Головна Наукові статті Юридична психологія ВИНИКНЕННЯ Й ПЕРЕДУМОВИ ПОШИРЕННЯ ТЕРОРИЗМУ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ЯВИЩА: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

ВИНИКНЕННЯ Й ПЕРЕДУМОВИ ПОШИРЕННЯ ТЕРОРИЗМУ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ЯВИЩА: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Наукові статті - Юридична психологія
282

В.С Канцір

ВИНИКНЕННЯ Й ПЕРЕДУМОВИ ПОШИРЕННЯ ТЕРОРИЗМУ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ЯВИЩА: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Висвітлюються основні історичні етапи виникнення такої форми насильства, як тероризм, з’ясовуються передумови його поши­рення на власній ідеологічній платформі, що обумовлює масштаб­ність переростання з регіонального на міжнародний рівень, подає­ться правова оцінка таких трансформаційних процесів.

Ключові слова: тероризм, соціально-політичне явище, ідео­логія тероризму, міжнародний тероризм.

Постановка проблеми. Серед викликів, що постали перед сучасною цивілізацією, виокремлюється широкомасштабна еска­лація насильства у вирішенні як регіональних, так і локальних про­блем. Це стосується насамперед прав людини в їх найрізно­манітніших екзистенційних вимірах. Усе частіше засобом погод­ження соціальних, політичних конфліктів стають терористичні акції, які призводять до значної загибелі людей, котрі випадково потрапили в епіцентр подій. Тероризм як суспільно-політичне яви­ще виник і формувався протягом тривалого часу, зазнаючи трансформацій у сенсі набуття власної ідеологічної платформи, узалежненої від світоглядних принципів, яких дотримувалися теро­ристи, їх організовані групи, а також від політичних цілей, для до­сягнення яких проводилася така діяльність.

Мета сучасних терористичних акцій – шляхом насильства, антигуманних дій досягти бажаного політичного впливу на владні урядові структури, потрібного психологічного впливу на соціум в окремому регіоні загалом. Враховуючи це, суть ідеологічної платформи терориз­му, на думку вчених, «може бути зведена до кількох положень: 1) ідеї необхідності революції; 2) психологічної підготовки мас до майбутньої участі в актах політичного насильства; 3) розмежування підвалин існуючої державності, послабленн

я влади, деморалізація і залякування уряду; 4) змушування держави, уряду відповісти на терористичні акти хвилею репресій і тим самим спровокувати масові невдоволення і вис­тупи проти влади» [1, с. 343]. Маючи на увазі ці концептуальні засади тероризму, вважаємо винятково важливими аналітичний розгляд гене­зису цього соціально-політичного явища, юридичну й філософсько-правову оцінку його як «однієї з найнебезпечніших форм політичних злочинів» [1, с. 343].

Стан дослідження. З-поміж актуальних проблем, які хвилюють наукову громадськість, чи не на одному з перших місць – всебічне дослідження різних аспектів проявів і поширення тероризму, з’ясування передумов деформацій і розвитку цього соціально-політичного явища, їх узалежнення від глобалізаційних процесів, що впливають на докорінні зміни в міжнародних і суспільних відносинах. Цій проблематиці присвячено сотні публікацій, список їх авторів та­кож досить великий. Обмежимося переліком прізвищ лише тих вче­них, внесок яких у висвітленні цієї теми, на наш погляд, найбільш помітний. Це, зокрема – Б. Дженкіс, Р. Бейснер, Д. Белл, Р. Хантер, Г. Ангейєр, М. Гласіус, М. Келдор, С. Гук, Дж. Спеніер, Р. Каган, Р. Родмен, А. Гарфінкл, Дж. Тороп, В. Подгорец, Д. Пайпс, С Хантінг-тон, С Купчан, І. Валлерстайн, К. Хіршман, А. Конте, П. Девіс. Протя­гом останніх десятиріч до цієї проблеми прикута увага російських науковців, у працях яких розглянуто чимало питань, що стосуються причин виникнення та поширення тероризму. Передусім, йдеться про проф. Ю. Антоняна, С. Беглова, Е. Ляхова, В. Лапкіна, В. Пантіна, В. Максименка, М. Ільїна, М. Чешкова, А. Владимирова, Ф.Толіпова, В. Устинова та ін. Не ігнорують проблематику тероризму і антитеро-ризму також науковці нашої держави. Серед українських учених, авторів монографій, наукових публікацій вагомим доробком представлені проф. В. Ліпкан, В. Антипенко, В. Дрьомін, Д. Ники-форчук, Л. Новікова, М. Руденко, Б. Канцелярук, В. Грєбцов, О. Коло-мієць, О. Сушко, І. Смазнова, Г. Токаревський.

Незважаючи на доволі значний обсяг бібліографії з цієї темати­ки, ще немало питань, пов’язаних з тероризмом як соціальною, суспільно-політичною данністю, як згубним явищем, на подолання якого спрямовано зусилля світової спільноти, потребують адекватних відповідей і рішень. Певною мірою, це зводиться до історико-правового аспекту дослідження тероризму, що мав би сприяти кращо­му і глибшому розумінню суті цього явища, його причин, мети, методів і засобів. На основі таких знань з’являється можливість не ли­ше створення системи протидії цій формі насильства, а й напрацювання адекватної законодавчої бази, якою б послуговувалася світова спільнота у вирішенні конфліктних ситуацій.

Виклад основних положень. Події десятилітньої давності (маємо на увазі те, що сталося 11 вересня 2001 р. у США) ще раз при­вернули увагу всіх країн світу до тієї величезної небезпеки, якою є для існування людства міжнародний тероризм. В умовах великомасштаб­них трансформацій, зумовлених глобалізацією у суспільно-політичній та економічній сферах, він перетворюється на реальну планетарну за­грозу. Очевидно необхідно замислитися над тим, яким чином раніше буденне насильство еволюціонувало по шляху набуття крайніх жор­стоких форм заради досягнення певних, спочатку навіть соціальних, а відтак - політичних цілей, що саме й стало визначальною ознакою су­часного тероризму.

Цілком справедливо науковці стверджують, що перші прояви тероризму мали місце вже у стародавні часи. Про те, як це відбувалося, які форми мало, які події з цим пов’язані, видано достатньо публікацій. Розглядаючи тероризм, як соціально-політичне явище, що сформувалося у певних соціально-економічних умовах, ми у межах цієї публікації зупинимося на найзагальніших моментах становлення та розвитку тероризму, починаючи із середини ХІХ ст., поділяючи думку науковців, що «як соціальне явище тероризм одержав поширення із середини ХІХ ст., серед ультрареволюційних радикалів Росії та Європи» [1, с. 343]. До речі, вважається, що «системний» тероризм з’явився у 2-й половині ХІХ ст. На думку проф. Ю. Антоняна, необ­межений тероризм бере свій початок від пострілу Каракозова, що став­ся 4 квітня 1862 р. Саме відтоді, як стверджує цей вчений, терористичні дії перетворилися на універсальний засіб вирішення ба­гатьох проблем, що виникли у суспільному житті. Характерними носіями ідеології тероризму визнано російських революціонерів, ради­кальних націоналістів з Ірландії, Македонії, Сербії, турецької Вірменії тощо [2, c. 144–150].

Історики підкреслюють, що специфічна хвиля тероризму в Європі була інспірована революційними віяннями та анархістською пропагандою в 90-х рр. ХІХ ст. «Значну роль у формуванні ідеології тероризму, – підкреслюють українські вчені, – відігравала анархістська і марксистська філософія, яка заперечує правові шляхи цивілізованого формування суспільних відносин і закликає до не-правових методів радикальної ломки підвалин соціального порядку, який уявляється її представникам несправедливим» [1, с. 343]. У період від 1880-х до 1910-х рр. жертвами терористичних акцій ста­ли американські президенти Гарфілд та Мак-Кінлі, французький президент Карно, іспанський прем’єр Кановас, австрійська імпера­триця Елізабет, італійський король Умберто. Цю низку терактів науковці пов’язують передусім з особливим політико-ідеологічним різновидом тероризму, до якого вдавалися екстремістські групи та окремі особи.

Існувала й інша лінія розвитку терористичної діяльності, маловідома на теренах колишнього СРСР. Вона була пов’язана з тру­довими конфліктами в США, маємо на увазі терористів з площі Хаймаркет (1886 р.), убивць губернатора штату Айдахо (1905 р.), групу Моллі Магвайре, що діяла в 1970-х рр., тощо.

1849 р. у статті «Вбивство» один із німецьких ідеологів політичного тероризму Карл Генцген писав: «Ми проголошуємо на­шим основним принципом, котрому нас навчили вороги, що вбивство, чи то індивідуальне чи масове, залишається обов’язковим інструментом вирішення історичних завдань … Якщо ми повинні зруйнувати півконтиненту і пролити море крові, щоб знищити партію варварів, нехай вас не мучить сумління. Той не справжній респуб­ліканець, хто з радістю не віддасть своє життя для знищення мільйона варварів» [3, c. 165].

Терористична діяльність із самого початку була зорієнтована на фізичне усунення з політичної арени тирана, диктатора, деспота. Теро­ризм кінця ХІХ-початку ХХ ст. носив локальний, прицільний характер і мав обмежені наслідки. Жертвами терористів, як правило, ставали конкретні представники влади. Найнебезпечнішою у той час вважалася посада лідера держави - монарха, президента або прем’єр-міністра, чинних або колишніх (маються на увазі не абсолютні цифри, співвідношення кількості зайнятих цією професією до кількості загиб­лих). Показовим є і той факт, що Перша світова війна почалася влітку 1914 р. після пострілів у Сараєво, коли було вбито австрійського ерц­герцога Франца Фердінанда.

Виникнувши як форма збройного нападу на коронованих осіб та державних діячів, тероризм упродовж тривалого часу постійно змінювався. Акцент у терористичній діяльності поступово переносився на мирних жителів, випадкових людей. Якщо на початковому етапі зброєю терористів був, умовно кажучи, «кинджал», то з часом набір засобів насильства розширився. Терористи стали використовувати во­гнепальну зброю, бомби, динаміт.

Ідеї тогочасного революційного терору справили значний вплив на формування певних ідеологічних доктрин в епоху капіталістичного розвитку країн Європи і Північної Америки в ХІХ ст. Однією з них став анархізм, який сповідував ідею використання терористичної за­грози для гласного висування себе як нової політичної сили. Анархісти взяли на озброєння «пропаганду справою» (терористичні акти, сабо­таж), а їх основним постулатом стало заперечення будь-якої державної влади і проповідування нічим не обмеженої свободи кожної окремо взятої особистості. Головними ідеологами анархізму на різних етапах його розвитку були Прудон, Штірнер, Кропоткін.

До Першої світової війни тероризм вважали зброєю лівих. Але до нього вдавалися індивідуалісти без чітко виражених політичних платформ, а також націоналісти найрізноманітніших орієнтацій. «Сутність тероризму, - зазначають автори «Комплексу Карлоса» К. Добсон і Р. Пенн, - як і багатьох інших антигуманних концепцій -сіяти страх» [4, c. 208]. Терористичний акт - не закінчення, а початок терору. Він здійснюється з розрахунком на подальшу реакцію. Тероризм керується принципом: «Вбиваючи одного, залякуй тисячі». Дот­римуючись такого критерію, першими в історії випадками свідомого і систематичного застосування терористичної тактики можна вважати діяльність двох сект: сикаріїв, які знищили багато представників єврейської знаті та підтримували союз з римлянами, і мусульман-ісмаїлітів (ассасини), тобто професійних убивць – фідаїв (І ст. н.е.). Лідер ісмаїлітів Хасан ібн Саббах, як зазначав радянський історик проф. І. Можейко, став першим вождем, який перетворив тероризм на основний засіб «переконання» опонентів, всезагального залякування та шантажу [5, с. 127].

Тероризм набув такого розмаху, що видався не лише засобом, а й метою, змістом його політики. У ході розгляду цього історичного прикладу розкриваються багато суттєвих рис терориз­му: розрахунок на страх, що досягається жорстокими вбивствами та максимальним розповсюдженням інформації про своє авторство, поступове поглинання мети засобами, а також змовницький харак­тер. Про це досить вдало висловився французький журналіст Л. Діспо: «Тероризм – це диктатура від імені уявного народу… про­ти дійсного народу» [6, c. 134].

Саме на цей аспект діяльності ісмаїлітів звертає увагу й І. Можейко. Він зазначає, що народ використовувався ними з суто утилітарною метою: як постачальник харчування і необхідний елемент у пропагандистській роботі. У ході діяльності секти «ассасинів» спра­цював ще один незаперечний закон тероризму: терор, спрямований наверх, завжди невідворотньо повертається всередину і починає пра­цювати проти безпосередніх його прихильників і сподвижників. Так, шляхом інтриг були спровоковані страти двох синів вождя ісмаїлітів, вбитий його найближчий соратник. Проявилася також і стратегічна неспроможність тероризму: жодне із повстань ісмаїлітів не завершило­ся успіхом [5, c. 157].

Окремі зарубіжні вчені вважають, що, «тероризм неціле-спрямований та ірраціональний», у ньому переважає «випадковий, недоступний для усвідомлення елемент». Однак, якщо ретроспек­тивно поглянути на історію питання, можна знайти певну зако­номірність: інтенсифікується терористичне насильство в періоди зміни суспільно-економічних формацій, становлення нових вироб­ничих сил, адекватних новому способу виробництва. Такі перехідні періоди потребують насильницького зламу старих і підтримання нових виробничих сил. Характеризуючи дії якобінців під час Великої Французької революції 1793 р., К. Маркс писав: «… Фран­цузький тероризм був нічим іншим, як плебейським способом роз­правитися з ворогами буржуазії, з абсолютизмом, феодалізмом і міщанством» [7, c. 114], тобто об’єктивно він слугував інтересам буржуазії в її боротьбі за встановлення нових суспільно-еконо­мічних відносин.

Досить повно висвітлив історію розвитку тероризму відомий дослідник цієї проблематики У. Лакьор [8]. Значну увагу він приділив ХІХ ст., друга половина якого вважається початком «систематичного» тероризму. До найхарактерніших його представників він відносить російських революціонерів 1878-1881 р., радикальних націоналістів Ірландії, Македонії, Сербії та Вірменії, французьких анархістів 90-х рр. ХІХ ст., а також аналогічні групи в Італії, Іспанії та США. Заслуговує уваги зроблений вченим акцент на формування ідеологічної платфор­ми сучасного тероризму. Пишучи про вже згадуваного нами радикала К. Гейнцена, У. Лакьор доводить, що саме той був першим, хто ство­рив завершену доктрину сучасного тероризму [8, с 111].

На другу половину ХІХ ст. припадає також формування основ анархо-тероризму, до якого близько підійшов проф. В. Вейтлінг, який висунув ідею союзу робітничого класу з кримінальними елементами. Безпосереднім виразником ідей анархо-тероризму став Й. Мост - ав­тор теорії тероризму як детонатора революції. З цим періодом пов'язаний і так званий феномен С.Г. Нечаєва - безпосереднього предтечі, своєрідного «генотипа» сучасного лівого тероризму. Його «Катехизис революціонера» користується надзвичайним впливом у ліво-терористичному середовищі донині. Особливої уваги постать С.Г. Нечаєва заслуговує і у зв’язку з діяльністю «Народної волі», оскільки у західній літературі щодо тероризму нерідко здійснюються спроби подати російських народовольців попередниками сучасних терористів, підкреслюючи тим самим «російське коріння» тероризму, його «російську традицію».

При всій помилковості теорії і практики народовольців, терор розглядався ними як крайній і вимушений засіб. Відома виняткова обережність при виборі жертв терору на противагу нечаєвській абсолютизації терору та культу насильства. Головним водо-розділом, по якому проходить розмежування між народовольцями і С.Г. Нечаєвим, все ж виступає їх різне ставлення до питання допустимості або недопустимості будь-яких засобів в ім’я мети. «Нечаєвська теорія «мета виправдовує засоби» - відштовхує нас», - писав В. Фігнер [9, с. 167]. У цьому ж контексті доречний вислів К. Маркса: «Мета, для якої необхідні неправомірні засоби, не є пра­вовою метою» [10, c. 65].

Широко відомими в історії були благородство, самовідданість народовольців, які, за словами В. Леніна, «змогли відіграти важливу роль у російській історії» [11, c. 176]. «Народовольцям, – зазначають проф. В. Вітюк і С. Єфіров, – була притаманна висока особиста ідейність, щира і глибока любов до народу, кришталева чесність і чуттєва совість» [12, c. 81]. Ці якісні ознаки аж ніяк не притаманні сучасним терористам. Між іншим, на гуманістичний характер російських народовольців звернув увагу і У. Лакьор, який наводить приклад, коли бойовик цієї організації Каляєв не наважився кинути бомбу у великого князя Сергія Олександровича, побачивши, що той разом з дітьми [8, с. 201].

Продовжувати справи «Народної волі» пробувала бойова організація партії есерів, масштаби діяльності якої були безпреце­дентними для того періоду історії. Однак, за зовнішньою подібністю приховувалися концептуальні розбіжності. «Якщо ори­гінал історичної події, – нагадував у цьому зв’язку вислів К. Маркса В. Ленін, – являє собою трагедію, то копія з неї виступає лише фар­сом» [11, c. 179].

Відсутність бачення можливості компромісу між різними соціальними верствами суспільства, невдоволення життям та бажання доленосних раптових змін поза необхідними соціальними, політичними, економічними, психологічними та іншими передумова­ми зазвичай і породжують дух тероризму. Політичне вбивство в моральній системі координат «теоретиків» тероризму (наприклад Мо­розова, Степняка-Кравчинського, Савинкова), інтерпретується як «найбільш справедлива із усіх існуючих форм революції» дія, що «надає можливість здолати непереможність тиранії». «Історичний роз­виток Росії, – зазначає у цьому зв’язку Ю. Антонян, – був таким, що у способі життя, світо- і самосприйняття її народів закріпилися громадські скрижалі та колективні форми адаптації. Через це завжди були активними неформальні норми, що регулювали міжгрупові відносини, а також низькі спроможності спротиву масовому психозу та груповому впливу. Згадані норми створювали особливу замкнену культуру, у межах якої неможливо було вирішити усі складні пробле­ми, що виникали. Держава тому була змушена, ламаючи ці межі, напо­легливо і в широких масштабах, іноді дуже жорстко, втручатися у життя людей та їх спільноти, що створювало нерозривний зв’язок між ними та владою» [12, c. 86-87].

У багатьох випадках практику сучасного «класичного» теро­ризму ототожнюють із практикою «державного тероризму», незва­жаючи на істотну відмінність цих явищ. У випадку застосування терактів спецпідрозділами одних держав щодо інших, не може бути мови про «ірраціональні початки» або ж «політизацію емоцій» як про визначальну мотивацію таких акцій. У такому випадку йдеться про ретельно сплановані дії на рівні державних органів та спецслужб та про певний різновид державної ідеології, яка активно формує масову свідомість, створює ілюзорні моделі міркувань, що мають переконати кожного громадянина у необхідності та «справедливості» подібних акцій щодо інших країн.

До Першої світової війни тероризм пов’язували перш за все з лівим радикалізмом, хоча до терористичних акцій вдавалися й окремі особи без певного ідеологічного підґрунтя, які вчиняли звичайні кримінальні злочини «за аналогією» з терористичними актами. На­приклад, «чорні сотні» в Росії та багато інших організацій не мали без­посереднього відношення до ліворадикальних рухів.

Після Першої світової війни методи тероризму використовували хорватські усташі, «Залізна гвардія» в Румунії, нацисти в Німеччині. У спеціальних дослідженнях навіть відомі політичні вбивства (К. Лібкнехта та Р. Люксембург у 1919 р., Ратенау у 1922, югославсь­кого короля Олександра та французького прем’єра Барту в 1934 р.) відносять до терористичної практики. В Іспанії історію тероризму роз­починають досліджувати з періоду так званих карлистських війн і наступної діяльності деяких організацій анархістського спрямування, таких як ІФА (Іберійська федерація анархістів) з її лідером Буонавен-туро Дурутті.

Своєрідний «ренесанс» тероризму в другій половині ХХ ст., як правило, пов’язують із діяльністю неофашистських організацій. Кри­вавий терор початку 80-х рр. в Італії (вибух бомби на вокзалі в Болоньї, коли загинуло 80 осіб та понад 200 було поранено, замінування поїздів «Неаполь-Мілан») був наслідком спланованих дій ІСР - НФ (Італійський соціальний рух - Національний фронт) або ж неофашистських екстремістів, що безпосередньо не входили до складу цієї організації. Відомими є акції підпалювання німецькими неофаши­стами будівель, де розміщувались емігранти, убивства французькими неофашистами емігрантів у передмісті Парижа.

У ХХ ст. ареною найбільш крайніх проявів тероризму стала Ла­тинська Америка, де виникло десятки екстремістський організацій. Так, в Уругваї терористичне угруповання МЛН (тупамарос) було за­сновано на початку 60-х рр. У Бразилії кампанію «міського» тероризму починали декілька порівняно невеликих угруповань: ВПР («Народно-революційний авангард»), АЛН («Національно-визвольна акція»), ВАР Палмарес («Озброєний революційний авангард»). У Перу до теро­ристичної діяльності вдавалося декілька військово-політичних організацій, передусім КПП-СЛ (Комуністична партія Перу «Сендеро Луміносо») та революційний рух Тупак-Амару (МРТА). Вирішальне значення у своїй тактиці революційної боротьби сендеристи надавали «революційному насиллю», терору, саботажу, нападам на банки, фізичній ліквідації осіб. Внаслідок політичного насильства, розпочато­го сендеристами, протягом лише десяти років в Перу загинуло понад 20 тисяч осіб [13, c. 44–50].

Період після Другої світової війни авторитетні зарубіжні вчені пов’язують з ескалацією революційного насильства. Про це, зокрема, пише американський експерт Дж. Белл [14, c. 167]. Протягом по­воєнних років сформувалися і набули регіональної специфіки три види: сепаратистсько-націоналістичний (Ольстер, Близький Схід, Канада, Іспанія), латиноамериканський тероризм (переважно в краї­нах Південної Америки) і так званий міський тероризм (у Північній Америці, Західній Європі та Японії). Крім того, існує й тепер ультра­правий і ультралівий тероризм, особливо в різновидах його спрямованості. Він надзвичайно поширений в Туреччині, Англії, Італії та інших країнах.

Висновки. Отже, тероризм історично (з середини ХІХ ст.) був започаткований легітимно невизнаними у функціонуючій системі державної організації та суспільної ієрархії індивідами. Виникнення та поширення цього соціально-політичного явища – історичний наслідок появи в суспільстві можливості застосовування насильства «слабшою» стороною щодо сильнішої, як вияв такої осмисленої форми протесту, як засіб досягнення певних політичних цілей. Це значною мірою підкреслюється еволюцією розвитку тероризму протягом останніх двох століть, а також масштабністю й резонансністю вчинюваних те­рористичних акцій, переосмисленням, так би мовити, ціннісних орієнтацій їхніми виконавцями. Визнавані ними цінності містять у собі елементи «правди», «істинності», «достеменності» життєвого плану, але ж вони, на їх переконання, не можуть бути втіленими іншим шляхом, ніж специфічним застосуванням сили та залякуванням владної частини суспільства. Подібні цінності поділяє тільки частина суспільства, як правило, та, що перебуває у меншості, яка може симпа­тизувати терористам, бути навіть прихильною до їх ідеології. Але ці цінності є невизнаними панівною системою цінностей та офіційною світоглядно-ідеологічною системою.

Тероризм - це завжди застосування насильства, це дії, що су­перечать загальнолюдським критеріям гуманізму. Крім того, це засто­сування насильства в ситуації розпаду загальносуспільної ціннісної парадигми та норм моралі. Практика тероризму заснована не лише на відповідних політичних та ідеологічних мотиваціях, а й має яскраво виражений моральний (або ж морально-психологічний) компонент.

–––––––––––

Філософія права: словник / В.А. Бачинін, В.С. Журавський, М.І. Па­нов. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2003. – 408 с.

Антонян Ю.М. Тероризм: уголовно-правовые и криминалистические исследования. – М., 1998. – 274 с.

Цит. за: Терроризм и религия / под ред. В.Н. Кудрявцева. – М.: Нау­ка, 2005.

Dobson Ch. The Carlos Complex: A pettern of Violence / Dobson Ch., Payne R. – L.: Hodder & Stoughton, 1977. – 254 p.

Можейко И.В. 1185: Восток – Запад. // Библиотека «Аванты». – М.: Астрель, 2010. – 640 с.

Dispot L. La machine a terreur / L. Dispot. – P.: Grasset, 1978. – 304 p.

Маркс К. Буржуазия и контрреволюция // К. Маркс, Ф. Энгельс. Со­чинения: в 3 т. – М.: Наука, 1983. – Т. 1. – С. 110–118.

Laquer W. Terrorism / W. Laquer. L.: Micheael Joseph, 1977. – 251 p.

Цит. за: Эфиров С.А. Покушение на будущее / С.А. Эфиров. – М.: Мол. гвардия, 1984. – 204 с. – С. 167.

Маркс К. Дебаты о свободе печати и об опубликовании протоколов сословного собрания // К. Маркс, Ф. Энгельс Cочинения: в 3 т. – М.: Наука, 1983. – Т. 1. –С. 64–67.

Ленин В.И. Протест российских социал-демократов / В.И. Ленин. Полн. собр. соч.: в 55 т. – М.: Политиздат, 1985. – Т. 3.– С. 175–177.

Витюк В.В. «Левый» терроризм на Западе: история и современ­ность / В.В. Витюк, С.А. Эфиров. – М.: Наука, 1987. – 318 с.

Див. детальніше: Слинько А.А. Терроризм и кризис политической систе­мы (1980–1993 рр.) / А.А. Слинько // Латинская Америка. – 1994. – № 5. – С. 44–50.

Bell J.B. A time of terror: How democratic societies respond to revolutionary violence / J.B. Bell. – N.Y., 1978. – P. 167.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук