119

---

ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

С. Сеник

Цивільні процесуальні правовідносини є різновидом правових відносин. Як і для усіх правових відносин, цивільним процесуальним правовідносинам характерно те, що вони виникають і існують на основі норм права між конкретними суб’єктами, юридично закріплюють взаємну поведінку їх учасників, забезпечені силою державного примусу. Проте, цивільне судочинство – специфічна сфера суспільної діяльності, тому і правовідносини, які тут виникають, мають свою специфіку. Саме з’ясуванню особливостей цивільних процесуальних правовідносин і присвячена дана стаття.

Ключові слова: цивільне судочинство, цивільні процесуальні правовідносини, учасники цивільних процесуальних правовідносин.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі розгляду і вирішення цивільних справ у суді першої інстанції, перегляду судових рішень, з приводу судового контролю за виконанням судових рішень.

Цивільні процесуальні правовідносини є засобом реалізації норм цивільного процесуального права. Аналіз цивільних процесуальних правовідносин – необхідний етап дослідження ефективності чинного законодавства, в процесі якого аналізуються конкретні правовідносини в їх співвідношенні з нормами права для того, щоб показати, наскільки правильно вони змодельовані в нормі, чи застосовані адекватні засоби правового впливу та інше.

Доктрина процесуального права багата на різні погляди про природу цивільних процесуальних правовідносин. Теорія процесуальних правовідносин одержала розвиток у працях багатьох учених-процесуалістів, зокрема, Є.В. Васьковського, Н.Б. Рейдера, В.М. Гордона, Н.О. Чечіної та ін. Сама категорія “цивільне процесуальне відношення” була введена у науковий обіг у другій половині ХІХ ст. німец

ьким ученим Оскаром Бюловим. Він вказував, що процесуальне право визначає права і обов’язки суду і сторін у їх взаємних відносинах, а тому цивільний процес є співвідношенням прав сторін і обов’язків суду. Закладені ним основи є фундаментом теорії процесуальних відносин у німецькій доктрині, яка по сьогоднішній день визначає цивільний процес як єдине правовідношення.

Сучасна процесуальна доктрина виробила два різних підходи до розуміння процесуальних відносин як таких, що відображають суть цивільного судочинства:

цивільне судочинство є єдиним багатосуб’єктним процесуальним правовідношенням;

цивільне судочинство є системою цивільних процесуальних правовідносин, елементами якої є окремі правовідносини між судом і кожним із учасників цивільної справи.

Розуміння цивільного судочинства як єдиного правовідношення було викликано намаганням пояснити процес як цілісне явище, яке має свою специфіку і закономірності розвитку, як феномен правового життя, який не зводиться до випадкового набору окремих процесуальних дій, що вчиняються різними учасниками процесу.

На противагу прибічників розуміння цивільного судочинства як єдиного правовідношення, у процесуальній літературі доводиться розуміння цивільного судочинства як системи процесуальних правовідносин. Наприклад, М. Гурвіч вказував [1, с. 90–93], що цивільний процес – це складне (комплексне) правовідношення, яке складається із елементарних правовідносин. Ним виділялись:

головне правовідношення – між судом, з однієї сторони, і позивачем, відповідачем, третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, прокурором та іншими органами і особами, які мають право звернутись до суду для захисту чужих інтересів, з другої сторони;

додаткові правовідносини – між судом і третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, органами, які виконують функцію дачі висновку у справі;

службово-допоміжні правовідносини – між судом та іншими учасниками процесу (свідками, перекладачами, спеціалістами, експертами).

Якщо здійснити системний аналіз досліджуваного питання, можна прийти до висновку, що усе ж таки цивільне судочинство є системою процесуальних відносин, які складаються між судом і кожним учасником цивільної справи. Системостворюючим фактором виступає предмет судочинства, який залежить від виду провадження – це або спірне матеріальне правовідношення, або необхідність вирішення іншого правового питання.

Система цивільних процесуальних правовідносин характеризується взаємозв’язком і взаємообумовленістю елементів. Структуру системи цивільних процесуальних правовідносин складають окремі правовідносини, що виникають між судом, з однієї сторони, і кожним учасником цивільної справи, з другої сторони. Цивільні процесуальні правовідносини утворюються за схемою: “суд-позивач”, “суд-відповідач”, “суд-спеціаліст”, “суд-експерт“ і т. д.

Погоджуюсь із думкою Т.В. Сахнової, що цивільних процесуальних правовідносин виникає стільки, скільки разів реалізується процесуальне право чи виконується процесуальний обов’язок конкретного учасника процесу. Будь-який суб’єкт процесу здійснить юридично значиму процесуальну дію тільки у тому випадку, коли вона є реалізацією закріпленого у ЦПК процесуального права або процесуального обов’язку. Юридичні наслідки реалізованого процесуального права (процесуального обов’язку) виражаються в юридичному “взаємозв’язку” із судом, у відповідній процесуальній дії суду. Іншої об’єктивації у процесі вони не мають [2, с. 154].

Цивільне процесуальне правовідношення завжди виникає між судом і іншим учасником цивільної справи. Без участі суду суб’єкти цивільного судочинства не можуть вступати у процесуальні правовідносини один з одним. Суд є обов’язковим учасником будь-якого процесуального правовідношення. Це обумовлено специфікою судового захисту.

Наприклад, позивач подає заяву про виклик свідка, щоб одержати доказ у вигляді показання свідка. Сам позивач викликати свідка не може, оскільки відповідно до ЦПК країни свідка повинен викликати суд. Проте без відповідної заяви позивача суд з власної ініціативи зробити цього не може. Отже, в першу чергу позивачеві потрібно вступити у процесуальні правовідносини із судом шляхом подання заяви про виклик свідка. Задоволення заяви судом призводить до виникнення наступного процесуального правовідношення – постановлення судом ухвали про виклик свідка до суду. Це, у свою чергу, передбачає виникнення щ одного право відношення – між судом і свідком. Саме така послідовність реалізації відповідного права приведе до бажаного для позивача результату: одержання доказу у вигляді показання свідка для підтвердження необхідного їй юридичного факту.

Приєднуюсь до позиції В.І. Тертишнікова, що навіть у випадках, коли сторони за договором визначають підсудність справи, вони це роблять під контролем і при участі судді, що приймає заяву. Мирова угода укладається сторонами також під контролем і за допомогою суду [3, с. 51].

Усі окремі процесуальні правовідносини не існують поза зв’язком з іншими процесуальними правовідносинами, тобто поза їх системою, що передбачено системністю цивільної процесуальної форми. Система цивільних процесуальних правовідносин є явищем динамічним. Вона розвивається послідовно. Проте у певних випадках процесуальні правовідносини можуть повторюватись.

Наприклад, відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 195 ЦПК України, якщо під час ухвалення рішення виникає потреба з’ясувати будь-яку обставину шляхом повторного допиту свідків або вчинення іншої процесуальної дії, суд, не ухвалюючи рішення, постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду. У цих випадках розгляд справи проводиться виключно в межах з’ясування обставин, що потребують додаткової перевірки.

Крім цього, кожний суб’єкт може реалізовувати одне і теж право (залежно від його природи), не один раз. Наприклад, відповідно до ст. 27 ЦПК особа, яка бере участь у справі, має право заявляти клопотання. У ході провадження у цивільній справі це право може бути реалізовано неодноразово. Відповідно в кожному конкретному випадку з приводу заявленого клопотання буде виникати правовідношення між судом і особою, яка його заявила.

Отже, можна констатувати, що кількісний склад процесуальних правовідносин визначається числом процесуальних дій з реалізації належних суб’єкту цивільного судочинства процесуальних прав і обов’язків.

У цивільній процесуальній доктрині часто підкреслюється владний характер цивільних процесуальних правовідносин, що пояснюється участю у них владного суб’єкта – суду. Проте це видається не цілком правильним. Участь владного суб’єкта у правовідношенні не перетворює його у владовідношення. Суд не стоїть “над” учасниками цивільної справи, а судове керівництво процесом не зводиться до імперативу, наказного характеру вияву владних повноважень суду у цивільному судочинстві. Владні функції суду балансуються ініціативою і процесуальними правами, гарантіями процесуальних прав учасників цивільної справи, а також наявністю у суду процесуальних обов’язків перед суб’єктом, який протистоїть йому у правовідношенні. Правосудна функція суду в окремо взятих процесуальних правовідносинах усе більше виражається в контрольних і координуючих повноваженнях суду (як виняток можна вказати на застосування норм, що передбачають санкції, яких в цивільному судочинстві не так вже й багато).

Як правильно зазначає з цього приводу О. Боннер [4], влада суду у цивільному судочинстві зводиться в основному до двох моментів:

суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням;

суд здійснює правосуддя в цивільних справах іменем держави, вирішує справи по суті, а судові рішення, які набрали законної сили, є обов’язковими для виконання.

Владний характер повноважень суду не означає, що він виступає тільки як носій права, а усі інші учасники процесу – носії обов’язків. Суд наділений не тільки процесуальними правами, а й обов’язками стосовно інших учасників процесу. Наприклад, суд зобов’язаний прийняти позовну заяву у цивільній справі, якщо вона подана у порядку, встановленому законом; він зобов’язаний розглянути і задоволити обґрунтоване клопотання про залучення до справи доказу [5, с. 65].

Аналіз правової природи цивільних процесуальних правовідносин дозволяє виділити ознаки, які відрізняють їх від інших правовідносин:

– цивільні процесуальні правовідносини виникають завжди між двома суб’єктами цивільного процесуального права;

– обов’язковим суб’єктом будь-якого процесуального правовідношення є суд як орган державної влади, який здійснює правосуддя;

– цивільне процесуальне правовідношення завжди виникає з приводу реалізації процесуального права чи виконання процесуального обов’язку;

– цивільне процесуальне правовідношення існує тільки в правовій формі;

– цивільні процесуальні правовідносини взаємопов’язані і взаємообумовлені, а система правовідносин характеризується рухом цивільного судочинства як механізму судового захисту.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини – це система врегульованих цивільним процесуальним правом відносин, які виникають між судом і іншим учасником цивільного судочинства у зв’язку із здійсненням правосуддя у цивільній справі.

––––––––––––––––––––

Гурвич М.А. Гражданские процессуальные правоотношения и процесуальные действия: Тр. ВЮЗИ. – М., 1965.

Курс гражданского процесса: теоретические начала и основные институты / Т.В. Сахнова. – М.: Волтерс Клівер, 2008.

Проблеми теорії та практики цивільного судочинства: Монографія / В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, В.В. Баранкова та ін.; За заг. ред. професора В.В. Комарова. – Х.: Харків юридичний, 2008.

Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуального права. – М., 1987.

Гражданский процесс: Учебник. 3-е изд., испр. и доп. / Под ред. М.К. Треушникова. – М.: ООО “Городец-издат”, 2000.

 

< Попередня   Наступна >