271

---

Ю.В. Навроцька

МОЖЛИВІСТЬ СПІЛЬНОГО РОЗГЛЯДУ ПЕРВІСНОГО ТА ЗУСТРІЧНОГО ПОЗОВУ В ПОРЯДКУ ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

З’ясовується питання, пов’язане з ускладненням розгляду цивільної справи за відсутності відповідача, зокрема, аналізується можливість спільного розгляду первісного та зустрічного позовів у заочному порядку, вказується на законодавчу прогалину у врегулюванні цього питання, пропонуються шляхи її подолання.

Ключові слова: зустрічний позов, заочний розгляд справи, по­зивач, відповідач, спільний розгляд, первісні позовні вимоги.

Постановка проблеми та стан дослідження. Відповідно до ст. 123 ЦПК України відповідач має право пред’явити зустрічний позов. У такому випадку ролі позивача та відповідача поєднуються в особі однієї сторони процесу. Пред’явлення зустрічного позову у зв’язку з аналізом заочного розгляду справи заслуговує особливої уваги, оскільки неявка тієї чи іншої сторони буде неявкою позивача стосовно одного з позовів і одночасно неявкою відповідача стосовно іншого позову.

Цивільне процесуальне законодавство жодним чином не визначає наслідки такої неявки, а тому під питанням залишається можливість спільного розгляду первісного та зустрічного позовів в порядку заочного провадження та кваліфікація ухваленого при цьому рішення. В доктрині ж це питання вирішується доволі суперечливо та неоднозначно. Так, можна виділити два напрями його вирішення. Представники першого напряму переконані, що при пред’явленні зустрічного позову, незалежно від того, чи не з’явився відповідач по первісному, чи по зустрічному позову, слід проводити спільний розгляд первісного та зустрічного позовів та ухвалювати при цьому єдине заочне рішення [1, с. 81; 2, c. 35; 3, с. 132–133; 4, с. 98; 5, с. 996–997; 6, с. 138–141]. Мотивують вони свою позицію недопустимістю ухвале

ння кількох суперечливих рішень. Представники протилежної точки зору оперують насамперед тим, що при наведеному вище підході виникатимуть проблеми із оскарженням такого «заочного» рішення, оскільки право його пільгового оскарження набуватиме лише та сторона, якої було не в судому засіданні, а оскарження заочного рішення частинами в принципі неможливе [7, с. 115]. При цьому вони не пропонують якихось переконливих варіантів вирішення цієї ситуації.

Виклад основних положень. У теорії цивільного процесуального права зустрічний позов класично визначають як матеріально-правову вимогу відповідача до позивача, яка заявляється для сумісного розгляду з первісним позовом [8, с. 12; 9, с. 328; 10, с. 374]. Пред’явлення зустрічного позову відповідачем розглядається як один із основних процесуальних засобів відповідача у захисті від первісного позову [11, с. 414]. Науковці вважають, що зустрічний позов не є фор-мою захисту відповідача проти позову, зокрема, коли йдеться про зустрічне зарахування вимог за первісним та зустрічним позовом [12, с. 167]. Більш зважений та узагальнений підхід до правової природи зустрічного позову в цивільному процесі висловлено В.В. Комаровим та В.Ю. Мамницьким, які розглядають зустрічний позов, на відміну від заперечень проти позову, або як спосіб реалізації самостійної вимоги позивача до відповідача, або як засіб матеріально-правового захисту відповідача проти первісного позову [13, с. 173].

Характерною ознакою зустрічного позову є його самостійність, що означає можливість його пред’явлення окремо від первісного позову [14, с. 322]. Оскільки зустрічний позов виступає одним із способів захисту відповідача проти вимог позивача, він повинен повністю або частково «паралізувати» первісний позов. Такими властивостями відповідно до вимог ст. 123 ЦПК України наділений лише той позов, який: 1) або виникає з одних правовідносин із первісним; 2) або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися; 3) або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задово­лення первісного позову.

Інститут зустрічного позову дає можливість шляхом спільного роз­гляду первісної та зустрічної вимоги повніше врахувати правовідносини сторін. Науковці зазначають, що він сприяє вимозі процесуальної економії, сприяючи швидкому здійсненню правосуддя з меншими за­тратами учасниками процесу сил, засобів та часу [15, с 460; 16, с. 501].

На нашу думку, пред’явлення зустрічного позову певною мірою обтяжує первісно заявлену вимогу позивача, особливо це відчутно у випадку неявки когось із сторін та законодавчих прогалин у врегулю­ванні наслідків такої неявки. Саме об’єктивним ускладненням та затягу­ванням процесу обґрунтовують часті відмови у прийнятті зустрічних позовів до спільного розгляду з первісними, адже в умовах незмінності строку розгляду справ судді змушені так вчиняти [17, с 405].

Усі наведені особливості зустрічних позовних вимог відповідача зумовлюють необхідність спільного їх розгляду із первісними та доцільність ухвалення єдиного рішення по зустрічному та первісному позовах. Саме така вимога і створює труднощі у вирішенні питання можливості ухвалення заочного рішення при пред’явленні зустрічного позову.

Відомі процесуалісти ще дореволюційного періоду пропонували різні варіанти вирішення цієї проблемної ситуації. Однак більшість з них [1, с 81; 2, с. 35; 5, с. 996-997] сходилася на думці, що у випадку клопотання позивача по головному чи зустрічному позову про розгляд, у відсутності позивача по одному з цих позовів (і разом з тим відповідача по другому), обох позовів по суті, ухвалене судом рішення, з метою уникнення роз’єднання позовів, повинно вважатися заочним у повному обсязі. Такої ж позиції притримуються окремі українські та російські процесуалісти, мотивуючи її тим, що інше тлу­мачення може призвести до ухвалення протилежних рішень, що є не­допустимим [4, с 98; 6, с. 138-141].

На підтвердження цієї позиції В.Л. Ісаченко наводив такий при­клад. Позивач вимагав зобов’язати відповідача виконати зобов’язання, а відповідач, оспорюючи вимоги позивача, пред’являє зустрічний позов про визнання цього зобов’язання недійсним. В судове засідання не з’являється первісний позивач, а відповідач (він же - позивач за зустрічним позовом), вимагає розглянути два позови, після розгляду яких суд визнає зо­бов’язання недійсним і на цій підставі відмовляє первісному позивачу у задоволенні його вимог. Щодо позивача рішення вважатиметься заочним лише в частині вирішення зустрічного позову, а тому він як зустрічний відповідач може, подавши заяву про перегляд заочного рішення, клопотати про новий розгляд лише зустрічного позову. Проте при новому розгляді зустрічний позов може бути спростований, тобто зобов’язання буде визнане дійсним, однак позивачеві відмовлено у задоволенні вимоги зобов’язати відповідача виконати це зобов’язання, і така відмова судом не скасована. Таким чином, створюється парадоксальна ситуація: позивач ніби і виграв справу, але він її програв. Причина в тому, що, незважаючи на визнання зобов’язання дійсним, позивач не може добитися його виконання, оскільки йому в цьому відмовлено тим самим рішенням [3, с. 132– 133]. Однак В.Л. Ісаченко вважає, що в цьому випадку позивач не позбавлений права подати апеляційну скаргу на заочне рішення в частині вирішення вимог по первісному позову.

Як нам видається, погодитися з викладеною позицією процесуалістів не можна і застосування її в українському судочинстві неможливе з таких міркувань. По-перше, обов’язковою умовою заочного розгляду справи є згода позивача на такий розгляд. І навіть у разі відсутності первісного позивача та згоді первісного відповідача (позивача за зустрічним позовом) на заочний розгляд справи, первісний позивач залишається позивачем по справі, а тому відповідно до ст. 224 ЦПК України передбачена обов’язковість саме його згоди на такий розгляд. Справедливими в цьому аспекті є зауваження О.В. Гетманцева, що при пред’явленні і прийнятті судом зустрічного позову сторони не набувають подвійної правосуб’єктності [18, с. 78], а зміна процесуальних ролей за позовами відбувається лише умовно.

По-друге, виникає проблема при перегляді та оскарженні такого рішення. Адже в чинному законодавстві не прописана інша процедура перегляду заочного рішення, як спрощений порядок для відповідача та загальний для позивача. Пропозиції щодо часткового оскарження такого заочного рішення (залежно від того, яка частина для кожного учасника процесу вважається заочною) видаються невірними з огляду на те, що оскарження заочного рішення частинами в принципі не можливе. Адже, як справедливо зазначає І.І. Черних, при протилежному підході довелося б визнати, що частина засідання, в якій ухвалено частину заочного рішення, що переглядається та скасовується судом першої інстанції, не існувала, а інша частина засідання, в якій ухвалено іншу частину рішення, яке не підлягало перегляду, мала місце в дійсності [19, с. 115]. Підтвердження цього висновку можна знайти і в ч. 3 ст. 231 ЦПК України, яка серед пов­новажень суду, що розглядає заяву про перегляд заочного рішення, вказує лише на можливість залишення такої заяви без задоволення або скасуван­ня заочного рішення (повністю) та призначення справи до розгляду в за­гальному порядку. Тобто ЦПК України не передбачає права суду пере­глядати чи скасовувати частину заочного рішення. Це пов’язано із право­вою природою перегляду заочного рішення судом, що його ухвалив, яка постає як перегляд не просто рішення, а усієї справи.

І, по-третє, відповідно до чинного цивільного процесуального законодавства заочне рішення можна ухвалювати у випадку неявки відповідача, але аж ніяк не у випадку неявки позивача.

У випадку пред’явлення відповідачем зустрічного позову до або під час попереднього судового засідання (а саме так визначені ЦПК України часові межі реалізації цього права) і наступної неявки відповідача без поважних причин у судове засідання, за загальними правилами за наявності згоди позивача суд мав би приступати до заоч­ного розгляду первісного позову. Якщо ж розглядати зустрічний позов як такий, що має цілком самостійну правову природу, доля його залишається спірною. Адже відповідно до ст. 169 ЦПК України суд повинен відкладати розгляд справи у випадку першої неявки позивача (він же - відповідач за первісним позовом) без поважних причин. При буквальному тлумаченні положень процесуального закону такими ж видаються наслідки неявки первісного позивача та явки відповідача, який одночасно виступає позивачем за зустрічним позовом. При цьому первісний відповідач вправі вимагати ухвалення заочного рішення по своїх вимогах, а розгляд справи за позовом первісного позивача слід відкладати. Можливість же залишення позову без розгляду виникає лише у разі повторної неявки без поважних причин позивача (чи то первісного, чи позивача за зустрічним позовом).

Незважаючи на те, що зустрічний позов визнається самостійною вимогою відповідача до позивача, законодавство водночас вимагає обов’язковості ухвалення спільного рішення по зустрічних та первісних позовних вимогах. Прийняття зустрічного позову обумовлюється доцільністю його спільного розгляду з первісним, тому навряд чи раціонально одні вимоги розглядати та ухвалювати по них заочне рішення, а інші - відкладати. Згодом це може призвести до ух­валення суперечливих рішень по одній справі.

Виходячи з цього та керуючись висловленими вище зауважен­нями, вважаємо недопустимим буквальне тлумачення наслідків неявки в судове засідання учасників процесу, залежно від тих процесуальних ролей, які вони займають у зв’язку з пред’явленням зустрічного позову. Таким чином, при неявці первісного відповідача неможливий окремий розгляд лише первісних позовних вимог в заочному провадженні, так само як і не можна окремо розглянути зустрічні позовні вимоги в заочному порядку у випадку неявки позивача, який одночасно виступає відповідачем за зустрічним позовом.

Очевидно, у цьому питанні слід виходити з пріоритетності первісних позовних вимог. Така позиція ґрунтується на дії принципу диспозитивності в цивільному судочинстві, адже саме позивач ініціює процес по справі, несе основний тягар судових витрат; розгляд же зустрічного позову повинен залежати від вирішення первісного. Відповідно, до уваги повинні братися насамперед наслідки неявки учасників процесу стосовно їх процесуальної ролі у первісному позові. Таким чином, доцільне у разі неявки первісного відповідача при наявності згоди позивача розглядати спільно первісний та зустрічний позов, ухвалювати єдине рішення, яке повинно вважатися заочним відповідно до загальних правил (а не окремо щодо первісного та зустрічного позову). Тобто таке рішення оскаржувати відповідач може шляхом подання заяви про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції, а позивач – в апеляційному порядку. Такий підхід дозволить вирішити усі окреслені вище проблемні ситуації, однак він потребує чіткого законодавчого врегулювання.

Тепер і судова практика йде саме таким шляхом. Суди, розглядаючи спільно первісний та зустрічний позов в заочному порядку, ухвалюють заочне рішення в повному обсязі. Так, місцевим судом Личаківського району м. Львова було розглянуто цивільну справу за позовом ЗАТ «ПроКредитБанк» до гр. Б. та гр. К. та ТзОВ «Зоря» про стягнення заборгованості згідно з кредитним договором та зустрічним позовом ТзОВ «Зоря» та гр. П. до ЗАТ «ПроКредитБанк» про визнання недійсними договорів застави нерухомого майна та обладнання.

Встановлено, що відповідачі гр. Б., гр. К., представник ТзОВ «Зоря», а також позивач по зустрічному позову гр. П. в судове засідання не з’явилися, хоча належним чином були повідомлені про розгляд справи. З урахуванням думки позивача суд визнав за можливе розглянути справу у відсутності відповідачів та ухвалити заочне рішення.

У результаті розгляду справи судом було ухвалено заочне рішення від 17.05.2006 р., яким позов ЗАТ «ПроКредитБанк» до гр. Б., гр. К. та ТзОВ «Зоря» про стягнення заборгованості за кредит­ним договором задоволено частково, а у зустрічному позові ТзОВ «Зоря» та гр. П. до ЗАТ «ПроКредитБанк» про визнання недійсними договорів застави нерухомого майна та обладнання відмовлено за безпідставністю вимог.

В резолютивній частині роз’яснено право відповідача оскаржи­ти заочне рішення у спрощеному порядку та строки і порядок оскар­ження рішення до суду апеляційної інстанції [20].

Щодо варіантів розгляду первісного та зустрічного позову у ви­падку неявки первісного позивача в літературі висловлювалися різні думки. Так, І.І. Черних пропонувала, залишаючи первісний позов без розгляду, допустити як виняток можливість розгляду зустрічного по­зову самостійно, без спільного розгляду його з первісними вимогами, і ухвалення заочного рішення, якщо первісний позивач відсутній. Мотивує вона свою позицію тим, що це дало б позивачеві можливість не втратити право на розгляд його позовної вимоги, а факти, встановлені судом при розгляді зустрічного позову могли б розгляда­тися як преюдиційні [7, с 109-110]. Д.Д. Луспеник допускає в такому випадку можливість ухвалення заочного рішення в повному обсязі [4, с 98]. Таку ж думку висловила І.В. Уткіна [6, с 138-141]. Вище вже наводилися аргументи проти цієї позиції.

У випадку неявки первісного позивача доцільно застосовувати наслідки неявки, передбачені ст. 169 ЦПК України щодо позивача, тобто відкладати розгляд справи (як первісного, так і зустрічного по­зову) у разі першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача або ж залишати заяву без розгляду - у випад­ку повторної неявки позивача. Ухвала про залишення заяви без роз­гляду є однією із форм закінчення розгляду справи без ухвалення рішення суду, яка спричиняє припинення провадження у справі в цілому, а тому самостійний розгляд зустрічного позову при цьому видається неможливим. У такому випадку суд повинен роз’яснити відповідачеві його право звернутися із позовом в загальному порядку.

Таким чином, коли у справі пред’явлено зустрічний позов, заоч­ний розгляд справи можливий лише в разі неявки в судове засідання без поважних причин належним чином повідомленого відповідача; при цьому ухвалюється єдине рішення по первісних та зустрічних позов­них вимогах, яке повинно вважатися заочним в повному обсязі. У випадку неявки первісного позивача, який виступає відповідачем за зустрічним позовом, заочний розгляд справи неможливий.

Викладена позиція потребує законодавчого закріплення, оскільки на сьогодні розглядувані ситуації цивільним процесуальним законодавством взагалі не врегульовані. У зв’язку з зазначеним, пропонуємо:

доповнити ЦПК України ст. 2251 такого змісту:

«Стаття 2251. Заочний розгляд справи при пред’явленні зустрічного позову

1. Якщо у справі пред’явлено зустрічний позов, неявка відповідача, яким пред’явлено такий позов, є підставою для заочного розгляду справи відповідно до умов ч. 1 ст. 224 цього Кодексу. Ухвалене при цьому рішення вважається заочним у повному обсязі.

2. Неявка позивача, який виступає відповідачем за зустрічним позовом, не може бути підставою для заочного розгляду справи. При цьому повинні застосовуватися наслідки, передбачені ст. 169 ЦПК щодо неявки позивача»;

доповнити ст. 123 ЦПК України ч. 4 такого змісту: «4. У випадку неявки в судове засідання відповідача, який пред’явив зустрічний позов, застосовуються положення статті 2251 цього Кодексу»;

доповнити ч. 3 ст. 169 ЦПК України таким реченням: «Якщо у справі пред’явлено зустрічний позов, суд роз’яснює відповідачеві його право звернутися до суду в загальному порядку».

Висновок. Таким чином, запропоновані відповідні доповнення до ЦПК України, які ґрунтуються на пріоритетності первісних позовних вимог і, як наслідок, унеможливлюють ухвалення заочного рішення окремо по зустрічному позову, дозволять усунути існуючу неналежну процесуальну регламентацію заочного розгляду справи при пред’явленні зустрічного позов.

–––––––––––

Анненков К. Опытъ комментарія къ Уставу гражданскаго судопроизводства / К. Анненков. – [2-е изд., испр. и доп.]. – СПб.: Типография М.М. Ста-сюлевича, 1888. – Т. IV. – 583 с.

Малышев К. Курс гражданского судопроизводства / К. Малышев. – СПБ.: Типография М.М.Стасюлевича, 1875. – Т. 2. –356 с.

Исаченко В.Л. Гражданский процесс: практический комментарий на Вторую Книгу Устава гражданского судопроизводства / В.Л. Исаченко. [изд. 2-е, испр. и доп.]. – СПб.: Типография М. Меркушева, 1912. – Т. IV. – 870 с.

Луспеник Д. Заочне рішення: його цілі, процедура, проблеми та шля­хи їх вирішення / Д. Луспеник // Право України. - 2004. - № 5. - С 95-99.

Тютрюмов И.М. Устав Гражданского Судопроизводства с законода­тельными мотивами, разъяснениями правительствующего сената и коммента­риями русских юристов, извлеченными из научных и практических трудов по гражданскому праву и судопроизводству (по 1 ноября 1907 г.) / И.М. Тютрюмов. - СПб.: Изд. СПб. т-ва печатн . и издат. дела «Труд», 1908. - 1891 с.

Уткина И.В. Институт заочного решения в гражданском процессе: дис. на соискание учен. ступени канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 / И.В. Утки­на. - М., 1997. - 191 с.

Черных ИИ. Заочное производство в гражданском процессе: дис. на соискание учен. ступени канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 / И.И. Черных. - М., 1998. - 184 с.

Клейн Н.И. Встречный иск в суде и арбитраже / Н.И. Клейн. - М.: Юрид. лит., 1964. - 132 с.

Комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу Российской Федерации / под ред. В.М. Жуйкова, М.К. Треушникова. - М.: Изд. дом Горо-дец, 2007. - 1008 с.

Кравчук В.М. Науково-практичний коментар Цивільного процесу­ального кодексу України / В.М. Кравчук, О. І. Угриновська. - К.: Істина, 2006. - 944 с

Фурса СЯ. Цивільний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар: у 2 т. / СЯ. Фурса, Є. І. Фурса, СВ. Щербак; за заг. ред. СЯ. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т. 1. - 912 с

Колесов П.П. Процессуальные средства защиты права / П.П. Коле-сов. - Великий Новгород, 2004. - 220 с

Проблемы науки гражданского процессуального права / В.В. Ко­маров, В.А. Бигун, В.В. Баранкова; под ред. В.В. Комарова. - Харьков: Право, 2002. - 440 с.

Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса / Е.В. Васьков­ский; под ред. и с пред. В.А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2003. - 464 с.

Гурвич М.А. Избранные труды / М.А. Гурвич. - Краснодар: Совет. Кубань, 2006. - (Классика российской процессуальной науки. - Т. 2). - 544 с.

Яблочков Т.М. Курс русского гражданского судопроизводства / Т.М. Яблочков // Гражданский процесс: хрестоматия: учеб. пособие. [2-е изд., перераб. и доп.] / под ред. М.К. Треушникова. - М.: Городец, 2005. - С. 512-513.

Приходько И.А. Доступность правосудия в арбитражном и граж­данском процессе: основные проблемы / И.А. Приходько. - СПб.: Изд-во юрид. факультета С-Петерб. гос. ун-та, 2005. - 672 с.

Гетманцев О. Деякі теоретичні аспекти поняття належної і неналежної сторони у цивільному процесі України / О. Гетманцев //Ерліхівський збірник: наук. прац. юрид. факультету Чернів. ун-ту імені Ю. Федьковича. – Чернівці, 1995. – Вип. 2. – С. 73–78.

Черных И.И. Заочное производство в гражданском процессе / И.И. Черных. – М.: Городец, 2000. – 128 с.

Див.: Архів місцевого суду Личаківського району м. Львова за 2006 р.

 

< Попередня   Наступна >