409

---

В.Д. Яремчук

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ УКРАЇНЦІВ НА НАЦІОНАЛЬНУ ОСВІТУ У ДЕРЖАВАХ, ДО СКЛАДУ ЯКИХ ВХОДИЛИ ЕТНІЧНІ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ГАЛИЧИНИ, БУКОВИНИ ТА ЗАКАРПАТТЯ (ДРУГА ПОЛ. ХVІІІ – ПОЧ. ХХ СТ.)

Акцентується увага на особливостях державної політики Авс­трії (Австро-Угорщини) щодо освіти українського населення на етні­чних українських землях Галичини, Буковини, Закарпаття, з’ясовує­ться правовий статус української національної освіти на цих тери­торіях протягом другої пол. ХVІІІ – поч. ХХ ст.

Ключові слова: система державної освіти, національна осві­та, народна школа, утраквістична школа, законодавство про освіту, українські етнічні землі.

Постановка проблеми. Вивчення історії реалізації права українсь­кого народу на національну освіту досить актуальне та становить значний науковий інтерес з огляду на те, що зазначена проблема протягом трива­лого часу вирішується з врахуванням (або замовчуванням) багатьох чин­ників політичного, соціального, економічного характеру, міжнаціональ­них та міжконфесійних відносин, народних традицій тощо. А знання юридичного вирішення та законодавчого закріплення прав українців на національну освіту на різних історичних етапах формування української нації та становлення української державності багато в чому сприятиме вдосконаленню сучасної освітянської політики в Україні.

Стан дослідження. Забезпечення прав українців на національну освіту у державах, до складу яких входили етнічні українські землі Галичини, Буковини та Закарпаття, було предметом вивчення і вітчиз­няних, і зарубіжних науковців. Їм присвятили свої праці представники різних наук, зокрема, історичної (В.М. Ботушанський, М.П. Гетьманчук, М.С. Грушевський, О.В. Добржанський, О.В. Кузьминець, В.М. Ку­рило, Н.Д. Полонська-Василенко, О.С. Романець, С.Д. Сворак), педаго­гічно

ї (В.В. Гомонний, І.І. Карбулицький, І.Є. Курляк, В.В. Росул, С.О. Сірополко, Б.М. Ступарик, М.І. Таланканич), філологічної (М.С. Возняк, В.М. Гнатюк) юридичної (В.С. Кульчицький, М.І. Настюк, В.Я. Тацій, Б.Й. Тищик). Водночас, на нашу думку, безпосередньому комплексно­му аналізу державно-правового забезпечення прав українців на націо­нальну освіту ще не приділено належної уваги.

Виклад основних положень. У розвитку освіти в Габсбурзькій монархії значний поштовх зробили модернізаційні процеси у політич­ній та соціально-економічній сферах, розпочаті в епоху освіченого абсолютизму наприкінці XVIII ст., які поряд із загальним піднесенням культурно-освітнього рівня населення, мали сприяти й процесам гер­манізації, уніфікації національних провінцій. Одночасно згадані про­цеси, обмеживши владу місцевої ненімецької феодальної верхівки, поклали початок національному пробудженню слов’янських народів. Це стосувалося й українців, які за висловом М.С. Грушевського, нагаду­вали етнічну масу без національного обличчя, без традицій і, навіть, без імені [1, с. 3], складаючись головним чином з селян та подібних до них за статусом та рівнем культури нижчих верств духівництва, що, пере­творившись на своїх одвічних землях у звичайну національну меншину, опинилися перед перспективою остаточної денаціоналізації.

Суттєвий вплив на наступний цивілізаційний поступ українсь­кого народу мав поліетнічний характер Австрійської імперії, доволі супе­речлива національна політика Габсбургів, яка полягала у нацьковуванні один на одного численних народів імперії, залишаючи монархії почесну місію верховного арбітра. Ускладнювало ситуацію і прилучення українців до домінуючих в регіонах інонаціональних загалів: в Галичині – до поля­ків, на Буковині – румун, Закарпатті – угорців, які не полишали прагнень щодо поглинання українців у своїх етнічних масивах [2, с. 182]. До того ж після приєднання до імперії українських теренів австрійський уряд, ігно­руючи історичне минуле, взагалі не мав будь-якого уявлення про місцевих жителів-українців, а відповідно до цього й української політики, тривалий час трактуючи Галичину та Буковину, не говорячи про вузьку смужку Закарпаття в межах Угорського королівства, захопленого у середньовіччі, як польську та румунську території [3].

На момент приєдння до Австрійської імперії західноукраїнських земель (1772 р.) рівень освіти серед українського населення був вкрай низьким і підтримувався лише завдяки заходам національної українсь­кої церкви, перш за все, української греко-католицької церкви. Велику роль в освітніх процесах нової доби відіграла діяльність Вищої науко­вої комісії у Відні (утворена у 1760 р.), завданням якої було керівницт­во середньою та вищою освітою, а реформа школи 1774 р. започатку­вала створення системи державної освіти, що дала поштовх розвитку народного шкільництва.

Створена наприкінці XVIII ст. система освіти проіснувала без істотних змін до кінця ХІХ ст. і складалася з таких ланок: початкової, середньої та вищої (університети, ліцеї, теологічні навчальні заклади). Згадана реформа, а також законодавче визнання у 1787 р. «руської» мови як однієї з крайових мов, поклало початок поширенню в Галичи­ні (до 1849 р. в її склад як Чернівецька округа входила й Буковина, яка згодом стала окремим Коронним краєм) початкових народних шкіл з українською мовою викладання. Середня ланка освіти - державні гім­назії були лише німецькомовними. Інші місцеві провінційні мови, се­ред них і українська, вважалися для цього непридатними. У вищих навчальних закладах імперії традиційно навчання велося латинською, до якої додалася й німецька мова.

За австрійським зразком відбувалося й становлення освітньої системи в складовій імперії - Угорському королівстві, де згідно з «По­ложенням про виховання і справи школи в Угорщині та в приєднаних до неї провінціях» (1777 р.) освітня система мала наступні ланки: на­родні школи, гімназії, академії та університети. Наприкінці XVIII ст. в Угорщині активно запроваджується в освітній процес як обов’язкова угорська мова.

На початку ХІХ ст. австрійська та угорська частини імперії були поділені за адміністративним принципом на шкільні округи. До другої половини ХІХ ст. на всі ланки освіти значний вплив мала духовна влада.

Ситуація докорінно змінилася в період «Весни народів», під час революційних подій 1848-1849 рр., коли намітився перехід Австрійсь­кої імперії до конституційної монархії, відбулася значна демократиза­ція політичного життя. Ліквідація 1848 р. панщини та створення Міністерства освіти і віросповідань, яке проголосило для багатоетнічної держави засадничий принцип розвитку народної школи на національ­ній основі, дало поштовх прилученню до освіти й українського народу. Революційні перетворення призвели до ліквідації монополії латинської та німецької мов викладання у середніх та вищих навчальних закладах, відкриваючи й українській мові шлях до поодиноких гімназій та уні­верситетських кафедр.

З 1849 р. відбуваються значні зміни у середній ланці освіти, в якій було виділено основні три типи: класичні гімназії (привілейовані, з вивченням двох античних мов), що давали виняткове право вступу до університетів, реальні гімназії й реальні школи з посиленим вивченням природничих дисциплін.

Ще влітку 1848 р. австрійським урядом було прийнято рішення про перехід до викладання дисциплін в освітніх установах, в тому чис­лі середньої і вищої ланки, на крайових мовах, тобто й українській, що було непересічною подією. Відповідно до цього рішення у навчальні плани гімназій Галичини, поряд з тим, що німецька мова ще певний час залишалася провідною, було вперше дозволено запроваджувати українську. А у 1849 р. у Східній Галичині українська мова отримала статус обов’язкового предмета, а польська – факультативу.

Такі поблажливі щодо українців кроки монархії були викликані передусім політичними мотивами. Австрійський уряд, наляканий роз­махом польського національно-визвольного руху, який проходив під гаслом відродження польської державності, що одночасно перекрес­лювало подібні прагнення українства, практично вперше у 1848 р. був вимушений втрутитися у польсько-український національний конфлікт та підтримати передусім українську автохтонну громаду. Однак з на­ступом політичної реакції 50–60-х рр. ХІХ ст. «націоналізація» першої та другої ланки освіти практично припиняється. У Галичині поряд з проявами германізму під впливом римо-католицької консисторії від­бувається відчутна полонізація середньої ланки освіти. Це привело до того, що у 1856 р. в гімназіях Східної Галичини скасовується обов’яз­кове вивчення української мови.

Слід відзначити, що українізація освітньої системи на етнічних українських землях Східної Галичини утруднювалася не лише полі­тичними мотивами, гострим національним суперництвом, браком українських викладацьких кадрів, а також тим (подібне відбувалося й на суміжних теренах), що до освітнього процесу замість української народної мови, як, скажімо на Великій Україні, в умовах нерозвинутості української літературної мови залучалися консервативні церковно­слов’янські форми, до яких додавалося під впливом москвофілів так зване «язичіє» - безсистемне поєднання лексичних та граматичних елеме­нтів живої української та російської мов, що тривало до кінця ХІХ ст. А на Буковині культивувався «етимологічний правопис», який усклад­нював оволодіння грамотою та був засобом ізоляції українського насе­лення Буковини від решти українського народу [4, с 222].

На долі української громади досить суперечливо позначилося утворення у 1867 р. дуалістичної Австро-Угорщини, де панівні позиції в її частинах - Австрійському цісарстві (Ціслейтанія) та Угорському королівстві (Транслейтанія) зайняли німецька та угорська верхівки. І хоча ряд параграфів основного австрійського закону «Про загальні права громадян» (1867 р.) формально гарантували дотримання соціа­льної та національної рівності громадян та народів, вільне застосуван­ня усіх провінційних мов в державних установах та громадському житті, школі, що передбачало й здобування освіти рідною мовою, в умовах гострого національного суперництва в автономних Коронних краях - Галичині та Буковині відображали подвійні стандарти Авст­рійської імперії і на практиці їх дія суттєво звужувалася.

На освітні процеси українців суттєво впливало й те, що їх про­вінційні терени перебували на становищі внутрішніх колоній імперії. Незважаючи на найнижчий рівень виробничих сил та найбільше зубо­жіння народних мас, вони залишалися донорами багатонаціональної держави. Так, за державним асигнуванням 1912 р. на одного жителя Галичини припадала лише чверть коштів жителя центральних австрій­ських провінцій [5, с 430]. На Буковині на освіту з державного бюдже­ту Австрії виділялося 0,66% коштів, хоч на населення краю припадало 2,7% від загальнодержавного [6, с 15].

Великий вплив на перебіг подій мали й політичні чинники. Так, у Галичині, незважаючи на те, що тут проживало два формаль­но рівні народи - українці та поляки, останні після запровадження розширеної автономії провінції у 1867 р., спираючись на попередню домінацію домоглися того, що Коронний край досить швидко пере­творився з «німецького» на «польський». Польський елемент майже цілковито захопив у свої руки місцеву імперську адміністрацію, суд, сейм, Крайову шкільну раду, які використовував для захисту інтересів передусім польської нації. А ще з 1869 р. польська мова стала офіційною в адміністративному житті провінції. Українці ні­чого не виграли ні від остаточного відсторонення школи від церкви (1869 р.), ні від передачі управління справами освіти до світських органів (крайових шкільних рад).

У ХІХ ст. в Західній Україні поширюється своєрідний феномен у функціонуванні школи всіх рівнів – так звана утраквістична (різно­мовна) школа, коли предмети в ній викладалися різними мовами, в тому числі і рідною для учнів. Лише ланка нижчої освіти в Галичині, Буковині та Закарпатті (в останньому до кінця ХІХ ст.) стає переважно українською. Середня ланка освіти на етнічних українських землях з переважанням українського автохтонного населення залишалася здебі­льшого інонаціональною, або ж утраквістичною, коли на поодинокі українські гімназії, учительські семінарії, училища припадало основне число німецько-угорсько-польсько-румунських середніх шкіл. І хоча ззовні утраквізм забезпечував рівноправність націй у галузі освіти, по суті ж, він був проявом шовінізму з боку панівних націй, виявом прихованої асиміляції та тиску на українську меншину. Якщо спочатку форма утраквізму розглядалася як об’єктивна ланка переходу від німецької освітньої системи до національної, то у другій половині ХІХ ст. в умовах загост­рення національного суперництва в Дунайській імперії вона перетворила­ся на засіб насильної ліквідації національних шкіл слабких народів, як це відбувалося передусім у Закарпатті, коли народна «руська» школа на те­риторії з однорідним українським населенням перетворилася на угорську. Подібна тенденція проявлялася і у вищій школі.

У 1843 р. в Галичині (на той час разом з Буковиною) окрім польських, німецьких та інших, існувало 921 українська школа та 938 утраквістичних з українською, польською та німецькою мовами навчання. Чисельність останніх значно коливалася, виходячи зі зміни політичних впливів в провінції. Так, якщо у 1869 р. в Галичині нарахо­вувалося 1292 народні школи з українською мовою викладання та 62 українсько-польських, то у 1871 р. чисельність українських змен­шилася до 572, а змішаних зросла до 787 [7, с. 506]. Незважаючи на польський супротив на українських етнічних землях – Східній Гали­чині, більшість початкових шкіл були все ж таки українськими, що зрештою відповідало етнічному співвідношенню місцевого населення. Однак надалі існували рецидиви збільшення у суцільних українських масивах двомовних шкіл, або ж переведення кирилиці на латинський шрифт: протягом 1890–1900 рр. в Східній Галичині чисельність поль­сько-українських шкіл зросла з 152 до 231. Загалом перед Першою світовою війною з 3 500 народних шкіл провінції україномовними бу­ли 2 510 (71%) [8].

Ситуація в галузі середньої школи стала для української Східної Галичини загрозливою з 1867 р., коли польська більшість сейму при­йняла крайовий закон про мову навчання в школах, що призвело до стрімкого ополячення середньої освіти, і українська мова стала мовою умовно-обов’язковою, у кращому випадку паралельною до основної мови викладання - польської. Завдяки «старанням» польської адмініс­трації українських гімназій у краї були одиниці. Так, на початковому етапі автономного устрою Галичини у 1867 р. з існуючих на її теренах 19 державних гімназій було дві німецькі, одна українська (у Львові), 16 польських, а напередодні Першої світової війни в Галичині (до речі, у джерелах наводяться різні статистичні дані) на 112 польських серед­ніх шкіл (гімназії, училища, учительські семінарії), частина яких вва­жалася формально утраквістичними, припадало лише 18 українських, на 39 польських державних гімназій (з них дві - польсько-українські) лише 6 українських державних гімназій. До речі, відкриття кожної з яких пов’язане з гострою боротьбою українців за такий навчальний заклад. Отже, одна рідномовна гімназія припадала на 520 тис. україн­ців та відповідно на 42 тис. поляків.

У всіх середніх школах Галичини відсоток учнів поляків стано­вив 80%, а українців - лише 16%. За таких несприятливих обставин заходами української громадськості (згідно з нормами австрійського шкільного закону від 1869 р.) до 1914 р. було засновано 8 приватних чоловічих та дві жіночі гімназії з викладанням українською мовою. В українських державних та приватних середніх навчальних закладах у 1912/1913 навч.р. навчалося трохи більше 5 тис. українських юнаків та дівчат, у польських ще близько 3 тис. [9].

Подібна складна ситуація у галузі освіти корінного населення мала місце і на Буковині, яка була окупована Австрією восени 1774 р. в результаті російсько-турецької війни. 7 травня 1775 р. було підписа­но австро-турецьку конвенцію, за якою Оттоманська імперія поступи­лася Буковиною «на вічні часи» Австрії [10].

Незважаючи на законодавче закріплення в Австрії рівноправно­го статусу трьох провінційних мов - німецької, румунської та україн­ської, перша залишалася панівна в адміністративному вжитку в краї, впливаючи й на освітні чинники.

На окупованих українських територіях був запроваджений за­кон про обов’язкове навчання (так званий шкільний примус). Та вже у 1793 р. його скасовано, а відповідно до нового закону від 11 серпня 1805 р., чинність якого тривала аж до 1848 р., народні (початкові) школи відкривалися лише там, де їх могла утримувати своїм коштом гро­мада. Внаслідок таких «турбот» уряду про освіту краю з 32 шкіл, які існу­вали на Буковині до 1792 р., залишилося лише 14, з них 10 німецько-румунських (у т.ч. одна головна у Чернівцях), дві румунські, одна угорсь­ка та одна вірменська [11, с. 30]. Отже, українських шкіл зовсім не було.

У 1817–1848 рр. край повністю підпорядковувався Галицькій губернії, а протягом 1816–1868 рр. буковинські школи належали до католицької консисторії у Львові, через що обов’язковою мовою ви­кладання стала ще й польська. Після 1868 р. школи Буковини перейш­ли у відання Крайового управління Буковини [4, с. 116, 221].

Несподівано позитивно на буковинських українцях позначилася боротьба румунського народу проти Оттоманської імперії 1877– 1878 рр., проголошення 9 травня 1877 р. незалежності Румунії та ви­знання цієї держави як суб’єкта міжнародного права за Берлінським договором у липні 1878 р. [12, с. 117]. В умовах поширення соборницького руху серед румунського громадянства Буковини, австрійський уряд був вимушений більше уваги приділяти національним потребам українців. На ниві шкільництва було досягнуто досить помітних ре­зультатів. Якщо у 1896 р. в краї з 335 народних шкіл українських було 131 та ще 34 утраквістичних (українсько-німецьких та українсько-румунських), то у 1910 р. з 531 школи українських було 216, українсь­ких утраквістичних – 8, румунських – 177, німецьких – 82, польських – 12, угорських – 5 [13, с. 932].

У середній освіті Буковини, що й далі мала мати німецькомовне спрямування, на початку ХХ ст. з 24 державних середніх навчальних закладів українці мали лише одну українську, три українсько-німецькі та одну приватну українську гімназії [14, с. 19, 55]. Загалом в Галичині серед учнів середніх шкіл на українців припадало лише 21,7% а на Бу­ковині – 20% [15, с. 661].

У найскрутнішому становищі опинилися закарпатські українці разом з іншими національними меншинами у складі Угорського коро­лівства, яке розвивалося у напрямі формування унітарної угорської держави з титульною угорською нацією, хоча на зламі XVIII–ХІХ ст. загальний рівень освіти в Закарпатті з усіх західноукраїнських земель перебував на найвищому рівні. Широке застосування у первинній та середній ланці освіти мала й українська мова викладання. Національ­ний сектор освіти значно зміцнився після придушення угорського по­встання 1848–1849 рр. й утворення у Закарпатті автономного Руського дистрикту, адміністрацію якого очолили українці. З того часу українська мова поширилася у владних структурах і, зрозуміло, у галузі освіти. Од­нак із запровадженням австрійської конституції 1860 р. українська націо­нальна автономія була скасована, а в епоху дуалізму з 1867 р., коли Угор­щина отримала особливий державний статус, всі попередні здобутки українців на культурно-освітянській ниві були зруйновані.

У 1868 р. угорським парламентом було відхилено опозиційний законопроект «Про гарантування і регулювання державних національ­ностей і мов в Угорщині», згідно з яким в королівстві шляхом запро­вадження національної автономії чи федерації мала бути досягнута рівноправність «історичних народностей Угорщини: угорців, румунів, сербів, словаків, русинів і німців», як у галузі законодавчої та вико­навчої влади, так і в освіті. Натомість парламент ухвалив закон «Про рівність націй» (1868 р.) з постулатом, за яким усі громадяни Угорщи­ни становлять одну неподільну угорську націю і є її повноправними членами [16, с 263-264]. І хоча у законі формально визнавалися права національних меншин, зокрема, в галузі адміністративного управління, судочинства, освіти рідною мовою, невдовзі в королівстві розпочався процес переслідування національних рухів. Розвивалася суцільна ма­дяризація, яка охопила всі ланки життя, в тому числі й освіту. Цьому сприяла реформа школи 1868 р. та особливо мовний закон 1879 р., за яким в усіх немадярських школах запроваджувалося обов’язкове ви­вчення угорської мови.

Внаслідок виконання зазначених законів відбувався процес стрімкого зменшення кількості українських шкіл, перетворення їх на українсько-угорські, а з часом на угорські. Від 571 «руських» початко­вих шкіл, які існували у 1874 р., на початку другого десятиліття ХХ ст. залишилося лише понад три десятки «русько-мадярських шкіл» [17]. До поодиноких закладів середньої ланки освіти в Закарпатті українсь­ка мова взагалі не була допущена.

Висновки. Реалізація права українського народу Галичини, Бу­ковини та Закарпаття на національну освіту протягом XVIII–ХІХ ст. засвідчувала значний поступ української спільноти, хоча мережа на­вчальних закладів на українських теренах Австро-Угорської імперії, особливо з українською мовою викладання, не задовільняла потреб української громади, значно поступаючись від подібних показників інших народів. Безпосереднім наслідком цього було те, що серед укра­їнців Галичини та Буковини за офіційними даними 1913 р. письменні складали 37,25% (це був передостанній показник в державі; нижчим був рівень писемності лише у сербо-хорватів – 35,48%). У румунів цей показник становив 39%, у поляків – 65, німців – 96,32, чехів – 96,6%. Майже суцільно неписьменним виявився закарпатський регіон. За угорською статистикою серед українців 85% були неписьменними [18]. Незважаючи на те, що автохтонний український народ становив абсолютну більшість населення на власних етнічних землях, йому до розвалу імперії доводилося боротися за своє право на існування та іс­торичний поступ, за утвердження права на національну освіту.

–––––––––

Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / редкол.: П.С. Сохань (голова) на ін. – К.: Наукова думка, 1991. – Т. 1. – 736 с.

Див.: Грушевский М. К польско-украинским отношениям Галиции // Киевская Старина. – 1905. – Т. XC. – Июль-август. – С. 174–233.

Див.: Гнатюк В. Національне відродження австро-угорських україн­ців (1772–1880 рр.). – Відень: Накладом СВУ, 1916.– С. 3; Возняк М. Як про­будилося українське народнє життя в Галичині за Австрії з 26 ілюстраціями. – Львів: Вид-а спілка «Діло», 1924. – С. 5; Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. – К.: Либідь, 1992. – Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. – С. 334.

Див.: Нариси з історії Північної Буковини / Ф.П. Шевченко, П.В. Ми-хайлина, А.С. Романець та ін. – К.: Наукова думка, 1980. – 340 с.

Див.: Історія Української РСР: у 8 т., 10 кн. – К.: Наукова думка, 1978. – Т. 4. Україна в період імперіалізму (1900–1917). – 532 с.

Див.: Чернівецький національний університет імені Юрія Федькови-ча: Імена славних сучасників. – К.: Світ успіху, 2005. – 287 с.

Див.: Історія Української РСР: у 8 т., 10 кн. – К.: Наукова думка, 1978. – Т. 3. Україна в період розкладу і кризи феодально-кріпосницької сис­теми. Скасування кріпосного права і розвиток капіталізму (ХІХ ст.). – 608 с.

Див.: Герасимович І., Терлецький О. Шкільництво в Галичині до 1860 р. Шкільництво в Галичині в другій половині ХІХ ст. і на початку ХХ ст. // Енциклопедія українознавства: у 2 т. / під. ред. В.Кубійовича, З.Кузелі. – Мюнхен; Нью-Йорк: Вид-во «Молоде життя», 1949. – Т. 1. – Ч. ІІІ. – С. 927– 928; Ступарик Б.М. Шкільництво Галичини (1772–1939). – Івано-Франківськ: ІСДО, 1994. – С. 85–86.

9. Див.: Демкович-Добрянський М. Українсько-польські стосунки у

ХІХ сторіччі / з передмовою В. Янева. – Мюнхен: б/в., 1969. – С. 83; Гераси­ мович І., Терлецький О. Шкільництво в Галичині до 1860 р. Шкільництво в Галичині в другій половині ХІХ ст. і на початку ХХ ст. // Енциклопедія украї­нознавства: у 2 т. / під. ред. В. Кубійовича, З.Кузелі. – Мюнхен; Нью-Йорк: Вид-во «Молоде життя», 1949. – Т. 1. – Ч. ІІІ. – С.929; Поліщук П. Гімназії //Енциклопедія Українознавства: в 11 т. / під. гол. ред. проф. В.Кубійовича. Перевидання в Україні. - Львів: НТШ у Львові, 1993. - Т.1.- С 382; Курляк І.Є. Класична освіта на західноукраїнських землях (ХІХ - перша половина ХХ ст.): історико-педагогічний аспект. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2000. -С 19, 43; Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; вст. ст. С.В. Кульчицького. - К.: Либідь, 1991. - С 279, 286; Сірополко С Історія осві­ти в Україні. - К.: Наукова думка, 2001. - С 547-548.

Див.: Нариси з історії Північної Буковини / Ф.П. Шевченко, П.В. Михайлина, А.С. Романець та ін. - К.: Наукова думка, 1980. - С 85; Попеску-Пуцурь И. Единство и национальная независимость - перманентности истории румынского народа / Ион Попеску-Пуцурь // Румыния 1877-1977: Страницы истории. 2-й год издания. - Бухарест: Румынское агентство печати АДЖЕРПРЕС, 1977. - № 1. - С.8.

Карбулицький І. Розвій народного шкільництва на Буковині / Іларій Карбулицький. - Вашківці, 1905. - 148 с.

Див.: Мойсук В., Рэдулеску Ш. 1878-1914: Утверждение независи­мой Румынии в международной жизни / Виорика Мойсук, Шербан Рэдулеску // Румыния 1877-1977: Страницы истории. 2-й год издания. - Бухарест: Румы­нское агентство печати АДЖЕРПРЕС, 1977. - № 1. - С. 117-133.

Див.: Гарас М., Сімович В. Буковина // Енциклопедія українознавс­тва: у 2 т. / під. ред. В. Кубійовича, З. Кузелі. - Мюнхен; Нью-Йорк: Вид-во «Молоде життя», 1949. - Т. 1. - Ч. ІІІ. - С. 932.

Див.: Курляк І.Є. Класична освіта на західноукраїнських землях (ХІХ - перша половина ХХ ст.): історико-педагогічний аспект. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2000. - 328 с.

Див.: Історія Української РСР: у 2-х т. - К.: Наукова думка, 1967. -Т. 1. - 808 с

Див.: История Венгрии: в 3 т. / ред. коллегия: Т.М. Исламов и др. -М.: Наука, 1972. - Т. 2. - 599 с.

Див.: Штефан А. Закарпаття // Енциклопедія українознавства: у 2 т. / під. ред. В. Кубійовича, З. Кузелі. - Мюнхен; Нью-Йорк: Вид-во «Молоде Життя», 1949. - Т.1. - Ч. ІІІ. - С.933; Торжество історичної справедливості: закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі / відп. ред. М.М.Олексюк. - Львів: Вид-во Львівського університету, 1968. - С 313-314.

Див.: Добржанський О. Національний рух українців Буковини дру­гої половини ХІХ - початку ХХ ст. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - С 82, 85; Сірополко С Історія освіти в Україні. - К.: Наукова думка, 2001. - С 532; Гомонний В.В., Росул В.В., Таланканич М.І. Школа та освіта Закарпаття. -Ужгород: Госпрозрахункове ред.-вид. відд. Закарпатського комітету у справах преси та інформації, 1997. - С 21; Торжество історичної справедливості: зако­номірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Ра­дянській державі / відп. ред. М.М. Олексюк. - Львів: Вид-во Львівського уні­верситету, 1968. - С 312.

 

< Попередня   Наступна >