. Проте, до судебників і в судебниках вона призначалася ли­ше за найвищі кримінальні злочини: зраду, вбивство пана рабом, крамолу, підлог і святотатство. Інші ж злочини вели до неї лише за припущення про не виправність злочинця, тобто при «лихованному» обшуку чи рецидиві. В Укладенні сфера її застосування набагато ширша: вона належиться за богохульство і спокутування, за всі політичні злочини та участь в них, за складення фальшивих актів, роблення фальшивої монети, за зумисне убивство в деяких випадках (на державному дворі, в поході, в присутності суду), за зґвалтування жінки, за підпал» [2, c. 359].

Кількість смертних вироків різко зросла з появою на політичній арені Петра І. Намагання будь-якою ціною «прорубати вікно в Євро­пу» обернулися для населення сплеском репресій. «В 1-й половині XVIII сторіччя, - вказує М. Владімірський-Буданов, - за кількістю за­стосування за злочини усіх розрядів смертна кара займає перше місце. Військовий устав увів нові кваліфіковані види її: колесування (за зра­ду, отруєння, батьковбивство, грабунок), четвертування (за образу Ве­личності дією) та аркебузування (розстріл) [2, c. 370].

Під впливом російського царату радикалізується українське кримінальне право Гетьманщини. Криваві покарання за державні зло­чини, що загалом зрозуміло. Позбавлення майна, честі, тортури, смерть - за убивство, поранення монарха та членів його родини; по­збавлення майна, честі, життя - за замах на вказаних осіб; тортури, спалення живцем - за замах засобами чаклунства чи отрути. Змова з метою скинення монарха каралася четвертуванням; державна зрада – відрубуванням голови; здача фортеці ворогові – четвертуванням, обра­за монарха та членів його родини словом і письмом – смертю; пора­нення, убивство посла, образа його честі – смертю; вбивство царського кур’єра або посланця – смертю з потрійною виплатою головщини [6, c. 101–102]. Каралися посягання на порядок управління. Знищення монарших грамот – відрубуванням голови, фальсифікація царських грамот, привілеїв і печаток – заливанням горла розплавленим свинцем.

До держави за суспільною небезпекою посягання прирівнюва­лася Церква (що, загалом, зрозуміло, адже за Петра І замість Патріарха було введено державний управлінський орган – Синод). Богохульство каралося спаленням живцем, хула на Божу матір і святих – у тяжких випадках смертю. Відступ від християнської віри тягнув за собою спа­лення живцем, але єресі і розколи – «лише» вигнання за межі держави. Також смертю каралося чарівництво і чаклунство [6, c. 101–102].

Судова гілка влади теж перебувала під неухильним захистом за­кону. Вбивство, поранення, напад, вчинені на суддю не з метою само­захисту каралися позбавленням життя; однак, й вбивство, злочини, вчинені судовим возним проти присяги тягнули за собою смертну кару [6, c. 102, 103]. За умисне звільнення арештованого винний карався тим самим покаранням, що було присуджене втікачеві, тобто, в певних випадках – й смертю. В українському праві спостерігаємо загальноєв­ропейські тенденції, коли т. зв. мала зрада (термін англійського права) однозначно карається смертю. Убивство урядовцем свого начальника чи слугою – пана веде за собою четвертування винного. Батьковбивст­во – четвертування сина і закопування живцем доньки [6, c. 103].

Зміцнення російського абсолютизму призвело до пом’якшення позиції властей в питанні про смертну кару. Як відомо, відмовилася від її застосування Єлизавета Петрівна. Дещо відмінну позицію зайняла представниця т. зв. просвіченого абсолютизму Катерина ІІ: «за спокій­ного царювання законів (…) в тому не може бути жодної потреби, щоб віднімати життя у громадян». Її відомий Наказ допускав застосування страт злочинного елементу «в часи без керівництва», як, наприклад, під час пугачовщини.

Прирощення російських володінь коштом держав Північної (Ве­лике герцогство Фінляндське) та Центральної Європи (Королівство Польське) зумовили певну лібералізацію права в дусі ідей просвіченого абсолютизму, зокрема заборону встановлювати покарання, не передба­чені законом, чи карати за дії, прямо не вказані в законі як злочинні.

Разом з тим смертна кара зберігалася, а сфера її застосування навіть дещо розширювалася у порівнянні з попереднім періодом росій­ської імперської історії. Так, в квітні 1818 р. Олександр І дав Карний кодекс Польському Королівству (до складу останнього входили і окремі західноукраїнські землі - Авт.). Смертю каралися усього чоти­ри склади злочину: образа (тут розумівся замах на життя, здоров’я або свободу) Величності (артикул 65); образа членів правлячої фамілії (ар­тикул 66), державний заколот і зрада Батьківщини (артикул 67) та роз­бійницьке (тобто безпосередньо під час грабежу) убивство (артикул 125) [7, s. 38, 39, 70]. Проте навіть найтяжче кваліфіковане убивство каралося ув’язненням від 10 до 20 років (артикул 118) [7, s. 66-67]; також не каралися смертю фальшування грошей, образа релігії тощо.

Микола І законодавчо визначив можливість застосування смертної кари виключно щодо злочинців політичних, карантинних і військових.

Стаття 17 російського карного укладення 1866 р. у переліку по­карань передбачала загалом чотири типи покарання. Першим йшло позбавлення усіх прав стану та смертна кара, другим - позбавлення усіх прав стану та заслання на каторжні роботи, причому стаття 19 пунктом 1 передбачала можливість безстрокових каторжних робіт. Види смертної кари, ще з 1845 р., встановлювалися не законом, а су­дом - у його вироку (ст. 18) [8, c. 18].

Смертна кара з позбавленням усіх прав стану встановлювалася за «Всякий злий умисел проти життя, здоров’я чи честі Государя Імпе­ратора і за всякий умисел скинути Його з Престолу, позбавити Влади Верховної, або ж обмежити права оної, або учинити Священній Особі Його будь-яке насильство» (стаття 241), а стаття 243 поширювала це покарання на усіх посібників, тих, хто підговорював чи підбурював до злочину проти особи Государя, рівно як і тих, хто намагався приховати такий злочин [8, c. 165-166]. Таке ж покарання статтею 244 встанов­лювалося для винних у злому умислі проти спадкоємця престолу, дру­жини государя та інших членів імператорської родини [8, c. 166]. Ка­ралися смертю бунт проти верховної влади та співучасть у ньому (стаття 249), а також зрада батьківщині (статті 253 та 254).

В російському карному укладенні 1866 р. смертю та позбавленням усіх прав стану каралися порушники правил карантину (ст. 831): 1) за опір відкритою силою чи насильним шляхом розпорядженням керівництва для запобігання поширення чуми; 2) за насильство, завдане карантинній варті, з наміром прорватися за карантинну рису, а також за самовільний вхід судна в карантинний порт (крім внаслідок бурі чи переслідування неприятеля); 3) за навмисний підпал карантинних установ чи охоплених каран­тином будівель [8, c. 409]. Статті 832 та 833 поширювали безальтернатив­но (!) погрозу смертної кари та позбавлення усіх прав стану на рядових громадян та посадових осіб, винних у випуску людей чи худоби за межі карантину; за вхід у охоплені карантином будівлі чи їх самовільне поки­дання без дозволу керівництва; за приховування хворих чумою чи таєм­ний виніс трупів померлих від чуми; за виніс та передачу за межі каран­тину речей, що перебували у контакті із зачумленими; за не надання для очищення речей, що належали хворим чумою; за крадіжку чи присвоєння речей, що залишилися після померлих від чуми [8, c. 410]. Стаття 834 встановлювала смертну кару та позбавлення усіх прав стану за підробку чи використання завідомо підробленого документа з метою скоротити карантинні заходи чи взагалі їх уникнути, а стаття 835 – цю ж сукупність покарань для тих, хто самостійно, кораблем чи транспортом вийде з місць, охоплених епідемією, в обхід карантинної варти [8, c. 410–411].

Для порівняння, тим же укладенням 1866 р. безстрокові катор­жні роботи встановлювалися за зумисне убивство батька чи матері (стаття 1449), за вбивство рецидивне, тобто вже після встановлення покарання за попереднє (стаття 1450), за зумисне убивство сина, доч­ки, діда, баби, усіх родичів по висхідній чи низхідній лінії, або особи, якій убитий був зобов’язаним за своє виховання (стаття 1451); за зуми­сне убивство вагітної жінки (стаття 1452 – з можливістю встановлення альтернативного покарання); за зумисне кваліфіковане (через підпал, вибух, з метою пограбування убитого, шляхом отруєння жертви то­що – усього 5 позицій ) убивство [8, c. 602–604].

Лютнева революція 1917 р. і нетривале перебування при владі Тимчасового уряду ознаменувалися відміною смертної кари. Схоже, цей захід був вельми несвоєчасним, оскільки призвів до нечуваного падіння військової дисципліни та розвалу фронту. Ситуацію довелося «виправляти» уже більшовикам.

В історико-правовій літературі усталилася думка, що жорсткість пост-революційного законодавства пояснюється міркуваннями т. зв. класової боротьби. Так, Н. Кузнєцова звертає особливу увагу на стат­тю 6 першого Карного кодексу РРФСР: «Злочином визнається будь-яка суспільно-небезпечна дія чи бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу та правопорядку, встановленому робітничо-селян­ською владою в перехідний до комуністичного період часу», а також на статтю 25, пункт «а» цього ж документу, яка вимагала передусім встановлювати «чи злочин здійснений інтересах відновлення влади буржуазії, а чи в інтересах чисто особистих того, хто вчинив злочин» [9, c. 29]. Законодавця, прокурора, суддю, народних засідателів цікави­ло передусім питання - чи не є той чи інший злочинець контрреволю­ціонером, оскільки суспільна небезпека такого роду дій переважує усі інші можливі обтяжуючі чи пом’якшуючі обставини.

Можливо, однією з найбільших загадок сталінського правління в СРСР залишається т. зв. Великий Терор 1937-1938 рр., коли під кулі пішли не лише сотні тисяч «вірних ленінців» - членів правлячої партії, але й величезна маса людей далеких від політики.

Навіщо було Сталіну знищувати мільйони? Як можна було по­яснити доцільність цього кроку іншим членам Політбюро, особливо після розстрілу не лише їхніх недавніх соратників (тут міф про право-троцькістську опозицію ще міг служити хоч якимось виправданням застосування смертної кари), але й смертного вироку для рідного брата Л. Кагановича, ув’язнення дружин «вірних сталінців» В. Молотова і М. Калініна? Якими аргументами переконував Й. Сталін спершу Г. Ягоду, потім - Н. Єжова, далі - Л. Берія?

Так званий ленінський план побудови соціалізму в СРСР перед­бачав виконання трьох взаємопов’язаних завдань: індустріалізації, ко­операції і культурної революції. В теорії все виглядало логічно.

Індустріалізація мала наблизити СРСР до рівня промислово роз­винутих країн світу, забезпечити належний рівень обороноздатності; на її основі мало здійснюватися майбутнє будівництво матеріально-технічної бази комунізму.

Колективізація мала на меті вирішити питання модернізації сільського господарства шляхом насичення його технікою, широкого запровадження досягнень мічурінсько-лисенківської селекції тощо, а також знищити найбільш масовий клас приватних власників - селян-одноосібників, оскільки дрібнобуржуазна стихія, - учив Ленін, - що­дня, щогодини породжує капіталізм.

Нарешті культурна революція висунула своїм завданням не ли­ше ліквідацію неписьменності та підготовку необхідної кількості нау­ково-технічних кадрів для амбітних планів індустріалізації та колекти­візації, але й створення нової радянської людини. Ідеальне комуністи­чне суспільство, як виявляється, потребувало ще й ідеальних людей, «гомо совєтікусів». Характерними рисами такої людини мав стати не лише привитий агітаторами радянський патріотизм та інші комуністи­чні чесноти, але й абсолютно інший, новий склад мислення і мало не рефлекторної поведінки. Суспільне благо - вище приватного, готовність працювати за моральну винагороду, ксенофобія у формі не сприймання усього «капіталістичного» тощо. Тут уже вимагалися зо­всім інші технології. Завдання було реально вирішуваним (якщо взага­лі можна говорити про якесь рішення) лише на основі генної інженерії.

На нашу думку, Великий Терор ставив своїм завданням саме таку вибраковку небажаного генетичного матеріалу. Підлягали знищенню за вироками судів і «трійок» не стільки політичні супротивники – справжні чи уявні – скільки небажаний у комуністичному суспільстві генетичний фонд. Великий терор відкривав широкі можливості: заздрісник з допо­могою анонімки усував надміру діяльного керівника чи громадського активіста, чоловік-рогоносець – коханця дружини, бездарний графо­ман – талановитого письменника. У підсумку залишалися ті, хто нічим не виділявся з маси, не притягав на свою голову нічийого гніву, жодною мірою не порушував химерні норми «соціалістичного співжиття».

Смертна кара була найкращим інструментом. Відмовитися від неї сталінську кліку вимусила Друга світова війна, коли катастрофічно скоротилася кількість самих будівників комунізму. Проте ненадовго.

Говорячи про Великий Терор 1937–1938 рр., не можна водночас забувати й масові політичні репресії за суто кримінальними статтями та указами. Особливе значення мав закон від 7 серпня 1932 р., а також укази 1947 р., спрямовані нібито на охорону соціалістичної власності. В радянській юридичній літературі згаданий випадок, коли був роз­стріляний колгоспник, який купив мішок вівса у військовослужбовця, що випадково заїхав до села [9, c. 143]. Парадоксально, але посягання на особисте майно громадян, навіть здійснене рецидивістом із застосу­ванням насильства, каралося значно м’якше, ніж крадіжка інструмента на фабриці чи жмені колосків з колгоспного або радгоспного поля.

Як на нашу думку, жорсткість кримінального законодавства в тому, що стосується охорони т. зв. соціалістичної власності від зло­чинних покарань, явище того самого порядку, що й Великий Терор. Ідеологія, химера побудови комуністичного суспільства брала гору над цінністю людського життя і здоровим глуздом (згаданого колгоспника для держави з економічної точки зору було куди «вигідніше» перетво­рити на в’язня ГУЛАГу).

Лише в останні роки існування Союзу РСР судді заговорили про необхідність відміни смертної кари, «тим більше і момент ніби для цього сприятливий – в країні проводяться корінні позитивні перетворення в по­літичній, державній і суспільній сфері, відбувається процес оновлення карного законодавства, його гуманізація». Проте, висловивши цю ліберальну репліку, Голова Верховного Суду СРСР В. І. Теребилов негайно до­дав: «Уявляється, що відміна смертної кари, заміна її тривалими терміна­ми позбавлення свободи можливі вже зараз, наприклад, стосовно злочи­нів, пов’язаних з господарською діяльністю, порушенням правил про ва­лютні операції, фальшування грошей, злочинів, пов’язаних з жінками (треба думати, мова йде про зґвалтування - Авт.) та деяких інших.

Разом з тим навряд чи зараз існують передумови, щоб повністю відмовитися від смертної кари (…) слід усе ж висловитися за її збере­ження, але справді для виключних випадків і лише за найважчі злочи­ни, пов’язані з тяжкими навмисними убивствами, і, розуміється, при повному збереженні гарантій законності та обґрунтованості призна­чення цієї крайньої міри покарання» [11, c. 334-335].

Пострадянська Конституція Російської Федерації звернулася до питання смертну кару окремо, не замовчуючи його, як це було у відпо­відних актах радянської доби. Так, Стаття 20 Конституції стверджува­ла, що «смертна кара надалі до її відміни може встановлюватися феде­ральним законом як виняткова міра покарання за особливо тяжкі зло­чини проти життя при наданні звинуваченому права на розгляд його справи за участю присяжних засідателів» [12, c. 18].

З вересня 1996 р. в РФ було введено мораторій на виконання смертної кари, якого влада наразі дотримується. Разом з тим у цій кра­їні сильні й настрої до поновлення страт. Рейтинг смертної кари в Росії вищий, ніж у Володимира Путіна, жартують соціологи. Її підтримують понад 80% громадян Росії. В діючому Кримінальному Кодексі смертна кара передбачена за п’ятьма статтями. За Конституцією виносити сме­ртні вироки мають право лише суди присяжних [13].

Є прогнози, що вже з січня 2010 р. виконання смертних вироків мо­же бути поновлене, як цього вимагають впливові політичні кола в Кремлі.

Не відмовлялася від смертної кари і не вводила мораторію на її виконання незалежна Білорусь. На сьогодні це єдина країна Європи, де продовжують виноситися і здійснюватися смертні вироки.

Розпад СРСР та здобуття Україною незалежності не відразу при­звели до сприйняття ідей лібералізації вітчизняного кримінального за­конодавства та повного вилучення т. зв. вищої міри з переліку покарань. Разом з тим уже протягом 1991-1993 рр. смертна кара як вид покарання була виключена із санкцій семи статей про злочини проти держави. Од­ночасно це покарання було виключене й з санкцій Особливої частини про відповідальність за розкрадання державного або колективного май­на в особливо великих розмірах, за особливо кваліфіковані види зґвалтування та одержання хабара. Коментуючи проведені зміни, В. Навроцький на початку 1994 р. безпристрасно відзначав, що з їх врахуванням «в Україні в мирний час смертна кара може бути призначена лише за злочини, пов’язані з умисним позбавленням життя» [14, c. 88].

Упродовж 1991–2000 рр. в Україні смертна кара існувала «як виняткова міра покарання» у вигляді розстрілу. Законом це покарання зберігалося за особливо небезпечні злочини проти держави, проти життя, правосуддя, за військові злочини (в умовах воєнного стану чи бойової обстановки).

При вступі до ради Європи 9 листопада 1995 року Україна взяла на себе зобов’язання (резолюція Парламентської Асамблеї РЄ № 190 від 26 вересня 1995 р.) протягом одного року підписати і протягом трьох років ратифікувати Шостий Протокол (28 квітня 1983 р.) до Єв­ропейської конвенції про захист прав людини (4 листопада 1950 р.), стаття 1 якого передбачала відмову від смертної кари в національному законодавстві. Водночас ст. 2 вказаного документа допускала застосу­вання смертної кари за вироком суду у воєнний час в тих державах, які зберігають смертну кару у воєнний час.

Тим самим національний законодавець повинен був визначити­ся у питанні про доцільність збереження смертної кари у воєнний час. Проте вже з 1997 року був накладений мораторій на виконання вироків щодо засуджених до смертної кари. Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. визнано, що смертна кара суперечить Конституції України [15].

Кримінальний кодекс України 2000 р. виключив смертну кару з переліку покарань. Вищою мірою покарання стало довічне позбавлен­ня волі (ст. 64 ККУ 2000 р.). Застосовується за злочини, передбачені ст. 112 (посягання на життя державного чи громадського діяча), ч. 2 ст. 115 (умисне убивство за обтяжуючих обставин), ч. 3 ст. 258 (теро­ристичний акт, що призвів до загибелі людини), статтями 348 (пося­гання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадсь­кого формування з охорони громадського порядку і державного кор­дону або військовослужбовця), 379 (посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя), 400 (посягання на життя захи­сника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з на­данням правової допомоги), ч. 4 ст. 404 (опір начальникові або при­мушування його до порушення службових обов’язків, якщо ці дії були пов’язані з убивством начальника або іншої особи, яка виконує обов’язки військової служби), ч. 2 ст. 438 (порушення законів та звича­їв війни, поєднані з умисним вбивством), ч. 2 ст. 439 (застосування зброї масового знищення, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки), ч. 1 ст. 442 (геноцид), ст. 443 (посягання на життя представника іноземної держави) [16, c. 144].

Не є таємницею, що вилучення смертної кари з переліку покарань вітчизняного законодавства відбувалося не в останню чергу внаслідок процесів євро інтеграції України. Затверджена Указом Президента Укра­їни від 11 червня 1998 р. «Стратегія інтеграції України до Європейсько­го Союзу» першим пунктом «Адаптація законодавства України до зако­нодавства ЄС, забезпечення прав людини» першої глави «Основні на­прямки інтеграційного процесу» прямо передбачала «зближення із сучасною європейською системою права», що, за задумом розробників Концепції, забезпечить приведення вітчизняного законодавства «до рів­ня, що склався у державах - членах ЄС» [17, c. 130].

Зрештою, рух цей не був одностороннім. Європейське Співтовари­ство неодноразово давало зрозуміти українській стороні, що збереження нею смертної кари в переліку кримінальних покарань може поставити нашу країну поза загальноєвропейськими процесами і навіть призвести до призупинення її діяльності в Раді Європи, членом якої Україна стала 9 листопада 1995 р. Віденська декларація наради глав держав - членів Ради Європи ще у 1993 р. визначила загальнообов’язкові вимоги для вступу в РЄ нових членів. Першим у цьому переліку стоїть «приведення політичних інститутів та правової системи у відповідність з принципами демократії, верховенства права і поважання прав людини» [18], найголов­нішим з яких, власне, і виступає право на життя.

Відмова України від інституту смертної кари викликала неодно­значну реакцію в суспільстві. Проти неї - переважно з політичних мо­тивів - висловилися і далі висловлюються представники різних, часто діаметрально-протилежних суспільних організацій і рухів. Так, під час передвиборної кампанії 2007 року вимогу відновлення смертної кари висунула у своїй програмі Комуністична партія України (КПУ). На початку 2008 р. за відновлення смертної кари ратував міністр внутрі­шніх справ України Ю. Луценко (на той час - НУНС).

Популярність гасла відновлення смертної кари зумовлюється не лише ростом числа т. зв. резонансних злочинів, але й фінансови­ми міркуваннями.

В Україні щороку засуджують до довічного ув’язнення прибли­зно 400 осіб. Про це свого часу повідомив перший заступник міністра юстиції Євген Корнійчук. За його словами, Мін’юст розглядав питання про будівництво спеціального закладу для такої категорії в’язнів [19].

Якщо узяти до уваги той факт, що більшість засуджених – це відносно молоді люди, у яких попереду 25 (після відбуття яких можна просити про помилування) і більше років життя, то невдовзі будуть потрібні не один, а десятки закладів такого роду з чисельним обслуго­вуючим персоналом та вартою. Можна лише уявити, в які суми обхо­диться вітчизняному бюджетові задоволення утримувати на шиї плат­ників податків чисельної армії убивць.

На наступний рік після законодавчого закріплення відміни смерт­ної кари у Кримінальному кодексі 2001 р. значно збільшилася кількість особливо тяжких (+ 45,0%) і тяжких (+ 8,2%) злочинів [20, c. 15]. І це – при загальному скороченні злочинності у 2002 р. на 10,5%! Українські правоохоронці заговорили про передчасність відміни смертної кари.

В українських противників аболіціонізму є й аргументи з практики застосування інституту смертної кари в законодавстві ряду країн світу.

На нашу думку, відмова України від застосування інституту смерт­ної кари у вітчизняному законодавстві є виправданою не лише з стратегі­чних міркувань євроінтеграції. Процеси демократизації і гуманізації віт­чизняного кримінального законодавства є необоротними. Хочеться висло­вити надію, що політичні амбіції окремих партій та їх лідерів ніколи не призведуть до скасування заборони смертної кари в Україні.

Цікавою бачиться тенденція зменшення прихильників віднов­лення смертної кари в Україні. Якщо у 2007 р. за це виступали 58,7% опитаних громадян, то влітку 2009 р. – лише 42,7% [21]. Величезний психологічний стрибок у свідомості наших співвітчизників – близько 15 відсотків, навіть з врахуванням статистичної похибки, за якихось 2 роки – вимагає пояснень. На нашу думку, це:

«звикання» суспільної думки до «цивілізованого» вирішен­ня проблеми вищої міри покарання. Нагадаємо, що в Європі, включа­ючи й сусідню Російську Федерацію, смертна кара в переліку покарань зберігається лише у Білорусі. Виступати на цьому фоні винятком пере­січному українцю психологічно важко;

відсутність резонансних справ протягом останніх років. Навіть кримінальні подвиги дніпропетровських «мажорів» чи «полювання на людей» депутата ВРУ Лозинського, незважаючи на свій виключний ци­нізм, мали куди менший вплив на суспільну думку, ніж свого часу злочи­ни сумнозвісних Чикатило чи Онупрієнка. Громадськість – прикрий факт – стала куди черствішою у своїх емоціях. Не в останню чергу це «заслуга» українських ЗМІ, які щодня годують своїх споживачів сенсаційни­ми викриттями. Невідворотно наступає ефект звикання. Якщо раніше на­віть пересічний убивця сприймався як виродок роду людського, який не заслуговує на життя, то сьогодні, ставлення до такого роду людей стало якщо не поблажливішим, то, принаймні, набагато спокійнішим;

глобальне розчарування у вітчизняній судовій системі та право­охоронних інститутах Громадська думка все більше переконується, що під сувору руку закону потрапляють переважно неімущі, а жорсткість суддів при винесенні рішень є вибірковою, або ж носить упереджений характер, зумовлений політичними інтригами. За буквою закону відповідають лише ті, хто не має змоги відкупитися, або мав необережність встромити носа в розбірки політичних кланів (виконавці убивства Гонгадзе);

економічна криза, що розпочалася у 2008 р. Намагаючись зменшити кризові наслідки особисто для себе, своєї сім’ї чи свого біз­несу, мільйони раніше законослухняних громадян стали на шлях по­рушення закону - від елементарного приховування доходів і несплати податків до відчайдушних спроб пограбування банківських відділень, здійснених дилетантами, - студентами, дрібними підприємцями тощо. Враховуючи ту обставину, що мільйони наших співвітчизників в но­вих умовах уже не можуть, фігурально висловлюючись, заректися від суми та від тюрми, відбувається і процес переосмислення цінностей. Злочинний світ який стає «ближчим» до респондента, реальнішим, відчутнішим, уже не бачиться сукупністю ізгоїв, а відтак пом’якшу­ється й громадянська позиція.

Висновки. Смертна кара має глибокі психологічні корені в свідомо­сті східних слов’ян, натомість довічне ув’язнення як альтернатива смертній карі - явище порівняно недавнє в часі і відтак психологічно нове. Можемо зробити припущення, що зі зменшенням сили впливу певних, вказаних ви­ще факторів (наприклад, в разі повернення кількох європейських держав, зокрема Росії, до практики страт злочинців, відновлення суспільної довіри до вітчизняних державних і зокрема правоохоронних структур, покращення економічної ситуації в країні й світі тощо) маятник суспільної свідомості цілком здатний відхилитися в протилежному напрямку і питання про поно­влення смертної кари в Україні знову постане з усією гостротою.

––––––––––

Кистяковский А.Ф. Исследования о смертной казни / А.Ф. Кистя-ковский. – Тула: Автограф, 2000. – 272 с.

Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права / М.Ф. Владимирский-Буданов. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. – 640 с.

Терлюк І. Огляд історії кримінального права України / І. Терлюк. – Львів: Ліга-Прес, 2007. – 92 с.

Русская литература ХI–XVIII вв. / редкол.: Г. Беленький, П. Нико­лаев, А. Овчаренко и др.; сост., вступ. ст. прим. Л. Дмитриева и Н. Кочетковой. – Москва: Худож. лит., 1999. – 493 с.

Літопис руський / пер. з давньорус. Л.Є. Махновця; відп. ред. О.В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. – XVI + 591 с.

Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини: навч. посібник / І.Й. Бойко. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. – 118 с.

Prawo Kodexy karzacego dla Krolestwa Polskiego. 14 (26) Kwietnia 1818 // Dziennik Praw, № 21. Tom Piaty. – 292 s.

Уложеніе о наказаніяхь уголовныхь и исправительныхь по изданію 1866 года. С внесеніемь узаконеній по продолженіямь 1868, 1869, 1871 и 1872 годовь сь разьясненіями по рьшеніямь уголовнага кассаціоннаго дьпартамента сь 1866 по первое полугодіе 1871 года включительно. Составлено профессо-ромь С.-Петербургскаго университета Н. С. Таганцевым. – СПб.: Изд. «Книж-наго магазина для Иногородных», 1873. – 783 с. + ХІ с.

Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность / Н.Ф. Кузнецова. – М.: Изд. Московского университета, 1969. – 292 с.

Пискотин М.И. Правовое государство и юридическая культура / М.И. Пискотин // Социалистическое правовое государство. Проблемы и суж­дения. – М.: Изд-во АН СРСР, 1989. – С. 133–146.

Теребилов В.И. Статья для сборника «Смертная казнь: за и против» / под ред. С. Келиной – М.: Юрид. лит., 1989. – С. 334 – 335.

Немытина М. Российский суд присяжных: учеб.-метод. пособие / М. Немытина. – М.: ВЕК, 1995. – 217 с.

[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.cripo. com.ua/? sect_id=1&aid=79057.

Навроцький В. Розвиток кримінального законодавства України в умовах її державної незалежності / В. Навроцький // Республіканець. – 1994. – № 1. – с. 87–91.

Великий енциклопедичний юридичний словник / за ред. Ю.С. Шем-шученка. – К.: Юридична думка, 2007, 824 с.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – [3-тє вид., перероб. та доп.]. – К.: Атіка, 2003. – 1056 с.

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу // Політика і час. – 2000. – № 3–4. – С. 30–35.

Рада Європи // Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Українська енциклопедія, 1998. – Т. 5: П – С, 2003. – С. 212.

Високий Замок (Львів). – 2008. – 28 січня.

Кулик О. Г. Аналіз стану злочинності в Україні за 2002 рік та про­гноз на 2003 рік: аналітичний огляд / за заг. ред. Я. Кондратьєва. – К.: НАВС України, 2003. – 23 с.

Високий Замок (Львів). – 2009. – 17 серпня.

 

< Попередня   Наступна >