ПІДСТАВИ ТА НАСЛІДКИ СКАСУВАННЯ ЗАОЧНОГО РІШЕННЯ СУДОМ, ЩО ЙОГО УХВАЛИВ

Ю. Навроцька

Автор ставить перед собою завдання не лише проаналізувати підстави скасування заочного рішення судом першої інстанції, а й дослідити процедуру розгляду цивільної справи після скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, вирішуючи питання, які не знайшли свого відображення у ЦПК України.

Ключові слова: перегляд заочного рішення, скасування заочного рішення судом першої інстанції, повторне заочне рішення, склад суду.

Відновлення інституту заочного рішення в цивільному процесі України зумовлене необхідністю закріплення додаткових гарантій реалізації принципу змагальності сторін цивільно-правового спору, підвищення рівня відповідальності сторони за свої дії (бездіяльність) в процесі, а також необхідністю попередження тяганини та зловживання процесуальними правами з боку відповідача.

Разом з тим, відповідач не завжди виявляється недобросовісним, а тому законодавець передбачив можливість скасування заочного рішення за заявою відповідача судом, який його ухвалив. Підстави скасування заочного рішення були предметом дослідження відомих процесуалістів ХІХ ст. – К. Анненкова, В. Ісаченка, К. Малишева, П. Муллова, А. Румянцева та ін. У сучасний період в російській науці цивільного процесуального права питання скасування заочного рішення та процедуру розгляду цивільної справи після цього аналізували В. Жуйков, І. Уткіна, І. Черних, А. Юдін та ін. Коментуючи заочний розгляд справи в цивільному судочинстві України до аналізу відповідних питань вдавалися Д. Луспеник, С. Щербак, О. Угриновська. Праць, безпосередньо присвячених аналізу підстав та наслідків скасування заочного рішення, в Україні немає. Все це актуалізує необхідність комплексного дослідження питань, що є предметом

За результатами розгляду заяви відповідача заочне рішення підлягає скасуванню судом першої інстанції при сукупності наступних умов: 1) якщо буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин; 2) якщо докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. За наявності лише однієї з вищенаведених обставин заочне рішення, виходячи із тлумачення ст. 232 ЦПК України, скасоване бути не може. Разом з тим, обидві вони носять оцінний характер, а тому їх врахування відноситься на розсуд суду залежно від обставин справи.

Так, поважними причинами неявки та неповідомлення про це судові можуть бути хвороба, тривале відрядження, інші обставини, у зв’язку з якими відповідач не лише не зміг бути присутнім під час розгляду справи по суті, а й не зміг виконати обов’язок, покладений на нього ст. 77 ЦПК України – повідомити суд про причини неявки до судового засідання. Справедливими в даному аспекті видаються міркування А.В. Юдіна. Аналізуючи прояви зловживання правом при розгляді справи в суді першої інстанції, він, зокрема, зазначає, що на практиці поважними причинами визнається досить широкий спектр фактичних обставин, серед яких, окрім тих, що дійсно заслуговують на увагу (хвороба, перебування в лікувальному закладі, обставини непереборної сили), трапляються й такі, за якими можна прослідкувати протидію особи розгляду справи та відверту неповагу до судової влади. Він пропонує визнати, що такі причини, як робоча зайнятість, відпочинок чи відпустка, не можуть бути визнані поважними, оскільки особа має об’єктивну можливість з’явитися до судового засідання [15, с. 313, 315]. Поважність причин неявки відповідача до судового засідання, про які відповідач не зміг завчасно повідомити суд, повинна бути документально підтверджена.

Докази, що наводяться відповідачем в обґрунтування своєї позиції по справі, очевидно, матимуть істотне значення для правильного вирішення справи тоді, коли їхня оцінка судом призводить до необхідності зміни рішення або ухвалення нового рішення. Разом з тим, вважаю, судді не повинні забувати, що новим ЦПК України дещо змінено акценти в питанні подання доказів сторонами. Зокрема, відповідно до ст. 131 ЦПК України сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з порушенням цих вимог не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Тому, якщо у заяві про перегляд заочного рішення відповідач посилається на абсолютно нові докази, які ним не були подані вчасно, перш ніж визначати їх істотність для правильного вирішення справи, суд повинен вирішити питання про можливість їхнього прийняття з урахуванням поважності причин пропуску встановленого ЦПК України строку їх подання. Необґрунтованими у зв’язку з цим видаються міркування, що перегляд заочного рішення може бути використаний для того, щоб додати до справи докази, які відповідач не встиг зібрати до розгляду справи [7, с. 249].

Варто звернути увагу на те, що ЦПК України містить вичерпний перелік підстав для скасування заочного рішення. Однак видається доцільним скасування заочного рішення і у випадку, якщо суд встановить, що причиною неявки відповідача в судове засідання стало порушення його права на належне повідомлення про час та місце розгляду справи. Адже це є безумовною, підставою для скасування рішення судом апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд (п. 3 ч. 1 ст. 311 ЦПК України). Очевидно, що в цьому випадку суд першої інстанції в змозі самостійно усунути допущене порушення, скасувавши заочне рішення і призначивши справу до розгляду в загальному порядку, не враховуючи при цьому, чи мають докази, на які посилається відповідач, істотне значення для правильного вирішення справи.

На перший погляд, може видатися, що запропонована підстава для скасування заочного рішення є тотожною із уже наявною в ч. 1 ст. 232 ЦПК України підставою для скасування заочного рішення – якщо відповідач не з’явився до судового засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин. Безсумнівно, неналежне інформування відповідача про час та місце розгляду справи є поважною причиною неявки. Однак необхідність додаткового закріплення такої підстави для скасування заочного рішення в процесуальному законодавстві визначається тим, що на даний час ця підстава підлягає застосуванню лише у сукупності з другою підставою скасування заочного рішення – істотністю для правильного вирішення справи доказів, на які посилається відповідач. Окрім цього, недосконалість процедури судових викликів та повідомлень зумовлює доцільність надання такій підставі для скасування заочного рішення самостійного статусу.

Видається достатньо обґрунтованою позиція О.Г. Трішиної, що необхідно вказати і на безумовні підстави для скасування заочного рішення, які стосуються допущених судом першої інстанції під час заочного розгляду справи процедурних порушень. До них відносяться порушення або неправильне застосування норм процесуального права, якщо це призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, до таких підстав вона відносить: 1) зміну позивачем підстав або предмета позову, збільшення позовних вимог; 2) відсутність в матеріалах справи інформації про належне повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи; 3) наявність відомостей про поважність причин неявки; 4) відсутність згоди позивача на заочний розгляд справи; 5) наявність прохання відповідача про розгляд справи за його відсутності [8, с. 136]. Як справедливо зазначає О.Г. Трішина, підставою для скасування рішення судом першої інстанції в цьому випадку виступатиме безспірний юридичний факт, який очевидно підтверджує неправомірність ухваленого рішення. При наділенні суду першої інстанції правом скасування заочних рішень з цих підстав виключається дублювання контрольних функцій стосовно процедурних порушень вищестоящими судами [9, с. 184–185].

Зараз порушення норм процесуального права є підставою для скасування рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку (ч. 3 ст. 309 ЦПК України), якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Однак видається доцільним наділити суд першої інстанції, який розглядає заяву про перегляд заочного рішення, такими ж повноваженнями. Разом з тим, видається, що не всі наведені підстави повинні бути підставою для скасування заочного рішення судом першої інстанції. Так, сама по собі наявність відомостей про поважність причин неявки не повинна виступати підставою для скасування заочного рішення, оскільки ЦПК України містить презумпцію неповажності причин неявки, якщо сторона своєчасно не повідомила про них суд. Вище вже було детально обґрунтовано необхідність закріплення неналежного повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи як самостійної підстави для скасування заочного рішення. Також видається правильним надати судові першої інстанції право скасувати заочне рішення, якщо порушені встановлені ЦПК України умови проведення заочного розгляду справи. Це, зокрема, можуть бути:

– відсутність згоди позивача на заочний розгляд справи;

– зміна під час заочного розгляду справи предмета або підстави позову, зміна розміру позовних вимог;

– проведення заочного розгляду справи у разі неявки до судового засідання лише когось із співвідповідачів;

– обставини, що виключають заочний розгляд справи навіть при відсутності відповідача (наявність клопотання відповідача про розгляд справи у його відсутності, якщо відповідач залишив залу судового засідання або був видалений, якщо до судового засідання з’явився представник відповідача) тощо.

Тому пропоную ч. 1 ст. 232 ЦПК України доповнити реченням такого змісту: “Заочне рішення також підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що справу розглянуто за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про час і місце судового засідання, а також якщо під час заочного розгляду справи порушені встановлені ЦПК умови його проведення”. Таке положення сприятиме реалізації принципу економії сил та часу в цивільному процесі.

Як уже згадувалося вище, у ході розгляду заяви про перегляд заочного рішення, можуть з’ясуватися обставини, які тягнуть за собою залишення її без розгляду (за аналогією із ст. 207 ЦПК України), хоча ЦПК України прямої вказівки щодо цього не містить. Водночас це може мати місце, якщо заяву про перегляд заочного рішення подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності (п. 1 ч. 1 ст. 207), заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи (п. 2 ч. 1 ст. 207), відповідач подав заяву про залишення його заяви щодо перегляду заочного рішення без розгляду (за аналогією до п. 5 ч. 1 ст. 207). Питання про залишення заяви щодо перегляду заочного рішення без розгляду вирішується ухвалою суду, яка за прямою вказівкою п. 16 ч. 1 ст. 293 ЦПК України підлягає апеляційному оскарженню.

Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 231 ЦПК України у разі скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, справа призначається до розгляду в загальному порядку, тобто суд призначає нове судове засідання та повідомляє всіх осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду справи по суті. На мою думку, призначати знову попереднє судове засідання не потрібно, оскільки наслідки неявки відповідача до судового засідання, призначене для розгляду спору по суті, та в попереднє судове засідання відповідно до ЦПК України є різними. Можлива навіть ситуація, коли відповідач брав участь у попередньому судовому засіданні, але згодом у зв’язку з його неявкою було ухвалено заочне рішення. Однак в літературі висловлювалася і протилежна позиція [12, с. 175].

Невирішеним у ЦПК України залишилося питання щодо складу суду, який повинен розглядати справу після скасування заочного рішення. Процесуалісти ж, досліджуючи інститут заочного провадження, або залишають це питання взагалі поза увагою, або суперечать самі собі при спробі його вирішення. Так, С.В.Щербак в одному з коментарів до ЦПК України зазначає, що з положення ч. 3 ст. 231 ЦПК України про те, що суд однією і тією ж ухвалою і скасовує заочне рішення, і призначає справу до розгляду у загальному порядку, випливає, що справу слід розглядати тим самим складом суду. А в іншому посібнику вона доходить до цілком протилежного висновку – що справу слід розглядати іншим складом суду. В цьому випадку аргументація С.В. Щербак випливає із ст. 21 ЦПК України, де йдеться про недопустимість повторної участі судді у розгляді справи, у тому числі й при новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення [11, с. 586; 12, с. 175–176].

На мою думку, у ст. 21 ЦПК України йдеться про недопустимість повторної участі судді у новому розгляді справи судом першої інстанції після скасування попереднього рішення судом вищої інстанції та направлення справи на новий розгляд у той самий суд. Необхідність виключення повторної участі суддів у розгляді справи пов’язана з можливістю формування у судді, який раніше вирішував справу, вже визначеної чіткої позиції щодо суті справи, що, в свою чергу, може зумовити його упереджене ставлення і вплинути на результат справи під час повторної участі у її розгляді [4, с. 85]. Скасування ж заочного рішення не зумовлене порушеннями суду першої інстанції, правова природа апеляції та заяви про перегляд заочного рішення різні, скасування заочного рішення – це лише наслідок невиконання відповідачем його процесуальних обов’язків з поважних причин. А тому навряд чи можна припускати якусь упередженість суду першої інстанції, якщо він після скасування заочного рішення розглядатиме справу у тому ж самому складі. Більше того, саме таке вирішення справи видається найраціональнішим, оскільки суд, що ухвалив заочне рішення, вже знає обставини справи і зможе швидше її вирішити при повторному розгляді. Також вважаю, що при новому розгляді справи після скасування заочного рішення немає необхідності проводити наново абсолютно всі процесуальні дії, що вже були вчинені. Детальніше на аргументації цього положення зупинимося далі. А тому саме розгляд справи тим же складом суду дозволить це практично реалізувати.

З метою недопущення різного тлумачення пропоную ч. 1 ст. 21 ЦПК України після слів “після скасування попереднього рішення” доповнити словами “судом вищої інстанції та направлення справи на новий розгляд”. Або ж можна п. 2 ч. 3 ст. 231 ЦПК України після слів “призначити справу до розгляду в загальному порядку” доповнити словами “тим самим складом суду”.

У чинному процесуальному законодавстві не врегульоване питання, якими після скасування заочного рішення будуть значення та правова сила доказів, досліджених у заочному провадженні без участі відповідача. Тобто, чи повинен суд повторно досліджувати письмові та речові докази, викликати вже допитаних свідків, проводити експертизу тощо.

У літературі не досягнуто єдності поглядів щодо аналізованого питання. Так, одна група вчених вважає, що з скасуванням (визнанням недійсним) заочного рішення повністю втрачає силу і все провадження, в якому це рішення було ухвалене. Тобто всі раніше вчинені процесуальні дії жодного правового значення не мають і повинні бути проведені заново. Зокрема, А.М. Румянцев, критикуючи відповідні положення Статуту цивільного судочинства 1864 р. зазначав, що не можна, скасовуючи заочне рішення, залишати в силі заочне провадження, оскільки заочне рішення стає недійсним саме у зв’язку з тим, що його прийняття відбулося у заочному провадженні. Інакше, на його думку, немає жодних відмінностей в силі актів судочинства заочного та змагального, що абсолютно не узгоджується з самим поняттям заочного провадження [6, с. 131–132]. Н. Юренєв зазначав, що оскільки заочне рішення визнається таким, якого не існувало, то і засідання, в якому справу було вирішено, вважається неіснуючим, і справа наче вперше дається на розсуд суду [16, с. 350]. І.І. Черних вважає, що зміст пільги, наданої відповідачеві у формі права на спрощений порядок оскарження, полягає в тому, щоби визнати недійсним заочне рішення, ухвалене в “неповноцінному” провадженні. А тому всі процесуальні дії, вчинені до початку судового розгляду, повинні враховуватися судом при новому розгляді справи, тоді як процесуальні дії, вчинені безпосередньо при першому розгляді справи, по суті повинні бути вчинені заново з участю відповідача. В протилежному випадку, на її думку, відповідач виявляється позбавленим можливості досліджувати докази, подані позивачем, та давати пояснення по суті справи [13, с. 114–115].

Протилежний підхід полягає в тому, що скасування заочного рішення не призводить до скасування усього провадження по справі. Такої точки зору притримувалися П. Муллов [5, с. 206], К. Анненков [1, с. 148], І.В. Уткіна [10, с. 164]. Дещо категорично, але найбільш влучно висловив цю позицію В.Л. Ісаченко. Зокрема, він зазначав, що неможливо допустити, аби один факт неявки відповідача до засідання, у якому ухвалено заочне рішення, перетворював у ніщо все те, що зроблено судом до цього часу навіть у присутності відповідача або за його ініціативою. Неможливо і розділяти ці дії на дві частини – ті, що проводилися у присутності відповідача, а тому повторювати їх немає необхідності; при вчиненні ж інших відповідач не був присутнім і тому вони можуть бути вчинені повторно, – це спричинятиме страшну плутанину в процесі і надзвичайні труднощі як для правосуддя, так і для позивача, і все лише тому, що такою є воля відповідача. Отож, він доходить висновку, що надаючи відповідачеві право пільгового перегляду заочного рішення, закон надає йому право лише спростовувати доводи та докази позивача, вказуючи на їхню недостовірність, недостатність, непереконливість тощо, але не вимагати визнання фактів, встановлених судом, недійсними, наче неіснуючими та такими, що не були предметом судового розгляду. Відповідач вправі вказувати на те, що свідоцькі показання, відібрані судом, не так ним оцінені; що вони спростовуються чи будуть спростовані новими свідками з його сторони тощо, але не має права визнавати, що свідки, допитані за його відсутності, все одно, що не були допитані тощо [3, с. 233–234].

На мою думку, повторне вчинення усіх процесуальних дій видається недоцільним, затягуватиме час розгляду цивільних справ та збільшуватиме судові витрати. Оскільки дане питання у ЦПК України прямо не врегульоване, в силу ч. 7 ст. 8 ЦПК України вважаю за можливе застосування аналогії закону, зокрема ч. 7 ст. 191 ЦПК України. Тому пропоную доповнити ЦПК України ст. 2311 (“Розгляд справи після скасування заочного рішення”), частина 1 якої закріплюватиме таку норму: “При розгляді справи після скасування заочного рішення, якщо сторони не наполягають на повторенні пояснень учасників цивільного процесу, наданих раніше, знайомі з матеріалами справи, в тому числі з поясненнями учасників цивільного процесу, якщо склад суду не змінився, суд має право надати учасникам процесу можливість підтвердити раніше надані пояснення без їх повторення, доповнити їх і поставити додаткові питання”. При цьому слід звернути увагу на те, що якщо хоча б одна з сторін наполягає на повторному розгляді справи спочатку, суд зобов’язаний розпочати судовий розгляд спочатку в повному обсязі. В даному аспекті йдеться не лише про незмінний склад суду, але також і про незмінний склад учасників процесу, адже те, що відповідач не був присутнім під час заочного розгляду справи, не означає, що змінився склад учасників процесу, позивач та відповідач залишаються ті ж самі.

Логічно у такій статті врегулювати і питання щодо складу суду, який розглядатиме справу після скасування заочного рішення. Зокрема, пропоную наступний зміст ч. 2 ст. 2311 ЦПК України: “Після скасування заочного рішення справа розглядається тим самим складом суду. Якщо утворити той самий склад суду неможливо, розгляд справи повинен відбуватися заново у повному обсязі”.

Відсутність бажання сторін на повторення раніше вчинених процесуальних дій при розгляді справи після скасування заочного рішення може бути зафіксована в журналі судового засідання. Таким чином, у судовому засіданні будуть досліджуватися лише ті докази, які обезсилюють докази позивача, а також ті, на повторному дослідженні яких наполягають сторони.

Не визначеними у ЦПК України залишаються наслідки неявки відповідача у судове засідання, призначене для розгляду справи після скасування заочного рішення. Зокрема, є лише вказівка закону щодо того, що повторне заочне рішення може бути оскаржене як позивачем, так і відповідачем в загальному порядку, тобто право пільгового перегляду повторного заочного рішення відсутнє. Очевидно, що в такому випадку немає сенсу іменувати таке рішення заочним (незважаючи на те, що у ч. 3 ст. 232 ЦПК України воно саме так і називається), оскільки таке рішення не наділене головною відмінною ознакою заочного рішення – специфікою його перегляду. Видається, що у випадку неявки відповідача в судове засідання, призначене для розгляду справи після скасування заочного рішення, суд не повинен постановляти і ухвалу про заочний розгляд справи. Тому вважаю за доцільне частину 4 ст. 169 ЦПК України викласти у наступній редакції: “Якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причину неявки буде визнано неповажною, суд вирішує справу в порядку, передбаченому ст. 224 ЦПК України, залежно від згоди позивача щодо цього. У випадку неявки відповідача у судове засідання, призначене для розгляду справи після скасування заочного рішення, якщо він не повідомив про причини неявки або такі причини визнані неповажними, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів. Ухвалене при цьому рішення не вважатиметься заочним”.

В аналізованій ситуації діє консумпція права подачі заяви про перегляд заочного рішення, суть якої в теорії процесу виводиться із виробленого французькою юриспруденцією принципу “opposition sur opposition ne vaunt”: реалізація права пільгового перегляду заочного рішення одного разу унеможливлює звернення до даного способу його перегляду в суд, який ухвалив нове рішення на основі повторного розгляду справи [1, с. 153; 6, с. 139; 13, с. 116].

Незважаючи на такий підхід, А.М. Румянцев допускав пільговий перегляд другого заочного рішення у всіх тих випадках, коли б це не суперечило вказаному принципу, як, наприклад, у випадках подання відзиву на друге заочне рішення, яке за змістом не тотожне з першим, або подання відзиву не тим відповідачем, який подавав відзив на перше заочне рішення тощо [6, с. 140–141]. Така позиція видається неприйнятною з наступних міркувань. Ст. 232 ЦПК України містить пряму заборону пільгового перегляду другого заочного рішення, без жодних винятків чи застережень, а тому не може піддаватися розширеному тлумаченню. Виходячи із цього, як було обґрунтовано вище, друге заочне рішення завжди повинно розцінюватися в значенні не заочного, а змагального рішення, яке, як відомо, може бути оскаржене лише в загальному порядку, передбаченому ЦПК України. Адже саме таке правило закріплене в процесуальному законодавстві з метою уникнення нескінченної тяганини судових справ. Незрозумілими видаються коментарі окремих авторів, які трактують, що ч. 3 ст. 232 ЦПК України надає відповідачеві повторне право подати заяву про перегляд заочного рішення [2, с. 440].

У разі співучасті на стороні відповідача в цивільному процесі можлива ситуація, коли заява про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції подається лише одним із співвідповідачів. Автори коментарів Статуту цивільного судочинства 1864 р., аналізуючи таку ситуацію, пропонували в даному випадку розмежовувати наслідки подачі відзиву одним із співучасників щодо інших, залежно від виду процесуальної співучасті. Так, А.М. Румянцев зазначав, що якщо в рішенні правовідносини кожного із співвідповідачів щодо позивача визначені окремо у зв’язку з їх роздільністю, незалежністю відповідальності одного відповідача від іншого, у зв’язку з відсутністю тотожного інтересу стосовно спірного правовідношення, тоді кожна частина рішення складає окреме рішення, що підлягає самостійному виконанню тим відповідачем, правовідношення якого щодо позивача визначено цією частиною рішення. А тому з прийняттям відзиву одного із відповідачів стає недійсним лише та частина формально об’єднаного заочного рішення, якою визначена суть спірного правовідношення між цим відповідачем та позивачем; вигода відзиву не переноситься на інших відповідачів. Навпаки, за участі у справі кількох відповідачів, пов’язаних між собою солідарною відповідальністю, які характеризуються тотожними інтересами у справі, заочне рішення, ухвалене проти них, є єдиним по своїй суті, тому тут він допускає рефракцію вигоди відзиву від відповідача, який його подав, на інших його співучасників [6, с. 136–137]. Таку ж позицію займали К. Анненков [1, с. 147] та В.Л. Ісаченко [3, с. 230–231]. Останній обґрунтовував можливість перенесення вигоди відзиву на інших співвідповідачів принципом презумпційного представництва: відзив, поданий тим із співвідповідачів, який, захищаючи свої інтереси, не може не захищати інтереси інших співвідповідачів, стосується усього рішення, а не лише частини, якою визначається відповідальність того відповідача, який подав відзив [3, с. 231].

Навряд чи можна погодитися із наведеними вище позиціями. Одним із наслідків подання заяви про перегляд заочного рішення кимось із співвідповідачів може бути скасування заочного рішення. Якщо прийняти погляд, висловлений А.М. Румянцевим, К. Анненковим та В.Л. Ісаченком, то виходить, що заочне рішення повинно скасовуватися лише в частині, якою визначено правовідносини з позивачем лише того відповідача, який звернувся із заявою про перегляд заочного рішення. Щодо інших співвідповідачів заочне рішення повинно набувати законної сили. Відповідно ж до укоріненої в теорії цивільного процесу позиції, неможливим є вступ у законну силу лише частини рішення, оскільки рішення розглядається як єдиний та нероздільний акт правосуддя [14, с. 161]. А тому якщо за заявою одного із відповідачів заочне рішення скасовується, то воно припиняє своє існування повністю, в тому числі і щодо усіх інших співвідповідачів. Адже не може одне і те ж рішення суду, будучи скасованим, одночасно набути законної сили та виконуватися у частині обов’язку когось із співвідповідачів. Протилежна позиція видається абсурдною, оскільки вона підриває узагалі законну силу рішення суду як акту правосуддя.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що подача заяви про перегляд заочного рішення не призводить до автоматичного скасування його чи ухвалення рішення на користь відповідача. З метою процесуальної економії після скасування заочного рішення розгляд справи повинен здійснюватися тим самим складом суду, при цьому необов’язково проводити заново абсолютно всі вчинені раніше процесуальні дії. В цивільному процесі, незалежно від виду процесуальної співучасті на стороні відповідача, позитивні наслідки подання заяви про перегляд заочного рішення у формі його скасування поширюються на усіх співвідповідачів. Процедура розгляду цивільної справи після скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, потребує відповідного наукового обґрунтування з метою подальшого удосконалення цивільного процесуального законодавства в контексті окреслених питань.

––––––––––––––––––––

Анненков К. Опытъ комментарія къ Уставу гражданскаго судопроизводства. 2-е изд., испр. и доп. Т.IV. – СПб.: Типография М.М.Стасюлевича, 1888. – 583 с.

Гражданский процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Червоный Ю.С., Волосатый Г.С., Ермолаева Е.О. и др. – Х.: Одиссей, 2007. – 792 с.

Исаченко В.Л. Гражданский процесс. Практический комментарий на Вторую Книгу Укстава гражданского судопроизводства. Изд. 2-е, испр. и доп. – Том IV. – СПб.: Типография М.Меркушева, 1912. – 870 с.

Кравчук В.М., Угриновська О.І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. – К.: Істина, 2006. – 944 с.

Муллов П. Заочное решение и отзыв // Журнал Министерства юстиции. – 1868. – № 3. – С. 189–218

Румянцев А.М. О заочном производстве дел гражданских. – Казань: Университетская типография, 1876. – 184 с.

Рябець М.М., Зейкан Я.П., Тихоненко І.В. Як досягти успіху в цивільній справі? / Худож.-оформлювач І.В. Осипов. – Харків: Фоліо, 2006. – 315 с.

Тришина Е.Г. Проблема судебного контроля в гражданском судопроизводстве. Дисс. … канд. юрид. наук. – Саратов, 2000. – 193 с.

Тришина Е.Г. Самоконтроль как одна из функций суда первой инстанции // Заметки о современном гражданском и арбитражном процессуальном праве / Под ред. М.К.Треушникова. – М.: ОАО “Издательский дом “Городец””, 2004. – С. 178–185

Уткина И.В. Заочное решение в гражданском процессе. – М.: ООО “Городец-издат”, 2003. – 192 с.

Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг.ред. С.Я.Фурси. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. – 912 с.

Фурса С.Я., Щербак С.В., Євтушенко О.І. Цивільний процес України: Проблеми і перспек-тиви: Науково-практичний посібник. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. – 448 с.

Черных И.И. Заочное производство в гражданском процессе. – М.: Городец, 2000. – 128 с.

Чечина Н.А. Норма права и судебное решение. – Л.: Изд-во Ленинградского гос.ун-та, 1961 // Чечина Н.А. Избранные труды по гражданскому процессу. – СПб.: Издательский Дом С.-Петерб.гос.ун-та, 2004. – С. 97–182

Юдин А.В. Злоупотребление процессуальными правами в гражданском судопроизводстве. – СПб.: Издательский Дом С.-Петерб. гос. ун-та, Издательство юридического факультета С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. – 360 с.

Юренев Н. О заочном решении // Судебный вестник. – 1869. – № 3. – С. 350