102

---

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ

Н. Шама

У статті розкрито основні положення щодо законодавчого поняття спадкового договору та його правової природи. Визначено ознаки спадкового договору, а також на цій підставі обґрунтовано та сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання поняття спадкового договору.

Ключові слова: спадковий договір, набувач, відчужувач.

Згідно ст. 1302 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває права власності на майно відчужувача.

Це законодавче визначення дає змогу виділити наступні ознаки спадкового договору. Договір, який згідно ЦК України іменується спадковим, є підставою виникнення зобов’язання між набувачем та відчужувачем. Оскільки зобов’язання є різновидом цивільного правовідношення і підставою його виникнення у цьому випадку слугує спадковий договір, то йому властиві всі ті елементи, що й правовідношенню загалом. Тому видається за доцільне проаналізувати те зобов’язальне правовідношення, яке виникає на підставі укладення спадкового договору за його окремими елементами – змістом, суб’єктами та об’єктом зобов’язання.

Найдоцільніше буде розпочати характеристику зі змісту зобов’язання, так як в ході його дослідження отримають послідовне висвітлення й інші елементи.

У літературі немає єдності думок з приводу того, чи є спадковий договір одностороннім, чи двостороннім договором. Одні автори стверджують, що спадковий договір є одностороннім [1, с. 965; 2, с. 16; 3, с. 1076; 4, с. 92, 104], інші ж наполягають на тому, що спадковий договір двосторонній [5, с. 137–138; 6, с. 136; 7, с. 5; 8,

с. 1046], оскільки права і обов’язки за договором покладаються як на відчужувача, так і на набувача.

Визначення спадкового договору в ЦК України сформульоване так, що обов’язки за договором покладаються лише на набувача, а це мало б означати, що спадковий договір є одностороннім, оскільки у самому визначенні про жодні обов’язки, що покладаються на відчужувача, не йдеться, у зв’язку з чим і виникають непорозуміння з приводу того, чи є спадковий договір одностороннім чи двостороннім.

Ми притримуємося позиції про те, що спадковий договір є двостороннім, виходячи з наступних аргументів.

Оскільки згідно з положенням ст. 1302 ЦК України набувач зобов’язується виконувати розпорядження відчужувача і в разі його смерті набуває права власності на майно відчужувача, то безпосередньо після укладення спадкового договору, а не після смерті відчужувача, у набувача виникає право вимоги щодо цього майна, а саме право вимагати від відчужувача не відчужувати майно, визначене спадковим договором. Про це свідчить ч. 1 ст. 1307 ЦК України, в якій йдеться про накладення заборони відчуження на майно, визначене спадковим договором, яка і слугує забезпеченням виконання такого обов’язку відчужувача.

Власне покладення на відчужувача такого обов’язку та, відповідно, накладення нотаріусом заборони відчуження на майно, визначене спадковим договором, і забезпечують можливість набувача набути після смерті відчужувача у власність саме те майно, з приводу якого укладено договір.

Що стосується ст. 1302 ЦК України, то про обов’язок відчужувача у ній не йдеться, однак у вказаній нормі зазначається, що в разі смерті відчужувача набувач набуває права власності на його майно. А це означає, що для того, аби набувач міг набути у власність таке майно після смерті відчужувача, на останнього повинен покладатися обов’язок не відчужувати майно, визначене спадковим договором. У протилежному випадку, можна говорити лише про фактичну можливість набуття майна у власність після смерті відчужувача.

На відміну від цього, спадковий договір, передбачений, зокрема, цивільним законодавством Німеччини, не надає контрагенту спадкодавця, який за договором призначається спадкоємцем, аналогічного права вимоги. Вся річ у тому, що предметом спадкового договору, передбаченого законодавством Німеччини, є право спадкування, яке встановлюється на користь чи то контрагента спадкодавця, чи то третьої особи, а отж, зазначені особи внаслідок укладення спадкового договору не набувають право вимоги до спадкодавця, а набувають лише фактичної можливості після його смерті стати спадкоємцями [9, с. 756]. Тому на спадкодавця за спадковим договором, який згідно законодавства Німеччини є підставою спадкування, й не покладається обов’язок не відчужувати майно, бо в даному випадку йдеться про передання майна у власність у порядку спадкування.

Що стосується права, яке за договором надається відчужувачеві і обов’язку набувача, який кореспондує цьому праву, то ЦК України закріплює наступні положення. Згідно зі ст. 1305 ЦК України набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. Ці дії можуть полягати у наданні утримання відчужувачеві, догляду за ним, виконанні на користь відчужувача певної роботи, наданні йому послуг, оскільки ці дії мають економічну вартість [1, с. 965]. Право ж відчужувача, якому кореспондує цей обов’язок набувач, полягає, відповідно, в можливості вимагати від відчужувача вчинення вказаних дій. В правах і обов’язках сторін зобов’язання, які є кореспондуючими, і проявляється зміст зобов’язання.

Отже, і за відчужувачем, і за набувачем за спадковим договором закріплені і права, і обов’язки. А договір, в якому кожна зі сторін наділена і правами, і обов’язками, є двостороннім.

Тому як кредитор за спадковим договором є як відчужувач, так і набувач, оскільки їм належить право вимоги в зобов’язанні; боржником у зобов’язанні є також і набувач, і відчужувач, так як на кожного з них покладається виконання передбаченого договором обов’язку.

Що стосується об’єкта зобов’язання, то оскільки, як уже було з’ясовано, спадковий договір є двостороннім, то боржником в такому зобов’язанні є і набувач, і відчужувач. Тому об’єктом зобов’язання, яке виникає зі спадкового договору, будуть дії набувача з виконання розпоряджень відчужувача. Відповідно до ст. 1305 ЦК України такі розпорядження можуть полягати у вчиненні певної дії майнового чи немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. А з іншого боку, об’єктом зобов’язання будуть виступати дії, утримуватися від вчинення яких зобов’язаний відчужувач і які полягають у невідчуженні ним майна, визначеного спадковим договором.

Спадковий договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди щодо усіх істотних умов договору і не може вважатися укладеним з моменту передання речі, оскільки його перфекція не пов’язується з передачею майна. Це зумовлено тим, що майно, визначене спадковим договором, переходить у власність набувача лише після смерті відчужувача, і якщо укладення спадкового договору пов’язувати саме з цим моментом, то тоді відчужувачеві немає підстав вимагати від набувача виконання ним своїх обов’язків, бо договір ще не укладено, а отже, й не виникло договірного зобов’язання. По-друге, спадковий договір є двостороннім договором і зміст зобов’язання, яке виникло на підставі його укладення, з одного боку, становить обов’язок набувача вчинити передбачені договором дії та, відповідно, право відчужувача вимагати від набувача виконання вказаних дій, а не навпаки, право набувача вимагати передання йому відчужувачем майна, визначеного спадковим договором, та, відповідно, обов’язок відчужувача передати вказане майно. Набувач стосовно майна, визначеного спадковим договором, має право лише вимагати від відчужувача не відчужувати таке майно, якщо самим договором на відчужувача не покладаються ще й інші обов’язки. А отже, передання майна є поза межами зобов’язання, яке виникає на підставі укладення спадкового договору, про що свідчить і визначення спадкового договору (ст. 1302 ЦК України), в якому йдеться не про передання майна, а про набуття набувачем права власності на майно.

Отож, за способом укладення спадковий договір належить до консенсуальних договорів.

За наявністю зустрічного задоволення спадковий договір належить до відплатних договорів. Таке твердження не викликає жодних сумнівів, оскільки про відплатність спадкового договору свідчить саме формулювання поняття спадкового договору (ст. 1302 ЦК України), відповідно до якого набувач після смерті відчужувача набуває право власності на майно, визначене спадковим договором, взамін чого зобов’язаний вчинити певні дії. А договір, за яким сторона повинна отримати оплату чи інше зустрічне надання за виконання своїх обов’язків за договором, є відплатним.

Проаналізувавши елементи досліджуваного зобов’язання, можна зробити висновок, що спадковий договір згідно з ЦК України є підставою виникнення зобов’язання в розумінні ч. 1 ст. 509 ЦК України, так як в даному правовідношенні присутні всі елементи, які повинні бути властиві зобов’язанню.

Спадковий договір, передбачений ЦК України, має, однак, певні неузгодженості.

Договір, який законодавцем іменується “спадковим”, не передбачає спадкування. Однак, як видається, назва договору завжди повинна відображати ті правовідносини, які виникають на підставі його укладення. Коли ми бачимо, скажімо, назву “договір купівлі–продажу”, то, очевидно, одразу виникає думка, що даний договір опосередковує саме відносини купівлі–продажу, а не будь-які інші; договір поставки опосередковує саме відносини поставки, договір найму – відносини тимчасового користування майном тощо. Однак, коли ми бачимо назву “спадковий договір” і звертаємося до його поняття, одразу ж починають виникати непорозуміння. Адже договір із назвою “спадковий” уже в самій назві містить вказівку на спадкування, тому й логічно, що даний договір повинен передбачати набуття майна саме в порядку спадкування.

Проте таке уявлення не відповідає дійсності з ряду причин. По-перше, у нашому випадку сторони спадкового договору іменуються відчужувачем і набувачем. За даних обставин, тобто якщо виходити із поняття спадкового договору, закріпленого законодавством у Гл. 90 ЦК України, ми визнаємо, що таке найменування сторін є більш правильним, ніж те, яке повинно було б застосовуватися до сторін, судячи з назви самого договору, а саме – спадкодавець та контрагент за договором. Оскільки одна сторона добровільно передає право на певне майно, тобто відчужує його, то й сторону цю належить іменувати відчужувачем. Відповідно сторону, яка це право набуває, – набувачем.

По-друге, набуття майна набувачем після смерті відчужувача здійснюється не в порядку спадкування. Хоча таке набуття і здійснюється одночасно з відкриттям спадщини, момент якої визначається моментом смерті відчужувача, та й сам законодавець у ч. 2 ст. 1306 ЦК України вживає терміни “відкриття спадщини” та “спадщина”, та це ще не дає жодних підстав стверджувати, що таке набуття здійснюється в порядку спадкування. На підтвердження цієї позиції ми наводимо наступні аргументи.

Для переходу до спадкоємців всієї сукупності прав та обов’язків, або іншими словами, для переходу до них спадщини, необхідним є послідовне накопичення передбаченого законом відповідного складу юридичних фактів – юридичного складу спадкового правонаступництва. Ці юридичні факти можна розділити на три групи:

Юридичні факти, що є передумовами виникнення права спадкування, які вже існують на момент відкриття спадщини.

У разі спадкування за законом такими передумовами є факт спорідненості зі спадкодавцем, усиновлення, перебування з ним у шлюбі та ін.

При спадкуванні за заповітом такою передумовою є наявність на момент відкриття спадщини чинного заповіту, тобто заповіту, який і за змістом, і за формою відповідає вимогам закону.

При спадкуванні за спадковим договором, який також є підставою спадкування за законодавством окремих країн, зокрема Німеччини, Австрії, Швейцарії такою передумовою є наявність на момент відкриття спадщини чинного спадкового договору, яким встановлено право спадкування на користь певної особи.

Юридичний факт – відкриття спадщини, яке визначається моментом смерті спадкодавця чи оголошення його померлим, і закликання спадкоємців до спадкування.

Юридичний факт, що носить завершальний характер, – акт прийняття спадщини [10, с. 337].

Натомість до юридичного складу, наявність якого є необхідним для набуття у власність майна на підставі спадкового договору, передбаченого Гл. 90 ЦК України, входять такі юридичні факти:

наявність чинного спадкового договору, в якому міститься розпорядження відчужувача, причому розпорядження за життя, а не на випадок смерті, про те, що після його смерті майно, визначене спадковим договором, повинно перейти у власність набувача;

смерть відчужувача, з якою пов’язується момент переходу права власності від відчужувача до набувача.

Як бачимо, за спадковим договором згідно ЦК України набувач не набуває права власності на майно, яке визначене цим договором, в порядку спадкування, оскільки він не набуває статусу спадкоємця, бо спадковим договором не встановлюється право спадкування взагалі (спадковий договір не слугує підставою спадкування), у зв’язку з чим набувач і не закликається до спадкування, хоча набуття ним права власності на майно й пов’язується з моментом смерті відчужувача, який одночасно є й моментом відкриття спадщини. Набуття майна на підставі спадкового договору не передбачає того юридичного складу, який є необхідним для отримання майна в порядку спадкування. Та й оскільки нотаріусом згідно з ч. 1 ст. 1307 ЦК України накладає заборону відчуження на майно, яке є предметом спадкового договору, що слугує забезпеченням виконання відчужувачем свого обов’язку не відчужувати вказане майно, то це майно вже не включається до складу спадщини. Наведені положення ще раз засвідчують той факт, що про жодне спадкування за спадковим договором, передбаченим ЦК України, не йдеться та й взагалі йтися не може.

Крім того, одним із принципів спадкування є принцип універсальності спадкового правонаступництва, який становить основу інституту спадкування.

Якщо узагальнити різні підходи до розуміння універсальності правонаступництва, розроблені науковцями [11, с. 44–45; 10, с. 322–323; 12, с. 547– 548], то даний принцип можна звести до такого:

спадкоємець заступає спадкодавця у всіх правовідносинах, учасником яких був останній;

майно спадкодавця переходить до спадкоємців як одне ціле. Спадкоємці не знають, яке майно і в якому складі перейде до них в порядку спадкування саме тому, що спадкодавець вільно розпоряджається всім належним йому майном аж до моменту своєї смерті;

спадкоємець завжди набуває спадщину безпосередньо.

Отож, наведені ознаки принципу універсальності спадкового правонаступництва, дають змогу зробити висновок, що майно, з приводу якого укладено спадковий договір, не переходить до набувача в порядку універсального правонаступництва. Відчужувач не може вільно розпоряджатися майном, що є предметом спадкового договору, оскільки з ч. 1 ст. 1307 ЦК України на нього накладається заборона відчуження, а набувачеві заздалегідь відомо, яке майно перейде до нього за договором після смерті відчужувача, оскільки умова про майно є істотною умовою спадкового договору і погоджується сторонами при його укладенні. Таке майно повинно бути визначено конкретно. І у разі смерті відчужувача набувач повинен отримати майно в обсязі, розмір якого явно не може бути меншим від того, який було визначено на момент нотаріального посвідчення договору [5, с. 137–139].

Крім того, відчужувач не може лише відчужувати майно, щодо якого укладений спадковий договір, внаслідок накладення нотаріусом заборони відчуження. Однак він може користуватися таким майном і, очевидно, розпоряджатися ним у будь-якій іншій, ніж відчуження, формі. З цього слідує, що відчужувач може, наприклад, передати нерухоме майно, яке є предметом спадкового договору, у тимчасове користування за договором найму. Внаслідок смерті відчужувача право власності на майно переходить за спадковим договором до набувача, але до нього у випадку, якщо на момент смерті відчужувача строк дії договору найму ще не закінчився, згідно з ч. 1 ст. 770 ЦК України переходять і права та обов’язки, що випливають із договору найму. В цьому випадку набувач стає правонаступником не лише у праві, а й у сукупності прав і обов’язків. Але і в цьому випадку не можна говорити про універсальне правонаступництво, хоча набуваються як права, так і обов’язки, оскільки правонаступництво в певній сукупності прав і обов’язків, а не у всій їх сукупності, є правонаступництвом сингулярним і в даному випадку підставою такого правонаступництва слугуватиме спадковий договір.

По-третє, спадковий договір в розумінні ЦК України є договором за життя. Укладення спадкового договору вже за життя відчужувача спричинює зміну в майнових відносинах і зміна ця зберігається навіть у тому випадку, коли одна зі сторін договору помре раніше іншої, а це означає, що спадковий договір належить до договорів за життя, а не на випадок смерті, як стверджують окремі автори [8, с. 1047].

Відповідно до ч. 1 ст. 1307 ЦК України на майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. Власне у забороні відчуження майна і проявляється та зміна у майнових відносинах, яка настає внаслідок укладення спадкового договору для відчужувача і унеможливлює розпорядитися майном як вдруге за життя, так і на випадок смерті. Така заборона відчуження є тривалою, оскільки зберігається аж до моменту смерті відчужувача. Проте ситуація не змінюється і зі смертю відчужувача. Як не міг він відчужити майно, визначене спадковим договором, за життя, так і не зможе відчужити його після смерті, оскільки внаслідок настання цієї події відчужувач перестає бути суб’єктом цивільних правовідносин, а отже припиняються його цивільні права й обов’язки. Тому й неможливість відчуження, яка існувала за життя відчужувача, зберігається і після його смерті, оскільки не можна відчужити те, право на що припинилося.

Зміна в майнових відносинах настає і для набувача, який, виходячи з норм ст.ст. 1302, 1305 ЦК України, зобов’язаний виконувати розпорядження відчужувача, які можуть носити як майновий, так і немайновий характер.

Отож, наведені аргументи достатньо переконливо свідчать про те, що спадковий договір за законодавством України належить до договорів за життя, що в принципі суперечить сутності спадкування загалом, та правовій природі спадкового договору згідно доктрини німецького спадкового права зокрема.

Проаналізувавши концепцію спадкового договору, яка розроблена і втілена законодавцем в нормах гл. 90 ЦК України, можна дійти висновку, що немає жодних підстав іменувати такий договір “спадковим”, оскільки, по-перше, договір, який є підставою виникнення зобов’язання, виходить за межі спадкового права. Саме таким є спадковий договір згідно з ЦК України. А по-друге, спадковий договір в розумінні ЦК України, всупереч своїй назві, не передбачає жодного спадкування.

Такий договір за волевиявленням відчужувача спрямований на передачу майна у власність ще за життя, але із набуттям права власності після його смерті, а не на випадок смерті, тому його місце в системі норм ЦК України повинно визначатися з урахуванням мети, яка в даному випадку полягає в переданні майна у власність, а не у встановленні права спадкування на користь певної особи. Спадковий договір, передбачений ЦК України, тяжіє до групи договорів про передачу майна у власність, а отже, можна стверджувати про те, що розміщення спадкового договору в книзі шостій ЦК України – “Спадкове право” є безпідставним. Позиції про те, що розміщення спадкового договору в Книзі шостій ЦК України – “Спадкове право” – є сумнівним, дотримуються Ю.О. Заіка [13, с. 33], І.В. Жилінкова [14, с. 394], Я. Турлуковський [15, с. 38] та А. Євстігнєєв [16, с. 40].

Отже, на підставі проведеного аналізу, можна констатувати, що спадковий договір, передбачений гл. 90 ЦК України, всупереч своїй назві і розміщенню в книзі шостій ЦК України – “Спадкове право”, – не передбачає переходу майна від відчужувача до набувача в порядку спадкування в силу відсутності необхідного для цього юридичного складу спадкування, а тому до спадкового договору не застосовуються норми спадкового права. Такий висновок ґрунтується на тому, що:

відчужувач не може розпорядитися майном, яке є предметом спадкового договору, на випадок смерті, бо вже розпорядився ним за життя;

майно, яке є предметом спадкового договору, не включається до складу спадщини, незважаючи на те, що момент набуття права власності на це майно й пов’язується зі смертю відчужувача, а отже й з відкриттям спадщини;

набувач може оформити право власності на майно, яке є предметом спадкового договору, негайно після смерті відчужувача, а не по спливу 6-місячного строку, встановленого для оформлення права на спадщину;

майно, яке є предметом спадкового договору, не може бути предметом заповідальної відмови;

на таке майно після смерті відчужувача не можуть претендувати особи, які мають право на обов’язкову частку у спадщині;

майно, яке є предметом спадкового договору, на момент його укладення визначене конкретно і не може бути відчужене, на відміну від переходу майна у власність в порядку спадкування, при якому невідомо, яке майно складатиме спадщину на момент смерті спадкодавця. Тому заборона відчуження майна відчужувачем слугує гарантією того, що на момент смерті відчужувача це майно належатиме відчужувачеві і право власності на нього перейде до набувача. При переході майна у власність в порядку спадкування, навпаки, спадкодавець необмежений у розпорядженні майном, а отже, можлива ситуація, коли спадкоємці нічого не успадкують взагалі.

Повертаючись до поняття спадкового договору, треба визнати, що його законодавче формулювання не позбавлене недоліків і потребує вдосконалення.

Відповідно до ст. 1302 ЦК України за спадковим договором набувач зобов’язується виконувати розпорядження відчужувача і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

При такому формулюванні явними є, принаймні, два недоліки.

По-перше, законодавець вживає термін “розпорядження відчужувача”, який в даному випадку є недоречним. Коли йдеться про розпорядження відчужувача, то очевидно, законодавець мав на увазі під розпорядженнями відчужувача вказівки відчужувача, які можуть бути виконані шляхом вчинення набувачем певних дій на користь відчужувача чи визначеної ним третьої особи, оскільки така можливість слідує зі самого змісту норм ст.ст. 1302, 1305 ЦК України, які не містять застереження про те, що розпорядження відчужувача повинні бути вчинені набувачем лише на його користь. Крім того, термін “розпорядження відчужувача” є дуже загальним і вказує на невизначеність обов’язків набувача. Але коли йдеться про договір, то права і обов’язки сторін завжди повинні бути визначені конкретно. Не є в цьому відношенні винятком і спадковий договір.

Тому ми пропонуємо словосполучення “розпорядження відчужувача” замінити на словосполучення “передбачені договором дії”, оскільки об’єкт зобов’язання загалом становлять дії по виконанню боржником своїх обов’язків перед кредитором. Це повною мірою стосується й зобов’язання, яке виникає між відчужувачем і набувачем на підставі спадкового договору. Але якщо, наприклад, за договором купівлі–продажу ці дії полягають у передачі майна у власність та, відповідно, прийнятті цього майна і сплаті за нього відповідної грошової суми, а за договором довічного утримання – у забезпеченні утриманням та доглядом, то за спадковим договором ці дії законодавець не конкретизує. Їх визначення законодавець відносить повністю на розсуд сторін. Однак ці дії повинні бути чітко визначені і погоджені сторонами на стадії укладення спадкового договору і конкретизовані у його змісті, будь-то надання відчужувачеві утримання і догляду, оплата лікування відчужувача, сплата наданих йому комунальних послуг чи вчинення інших передбачених договором дій.

По-друге, невдалим є використання у дефініції спадкового договору словосполучення “і в разі його смерті…”. Таке формулювання виражає лише ймовірність настання смерті відчужувача, а це неправильно з огляду на те, що момент переходу до набувача права власності на майно, яке є предметом спадкового договору, пов’язаний саме зі смертю відчужувача, а це подія, яка неминуче повинна настати. Таке ж двозначне формулювання, яке використовує законодавець, вказує на те, що смерть відчужувача може настати, а може й не настати, а отже, набувач може й не отримати майно у власність, що, на наш погляд, є концептуально неправильним.

Крім того, така позиція обґрунтовується ще й тим, що спадковий договір не можна вважати договором під умовою.

Згідно з ч. 1 ст. 212 ЦК України правочин вважається під умовою, якщо особи, які його вчиняють, обумовлюють настання або зміну прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Смерть не є обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Це подія, яка неминуче настане, невідомо лише, коли.

Тому ми пропонуємо замінити словосполучення “і в разі його смерті…” на словосполучення “а після його смерті…”.

Отже, враховуючи наведені положення ми пропонуємо викласти ст. 1302 ЦК України в такій редакції: “За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати передбачені договором дії на користь другої сторони (відчужувача) або визначеної ним особи, а після смерті відчужувача набуває права власності на його майно”.

––––––––––––––––––––

Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака. – К.: Істина, 2004.

Ромовская З. Проблемы наследственного договора // Юридическая практика. – 2003. – № 44 (306).

Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / За ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – Т. ІІ.

Майданик Р.А. Спадковий договір у цивільному праві України // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. – 2007. – № 2 (22).

Васильченко В. Юридична сутність інституту спадкового договору та його місце в системі цивільного права // Право України. – 2003. – № 7. –

Заіка Ю.О. Становлення і розвиток спадкового права в Україні: Монографія. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2004.

Чуйкова В. Правова характеристика спадкового договору // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 4. – С. 3–7.

Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. – Одеса: Юридична література, 2003.

Dittmann, Reimann, Bengel. Testament und Erbvertrag. – Luchterhand, 1999.

Черепахин Б.Б. Труды по гражданскому праву. – М.: “Статут”, 2001.

Дроников В.К. Наследование по завещанию в советском праве. – К.: Изд-во Киевского гос. ун-та им. Т.Г. Шевченко, 1957.

Гражданское право. Том 3. Учебник. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – М., ПБОЮЛ Л. В. Рожников, 2000.

Заіка Ю.О. Становлення і розвиток спадкового права в Україні. Автореф. дис. … докт. юрид. наук. Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2007.

Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 1. Загальна частина. – К.: ІнЮре, 2003.

Турлуковський Я. Спадковий договір в українському цивільному праві: теорія та практика // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 6.

Євстігнєєв А. Деякі аспекти спадкового договору // Юридичний журнал. – 2005. – № 10.

 

< Попередня   Наступна >