264

---

Ю.В. Навроцька

ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ІНФОРМУВАННЯ БОРЖНИКА ТА ВІДПОВІДАЧА ПРО СУДОВИЙ НАКАЗ ТА ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Аналізуються питання, пов’язані із забезпеченням інформованості відповідача та боржника про ухвалене заочне рішення і виданий судовий наказ у цивільному судочинстві.

Ключові слова: заочне рішення, судовий наказ, інформування, негайне надіслання копії, належне повідомлення, вручення судових повідомлень.

Постановка проблеми. У цивільному процесуальному праві іс­нує дві процедури, за яких особливих гарантій потребують права осо­би, до якої пред’являються вимоги, – це інститут наказного провад­ження та заочний розгляд справи. Обумовлено це тим, що боржник узагалі не інформується про подання стягувачем заяви про видачу су­дового наказу, а відповідач про розгляд справи у його відсутності та­кож, як правило, дізнається вже по факту. Саме тому процесуальне законодавство прив’язує строк набрання чинності судовим наказом та заочним рішенням до дня отримання їх копії відповідно боржником чи відповідачем, адже саме з цього моменту починається відлік строку на оскарження цих судових рішень.

Так, відповідно до ст. 228 ЦПК України заява про перегляд заочно­го рішення може бути подана до суду, що його ухвалив, протягом десяти днів з дня отримання його копії. А відповідно до ст. 104 ЦПК України заяву про скасування судового наказу боржник може подати протягом десяти днів з дня отримання судового наказу. Тобто процесуальний строк реалізації права відповідача на пільговий перегляд заочного рішення, як і строк на оскарження судового наказу обчислюється не з моменту прого­лошення судового рішення (на відміну від класичного порядку оскаржен­ня судових рішень - апеляції, касації), а з моменту інформування відпо­відача чи боржника про ухвалення рішення щодо нього.

style="text-align: justify;">Стан дослідження. Питанням забезпечення інформованості від­повідача та боржника про заочне рішення і судовий наказ у науці циві­льно-процесуального права не приділено належної уваги. Аналіз юри­дичної літератури свідчить про те, що проблемні та інші аспекти, які сто­суються окреслених питань, рідко були самостійним об’єктом повного і всебічного цивільно-процесуального дослідження. Для прикладу, автори коментарів до нового ЦПК України зазначені питання аналізують досить загально, здебільшого просто констатують передбачені ЦПК загальні по­ложення щодо необхідності направлення копій відповідних судових рішень рекомендованими листами з повідомленнями, не вдаючись до аналізу дискусійних питань та залишаючи поза увагою вирішення законо­давчих прогалин в регулюванні нових процесуальних інститутів.

Окремі аспекти порядку направлення копій заочного рішення та судового наказу аналізували Я.П. Зейкан, Д.Д. Луспеник, В.І. Решетняк, І.В. Уткіна, СЯ. Фурса, І.І. Черних, М.О. Черьомін, СВ. Щербак та інші в контексті загальних досліджень наказного та заочного проваджень. Видається, це питання потребує детального теоретичного аналізу з огля­ду на те, що цивільне процесуальне законодавство прив’язує момент набрання заочним рішенням та судовим наказом законної сили саме із врученням їх копії відповідному учаснику процесу.

Виклад основних положень. Слід наголосити, що процесуальне законодавство не встановлює чітких правил щодо порядку повідомлення про заочне рішення чи судовий наказ, що унеможливлює однозначне ви­значення початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення чи заяви про скасування судового наказу. У ст. 227 ЦПК України передбачено, що відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше п’яти днів з дня його проголошення, а у ст. 104 ЦПК України визначено, що після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом з повідом­ленням. Однак при такому формулюванні виникає як мінімум два запи­тання: чи необхідним є вручення копії заочного рішення чи судового на­казу особисто самому відповідачу (боржнику), а також – як повідомляти про заочне рішення відповідачів, місце проживання яких невідоме?

Щодо першого питання, то науковці вважають, що потрібне обов’язково вручення копії рішення безпосередньо відповідачові [1, c. 104; 2, с. 211]. Видається, що така точка зору абсолютно не підкріп­лена нормами процесуального законодавства. Слід погодитися з про­тилежною позицією, що для оголошення заочного рішення чи судово­го наказу можна вважати цілком достатньою доставку його копії, при неможливості вручити її особисто відповідачові, в його місце прожи­вання (перебування чи роботи) або місцезнаходження – вручення слід проводити за загальними правилами про судові виклики та повідом­лення [3, с. 122; 4, с. 25; 5, с. 196].

Важче відповісти на друге запитання. Очевидно, воно стосуєть­ся лише заочного провадження, оскільки буквальне тлумачення поло­жень ЦПК України дозволяє зробити висновок, що виклик через пресу можливий лише у позовному провадженні. Законодавство жодним чи­ном не вирішує такої ситуації. Нема вказівки, як же повідомляти про заочне рішення відповідача, який на судове засідання викликався шля­хом публікації у пресі, ні у ЦПК України, ні в інші нормативно-правові актах [6; 7]. Більше того, у ст. 227 ЦПК України зазначено, що копія заочного рішення направляється рекомендованим листом із повідом­ленням. А на яку ж адресу слід направляти копію заочного рішення, якщо місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходжен­ня відповідача невідоме? Очевидно, запитання риторичне.

Очевидно, якщо до порядку повідомлення про заочне рішення застосовувати загальні вимоги щодо судових викликів та повідомлень, то, виходячи з ч. 9 ст. 74 ЦПК України, повідомляти про заочне рішен­ня відповідача, місце проживання або місцезнаходження якого невідо­ме, слід шляхом публікації в пресі. Хоча фактично важко буде реалізу­вати це на практиці (зважаючи на ту масу оголошень про судові засі­дання, що публікуються з моменту набрання законної сили ЦПК України). Невизначеним залишається момент обчислення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. При такому підході до­зволяє, що це буде день опублікування заочного рішення у пресі, адже саме з цього моменту відповідач, місце проживання якого невідоме, вважатиметься повідомленим про заочне рішення.

Слід зробити ще одне застереження: доцільність інформування відповідача про ухвалене заочне рішення шляхом публікації вбачаєть­ся не у всіх випадках, коли відповідач викликався в судове засідання шляхом публікації у пресі, а лише тоді, коли його місце проживання не з’ясується в ході розгляду справи. Адже можна відповідач, який про час та місце судового розгляду інформувався через публікацію, згодом з’явився в судове засідання, або ж позивачу під час провадження по справі стало відоме місце проживання відповідача.

Зроблений висновок про необхідність у зазначених випадках публікувати заочне рішення (принаймні його резолютивну частину) у пресі базується на ч. 7 ст. 8 ЦПК України щодо допустимості застосу­вання аналогії закону в цивільному процесі та теоретичних розробках щодо проявів принципу розумності [8, с 161-163].

Науковці висловловили й інша, доволі раціональну позицію у цьому питання. Так, М.І. Балюк та Д.Д. Луспеник вважають, що якщо місце проживання відповідача невідоме, він повідомлявся про дату судового засідання через оголошення у пресі, то слід складати довідку про це і підшивати після проголошення заочного рішення, тобто йому копія заочного рішення не направляється [9, с 398]. Однак при цьому відкритим залишається питання щодо визначення моменту набрання таким заочним рішенням законної сили.

Саме тому, за умови збереження (хоча нами відстоюється необ­хідність обчислення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення не з дня отримання його копії, а з дня проголошення заочного рішення) [10] в процесуальному законодавстві правила про обчислення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення з дня отри­мання його копії, необхідно вдосконалити ЦПК України, із врахуван­ням вищенаведених міркувань. Дивним у зв’язку з цим видається те, що положення ст. 227 ЦПК України розглядають як значну гарантію своєчасної реалізації сторонами права на подання заяви про перегляд заочного рішення з боку відповідача [11, с 581].

Застосування за аналогією порядку судових викликів і повідомлень до порядку повідомлення заочного рішення чи судового наказу дозволить вирішити також і питання, як слід діяти і як обчислювати строк на подан­ня заяви про перегляд заочного рішення чи заяви про скасування судового наказу, якщо відповідач або боржник відмовляються отримати його копію. Адже не можна залишити поза увагою таку ситуацію, яка цілком реальна, коли відповідач або боржник знайомі із нормами ЦПК України та свідомо ухиляються від отримання копії заочного рішення чи судового наказу з метою відтермінування початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення чи заяви про скасування судового наказу і, як наслідок, взагалі з метою протидії набрання ними законної сили. У та­кому випадку застосовуватимуться передбачені ЦПК правові фікції [12, с. 35–36]: у випадку, коли копія заочного рішення чи судового наказу вручається відповідачу або боржнику не безпосередньо, суд виходитиме з того, що він отримав таку копію, хоча насправді він її особисто не отри­мував, і це відомо судді.

На практиці, на жаль, досить часто мають місце процесуальні по­рушення, пов’язані з інформуванням боржника про видачу судового наказу та відповідача про ухвалення заочного рішення (що, насамперед, призводить до порушення прав суб’єкта звернення, оскільки неможли­вим виявляється виконання судового наказу чи заочного рішення).

Зокрема, незважаючи на те, що відповідно до ст. 227 ЦПК від­повідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється рекомен­дованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше п’яти днів з дня його проголошення, на практиці одним з найхарак­терніших порушень, які допускають місцеві суди, є недотримання строків та порядку повідомлення відповідачів, які не з’явилися в судове засідання, про заочне рішення. У багатьох матеріалах справ взагалі нема даних про отримання відповідачем копії заочного рішення. У деяких справах є лише копії супровідних листів про направлення звичайною кореспонденцією копії заочного рішення відповідачу. Як слушно зазначає Верховний Суд України у своєму узагальненні, такі порушення згодом можуть негативно позначитися на дотриманні строків розгляду справи, виконанні заочного рішення, ускладнити вирішення питання про своєчасність подання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення і зумовити виконання судом додаткових процесуальних дій (поновлення процесуальних строків тощо), яких можна було б уникнути в разі дот­римання відповідних вимог законодавства [13].

Що ж стосується практики інформування боржника про судовий наказ, то доводиться констатувати, що практично в усіх судах трапля­ються численні випадки порушення ч. 1 ст. 104 ЦПК України, що після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржни­кові рекомендованим листом із повідомленням.

Суди інколи не дотримується вимоги щодо невідкладного надси­лання копії судового наказу боржнику. Так, Сторожинецький районний суд Чернівецької області за заявою ЗАТ «Український мобільний зв’язок» про стягнення боргу з Г. судовий наказ видав 17 лютого 2006 р., а його копію боржнику направив 22 березня 2006 р., тобто через 34 дні [14].

В цьому аспекті слід звернути увагу на те, що ст. 104 ЦПК щодо надіслання боржнику копії судового наказу оперує оціночним поняттям «невідкладно». Очевидно, це означає - не пізніше наступного робочого дня. Саме таку позицію займає і Верховний Суд України, який у своїх узагаль­неннях, зокрема, вказує, що надіслання копії судового наказу боржникові пізніше, ніж на наступний день після його видачі, є затягуванням строку набрання ним законної сили, а отже, порушенням прав стягувача.

На практиці також непоодинокі випадки, коли копія судового нака­зу надсилається боржнику звичайним листом, а не рекомендованим. Таке процесуальне порушення взагалі позбавляє суд можливості встановити дату отримання її боржником, а отже, встановити момент набрання нака­зом законної сили. Зокрема кваліфікуючим критерієм дотримання проце­дури інформування боржника про виданий судовий наказ буде наявність у матеріалах справи квитанції про направлення копії судового наказу реко­мендованим листом з повідомленням, а також саме повідомлення про вручення такого поштового відправлення боржникові. Якраз в останньому і фіксуватиметься дата отримання копії судового наказу боржником, з якої обчислюватимуться й усі подальші строки, пов’язані зі скасуванням судо­вого наказу чи набранням ним законної сили.

Як зазначає Верховний Суд України, складною і неврегульованою законодавчо є ситуація, коли боржника не виявлено в місці проживання або коли боржник відмовляється від отримання копії судового наказу. В цьому аспекті застосування загальних правил вручення судових повісток і повідомлень (а надіслання судових наказів та заочних рішень вважається одним із видів судових повідомлень, хоча це прямо і не прописано в ЦПК, але випливає із системного тлумачення його положень), дозволяє вважати проблемним на практиці неузгодженість деяких законодавчих актів [10, с 66–68]. Тому з метою захисту прав відповідача та боржника у цивільному процесі, а також для полегшення практики застосування ок­ремих норм процесуального законодавства необхідно узгодити норми Правил надання послуг поштового зв’язку із цивільним процесуальним законодавством. Слід зберегти положення, що передбачають обов’язок листонош залишати повідомлення про надходження рекомендованого поштового відправлення при відсутності адресата. Але норма щодо вручення судової повістки житлово-експлуатаційній організації чи органу місцевого самоврядування, якщо адресата не виявлено у місці проживан­ня, є архаїзмом радянського періоду, мертвим баластом, на практиці вона не застосовується і застосовувати її недоцільно.

Якщо ж боржник відмовляється від отримання судового наказу, то у поштовому відправленні про це робиться відмітка і він повинен вважатися таким, що отримав копію судового наказу. Тут тільки треба звернути увагу ще на одному розходженні ЦПК з «поштовими прави­лами». Так, Правила надання послуг поштового зв’язку передбачають, що про відмову адресата від одержання поштового відправлення на ньому або на повідомленні робиться відповідна позначка, яка засвідчу­ється його підписом (п. 129). Чинний ЦПК України передбачає дещо інше положення, зокрема, при відмові адресата одержати повістку особа, яка її доставляє, самостійно робить відповідну відмітку на пові­стці і повертає її до суду. Таке положення видається більш вдалим, адже цілком ймовірно, що адресат може відмовитися засвідчити своїм підписом позначку про відмову, а «поштові правила» фактично не вре­гульовують такої ситуації.

Якщо ж уже під час надіслання копії судового наказу боржникові з’ясовується, що стягувачем при зверненні до суду із заявою про видачу судового наказу невірно вказано місце проживання боржника (і, як наслідок, вручити йому копію судового наказу виявляється неможли­вим), виникатиме ситуація неможливості набрання судовим наказом законної сили. Це зрештою зумовлюватиме неможливість звернення стягувача із такою ж вимогою в порядку позовного провадження, оскільки виданий, але не виконаний і не скасований судовий наказ буде підставою для відмови у відкритті позовного провадження між тими самим сторонами з того самого предмета (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК). Така ситуація створюватиме позбавлення стягувача права судового захисту своїх порушених прав, що очевидно суперечить Конституції України.

Як зазначає Верховний Суд України у своєму узагальненні, су­дова практика щодо вирішення цієї проблеми є різною. Так, Радивилівський районний суд Рівненської області з власної ініціативи скасу­вав наказ від 15 лютого 2007 р. про стягнення з Ш. 134 грн заборгова­ності за користування телефоном на користь Радивилівського цеху електрозв’язку № 5, оскільки суд не зміг вручити копію наказу борж­нику. Як пояснив судовий кур’єр, Ш. в квартирі, вказаній стягувачем у заяві про видачу судового наказу, не проживає, оскільки квартира дав­но продана іншій особі. Такі ж дії в аналогічній ситуації здійснили Рогатинський районний суд Івано-Франківської області, Коропський районний суд Чернігівської області. А от Вугледарський міський суд Донецької області у справі після видачі низки судових наказів та неот­римання їх копій боржниками внаслідок їх відсутності за місцем про­живання, оприлюднив дані про видачу наказів у газеті [14].

Однак жодні з цих дій не передбачені цивільним процесуальним законодавством. Скасування судового наказу з ініціативи суду в наве­деному випадку, як видається, певною мірою суперечить чистій моделі змагальності. Оприлюднення інформації про видані судові накази суд, очевидно, застосував за аналогією щодо виклику відповідача, місце проживання якого невідоме. Але такий спосіб інформування боржни­ка, на мою думку, не може вважатися належним, оскільки не передба­чений ЦПК. З метою захисту прав стягувача, видається, можна було б закріпити в цьому випадку на законодавчому рівні можливість скасу­вання судового наказу за його заявою, але не з ініціативи суду.

Верховний Суд України зазначає, що відповідно до ч. 8 ст. 8 ЦПК забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спі­рні відносини. Таким чином, у подібних випадках суди зобов’язані вчиняти дії з метою здійснення правосуддя та захисту порушених прав осіб. І також, виходячи із загальних засад законодавства та враховую­чи практику, що склалася у судах, вважає правильним саме таке вирі­шення проблеми щодо повідомлення боржника [14].

Проблему доступності правосуддя в контексті справедливої су­дової процедури ряд процесуалістів цілком слушно пов’язують з на­лежним повідомленям осіб, які беруть участь у справі, з фіксацією вру­чення судових документів чи відмови від їх отримання, з вказівкою повноважень осіб, які отримали судорве повідомлення від імені адре­сата [15, с 24].

Висновки. Таким чином, інформованість відповідача та борж­ника про ухвалені щодо них заочне рішення чи судовий наказ повинні забезпечуватися, по-перше, конкретним способом повідомлення, пере­дбаченим цивільним процесуальним законодавством - винятково ре­комендованим листом з повідомленням про вручення; по-друге, дот­риманням встановленої законом процедури повідомлення - з дотри­манням положень ЦПК України та Правил надання послуг поштового зв’язку щодо вручення конкретного поштового відправлення; по-третє, своєчасністю такого повідомлення - дотриманням вимоги щодо негай­ного надіслання копії судового наказу та 5-денного строку надіслання копії заочного рішення; по-четверте, наявністю у суду доказів, що під­тверджують фіксацію повідомлення або виклику.

–––––––––––

Румянцев А.М. О заочном производстве дел гражданських / А.М. Ру­мянцев. – Казань: Университетская типография, 1876. – 184 с.

Исаченко В.Л. Гражданский процесс. Практический комментарий на Вторую Книгу Устава гражданского судопроизводства. – 2-е изд., испр. и доп. – Том IV / В.Л. Исаченко. – СПб.: Типография М. Меркушева, 1912. – 870 с.

Анненков К. Опытъ комментарія къ Уставу гражданскаго судопроиз­водства. – 2-е изд., испр. и доп. – Т.IV / К. Анненков. – СПб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1888. – 583 с.

Малышев К. Курс гражданского судопроизводства / К. Малышев. – СПБ.: Типография М.М.Стасюлевича, 1875. – Т. 2. – 356 с.

Муллов П. Заочное решение и отзыв / П. Муллов // Журнал Мини­стерства юстиции. – 1868. – № 3. – С. 189–218.

Про затвердження Порядку визначення друкованого засобу масової інформації, у якому розміщуються оголошення про виклик до суду відповіда­ча, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких неві­доме: Постанова Кабінету Міністрів України від 25.01.2006 р. № 52 // Урядо­вий кур’єр. – 2006. – № 19. – 28 січня.

Про друковані засоби масової інформації загальнодержавної та міс­цевої сфери розповсюдження, в яких у 2010 році розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного прожи­вання (перебування) яких невідоме: Розпорядження КМУ від 25 листопада 2009 р. № 1428-р // Урядовий кур’єр. – 2009. – № 226. – 4 грудня.

Волосатова Л.В Принцип разумности в реализации субъективных гражданских прав: дисс. на соискание учю степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 / Л.В. Волосатова. – М., 2005. – 195 с.

Балюк М.І. Практика застосування Цивільного процесуального ко­дексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях): коментарії, рекомендації, пропозиції / М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник. – Х.: Харків юридич­ний, 2008. – 708 с. – Серія «Судова практика».

Навроцька Ю.В. Заочний розгляд справи в цивільному процесі України: монографія / Ю.В. Навроцька. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 192 с.

Фурса С.Я. Цивільний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар: у 2 т. / С.Я. Фурса, Є.І. Фурса, С.В. Щербак; за заг. ред. С.Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. – Т. 1. – 912 с.

Зайцев И.М. Правовые фикции в гражданском судопроизводстве / И.М. Зайцев // Российская юстиция. – 1997. – № 1. – С. 35–36.

Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивіль­них справах // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 10. – С. 25–35

Практика розгляду судами цивільних справ у наказному прова­дженні. [Електронний ресурс]. Режим доступа: // http://www.scourt.gov.ua

Приходько И.А. Доступность правосудия в арбитражном и гра­жданском процессе: основные проблемы / И.А. Приходько. – СПб.: Дом С.-Петерб. гос. ун-та; изд. юрид. факультета, 2005. – 672 с.

 

< Попередня   Наступна >