Наукові статті Екологічне право ЩОДО ПРОБЛЕМИ ОБ’ЄКТІВ У ПРАВОВІДНОСИНАХ ДОВКІЛЛЯЩОДО ПРОБЛЕМИ ОБ’ЄКТІВ У ПРАВОВІДНОСИНАХ ДОВКІЛЛЯ
| Наукові статті - Екологічне право |
ЩОДО ПРОБЛЕМИ ОБ’ЄКТІВ У ПРАВОВІДНОСИНАХ ДОВКІЛЛЯ
П. Пилипенко
Розглянено питання щодо сутності та значення об’єктів правових відносин довкілля. Зокрема наголошено на важливості цього елемента для характеристики правовідносин взаємодії суспільства і природи. Обґрунтовано, що єдиним об’єктом у цій сфері є саме довкілля як сукупність природних та природно-соціальних умов і процесів.
Висвітлено також проблеми права власності на основні природні об’єкти та природні ресурси. З позицій юридичної природи відносин власності наголошено на необхідності у нормування законодавства про довкілля з вимогами, які встановлені цивільним законодавством.
Ключові слова: правовідносини, довкілля, об’єкт правовідносин, природні ресурси, об’єкти довкілля, право власності.
Одним з обов’язкових елементів складу правових відносин є їхній об’єкт. Він за визначенням теорії права є певним особистим, або соціальним благом, для здобуття і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов’язки учасників правових відносин [1, с. 83].
Об’єкти правових відносин зазвичай задовольняють безпосередні потреби суб’єктів, а тому для характеристики відповідних правових стосунків з’ясування такого їх елемента, як об’єкт, має неабияке значення. Водночас чимало науковців, досліджуючи проблему правових відносин, намагаються уникати питання про об’єкт останніх, обмежуючись лише характеристикою інших елементів – суб’єктів, змісту та юридичних фактів. Зрештою, для таких наприклад, правовідносин, як конституційні, адміністративні, трудові та деякі інші об’єкти правовідносин, не впливає суттєво на специфіку і характер правових стосунків. Зовсім іншою є ситуація щодо права довкілля. Тут з об’єктом правовідносин пов’язано чимало обставин, які є важливими,
Автори багатьох навчальних посібників оперують поняттям „об’єкт екологічного права”, характеризуючи відповідну галузь у системі права України. Наприклад, Н.Р. Кобецька пише про об’єкти як про певні природні блага, умови та елементи, що підлягають регулюванню за допомогою норм екологічного права [4, с. 25], а Ю.С. Шемшученко подає об’єкт екологічного права як елемент однопорядковий з предметом цієї галузі [3, с. 13].
Нагадаємо, що в теорії права є концепція за якою право як соціальне явище визначається через правові відносини. Тобто право розглядають не як систему норм у статиці, а як норми у дії, або ж – правовідносини, закріплені у нормах та свідомості [5, с. 23]. І можливо за таких підходів до розуміння права було б логічно говорити саме про об’єкт права, а не про об’єкт правових відносин. Водночас, беручи до уваги ті критерії, що їх перелічені автори поклали в основу визначення права довкілля (екологічного права), можна зробити висновок про традиційне розуміння ними поняття права. А за таких умов об’єкт як правова категорія належатиме до явищ, що характеризує правові відносини, які виникають завдяки правовим нормам та визначеним ними юридичним фактам. Об’єкт – це те, на що спрямовані вчинки учасників правовідносин, те, що є метою їхнього домагання.
Серед об’єктів, що властиво для правовідносин довкілля зазвичай виокремлюють природні та природно-антропогенні цінності. Вони окрім здатності задовольняти безпосередні потреби учасників правовідносин знаходяться під постійним впливом об’єктивних законів розвитку природи і за винятком об’єктів антропогенного характеру постали саме завдяки природі, яка і є їхнім творцем.
Перша група об’єктів правових відносин – це насамперед довкілля загалом як сукупність природних та природно-соціальних умов і процесів. У ст. 5 закону Про охорону навколишнього природного середовища, в котрій йдеться про об’єкти правової охорони, воно зокрема подане як навколишнє природне середовище.
Таке різночитання цього об’єкта правових стосунків, як уже було наголошено, пов’язане до певної міри з ігноруванням сучасних підходів до відповідних правових явищ. Адже якщо звернутися до Основного Закону нашої держави, то у ст. 50 проголошено право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Вочевидь застарілий та не зовсім вдалий термін „навколишнє природне середовище” мав би бути змінений, а законодавство, що оперує таким поняттям відповідає Конституції України1. Насправді ж законодавець, ухвалюючи відповідні акти у сфері охорони й використання довкілля, продовжує оперувати старим поняттям і тут, як видається, своє слово мала б сказати юридична наука, що вивчає проблеми правового регулю-вання відносин взаємодії суспільства і природи. Однак галузеві дослідження у цьому напрямі відзначаються інертністю, тривають у старих радянських традиціях, а тому й відповідних пропозицій щодо зміни законодавчої термінології практично немає.
Отже основним інтегрованим об’єктом правовідносин у сфері довкілля є саме довкілля. Його можна визначити, як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів. Тобто, окрім природних комплексів, природних об’єктів і природних ресурсів, довкілля у широкому своєму значенні як об’єкт правової охорони містить також елементи, пов’язані з соціальними умовами та процесами. Це передусім середовище, створене в результаті життєдіяльності людини, яке впливає на якість людського життя, його тривалість, на здоров’я людей та їхнє благополуччя. Цей елемент довкілля має неабияке значення в сучасних умовах і він є невід’ємною його складовою.
Варто зазначити, що на початку дев’яностих років минулого століття Рада Європи схвалила так званий Модельний закон про охорону довкілля, за яким воно трактується у нерозривному взаємозв’язку природних та соціальних процесів, де самі люди формують об’єкти природно-антропогенного характеру, що мають вплив на суспільне життя. Такими, зокрема, є об’єкти, які постали унаслідок господарської діяльності людини або ж штучно створені нею й наділені властивостями природних об’єктів, а також об’єкти, створені для забезпечення соціальних потреб, які не мають ознак природних об’єктів (антропогенні об’єкти).
Насамперед у структурі довкілля виділяють природні об’єкти, які власне і є об’єктами правових відносин. Вони мають природне походження, безпосередньо взаємодіють з довкіллям та забезпечують життєво важливі потреби людини [6, с. 103]. До цієї групи об’єктів належать: земля, надра, води, ліси, тваринний та рослинний світ, атмосферне повітря, екологічна мережа України, континентальний шельф і виключна (морська) економічна зона України.
З-поміж усіх перелічених природних об’єктів провідна роль належить землі. Вона є основним національним багатством і перебуває від особливою охороною держави. Усі інші об’єкти більшою чи меншою мірою пов’язані з землею, а правові стосунки щодо їхнього використання та охорони залежать від стану правового забезпечення охорони земель.
За визначенням Закону України „Про охорону земель” [7] земля, – це поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею.
Загалом землю як об’єкт правових відносин розглядають у двох основних аспектах. Передусім вона є планетою, що об’єднує в собі усі природні багатства, і, по-друге, земля – це просторовий базис, придатний для забезпечення економічних, екологічних та інших функцій існування й життєдіяльності людини. У цьому аспекті йдеться про її поверхневий ґрунтовий шар.
Земельний кодекс України, визначаючи об’єкти земельних відносин (а натомість і відносин довкілля), називає такими – землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
До земель нашої держави належать усі землі в межах її території, а отже, і острови, і ті землі, які зайняті водними об’єктами. Усіх їх, з огляду на їхнє цільове призначення, поділяють на дев’ять категорій.
Об’єктом правових відносин довкілля, що нерозривно пов’язаний із землею є надра. Кодекс України про надра визначає їх як частину земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення й освоєння. Отже, надра як об’єкт правових стосунків – це не все, що є під земною поверхнею, а лише та частина, яка може бути використана для задоволення потреб людей. Правові норми регулюють використання й охорону надр на глибину, до якої за допомогою технологічних, технічних та економічних можливостей можуть проникати спеціально створені для видобування надра пристрої. Законодавець не визначив якихось максимальних глибин у їх числовому вимірі, щодо яких відповідна частина земної кори вважатиметься надрами. У законі вона визначається доступністю надр для геологічного вивчення та освоєння. Тобто, з розвитком науково-технічного прогресу ці межі можуть розширюватися. І ті залягання корисних копалин, які сьогодні недоступні для їхнього використання, а отже не є об’єктами правових відносин, з часом можуть потрапити до сфери правової охорони. Надра як об’єкт правовідносин довкілля, відповідно до Кодексу України про надра, утворюють державний фонд надр. Він включає ділянки надр, що використовуються, а також ділянки надр, які не залучені до використання, в тому числі надр континентального шельфу і виключної (морської) екологічної зони.
Ще одним важливим об’єктом правовідносин довкілля є води. Вони у такому своєму значенні є сукупністю поверхневих, підземних та морських вод, що входять до складу природних ланок, кровообігу води. Тобто, об’єктом правової охорони слугують води у їхньому безпосередньому взаємозв’язку із навколишнім природним середовищем. Тому необхідно відрізняти води загалом як об’єкт правовідносин довкілля від води, як рідини, що здатна задовольняти життєві та інші побутові потреби людей. У такому своєму вигляді вода вилучена з під впливу на неї об’єктивних сил природи і може бути об’єктом правових відносин, що регулюються нормами цивільного чи інших галузей права.
Води зазвичай зосереджуються у так званих водних об’єктах, які є елементом довкілля і можуть бути або природними (море, річка, озеро), або штучно створеними (водосховище, канал, ставок тощо). Усі води (водні об’єкти) на території України становлять водний фонд. До цього фонду за визначенням Водного кодексу України належать:
поверхневі води; природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об’єкти;
підземні води та джерела;
внутрішні морські води та територіальне море.
Ст. 6 Водного кодексу України передбачає, що води (водні об’єкти) є виключною власністю народу України і можуть бути надані тільки у користування. Однак Земельний кодекс України у ст. 59, визначаючи право на землі водного фонду встановлює, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватися у власність замкнені природні водойми загальною площею до трьох гектарів1.
Ще одним об’єктом правовідносин довкілля є ліси. У ст. 1 Лісового кодексу України (в редакції закону від 8 лютого 2006 р.) ліс визначається як один з типів природних комплексів, де поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав’яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.
Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і є під охороною держави.
Попри усю самостійність лісів як об’єктів правових відносин довкілля, усі вони належать до складу ширшого за своїм значенням природного об’єкта – рослинного світу. У Законі України Про рослинний світ його визначають як сукупність усіх видів рослин, грибів та утворюваних ними угруповань на певній території. До об’єктів рослинного світу належать: дикорослі (що природно зростають на певній території) та інші несудинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби на усіх стадіях розвитку та утворені ними природні угруповання.
Не останню роль у системі об’єктів правовідносин довкілля відіграє тваринний світ, який належить до основних компонентів довкілля. Перелік об’єктів тваринного світу досить різномаїтий. Передусім закон називає диких тварин – хордових, в тому числі хребетних, безхребетних в усьому їх видовому й популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку, які є у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі. Самостійне правове значення мають також частини диких тварин та продукти їхньої життєдіяльності. Крім цього, до об’єктів тваринного світу закон Про тваринний світ зачислює: нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин, місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, нерестовища, інші території, що є середовищем існування та шляхами міграції тварин.
Не є об’єктами правових відносин довкілля та не підпадають під чинність норм Закону України Про тваринний світ сільськогосподарські, свійські тварини, а також дикі тварини, що використовуються у наукових, культурних та інших цілях і вилучені з під впливу природної волі. Відповідні відносини щодо таких тварин регулюються іншими галузями права.
Серед об’єктів правових відносин довкілля можна виділити також національну екологічну мережу України. Цей інтегрований, комплексний об’єкт правових стосунків постав у такому своєму значенні після ухвалення у 2004 році Закону України Про екологічну мережу України. Він, зокрема, визначає цю мережу як єдину територіальну систему, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світів, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій охороні.
Атмосферне повітря також є об’єктом правових відносин довкілля. Воно належить до життєво важливих компонентів навколишнього природного середовища та є природною сумішшю газів, що скупчуються поза межами жилих, виробничих та інших приміщень. Тобто, головним критерієм у визначенні атмосферного повітря як об’єкта правової охорони вважається його безпосередній природний взаємозв’язок з довкіллям. Будь-яка інша природна суміш повітряних газів, що позбавлена такого взаємозв’язку (повітря у приміщеннях, у спеціальних камерах, повітряних кулях тощо), не може бути об’єктом правовідносин довкілля.
Від атмосферного повітря важливо відрізняти так званий повітряний простір. Згідно з Повітряним кодексом України таким вважається частина повітряної сфери, розташована над суходолом і водною територією України, в тому числі над її територіальними водами (територіальним морем) [8]. Повітряний простір є частиною території нашої держави, яка й має повний та виключний суверенітет над ним.
Об’єктами правовідносин довкілля є також континентальний шельф та виключна (морська) економічна зона України. Континентальний шельф є поверхнею та надрами морського дна до глибини 200 метрів у районах, які прилягають до узбережжя або островів держави, але які є поза межами зони територіального моря, або за цією межею до місця, де глибина покривних вод дає змогу вести розробку природних багатств у цих районах.
Виключною ж (морською) економічною зоною України вважають морські райони, які зовнішньо прилягають до територіального моря нашої держави, у тім числі райони довкола приналежних островів, що їй належать. Ширина такої зони становить до 200 морських миль, що відраховуються від тих же вихідних ліній, що і територіальне море України.
Континентальний шельф та виключна (морська) економічна зона України за чинним законодавством належить до природних ресурсів загальнодержавного значення.
Останнім часом з-поміж інших об’єктів правовідносин довкілля почали вирізняти ще один доволі важливий об’єкт, що потребує правової охорони – клімат [9, с. 59–60]. Донедавна про такий об’єкт не доводилося говорити, оскільки фактично не існувало відносин з приводу взаємодії суспільства й цього природного явища. Однак упродовж останніх декількох десятиліть через антропогенно зумовлені зміни у складі глобальної атмосфери відбуваються постійні коливання природного клімату. Тому ще 9 травня 1992 р. ООН схвалила так звану Рамкову конвенцію про зміну клімату, де йдеться про необхідність забезпечення у тому числі й правових заходів, необхідних для збереження кліматичних умов. Конвенція подає визначення кліматичної системи як сукупності атмосфери, гідросфери, біосфери та геосфери у їхній взаємодії.
Характеристика природних об’єктів, що належать до елементів правових відносин у сфері довкілля не може бути повною без з’ясування питань, що стосуються права власності на ці об’єкти. Зазвичай у системі галузевої науки та навчальної дисципліни виділяють навіть цілий інститут права власності на природні об’єкти [3, с. 68]. Однак такий підхід видається не зовсім прийнятним на сьогодні, оскільки відносини власності традиційно належать до сфери регулювання цивільного права, а особливості цих відносин щодо природних об’єктів достатньо повно можна з’ясувати і в разі характеристики об’єктів правових відносин.
Якщо звернутися до Конституції України, то у ст. 13 передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які розміщені у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. На перший погляд ця норма Основного закону досить чітко визначає відносини власності на природні ресурси. Одначе вказівка на „український народ” як власника усіх цих природних ресурсів та подальше з’ясування питань права власності з аналізом законодавчих актів, які регулюють відповідні відносини, виявляє чимало незрозумілого, а подекуди й суперечливого у правовому забезпеченні цих стосунків. Важливо зазначити, що до структури об’єктів права власності не належить атмосферне повітря. Адже внаслідок газоподібного стану та постійної циркуляції у просторі його не можна індивідуалізувати як єдиний об’єкт.
Логічно, що атмосферним повітрям не можна володіти, щоб розпоряджатися. Тим самим визнання його об’єктом права власності не більше ніж декларація.
Далі в Основному законі, як вже було зазначено, серед об’єктів права власності українського народу виділено землю, її надра, водні та інші природні ресурси. Але за такого викладу диспозиції чітко простежені сутнісні відмінності в об’єктах, зазначених у статті. Зокрема, земля та її надра подані у значенні об’єктів природи, а інші класичні об’єкти – води та ліси – у статті не фігурують. Натомість йдеться про „водні та інші природні ресурси”, які з огляду на таку їх природу можуть бути у власності і громадян, і юридичних осіб, і територіальних громад.
Аналізуючи чинне законодавства про довкілля в частині регулювання відносин власності, починаючи від Конституцій України і до окремих поресурсних кодексів та законів, можна віднайти чимало норм, які суперечать одна одній. Наприклад, конституційне визначення власником природних ресурсів українського народу можна розглядати як декларативну норму. Така законодавча позиція суперечить самій природі власності як економічній категорії, в якій вимагається вказати конкретного власника. Оскільки переважна більшість природних ресурсів можуть знаходитися і у приватній, і у комунальній власності, то може скластися враження про невідповідність нормативних актів у цій частині до норм Основного закону.
Можна допустити, що більшість із наведених законодавчих недоречностей регулювання права власності на природні об’єкти та ресурси пов’язані з недалеким минулим нашої держави. Соціалістична норма про виключну державну власність на землю, води, надра і ліси все ще відображається на характері відносин щодо цих об’єктів, особливо на етапі роздержавлення та приватизації. Беручи до уваги особливе значення цих природних ресурсів, вітчизняні законодавці подекуди намагаються навіть проблеми власності перенести у площину правових відносин довкілля. Прикладом можуть бути норми земельного та лісового кодексів, де навіть відповідні відносини визначаються через правомочності володіння, користування і розпорядження конкретними природними ресурсами (ст. ЗК України та ст. 2 ЛК України). Водночас, поза сферою регулювання залишаються відносини щодо охорони і використання цих об’єктів.
Такий неоднозначний підхід до питань регулювання відносин власності на природні ресурси не сприяє ефективному використанню й охороні цих важливих об’єктів природи, а тому вочевидь усе, що стосується проблем правового забезпечення власності, має вирішуватись з урахуванням юридичної природи цих відносин, тобто в рамках цивільного права.
??????????????
Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. 5-те видання зі змінами / Рабінович П. М. – К. : Атіка, 2001.
Ерофеев Б. В. Экологическое право России : [учебн.] / Ерофеев Б. В. – 2002.
Екологічне право України. Акад. курс : [підруч.]. за ред. Ю. С. Шемшученка.
Кобецька Н. Р. Екологічне право України : [навч. посіб.] / Кобецька Н. Р. – К : Юрінком Інтер, 2007.
Явич Л. С. Социализм : право и общественный прогресс / Явич Л. С. – М., 1990.
Петров В. В. Экологическое право России : [учеб. для вузов] / Петров В. В. – М. : Изд. БЕК, 1995.
Закон України „Про охорону земель” // Офіційний вісник України. – 2003. – № 29. – ст. 1431.
Повітряний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 25. – ст. 274.
Экологическое право : [учеб. пособие] / С. А. Балашенко [и др.] ; под редакцией Т. И. Макаровой, В. Е. Лизгаро. – Минск ; Изд. Центр БГУ, 2008.
< Попередня Наступна >