273

---

Т.В. Курило,

М.М. Студент

ІНСТИТУТ СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ: СТАНОВЛЕННЯ ТА ПРАВОВА ЕВОЛЮЦІЯ

Йдеться про становлення інституту спадкування за заповітом, істо­рію його розвитку у Римській імперії, Київській Русі, Російській імперії та СРСР.

Ключові слова: спадкування, заповіт, заповідальне розпорядження, ви­ди заповіту, форма заповіту, спадщина.

Постановка проблеми. Глибокі історичні корені спадкування зумовлюють потребу докладного вивчення історії розвитку та станов­лення основних інститутів спадкового права, ознайомлення із досяг­неннями цивілістичної доктрини і практики минулих років. Ще К. Маркс зазначав, що право спадкування має соціальне значення лише остільки, оскільки воно залишає за спадкоємцем те право за допомо­гою своєї власності привласнювати продукти чужої праці. Зникнення права спадкування буде природнім результатом тієї соціальної перебу­дови, яка ліквідує приватну власність на засоби виробництва.

Але виникнення такої галузі, як спадкове право відбулося знач­но раніше і стосувалося воно науки цивільного права. Цивілістику як науку започатковано ще в часи Римської імперії. До тієї епохи нале­жить виникнення спадкового права як галузі права. У системі римсь­кого права інститут спадкового права був нібито незалежним, не пов’язувався з іншими галузями майнових прав. У римському праві спадковим правом називали сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Був розроблений принцип «nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest», що означало: не може бути спадкування в одній частині майна за запо­вітом, а в іншій – за законом [1, с. 79].

Стан дослідження. Вивченню та дослідженню інституту спа­дкування за заповітом

присвячено багато наукових праць відомих українських вчених-правознавців. Серед них – В. Васильченко, О. Дзера, І. Жилінкова, З. Ромовська (які зробили аналіз історичного аспекту спадкування за заповітом, узагальнили досвід попередніх та теперішніх держав з цього питання), Н. Саніахметова, Є. Фурса, Н. Харитонова, Л. Шевчук, В. Чуйков, К. Ярошенко, В.Дроников (які висвітлювали історію розвитку спадкування за заповітом у Російсь­кій імперії, СРСР, а також основні етапи становлення інституту спад­кування за заповітом); А. Заводський, І. Нелін (у наукових працях яких відображено той період, коли радянська влада намагалася ска­сувати інститут спадкування загалом, здійснити реформування спад­кового права). Значний інтерес учених до питань спадкового права природний, бо це обумовлено реаліями життєдіяльності суспільства, адже у процесі життя людина накопичує певну кількість матеріаль­них благ і цінностей, якими вона бажає задовольнити не тільки свої потреби, а й потреби рідних та близьких.

Виклад основних положень. Римське спадкове право пройшло значний шлях розвитку, у процесі якого набуло ряду рис, що відпові­дали характеру римської власності та сім’ї.

Багатовікова історія римського спадкового права поділяється на чотири етапи спадкування: а) за давнім цивільним правом; б) за пре­торським едиктом; в)за імператорським законодавством; г) за правом Юстиніана [2, с. 220].

Заповіт (testamentum) - розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім’ї єдиним та підвладним власником сімейного майна був домовласник, і лише він міг ним роз­поряджатися на випадок смерті. Звідси заповіт - це одностороннє во­левиявлення , в силу якого можуть виникнути права та обов’язки для інших осіб - спадкоємців.

Це - одностороння угода, що може реалізуватися лише за умо­ви, що особи, зазначені в заповіті як спадкоємці, виявлять свою волю щодо прийняття спадщини. Виявлення згоди спадкоємцем після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що й відрізняє ці відносини від договірних.

У римському праві заповіт мав відповідати певним умовам, усталеним законом. Заповіт, що не відповідав цим умовам, визнавався недійсним. Заповіт мав бути укладений фізичною особою, яка мала активну заповідальну можливість. Активна заповідальна можливість передбачала передусім наявність у заповідача в момент укладення за­повіту загальної право- та дієздатності в галузі майнових правовідно­син. У праві Юстиніана заповідальної правоздатності не мали раби, перегрини (але вони могли заповідати за правом перегринів), віровід­ступники та деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні, глухонімі від народження та такі, що не могли виразити свою волю загальнозрозу­мілим чином. Особливе правило було встановлене щодо жінок - до II cт. вони взагалі не мали права заповідати, навіть якщо були особами «свого права». Лише з II ст. їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна. Повну свободу заповіту жінки отримали лише після скасування піклування над ними.

Кожному періоду в історії Риму відповідала своя форма заповіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський період -інші, в імператорський - ще інші. У імператорський період, і в праві Юстиніана розрізнялися дві основні форми заповіту: приватні та публічні. Приватними називали заповіти укладені без участі органів державної вла­ди, а публічними ті, у складанні яких тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади. До того ж приватні заповіти поділялися на пись­мові і усні, тобто за формою волевиявлення. При складанні заповіту вима­галася присутність семи, а інколи і восьми свідків, що, без сумніву, мало надавати заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути лише вільні та дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акту був без­перервним з самого початку і до повного завершення.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печат­ками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловлюва­ти свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач називав одного або всіх спадкоємців, то заповіт вважався укладеним. З часом усна форма витісняється письмовою [3, с. 107].

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. Їх також було два види. За однією з них заповідач міг висло­вити свою волю в суді і вона вносилася у протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який після смерті заповідача і ого­лошував її. Вже в римському праві був розроблений принцип, за яким заповіт міг складати лише заповідач особисто, а не його представник.

Важливим у римському спадковому праві був принцип свободи заповіту. Заповідач мав право призначати спадкоємцем на свій, нічим не обмежений розсуд. Така свобода заповіту була відома вже з часів законів XII таблиць. Але суворість моральних правил, повага до сім’ї, гласність вчинення заповіту утримували спадкодавців від можливості скористатися правом свободи заповіту, попри сімейні інтереси. Як правило, спадкоємці були членами сім’ї заповідача. Та з часом запові­дачі почали призначати своїми наступниками зовсім сторонніх осіб. Так поступово виникає потреба в обмеженні свободи заповіту. Споча­тку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних збо­рах заповіт, повинен був поіменно перелічити всіх безпосередньо під­владних – heredes sui. Він міг позбавити їх спадщини, але розрахунок був на те, що він публічно не наважиться позбавити спадщини усіх підвладних (передусім дітей). Але час довів неслушність таких форма­льних обмежень і практикою центумвіральних судів така практика була вироблена. Обділені спадкоємці мали право подати позов про порушення заповідачем моральних обов’язків. Було визначене коло осіб, які мали право на обов’язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Сюди ввійшли всі безпосередньо підвладні і емансиповані діти, а в класичний період - всі низхідні і висхідні родичі безу­мовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри - за умови, що спад­кодавцем були призначені недостойні особи.

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути від­мінений або частково змінений до відкриття спадщини самим запові­дачем : він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Спори про спадщину в Римі розглядали центумвіральні суди.

У дохристиянський період заповідальні відносини у Київській Русі регулювалися винятково звичаєвим правом. За цим правом спад­щину міг прийняти лише молодший син, чоловіки після дружин не спадкували. Після хрещення Русі стався великий злам у цивільному праві Київської Русі. Були запозичені багато норм візантійського (тоб­то східно-римського) права, зокрема і ті положення, що стосувалися заповідального права. Так було введено заповіт у двох формах - усній та письмовій. Письмовий заповіт називали рукописання або ряд. Спад-кувати за заповітом могли лише ті особи, що мали право на спадку­вання за законом [4, с 79].

Російську дореволюційну систему спадкування було побудова­но на принципах родового дворянського ладу, який на початок ХХ ст. вже застарів, що об’єктивно зумовило необхідність перегляду основ­них засад спадкування. Законодавство дореволюційної Росії встанов­лювало, що заповідач повинен був досягти 21 року і бути в здоровому глузді і твердій пам’яті. Щодо форми заповіту , то він повинен бути складений лише у письмовій формі. Існувало два різновиди: заповіти загальної форми та особливі форми заповіту. Заповіти загальної форми поділялися на заповіти нотаріальні та домашні. Нотаріальний заповіт укладався нотаріусом за присутності трьох свідків, а якщо один із сві­дків був священиком, то за присутності двох свідків. Свідками могли бути лише особи непричетні до спадщини і не душеприкажчики, і для дійсності заповіту потрібні були підписи свідків. Після складання за­повіту він залишався у нотаріуса. Домашній заповіт складався у дома­шніх умовах без участі нотаріуса за наявності свідків, яких було стіль­ки ж, як і при складанні нотаріальних заповітів. До особливих форм заповіту належали військово-похідні заповіти, морські заповіти (що складалися капітаном, командиром військового корабля), госпітальні заповіти, закордонні заповіти (що складалися в закордонних місіях чи посольствах, консульствах), селянські заповіти (на майно сумою не більше ста карбованців, складалися у волосному управлінні і вносили­ся в спеціальну книгу), вдовині заповіти (заповіти одиноких вдів на користь монастирів та інших благодійних організацій) [5, с. 117].

Після повалення монархії і встановлення Радянської влади в Україні держава спробувала не лише переглянути основні принципи спадкового права, які склалися в буржуазному суспільстві, а й взагалі ліквідувати цей інститут як такий, що закріплює майнову нерівність та дозволяє набувати власність нетрудовим шляхом. Зокрема у ст. 1 Дек­рету Ради Народних Комісарів УСРР від 11 березня 1919 р. «Про ска­сування спадкування» оголошувалося, що право спадкування як за законом, так і за заповітом, на все майно, яке знаходилось на території республіки, скасовується. Водночас, у примітці зазначалося, що дія цієї статті не поширюється на ті випадки, коли все спадкове майно не перевищує 10 тис. карбованців. У ст. 2 цього Декрету було зазначено, що непрацездатним родичам спадкодавця по прямій низхідній і ви­східній лініях, повнорідним і неповнорідним братам і сестрам, а також подружжю надається переважне право отримувати утримання з майна померлого не вище прожиткового рівня, за умови, що ці особи потре­бують допомоги [6, с. 268].

У Декреті РНК УСРР від 21 березня 1919 р. «Про скасування спадкування» вже передбачалося, що якщо все спадкове майно не пе­ревищує 10 тис. крб., то воно переходить у користування подружжя, дітей, повнорідних і неповнорідних братів та сестер, батьків померло­го, якщо вони є непрацездатними і потребують допомоги [6, с. 348].

1922 р. було прийнято Цивільний кодекс УСРР. За цим кодек­сом спадкувати могли як за заповітом, так і за законом, при чому за заповітом могли спадкувати лише ті особи, що мали право на спадку­вання за заповітом. Зокрема, це були лише діти, онуки, правнуки, по­дружжя, що пережило, а також непрацездатні особи, які потребували утримання і перебували на повному утриманні спадкодавця не менше одного року до його смерті (ст. 418 ЦК УРСР). Заповіт повинен був складатися лише у письмовій формі.

ЦК УСРР 1922 р. став базою для подальшого розвитку україн­ського спадкового права. Надалі істотні зміни у спадковому праві пов’язані із затвердженням постановою РНК СРСР від 22 грудня 1922 р. Положення про державні трудові ощадні каси.

Народне господарство країни, яке потерпало від наслідків гро­мадянської війни, потребувало інвестицій, що і зумовило прийняття такого нехарактерного загалом для спадкової політики тих років рі­шення. У ст. 17 Положення, як виняток із загального правила спадку­вання за заповітом, вкладнику надавалася можливість заповісти будь-яку суму вкладу будь-якій особі незалежно від того, чи віднесена вона законодавцем до числа спадкоємців за законом.

З розвитком соціалістичних відносин держава поступово почала відмовлятися від обмеження спадкових прав громадян. Як наслідок допу­скалося спадкування за заповітом усього спадкового майна, незалежно від його вартості, а спадкоємці, які проживали разом із спадкодавцем, отри­мували понад свою частку домашнє майно. У 30-х роках ХХ ст. почалося широке обговорення проекту єдиного ЦК СРСР. Науковці були єдині що­до необхідності розширення свободи заповідального розпорядження, за­значаючи, що обмеження права посмертної передачі майна зазвичай легко можна буде обійти, наприклад, шляхом передачі цього майна за життя, тому і немає необхідності обмежувати коло спадкоємців за заповітом. У ст. 11 проекту розділу ЦК «Спадкові права», пропонувалося до кола спад­коємців за заповітом, окрім фізичних осіб, включити ще й «державні установи і підприємства, партійні і професійні організації, а також зареєс­тровані в установленому порядку громадські і кооперативні організації за умови входження їх у союзну систему кооперації» [1, с 77].

В умовах воєнного часу виникла необхідність спростити форму за­повіту для військовослужбовців. Відповідно до постанови РНК СРСР «Про порядок посвідчення довіреностей і заповітів військовослужбовців у воєнний час» від 15 вересня 1942р. заповіти військовослужбовців, які бу­ли посвідчені командуванням окремих військових частин (полків, ескад­рилій, кораблів 1-, 2-, 3-го рангів, з’єднанням кораблів 4-го рангу, окремих батальйонів, дивізіонів, рот, батарей та інших відповідних їм військових частин) прирівнювалися до нотаріально посвідчених.

Спочатку спрощена форма посвідчення заповіту дозволялася лише під час війни, але постановою РНК СРСР від 26 квітня 1945р. цей порядок посвідчення заповітів зберіг свою чинність і в мирний час.

Своєрідна реформа спадкового права пов’язана із прийняттям Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про спадкування за законом і за заповітом» від 14 березня 1945 р. Істотною зміною стало розширення свободи заповіту. При складанні заповіту заповідач мав можливість на свій розсуд призначити спадкоємця, проте лише із числа спадкоємців за законом, тобто заповідач міг змінити черговість отримання спадщи­ни, яка була встановлена законодавцем, і відійти від принципу рівності часток спадщини, які успадкували спадкоємці за законом однієї черги.

Заповідач мав можливість заповісти майно будь-якій, навіть сторонній, але за умови відсутності спадкоємців за заповітом [1, с. 78].

Важливим етапом у розвитку спадкового права 60-х років ХХ ст. було затвердження Верховною Радою СРСР Основ цивільного законодавства Союзу ПСР і союзних республік та розробка відповідно до них нового ЦК УРСР, прийнятого 18 липня 1963 р., який набув чинності з 1 січня 1964 р. Цей кодекс було прийнято у період, коли політичне, економічне і соціальне становище у державі принципово відрізнялося від тієї напруженої ситуації, яка існувала після закінчення громадянської війни.

Зміни, які відбулися у спадковому законодавстві, були пов’язані, насамперед, із розширенням свободи заповідальних розпо­ряджень і з посиленням ролі сімейно-правових зв’язків, а також із зме­ншенням значення спадкування як форми матеріального забезпечення непрацездатних родичів та утриманців.

Принципові зміни було внесено до порядку спадкування за за­повітом. На відміну від ЦК УСРР 1922 р., у ст. 541 ЦК УРСР 1963 р. встановлювалося, що заповіт під загрозою недійсності мав бути укла­дений у нотаріальній формі. До нотаріально посвідчених заповітів прирівнювалися заповіти військовослужбовців, посвідчені відповідним командуванням. Та заповіти громадян, які перебували у плаванні на морських чи внутрішніх суднах, що плавали під прапором СРСР, пе­ребували на лікуванні в лікарнях, госпіталях, інших стаціонарних лі­кувальних установах.

У ст. 534 ЦК УРСР 1963 р., де проголошувалася свобода запові­ту, значно розширювалася заповідальна правосуб’єктність спадкодав­ця, оскільки кожному громадянину надавалася можливість залишити за заповітом усе своє майно або його частину одній або кільком осо­бам – як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Воля заповідача могла бути спря­мована на лише на те, щоб залишити своє майно конкретним особам, а й щоб усунути від спадщини спадкоємців за законом. Так, заповідач заповітом міг позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Регламентуючи зміст заповіту законодавець детально зупинився на відносинах, пов’язаних із заповідальним відказом (ст. 538 ЦК Укра­їни). Заповідач міг покласти на спадкоємці зобов’язання надати іншій особі право довічного користування будинком або певною частиною.

Вперше було передбачено, що у разі смерті спадкоємця або у разі не­прийняття ним спадщини виконання заповідального відказу перехо­дить на інших спадкоємців.

Висновок. Формі заповіту як умові його дійсності в усі часи приділялася окрема увага. З розвитком виробництва виникає необхід­ність передачі накопиченого майна нащадкам, спадкування стає необ­хідною складовою права власності. Історія розвитку спадкового права показує, що чим більше суспільство розвивається, чим більше уваги приділяється правим та свободам людини, чим більше людина сприй­мається як особа, яка може вільно розпоряджатися своїми правами та обов’язками, тим більшого значення набуває спадкове право і цілому та спадкування за заповітом.

–––––––––––––––

Заіка Ю.О. Спадкове право: навч. пасібник / Ю.О. Заіка, Є.О. Рябо-конь. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 352 с.

Нелін І.О. Спадкове право України. Історико-правовий аспект / І.О. Нелін. – К.: Атіка, 2008. – 274 с.

Дроников В.К. Наследование по завещанию в советском праве / В.К. Дроников. – К., 1957. – 136 с.

Історія держави та права України: підручник: у 2-х т. / за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 656 с.

Серебровский В.И. Избранные труды по наследственному и страхо­вому праву / В.И. Серебровский. – М.: Статут, 2003. – 558 с.

Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче-крестьянского прави­тельства Украины. – 1919. – № 24.

 

< Попередня   Наступна >