Наукові статті Історія держави і права України ТЕЗИ ДО ІСТОРИЧНОГО ПОРТРЕТУ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ (період з Х до ХХ ст.)ТЕЗИ ДО ІСТОРИЧНОГО ПОРТРЕТУ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ (період з Х до ХХ ст.)
| Наукові статті - Історія держави і права України |
ГУСАРЄВ С.Д.,
доктор юридичних наук, доцент, начальник кафедри теорії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ
ТЕЗИ ДО ІСТОРИЧНОГО ПОРТРЕТУ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ (період з Х до ХХ ст.)
Україна стала на шлях побудови демократичної правової держави, яка орієнтована на забезпечення потреб та інтересів громадянського суспільства, на забезпечення законних інтересів окремо взятої особи в різних сферах соціального життя, на створення належних умов економічного, політичного та духовного розвитку всього суспільства.
У ході реалізації намічених цілей та програм державного будівництва в Україні значна увага приділяється використанню правових засобів та процедур. Такі сподівання на регулятивні можливості права є не просто результатом теоретичного осмислення перспектив правового та економічного розвитку України, а потребою сучасного політичного життя, спробою наближення до стандартів розвинутих країн Європи.
Проблеми здійснення державно-правової реформи, удосконалення правової системи українського суспільства давно стали предметом вивчення представників правової науки, зокрема, широко відомі праці таких видатних вчених, як Н.М. Оніщенко, О.В. Зайчук [1], Л.А. Луць [2] тощо, чиї дослідження стали методологічною базою для проведення подальших теоретичних розвідок.
Проте недостатньо уваги до правової системи України як до наукової категорії та відповідного явища правової дійсності приділяється з боку історичної галузі правознавства, хоча питання сутності, соціального призначення, типології, тенденцій та перспектив багато в чому вирішуються з використанням історичного підходу.
Тому з метою подолання прогалини у системі теоретичних знань щодо особливостей формування
Історія розвитку правової системи України безпосередньо пов’язана з історією формування та розвитку української державності, зі страждальною, а іноді й трагічною історією українського народу. І хоча Конституція Пилипа Орлика вже на початку XVIII ст. проголосила ідеали майбутнього демократичного суспільства, реальне досягнення незалежності та визнання суверенітету України у сфері міждержавних відносин відбулося лише наприкінці ХХ ст. У порівнянні із західними демократіями, які мають досить значний досвід державного будівництва та міжнародного співіснування, правова система України певною мірою поступається основними показниками у галузі правотворчості, судочинства, прав людини, правозахисту тощо. Однак це ніяк не можна вважати підставою для сприйняття політико-правової дійсності України як чогось другорядного або незначного у процесі світовоУгокр раоїнзвсиьтккау н. ація пройшла свій власний шлях у нескінченних спробах здобуття політичної незалежності, формування національної самобутньої державності. Тому для розуміння сутності та закономірностей процесу формування правової системи України ми маємо звернутися до історичних фактів не тільки ХХ ст., але й до часів держави і права періоду Київської Русі, а також періодів Литовсько-Руської держави, Запорізької Січі, періоду України в складі Російської та Австро-Угорської імперії тощо.
При цьому з погляду ХХІ ст. заслуговують на увагу найяскравіші сторінки українського державотворення, які вважаються найбільш значущими, радикальними, закономірними та поворотними в історичному процесі.
Враховуючи те, що в межах історичної науки вже склалася певна періодизація розвитку держави і права України, методологічно виправданим буде розглядати це питання з дотриманням визначених наукою етапів.
Україна має власну досить багату правову історію, яка тісно пов’язується з історією російської державності й російського права. І наявність цієї яскравої, героїчної і самобутньої історії дає можливість говорити про довгі роки тривалого формування окремих структурних елементів правової системи сучасної України.
Так, наприклад, до середини ІХ ст. належить факт виникнення Київського князівства зі специфічною формою організації державної влади. Носієм зверхньої (монаршої) влади вважався Великий київський князь в оточенні княжої ради з числа великих бояр.
На місцях державну владу на засадах монархічного типу уособлювали князі, що здійснювали владні повноваження за допомогою боярської ради, яка у порівнянні із колегіальними органами сусідніх слов’янських держав набула особливого значення.
З часом влада місцевих князів стала посилюватися, а великого князя – зменшуватися. Саме ця причина викликала необхідність скликання снемів – княжих з’їздів, де ухвалювалися законодавчі акти, вирішувалися питання війни і миру, державного ладу тощо. На жаль, така форма здійснення влади не стала зачатком майбутнього парламентаризму в результаті занепаду української державності у ХІІІ ст., коли на політичній карті з’являється понад півтора десятка суверенних князівств. Як стверджують історики, доба розвитку княжої імперії завершилася шляхом перетворення її у “державу державок” [3, с. 115].
Найважливішим органом місцевого самоврядування на селі був верв – чи то родова, чи то територіальна община.
Судочинство перебувало у компетенції адміністративної влади, а функції суддів виконували безпосередньо самі князі, посадники, волостелі або їхні помічники. При цьому існувало і церковне судочинство для церковних людей, яке здійснювалось архімандритами, єпископами, мітрополітами. Крім того, виділяють суд общини, вотчиний та вічовий суди. Характерною рисою судового процесу слід назвати його обвинувально-змагальний характер, де виділялися сторони процесу, використовувалися судові докази.
Право періоду Давньоруської держави характеризується як звичаєве, серед джерел якого слід виділити договори з Візантією (Х ст.), “Руську Правду”, княжі устави й уставні грамоти, договірні грамоти князів з народом. Особливо слід виділити Руську Правду – перший давньоруський писаний звід норм світського права. Відомі три редакції цього документу, але з позицій системного аналізу в праві Київської Русі дослідники виявляють ознаки існування окремих інститутів різної галузевої належності.
Так, в межах цивілістичних відносин функціонували інститути майнового, спадкового, зобов’язального, шлюбно-сімейного права. Щодо кримінально-правових інститутів, то існували інститути злочинів проти державної влади, проти церкви, інститут майнових злочинів, інститут злочинів проти особи, проти сім’ї та моральності.
У системі покарань за злочинні діяння використовувалися такі засоби, як грошовий штраф, потала, віра, продаж, які виконували функції попередження правопорушень, правовідновлення, поповнення державної скарбниці, відшкодування збитків.
Період Литовсько-Руської держави, у складі якої знаходились українські землі, мав ще гірші наслідки, ніж попередній, який закінчився розпадом єдиної держави на окремі напівнезалежні князівства.
Щодо правового життя українців, то слід сказати, що у цей період система законодавства, судоустрій, судочинство, правова доктрина зазнали істотних змін, тому що виходили із правових систем Литви та Польщі.
Серед основних джерел права, на підставі яких видавалися Литовські статути (кодекси права Великого князівства Литовського), прийняті у трьох редакціях були: звичаєве литовське, білоруське і українське право, відповідно, місцева судова практика, “Руська правда”, польські судебники, кодекси інших держав.
Характерним елементом структури права цього періоду слід виділити так зване Магдебурзьке право – середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялись від центральної адміністрації або влади феодала і створювали органи місцевого самоврядування.
Також в структурі права виділяють церковне право, яке було представлене церковними уставами Володимира та Ярослава (“Звіт канонічного права” 1532р.) і грамотами королів.
У системі права того часу, що мало вже не самобутньо-звичаєвий, а більш інтегрований з польською та литовською системами права характер, з’явилися нові інститути та виокремилися чітко усна та письмова форми юридичного процесу (процедури). Значно розширився інститут зобов’язального права, спадкового права, права власності. Розширено перелік карних діянь в межах інститутів злочинів проти особи, проти держави, проти власності.
Судоустрій був значно ускладнений появою нових судових інстанцій. Але зберігалася певна спеціалізація судів. Так, наприклад, королівський, великокнязівський та особливий суди розглядали справи панів та магнатів. Шляхта судилася в градських судах, а церковні суди розглядали справи щодо порушення догматів віри, розлучення, а також дрібні справи карного та цивільного профілю залежних від церкви людей. Функціонувала система міських судів, а також копних – судів сільської громади.
Судовий процес мав обвинувачувально-змагальний характер, однак ширше використовувалися судові докази, показання свідків, почали застосовувати присягу та катування. Більш кваліфікованою стала система покарань, де розрізняли просту та кваліфіковану смертну кару, тілесні ушкодження, позбавлення волі, виставлення біля ганебного стовпа, конфіскацію, штраф королю (тобто на користь короля) тощо.
Такі зміни у правовому режимі українських земель були також обумовлені й перебудовою системи органів державної влади, в діяльності яких певною мірою реалізовувався принцип розподілу влад, але в тому первинному вигляді, як це могло бути в умовах феодалізму та при наявності влади короля (Речі Посполитої).
Виділяючи наступний етап розвитку права та інститутів державної влади на території України, слід відмітити, що кількісно-якісні зміни у правовій сфері життя відбувалися завдяки функціонуванню такої форми організації вищої влади, як Гетьманство. Саме слово “гетьман” вживалося ще у ХV ст., але офіційно стало ім’ям власним лише з 1576 р., коли король польський Стефан Баторій дав Запорізькому війську “Конституцію і привілеї”. З того часу гетьманська влада в Україні виходила з двох джерел: козацького обрання і королівського призначення. При цьому не завжди обидва джерела співпадали.
Загальною тенденцією слід назвати посилення юрисдикції Російської імперії та поступова втрата автономії, яку мали останнім часом українські землі у складі Речі ПосполУи тсотрї.уктурі джерел права періоду другої половини XVII-XVIII ст. залишаються звичаєве право, міжнародно-правові договори Гетьманщини, джерела польсько-литовського походження, гетьманські статті, нормативні акти гетьманського уряду, царське законодавство, Магдебурзьке право, церковне право.
У правовій політиці того часу домінував підхід поступового обмеження правового статусу Гетьманщини, обмеження суверенності права України, підкорення її інтересів інтересам російської монархії.
Розвиток державно-правової думки періоду ХVІІ-ХVІІІ ст. характеризується розповсюдженням богословських політичних доктрин та світських політичних вчень, які мали своїм загальним джерелом неоплатонізм та переважно вчення Аристотеля. Обґрунтовувалися ідеї політичної покори та терпіння, зверхності світської влади над церквою, ідеї та заклики на адресу до аристократії припинити зловживання владою. Крім того, стверджувалися ідеї щодо природної рівності людей, прославлялися мужність, вольність, патріотизм та інші моральні якості політичних керівників.
Однак загалом українська політична думка доби середньовіччя не набула цілісного, розвинутого концептуального характеру і, незважаючи на непогану обізнаність у давньогрецькій політичній думці, ознайомлення із досягненнями західноєвропейської гуманістичної думки, українські мислителі та державні діячі не змогли наблизитися до логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів, не кажучи вже про впровадження емпіріко-теоретичного підходу до їх вивчення [3, с. 236-237].
У системі чинного законодавства у той період з’явилися нові інститути, що регулювали право вотчини, правовий режим рангової землі. В межах кримінального права стають відомими інститути злочинів проти громадського порядку, проти релігії (богохульства), проти порядку управління, інститут службових злочинів.
Судова система зазнала змін після реформи 1760-1763 рр. Її основою стали сільські, міські, земські, підкоморні та доменіальні суди замість полкових, сотенних, цехових, магістратських, вотчинних, третейських тощо.
Судова процедура залишилася обвинувачувально-змагальною, розширювалася доказова база, ускладнювалася й сама процедура судового розслідування – надавалася можливість оскарження, повторного розгляду справи через клопотання про відміну судового рішення. У системі кримінальних покарань починає фігурувати каторга, а серед засобів позбавлення життя – страта, з’являються повішення за ребро на крюк, розстріл.
Подальша правова історія України пов’язується із цілим рядом подій, що свідчать про експансію Російської імперії: поширення юрисдикції останньої на всі сфери тогочасного політичного життя обумовило перебудову адміністративно-територіального устрою України, а разом з цим – і внесення змін у різні елементи правової надбудови українського суспільства. Особливістю організації політичної влади було те, що частина українських земель (королівство Галичини і Лодомерії) знаходились під юрисдикцією Австро-Угорської імперії (до 1918р.), і цей фактор гальмував процес формування національної правової системи України та об’єднання етнічних українських земель під егідою національної української держави.
У зв’язку з цим привертає до себе увагу період здійснення буржуазних реформ у 60-70 рр. ХІХ століття на території України за ініціативою царського уряду та з метою пристосування державного ладу Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку. Реформи відбулися майже у всіх сферах суспільного життя (селянська 1861 р., земська 1864 р., міська 1870 р., фінансова, судова 1864 р., шкільна 1860-1864 рр., військова 1864-1874 рр.)
Одним із вагомих правових досягнень пореформеного періоду вважається скасування кріпосного права. Згідно із законоположеннями від 19 лютого 1861 р. (Маніфест, “Положення”, “Додаткові правила”) 22,5 млн. кріпосних селян звільнилися від особистої залежності. Селяни відтепер визнавалися суб’єктами особистих та майнових правовідносин. Вони набули право вступати в шлюб “без дозволу поміщика” і самостійно вирішувати свої сімейні та господарські справи, придбавати у власність нерухоме майно, здійснювати торгівлю, укладати угоди тощо. При цьому процедура набуття нового статусу була досить складною, тому як все нерухоме майно треба було викупити у поміщика, щоб із статусу “тимчасово зобов’язаного” перейти у статус “селянина-власника”. Крім того, на цей період законодавчо закріплювалась необхідність виконання селянами такого обов’язку, як панщина та оброк.
Здійсненню правової реформи сприяло видання додаткових нормативно-правових актів як для території Російської імперії в цілому, так і для території українських губерній.
Діяльність судової системи будувалася на основі майбутнього формально рівного суду: утворено суди загальної юрисдикції та суди мирової юстиції. Судова реформа проголосила низку формальних принципів щодо організації та діяльності органів судової влади: виборність, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність, змагальність, представництва та захисту інтересів сторін.
Однак ці безумовно прогресивні для майбутнього України елементи судової реформи стали об’єктами нападок реакційних сил царської Росії, що потягло за собою здійснення судової контрреформи. Так, вже в кінці 1866 р. були здійснені перші вилучення справ з компетенції суду присяжних. У 1889 р. були внесені реакційні зміни, які скасовували або суттєво обмежували найважливіші засади судочинства – принцип відокремлення судової влади від адміністративної, а також принципи всестановості суду, виборності судових органів.
У більшості губерній країни мирова юстиція ліквідувалася і замість неї створювалася нова складна система судових органів, які формувалися за призначенням.
Про подальші етапи історії та розвитку форм правової системи України слід говорити у зв’язку із факторами та подіями ХХ ст. та існуванням радянської України у складі держави СРСР. Хоча, мабуть, простіше говорити не про історичні етапи, а про етапи правового розвитку української держави, в межах яких відбувалися якісні зміни окремих елементів правової системи України, яка вже на початок ХХ ст. в організаційному плані мала завершений вигляд як систематизована сукупність взаємодіючих компонентів. І лише у період 90-х років ХХ століття відбулися значущі події, що повернули всю історію правового розвитку у русло демократичних змін [4,З с .о 7г -л8я]д. у на минуле, характеризуючи сучасний стан права та правової системи України, можна констатувати, що український народ, пройшовши шлях нескінченних випробувань та страждань, набувши унікального досвіду політичного єднання та самоусвідомлення, нарешті отримав унікальну можливість самореалізації та інтегрування з іншими європейськими народами.
Проте потенційна можливість не є запорукою успішних перетворень. Враховуючи гіркий та страждальний досвід, можна лише передбачити, у якій скрутній ситуації знаходиться українська держава та які складні завдання постають перед українською політичною елітою у контексті реформування правової системи або її окремих складових.
Хоча деякі правові цінності ми знаходимо як здобутки минулого вже у період середньовіччя, у новий час, їх забезпечення в умовах сьогодення залишається проблемою. Знов у порядку денному перед українцями, але вже як народом незалежної держави, постають ті ж самі питання незалежності, справедливості суду, рівності, легітимності влади, обмеженості влади силою закону, законності судочинства тощо.
Це означає, що основними напрямами розвитку правової системи України мають стати правові реформи у галузях судочинства, конституційного регулювання, адміністративна реформа, реформа місцевого самоврядування і, врешті-решт, реформа виборчого законодавства.
Список використаної літератури:
Порівняльне правознавство (теоретико-правове дослідження): Монографія / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К., 2007.
Луць Л.А. Структура правової системи суспільства: загальнотеоретичні аспекти // Право України. – 2002. – № 9. – С. 3-7.
Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник / За ред. О.М. Мироненка. – К., 1997.
Четверті юридичні читання: Матеріали Міжнар. наук. конф. – К., 2008.
< Попередня Наступна >