637

---

ЗАВОРОТЧЕНКО Т.М.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри теорії держави та права, конституційного й адміністративного права юридичного факультету Дніпропетровського національного університету

ІСТОРІЯ ВІДРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ІДЕЇ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ В ДОРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПЕРІОД

Людина є вищим ступенем розвитку живих організмів на землі, духовною істотою, творчою індивідуальністю, суб'єктом суспільно-історичної діяльності та культури, і тому до змісту прав людини та їх розподіленню у суспільстві необхідно підходити конкретно-історично до нашої статті є детальний розгляд і дослідження ідеї виникнення політичних прав і свобод людини в Європі та світі та аналіз загальних закономірностей їх історичного впливу на відродження та розвиток цих прав в Україні.

Вивчення, аналіз і оцінка впливу історії відродження та розвитку ідеї політичних прав людини в дореволюційний період, на наше переконання, має важливе значення та становить певний науковий інтерес. Свого часу над цим питанням працювали численні представники науки.

Права, свободи та обов'язки людини завжди викликали певну зацікавленість у науковців. Цією проблемою займались, зокрема, К.В. Арановський, С.С. Алексєєв, О.В. Батанова, Н.А. Бєрдяєв, Н.В. Вітрук, А.Н. Головістікова, В.В. Копейчиков, О.А. Костюченко, О.А. Лукашева, А.В. Малько, Н.І. Матузов, М.П. Орзіх, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, А.Д. Сахаров, О.Ф. Скакун, А.Г. Слюсаренко, Ю.Н. Тодика, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко, І.О. Шумак та інші вчені, які у своїх монографічних працях, статтях та підручниках досліджували і аналізували становище проблеми прав людини на різних історичних етапах розвитку державності.

Велике значення в розвитку теорії прав, свобод та обов'язків людини і громадянина мають класичні ро

боти Г. Гегеля, Г. Гроція, М. Грушевського, Ф. Достоєвського, М. Драгоманова, Ш. Монтескьє, Б. Спінози, Ж.-Ж. Руссо, Л. Толстого, І. Фіхте, Е. Фрома, А. Швейцера, Т. Шевченка, А. Шопенгауера.

Загальновідомо, що права людини виникли в процесі історичного розвитку суспільства не тільки як необхідна потреба людини реалізувати себе, але і як свого роду протиріччя державного апарату, що був створений ще у IV-III ст. до н.е. Аналізуючи процес створення міст-держав, історики-правознавці визначають, що вони базувались на підкоренні багатьох небагатьом, слабких сильним, панували право сили, звичаї, традиції та обряди.

Специфічні норми первісно суспільного ладу, тобто "мононорми", не можна назвати ні правом, ні мораллю, оскільки їх виконання забезпечувалось не тільки суспільним осудженням, але й покаранням на підставі певних санкцій. Для "мононорм" характерно те, що вони не надавали переваг одному роду перед іншим, тобто закріплювали "первісну рівність". За своєю суттю така рівність не припускала свободу, поглинала людину спільністю внаслідок реґламентації всієї його діяльності. Ця "нормативна надмірність" властива для суспільства з відносно бідною культурою, для якої важливою задачею є підтримання рівноваги соціостазу [1, с. 23]. Подальший прогрес в економічній сфері привів до ускладнення організації суспільства, до появлення організаційних та управлінських функцій, до необхідності чітко реґламентувати процес виробництва і розподілення прибавочного продукту, а також враховувати трудовий вклад кожного члена суспільства, що привело до зародження основних ознак державно-правової форми, яка існує до теперішнього часу. У суспільстві встановлюються жорсткі правила поведінки, дозволи, обов'язки і заборони для кожного члена суспільства. Однак права людини як самостійний інститут зароджуються значно пізніше.

Сучасна система прав людини, закріплена міжнародно-правовими документами і конституціями правових держав, є результатом тривалого історичного становлення еталонів і стандартів, які стали нормами сучасної світової спільноти. Значну роль в розвитку прав людини зіграли буржуазно-демократичні революції XVII-XVIII ст., які сформували принципи свободи і рівності. Саме в цей період історичного розвитку права людини сформувались в самостійну галузь права і з часом почали впливати на державну владу, оскільки звузили необмежену владу держави і встановили взаємозв'язок між державною владою і людиною. Крім того, розвиток і становлення правової держави стало б неможливим без формування у суспільній свідомості ідеалів свободи і прав людини. Цей процес тривав протягом багатьох століть, при цьому упорядковувались взаємодії як окремих індивідів між собою, так і з державною владою, визначались стійкі норми, еталони і цінності, які були здатні закріпити ці відносини в рамках історичного розвитку образу життя.

Значним досягненням на шляху спрямування до свободи і розвитку ідеї прав людини було появлення принципу громадянства в Афінах і Римі. Однак в цих історичних умовах було неминуче нерівномірне розподілення прав людини між людьми різних класів і станів. Незважаючи на постійну боротьбу класів і станів за свої права і свободи, кожний етап історичного розвитку людства додавав нові риси правам людини, розширюючи їх на більш широке коло суб'єктів.

Історично доказано, що культурний і економічний прогрес у будь-якій державі неможливий, якщо людина не наділяється додатковими правами і свободами, навіть якщо останні мають класові обмеження. Вони розширювались від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Первісна людина, як визначав Б.В. Поршнєв, мала внутрішнє поневолення [2, с. 197], а також була більш обмеженою в правах, ніж античний раб. Селянин у період феодалізму є вільнішим за античного раба. В буржуазний період робочий клас отримав формальні свободи значно ширші, ніж селяни у середньовіччі. Ще в феодальний період там були здійснені спроби обмежити права монархії, поєднати її можливості з іншими станами і визначити для монарха правила, яких він повинен додержуватися. У Великій хартії вільностей 1215 р. містяться статті, що обмежують сваволю королівських чиновників і закріплюють вимоги не призначати на посаду суддів та інших посадових осіб, які не знають законів або не бажають їх виконувати. Більш прогресивним актом, який визначив поняття "належна процедура", а також встановив гарантії недоторканості особистості і принцип презумпції невинуватості, став Хабеас корпус – акт 1678 р. Цей акт затвердив конституційну монархію, сприяв компромісу між буржуазією та правлячою верхівкою землеробів. Разом з тим він забороняв монарху припиняти дію законів, що у XVIII ст. Англія була найбільш жорсткою монархією в світі, демократичні ідеї про права людини отримали свій розвиток в Акті про упорядкування 1701 р., який закріпив верховенство парламенту, заборону королівським міністрам бути членами парламенту, а також принцип незмінності суддів. В той же час в Україні, що входила до складу царської Росії, кріпосні селяни взагалі не мали ніяких прав і вважались "живою річчю" господарів.

Ідеї філософів давньої Греції та Просвіти, а також ідеали свободи і прав людини, які зародились в Англії, отримали свій розвиток в США. Гуманізм Декларації прав Вірджинії 1776 р. заключається в тому, що вона вперше визначила права людини, а отже, і вперше визнала необхідність визнавати значність і незалежність окремої людини від держави. Крім того, цей акт проголосив, що всі люди за природою є вільними і незалежними у рівному ступеню і володіють певними природженими правами, яких вони, рівно як і їх нащадки, не можуть бути позбавлені. Оцінюючи цей історичний документ, К. Маркс писав, що Америка – це країна, "де виникла вперше … ідея великої демократичної республіки" [3, с. 17].

Подальший розвиток ідеї Декларації прав Вірджинії отримали в Декларації незалежності 1776 р., яка проголосила: "Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені Творцем визнаними невідчужуваними правами, до числа яких відносяться життя, свобода, прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав людьми установлюються держави, які черпають законні повноваження у згоді правлячих" [4, с. 49].

Значну роль у розвитку теорії прав людини зіграла Франція. Одним із могутніх факторів Великої французької революції, яка визнана істориками колискою свободи, стала Концепція природних невідчужуваних прав людини, що розвинута в доктринах Жан-Жака Руссо, Шарля Монтеск’є, Джона Локка, Гуго Гроція. Підсумком цієї революції стала неоціненна за своєю значущістю Декларація прав людини і громадянина 1789 р. [5, с. 26]. Декларація проголосила, що люди народжуються вільними та рівними в своїх правах, що мета будь-якого політичного союзу – забезпечення природних і невід'ємних прав людини: свободи, власності, безпеки і опірності пригніченню; презумпції невинуватості, свободи совісті, вільного вираження думок, свободи друку, гарантії особистих та інших прав громадян [6, с. 135] Внаслідок цього в 1789 р. були прийняті 10 перших поправок до Конституції, що склали Біль про права, який був ратифікований в 1791 р.

Безумовно, цей акт став одним з важливіших документів в світі, що закріпив політичні права людини, і роль його переоцінити неможливо. Він сприяв процесу формування та розвитку політико-правової культури у всіх європейських країнах, в тому числі і в Київській Русі, і став основою для прийняття багатьох нормативно-правових актів, які закріплюють політичні права людини.

Зі згодом громадянські (особисті) і політичні права були доповнені соціально-економічними правами, покликаними гарантувати кожному нормальний життєвий рівень. Вони були сформовані в різних соціальних доктринах. Серед зарубіжних теоретиків, які розвивали теорію політичних прав і свобод людини, є англійські соціологи права Г. Тамелло і Д. Лойд, німецький соціолог права Е. Боденхаймер, американські вчені А. Фердрос, Д. Холл, М. Месснер, англійський філософ-правник Ф. Бекль та інші. У теоріях цих вчених передбачався обов’язок держави забезпечувати гарантії реалізації прав і свобод людини в процесі своєї позитивної діяльності.

Процес становлення і розвитку прав людини на території України в цілому йшов таким же шляхом, що й в інших країнах. Спочатку в рабовласницьких державах Північного Причорномор'я зародилися рабовласницька демократія, при якої існували гарантії захисту права приватної власності, недоторканість і свобода особистості від абсолютизму. Потім епоха Київської Русі дала Руську Правду – один з найбільш гуманних кодексів раннього феодалізму, в якій законодавець не тільки захищав інтереси і власність феодалів, але й якоюсь мірою піклувався про права “низів”, наприклад, гарантував захист від господарчого свавілля закупів, забороняв протиправне переведення в холопи, не передбачав таких покарань, як смертна кара, відсікання рук і ніг та інше.

Ідеали рівності і свободи панували в казацько-християнській республіці – Запорозькій Січі і українській Гетьманщині XVII-XVIII ст. Ідею закріплення особистих і політичних прав людини і необхідність створення гарантій їх забезпечення відстоювали, поглиблювали, збагачували, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: Пилип Орлик, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Михайло Грушевський та ін.

З ініціативи Пилипа Орлика в “Конституції” 1710 р., яка стала вінцем козацької політико-правової думки, закріплювалося право українського народу на власну самостійну державу. У ній передбачалися і норми, які можна розглядати як політичні права і свободи людини. Наприклад, ст. 10 Конституції зобов’язувала гетьмана слідкувати за тим, щоб простий народ не занадто поневолювали, вимагала забезпечити вільний вибір на всі державні посади; ст. 11 гарантувала звільнення від податків і повинностей всіх козацьких сімей та їх господарств [7, с. 25].

Григорій Сковорода – великий український філософ (1722-1794 рр.) в своїх роботах розглядав не тільки питання прав людини, але й систему певних обов`язків, які люди повинні виконувати [8, с. 411].

Тарас Шевченко (1814-1861 рр.) серед природних прав людини особливо виділяв право на життя, право на свободу, щастя, на рівність, на свободу думки, слова, переконань, тощо [9, с. 219].

Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.) фундаментальним принципом своєї політичної доктрини визначив визнання людини найвищою соціальною цінністю. Прогрес всього людства він вбачав тільки в напрямку ствердження ідеї невід`ємних прав людини і громадянина, “які не можуть бути ні скасовані, ні обмежені ніякою постановою, ні законом” [10, с. 52] і гарантії яких повинна забезпечити держава.

Отже, враховуючи напрацювання багатьох фахівців, котрі протягом тривалого історичного періоду з'ясовували значення, зміст та сутність політичних прав і свобод людини, можна дійти висновку, що під значним впливом європейської політико-правової думки і революційних перетворень в США і у Франції правові ідеї про рівність всіх людей про невідчужувані права і свободи людини отримали розповсюдження і в Україні.

Список використаної літератури:

Головистикова А.Н., Грудцына Л.Ю. Права человека: Учебник. – М., 2006.

Поршнев Б.В. Социальная психология и история. – М., 1966.

Маркс К., Энгельс Ф. Собр. Соч. Т. 16. – С. 17.

Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки від 4 липня 1776 р. // Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2-х т. / Укл. В.Д. Гончаренко, С.І. Пирогова, А.Й. Рогожин та ін. / За ред. В.Д. Гончаренка. – К., 1998. – Т. 2.

Французская республика: Конституция и законодательные акты. – М., 1989.

Декларация прав человека и гражданина от 26 августа 1789 г. // Конституции зарубежных государств: Учеб. пособие / Сост. В.В. Маклаков. – 2-е изд., доп. – М.,1999.

Пакти і Конституції законів та вільностей Війська Запорізького // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К., 1993.

Сковорода Г.С. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира // Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: У 2 т. – К., 1973. – Т.1.

Шевченко Т.Г. І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє // Кобзар. – К., 1954.

Драгоманов М.П. Проєктъ основаній устава украинского общества “Вольный союзъ” – “Вільна спілка” // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К., 1993.

 

< Попередня   Наступна >