276

---

Н.В. Ільків

МІСЦЕ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ У СИСТЕМІ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Розглядаються загальні та особливі ознаки юридичної відпові­дальності за екологічні правопорушення, обґрунтовується необхідність виділення окремого комплексного міжгалузевого правового інституту еколого-правової відповідальності та відмежування його від інших видів відповідальності.

Ключові слова: правовий інститут, еколого-правова відповідаль­ність, суспільні відносини, екологічне правопорушення.

Постановка проблеми. Формування стійкого і стабільного екологічного правопорядку викликає необхідність існування певних способів зміцнення такого правопорядку. До найефективніших правових засобів зміцнення екологічного правопорядку належать заходи юридичної відповідальності, які застосовуються до осіб, винних у порушенні екологічного законодавства. Як зазначає М.О. Духно, юридичні види відповідальності серед інших заходів мають найвищий рівень правоспонукання суб’єктів суспільних відносин до слідування по шляху, визначеному законом. Вони для них – «юридичний локомотив», який сперечається з «реактивною силою» економічного інтересу, також спонукально правозобов’язаного слідувати у вказаному ними напрямі [1, с. 213–214].

Правовий інститут відповідальності є обов’язковим елементом механізму правового регулювання суспільних відносин. Він спрямовує поведінку правозобов’язаного суб’єкта і уповноваженої особи до належної поведінки. Способи і заходи такого спонукання різноманітні. Вся їхня сукупність становить загальноправову категорію юридичної відпові­дальності. Крім того, існують міжгалузеві, галузеві та інші її види [2, с. 317]. Правова доктрина найчастіше розглядає декілька основних видів юридичної відповідальності: кримінальну, адміністративну, дисциплі

нарну, майнову [3, с. 449]. Однак науковці вказують на існування ще й інших видів. Наприклад, заходи відповідальності, які застосовуються до порушників законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, подекуди розглядаються як еколого-правова відповідальність. Необхідність у захисті навколишнього природного середовища правовими засобами привернула увагу багатьох науковців-юристів до дослідження проблем відповідальності за екологічні правопорушення.

Стан дослідження. Потреба у розробці нової форми юридичної від­повідальності – еколого-правової виникла наприкінці 70-х – на початку 80-х рр. ХХ ст. у зв’язку з погіршенням стану навколишнього природного середовища. Одним із перших, хто звернув увагу на необхідність виділяти цю форму юридичної відповідальності, був проф. В.В. Пєтров, висловивши думку, що еколого-правова відповідальність – це комплексний міжгалузевий інститут різних галузей права, що складається з двох груп норм і відповідних правовідносин: а) які виникають з приводу порушення норм природоохоронного законодавства; б) які тривають у зв’язку із засто­суванням санкцій (кримінальної, адміністративної, цивільної відпові­дальності) за допущені порушення [4, с. 215]. Згодом учений дійшов висновку, що еколого-правова відповідальність – це комплексний міжга­лузевий інститут екологічного права, оскільки він охоплює норми різних галузей права, зберігаючи при цьому їх внутрішню єдність [5, с. 271]. Отже, якщо за правопорушення в галузі екології застосовуються традиційні види відповідальності (кримінальна, адміністративна, майнова чи дисциплінарна), то сукупність цих видів відповідальності, як вважає В.В. Пєтров, можна назвати еколого-правовою відповідальністю.

Тепер проблематиці еколого-правової відповідальності приді­ляють достатньо багато уваги і науковці, і практики. Фактично у всіх підручниках з екологічного права є відповідні глави. Опубліковано багато наукових статей, в яких висвітлюються ті чи інші аспекти пробле­ми. З-поміж них можна виділити праці В.І. Андрейцева, А.І. Бобилєва, С.Б. Гавриша, В.І. Івакіна, С.М. Кравченко, В.Л. Мунтяна, Н.І. Титової, Ю.С. Шемшученка та ін.

Проте постійне вдосконалення законодавства, яке регулює ці відно­сини, історія становлення вказаного правового інституту є тими обста­винами, що змушують повертатися до означеної проблеми. Тому нашою метою стало з’ясування правової природи еколого-правової відпові­дальності та її місця у системі юридичної відповідальності.

Виклад основних положень. Існує багато поглядів на правову природу такого виду юридичної відповідальності, як еколого-правова – від тих, що цілковито заперечують цей правовий інститут, до тих, що його абсолютно визнають як самостійний правовий інститут. В юридичній літературі обґрунтовується самостійність еколого-правової відповідальності з таких підстав: «По-перше, зазначений вид юридичної відповідальності відповідає всім загальним ознакам, які притаманні усім видам юридичної відповідальності, по-друге, існують обставини, які підкреслюють особливості юридичної відповідальності за екологічні правопорушення» [6, с. 115]. На особливості цієї відповідальності звертає увагу Н.І. Титова, відносячи до них «високий ступінь соціальної небезпечності порушень природоохоронного законодавства, якими завдається шкода всьому суспільству і безпосередньо державі, специфічний характер протиправних дій, особливість об’єктів правової охорони (які відновити в натурі дуже часто неможливо, як і неможливо точно визначити суму завданих збитків, бо немає їх грошової оцінки)» [7, с. 216].

Вже сама ідея необхідності запровадження еколого-правової відпові­дальності є, безперечно, кроком уперед у розвитку теорії екологічного права. Практично у всіх наукових публікаціях, присвячених проблемам еколого-правової відповідальності, вона визначається як комплексний міжгалузевий інститут, що наповнюється нормами різних галузей права, якими і регулюється застосування традиційних форм юридичної відпо­відальності. Водночас слід зазначити, що застосування чинних форм юридичної відповідальності у будь-якому їх поєднанні не утворює нову форму відповідальності. Крім того, маємо підстави вказати і на обмежену можливість традиційних видів відповідальності у відшкодуванні екологіч­ної шкоди. Попри це не можна повною мірою погодитися із думкою тих науковців, зокрема Є.А. Слесарєвої, що зводять суть еколого-правової відповідальності лише до усунення безпосередньої шкоди та відновлення забрудненого, зруйнованого навколишнього середовища, а також спрямо­ваності на захист здоров’я, життя громадян внаслідок порушення норм екологічного права, тобто до визначення основної мети еколого-правової відповідальності лише як відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища [8, с. 139].

Важливою ознакою юридичної відповідальності, на яку звертають увагу багато фахівців з теорії держави і права, є зв’язок юридичної відповідальності з державним примусом. Свого часу О.С. Іоффе та М.Д. Шаргородський визначали юридичну відповідальність як захід державного примусу, що виражається у негативних наслідках для правопорушника, котрі настають як обмеження особистого чи майнового порядку [9, с. 318]. Такий підхід до визначення юридичної відповідальності розвивається і у сучасній теорії держави і права. Який би вид юридичної відповідальності ми не розглядали, насамперед, вона виступає у вигляді санкцій за правопорушення, тобто державного примусу до виконання вимог правових норм. Це положення про юридичну відповідальність береться деким з науковців за основу визначення юридичної відповідальності за екологічні правопорушення.

Так, професор В.М. Яковлєв підкреслює, що юридична відпо­відальність за порушення екологічного законодавства виражається у застосуванні державними органами примусових заходів майнового і особистого характеру до підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян, які порушили екологічне та інше законодавство [10, с. 97–98]. З цим можна погодитися, однак слід враховувати і те, що, наприклад, дисциплінарна відповідальність застосовується керівни­ками підприємств, організацій і, таким чином, прямо не пов’язана з державним примусом.

Кожна форма юридичної відповідальності забезпечує реалізацію норм певної галузі матеріального права, якою і передбачені відповідні види правопорушень і санкції за їх вчинення, тобто юридична відпові­дальність втілюється у певній процесуальній формі, зокрема шляхом встановлення об’єктивного факту вчинення правопорушення. Як зазна­чає А.І. Бобилєв, одним із основних критеріїв виділення того чи ін­шого виду відповідальності є існування певного виду правового пору­шення, оскільки саме воно є підставою юридичної відповідальності [11, с. 11]. Справа в тому, що екологічні правопорушення за своєю формою можуть бути кримінально-правовими, адміністративно-правовими, цивільно-правовими, дисциплінарними.

Термін «екологічне правопорушення» вперше був введений у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., але поняття «еколого-правової відповідальності» там не застосовується.

Екологічне правопорушення характеризується такими рисами, як екологічна спрямованість, екологічна небезпека, екологічна протиправність. Сутність екологічної спрямованості правопорушення полягає в тому, що поведінка правопорушника спрямована на негативну зміну стану навколишнього природного середовища, порушення правового режиму природних ресурсів. Екологічна небезпека включає не лише ймовірність порушення екологічних інтересів суспільства, а й підвищену небезпеку для чинних екологічних зв’язків у самих екосистемах. Екологічна протиправність полягає у повному або частковому невиконанні вимог, ігноруванні правил, закріплених нормами екологічного законодавства [12, с. 174].

Екологічним законодавством України встановлена відповідальність за правопорушення у галузі охорони навколишнього природного сере­довища. Зокрема, у КК України злочини у галузі екології об’єднані в розділі VІІІ «Злочини проти довкілля», який містить 19 складів злочинів. Адміністративне законодавство передбачає відповідальність за порушення земельного, водного, лісового законодавства, законодавства про надра, охорону атмосферного повітря і тваринного світу, екологічну безпеку. Кодекс України про адміністративні правопорушення містить понад 60 складів екологічних правопорушень, а також відповідальність за них (гл. 7).

Усі перераховані правопорушення іменують екологічними тому, що об’єктом посягання є компоненти навколишнього природного середовища. Але саме екологічне правопорушення, маючи різні властивості, визначає специфіку відповідної форми відповідальності. Кожне вчинене правопо­рушення характеризується не тільки об’єктом, на який воно посягало, а й іншими показниками, які включають суб’єктивну, вольову сторону пору­шення, а також характер наслідків протиправного діяння. Один і той же об’єкт навколишнього природного середовища може бути предметом різних правопорушень. Це пояснюється змістом цілей, мотивів та іншими вольовими установками суб’єкта правопорушення, якими характери­зуються особливості посягання на об’єкт навколишнього природного середовища.

Серед додаткових підстав для існування концепції відповідальності за екологічним правом виділяють такі її ознаки, як самостійний об’єкт правовідносин відповідальності, засоби покарання, порядок їх реалізації і результат правовідносин відповідальності [13, с. 26].

Форма юридичної відповідальності виражається єдністю матеріальних і процесуальних норм. Така єдність обумовлена тим, що матеріальні норми, які визначають санкції за вчинене, можуть втілитися в реальності через норми процесуальні. Лише єдність екологічних матеріальних норм і еколого-процесуальних норм здатна забезпечити реальне існування цієї нової форми юридичної відповідальності.

Особливості спеціальної еколого-правової відповідальності прояв­ляються і у спеціальних заходах відповідальності. Здебільшого це орга­нізаційні заходи впливу на порушників екологічного законодавства. До таких спеціальних заходів еколого-правової відповідальності можна віднести:

Обмеження права природокористування. Наприклад, згідно зі ст. 27 Земельного кодексу України, право користування земельною ділян­кою чи її частиною припиняється у разі використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки.

Обмеження, тимчасова заборона чи припинення діяльності під­приємств, установ та організацій у разі порушення ними екологічного законодавства, що є важливим заходом реагування органів контролю на порушення екологічного законодавства, порядок здійснення якого визначено постановою Верховної Ради України від 20 жовтня 1992 р.

Припинення права природокористування у випадках порушення природокористувачами норм, правил і інших вимог. Так, ст. 55 Водного кодексу України передбачено, що право юридичних та фізичних осіб на спеціальне водокористування припиняється у разі порушення умов спеціального водокористування та охорони вод; систематичного невне­сення збору в строки, визначені законодавством. Постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 1996 р. встановлено спеціальний Порядок відшкодування збитків, завданих водокористувачам припиненням права або зміною умов спеціального водокористування.

Позбавлення права природокористування, якщо подальше викори­стання природних ресурсів може завдати шкоди навколишньому при­родному середовищу. У ст. 45 Водного кодексу України передбачено, що у разі маловоддя, загрози виникнення епідемій та епізоотій, а також в інших передбачених законодавством випадках права водокористувачів можуть бути обмежені або змінені умови водокористування з метою забезпечення охорони здоров’я людей та в інших державних інтересах. При цьому пріоритетність надається використанню вод для питних і побутових потреб населення. Права водокористувачів обмежуються також під час аварій або за умов, що можуть призвести чи призвели до забруднення вод, та при здійсненні невідкладних заходів щодо запобігання стихійному лиху, спричиненому шкідливою дією вод, і ліквідації його наслідків.

Невідшкодування затрат, які порушник вклав у природний об’єкт за період самовільного використання. Так, згідно зі ст. 99 Лісового кодексу України, самовільно зайняті земельні ділянки лісового фонду поверта­ються за їх належністю без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок лісо­вого фонду у придатний для ведення лісового господарства стан, вклю­чаючи знесення будівель і споруд, провадиться підприємствами, уста­новами, організаціями і громадянами, які самовільно зайняли ці ді­лянки, або за їх рахунок.

Покладення обов’язку на порушника провести роботи з відновлення порушеного об’єкта за власний кошт.

При заподіянні шкоди природним об’єктам не завжди можна визна­чити реальні збитки. Тому важливе значення при обчисленні збитків надається напередвизначеним правилам і порядку обчислення розміру заподіяної шкоди, зокрема таксам. На застосуванні такс, зокрема, ґрун­тується відшкодування шкоди, завданої знищенням лісу, незаконним полюванням і рибальством, знищенням і пошкодженням дерев та інших зелених насаджень у містах і селищах.

Враховуючи специфіку екологічної шкоди (можливість прояву її наслідків через певні проміжки часу), методика її розрахунку спирається на сам факт вчинення екологічної шкоди, а не на наслідки її прояву.

Норми спеціальної відповідальності за екологічні правопорушення, як бачимо, розпорошені у різних нормативно-правових актах. Спеціальна відповідальність застосовується у випадках, особливо передбачених зако­ном, і з метою припинення порушень правил охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та вимог забезпечення екологічної безпеки.

Висновки. Отже, необхідність виділення еколого-правової відпо­відальності як окремого комплексного правового інституту обумовлена тим, що:

по-перше, виразною ознакою цього виду юридичної відповідальності є те, що вона застосовується за вчинення екологічного правопорушення;

по-друге, юридична відповідальність є однією з форм державного примусу, тому застосовується або державою, або у відповідних випадках органами місцевого самоврядування, або адміністрацією підприємств, організацій;

по-третє, юридична відповідальність за екологічні правопорушення покладається, як правило, у певній процесуальній формі: кримінально-правовій, адміністративно-правовій, цивільно-правовій, еколого-правовій та іншій, встановленій законодавством;

по-четверте, існуючі форми юридичної відповідальності не здатні забезпечити відшкодування екологічної шкоди, спричиненої пра­вопорушенням природному об’єкту, тобто відновити порушений екологічний правопорядок; ці форми юридичної відповідальності за своєю природою виконують або каральні, попереджувальні функції, або спрямовані на відшкодування шкоди, спричиненої майну у рамках цивільно-правових чи трудових відносин;

по-п’яте, еколого-правова відповідальність характеризується тим, що володіє спеціальними еколого-правовими заходами впливу на правопорушників;

по-шосте, еколого-правова відповідальність – це врегульований нормами еколого-процесуального права процес, в ході якого реалізуються матеріальні норми, що ними встановлені заходи державного при­мусу для осіб, котрі вчинили екологічне правопорушення, та який має на меті відшкодування спричиненої екологічної шкоди.

–––––––––

Духно Н.А. Yкологический правопорядок: понятие, структура, управление, способu защитu. – М., 2000. – 301 с.

Чубуков Г.В. Земельное право России: Учебник. – М., 2003. – 645 с.

Матузов Н.И., Мальcко А.В. Теория государства и права: Учебник. – М., 2004. –545 с.

Петров В.В. Yкология и право. – М., 1981. – 315 с.

Петров В.В. Yкологическое право России. – М.: БЕК, 1996. – 475 с.

Социально-правовuе проблемu охранu окружающей средu в современнuх условиях (Материалu междун. научно-практ.конференции, г. Уфа, 6–7 октября 2004 г.) // Аграрное и земельное право. – 2005. – № 2. – С. 112–119.

Титова Н.І. Відповідальність за порушення законодавства про охорону природи. – Л.: Вид-во Львівського університету, 1973. – 314 с.

Слесарева Е.А. К вопросу об yколого-правовой ответственности // Аграрное и земельное право. – 2006. –№10. – С. 132–142.

Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М., 1962. –518 с.

Яковлев В.Н. Экологическое право / Отв. ред. П.С. Никитюк. – Кишинев, 1988. – 398с.

Бобuлев А.И. Юридическая ответственность за экологические правона­рушения. – М., 2001. –114 с.

Екологчне право / За ред. А.П. Гетьмана, М.В. Шульги. – Х., 2005. – 374 с.

Ивакин В.И. Юридическая ответственность за экологические правонару­шения. – М., 2001. –268

< Попередня   Наступна >