Наукові статті Цивільне процесуальне право ЗАМІНА НЕНАЛЕЖНОГО ВІДПОВІДАЧА ПРИ РОЗГЛЯДІ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ В КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІЗАМІНА НЕНАЛЕЖНОГО ВІДПОВІДАЧА ПРИ РОЗГЛЯДІ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ В КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ
| Наукові статті - Цивільне процесуальне право |
В.В. Навроцька
ЗАМІНА НЕНАЛЕЖНОГО ВІДПОВІДАЧА ПРИ РОЗГЛЯДІ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ В КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ
Аналізується ситуація, за якої цивільний позов заявлений до особи, щодо якої на момент порушення кримінальної справи виключається припущення про її юридичну відповідальність – неналежного відповідача; встановлюється, що дізнавач, слідчий, суд (суддя) за клопотанням цивільного позивача повинні здійснити заміну первісного, неналежного відповідача належним за умови, що відповідне клопотання було пред’явлене до початку судового слідства.
Ключові слова: неналежний відповідач, клопотання про заміну, припущення про юридичну відповідальність.
Постановка проблеми. Правильне визначення кола осіб, які повинні нести відповідальність у зв’язку з пред’явленим цивільним позовом, має важливе значення для постановлення законного та обґрунтованого вироку. Однак не виключено, що вимогу про відшкодування завданої злочином шкоди пред’явлено до особи, яка однозначно не є носієм спірного обов’язку. Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України не дає відповіді на питання про те, як слід діяти за цієї обставини.
Стан дослідження. В юридичній літературі можна знайти відповідь на це питання. Наприклад, запропонується керуватися за аналогією нормами Цивільно-процесуального кодексу (ЦПК), що регулюють порядок заміни неналежного відповідача. Таку позицію відстоюють В.П. Божьєв, Л.В. Маслєннікова, Д.Б. Розумовський. На наш погляд, ця рекомендація неприйнятна, то ж спробуємо знайти вихід із такої правової ситуації.
Виклад основних положень. Відповідно до ч. 1 ст. 28 КПК особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні у кримінальній справі пред’явити цивільний позов до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну від
У цьому зв’язку слід звернути увагу на таке: по-перше, в згадуваному положенні не вказано, яке процесуальне рішення має бути прийнято за результатами розгляду такої вимоги (видається недостатнім лише усне роз’яснення можливості вирішення спірних питань в порядку цивільного судочинства); по-друге, не зрозуміло, чому особу, яка звернулася з вимогою про відшкодування шкоди, що не випливає з пред’явленого обвинувачення, в цьому контексті названо «потерпілим» (адже цим учасником процесу відповідно до ч. 2 ст. 49 КПК України може бути визнано лише особу, щодо якої винесена відповідна постанова (ухвала); той же, хто тільки звернувся до правоохоронного органу, безумовно, не може мати такого статусу); по-третє, не ясно, чому відповідні роз’яснення має давати виключно суд (якщо слідувати логіці Пленуму ВСУ, то виходить, що у разі звернення із зазначеними вимогами до посадових осіб інших органів, які ведуть кримінальний процес (дізнавача, слідчого, прокурора), ті повинні направити заявника до суду).
Тому доцільно викласти абз. 3 п. 24 згадуваної Постанови Пленуму ВСУ таким чином: «У разі пред’явлення при провадженні по кримінальній справі позовів про відшкодування шкоди, що не випливають з пред’явленого обвинувачення, в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 50 КПК України, дізнавач, слідчий, суддя виносять постанову, а суд – ухвалу про відмову у визнанні цивільним позивачем. При цьому такій особі роз’яснюється право звернутися для вирішення спірних питань в порядку цивільного судочинства».
Однак положення ч. 1 ст. 28 КПК України не слід тлумачити таким чином, що цивільний позов можна подати лише після того, як особі уже пред’явлено обвинувачення, адже кримінальну справу можна порушити (залежно від обставин) як проти конкретної особи, так і за фактом вчинення діяння, що містить ознаки злочину. Ряд дослідників зазначеної проблеми вважає, що поява в кримінальній справі цивільного позивача допустима уже тоді, коли особа, яка вчинила злочин (використання цими вченими у такому контексті терміна «особа, що вчинила злочин» щодо того, кому ще навіть не пред’явили обвинувачення, є явно передчасним, адже визнати будь-кого винним вправі лише суд, винісши обвинувальний вирок. – В.Н.) невідома і розмір заподіяної шкоди точно невизначений [2, с. 210–212; 3, с. 9; 4, с. 143; 5, с. 92; 6, с. 59].
Видаються правильними міркування про те, що на початковому етапі розслідування позовна заява може і не містити конкретного позначення особи, яка має відповідати за заподіяну шкоду, та точної вказівки ціни вимоги. Згодом ці недоліки можна усунути та подати уточнюючий позов у доповнення до першого. Однак можливо, що цивільний позов все ж таки заявлено до особи, щодо якої на момент порушення кримінальної справи виключається припущення про її юридичну відповідальність. Тому ця особа буде неналежною стороною у процесі. Наприклад, за фактом вчинення діяння, що містить ознаки злочину, порушено кримінальну справу та винесено постанову (ухвалу) про визнання особи потерпілим. Через деякий час потерпілий в порядку, передбаченому КПК, подає до відповідного правоохоронного органу цивільний позов, в якому є чітка вказівка на конкретну особу, яка, на його думку, повинна відшкодовувати завдану шкоду. На підставі поданого цивільного позову виноситься рішення про визнання потерпілого цивільним позивачем. Згодом, за результатами проведеного досудового розслідування кримінальної справи, виноситься постанова про притягнення як обвинуваченого зовсім іншої особи.
Тому виникає запитання: як слід діяти в цій ситуації. Чинний КПК України з цього приводу не дає жодних вказівок. В юридичній літературі висловлюється думка про те, що в такому разі потрібно за аналогією керуватися тією нормою ЦПК Російської Федерації (РСФСР), яка регулює порядок заміни неналежного відповідача [7, с. 75; 8, с. 133; 9, с. 129– 130]. Аналізуючи українське законодавство, спробуємо з’ясувати, чи можна, скориставшись такою порадою з метою подолання зазначеної прогалини, застосувати відповідні положення ЦПК України.
У ст. 33 ЦПК України зазначено: «Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.
У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку». Якщо дотримуватися цього положення, то виходить, що у випадку пред’явлення цивільного позову до особи, яка не є носієм спірного обов’язку у встановлюваних в кримінальній справі правовідносинах, необхідно діяти наступним чином: за клопотанням цивільного позивача суд повинен (не припиняючи розгляду справи) замінити її на іншу особу (ту, яка повинна нести відповідальність з відшкодування заподіяної шкоди) або залучити її як співвідповідача. Якщо ж цивільний позивач не погоджується на таку заміну, то суд повинен залучити до участі у розгляді цивільного позову цю «іншу особу» як співвідповідача. Після таких дій судді розгляд цивільного позову на вимогу особи, залученої як новий відповідач (чи як співвідповідач) проводиться з самого початку. Однак виникає запитання: чи може бути сприйнята пропозиція [7, с. 75; 8, с. 133; 9, с. 129–130] про застосування в подібному випадку за аналогією відповідної норми ЦПК? Вважаємо, що ні.
П.С. Елькінд, досліджуючи умови застосування аналогії кримінально-процесуального закону, вказувала, що: а) таке застосування повинно здійснюватися в суворій відповідності із завданнями кримінального судочинства, в тому числі тоді, коли воно викликане необхідністю забезпечити швидке і повне розкриття злочинів; б) застосування кримінально-процесуального закону за аналогією можливе лише у разі дотримання всіх основних принципів кримінального процесу; в) застосування кримінально-процесуального закону за аналогією допускається лише за умови повного і точного дотримання всіх процесуальних прав учасників кримінального судочинства [10, с. 189]. П.С. Елькінд говорила лише про умови застосування кримінально-процесуального закону за аналогією. Однак видається, що такими ж повинні бути й правила застосування норм інших галузей права (зокрема, цивільно-процесуального) при вирішенні питань кримінально-процесуального характеру. Тому потрібно з’ясувати, чи відповідатиме цим правилам рекомендація про застосування за аналогією положення ЦПК, що регулює порядок заміни неналежного відповідача. Очевидно, ні.
Передусім, якщо нема згоди цивільного позивача щодо заміни особи, яка не є носієм спірного обов’язку на ту, яка насправді повинна нести відповідальність за заподіяну шкоду, то дії судді із залучення останньої до участі в розгляді цивільного позову як співвідповідача всупереч бажанню уповноваженої особи не відповідатимуть принципу диспозитивності. І. Зайцев, аналізуючи ст. 36 ЦПК Російської Федерації (чинного на час написання ним цієї статті) теж дотримувався думки, що заміна неналежної сторони, що відбувається без урахування бажання позивача «...не відповідає сучасним уявленням про диспозитивність...» [11, с. 23]. Крім того, абсолютно не зрозуміло, як «первісний», «неналежний відповідач» (термін «неналежний відповідач» з метою спрощення використовуватимемо для позначення особи, яка не є обвинуваченим чи цивільним відповідачем в конкретній справі, а, отже, у разі пред’явлення при провадженні у цій кримінальній справі цивільного позову, вона не є носієм спірного обов’язку з відшкодування завданої шкоди. – В.Н.) може виступати при розгляді цивільного позову як один з учасників процесу («співвідповідач»), якщо виключається будь-яке припущення про його відповідальність за настання тих обставин, які є предметом судового розгляду. Невдалою аналізована пропозиція є й з огляду на те, що згідно з нею на вимогу особи, залученої як нового відповідача (чи співвідповідача) розгляд цивільного позову слід проводити з самого початку. Цивільний же позов розглядається судом не окремо, а разом з кримінальною справою (ч. 1 ст. 28 КПК України). Тому впровадження у КПК України наведеної вище рекомендації зумовить сповільнення провадження у кримінальній справі, а, отже, не відповідатиме вимогам процесуальної економії. Таким чином, рекомендація про застосування за аналогією відповідної норми ЦПК, яка регламентує порядок заміни неналежного відповідача, в кримінальному судочинстві доволі таки проблематична.
Очевидно в розглядуваній ситуації слід діяти таким чином: заміна особи, спочатку вказаної цивільним позивачем у позовній заяві як такої, що, на його думку, повинна нести відповідальність за завдану шкоду, на іншу особу, повинна здійснюватися лише тоді, коли існує відповідне клопотання цивільного позивача. Але, безумовно, таке клопотання може бути задоволене тільки за певних умов. По-перше, з ним слід звернутися не пізніше кінцевого моменту, коли за законом (ч. 3 ст. 28 КПК України) дозволяється пред’явлення цивільного позову, тобто до початку судового слідства, бо інакше доведеться відкладати розгляд справи, щоб особа, до якої пред’явлено цивільний позов, могла ознайомитися з ним; а це, як уже зазначалося, не відповідатиме вимогам процесуальної економії; подруге, таке клопотання може бути задоволене лише тоді, коли особа, щодо якої винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого (чи та, щодо якої винесено постанову (ухвалу) про притягнення її як цивільного відповідача) та «інший», «належний відповідач» - це одна й та ж особа.
Висновки. На підставі вищевикладеного слід:
по-перше, доповнити КПК України ст. 511 «Заміна неналежного відповідача»: такого змісту: «Дізнавач, слідчий, суд (суддя) за клопотанням цивільного позивача здійснює заміну первісного, неналежного відповідача належним. Відповідне клопотання повинно бути пред’явлене не пізніше, як до початку судового слідства. Якщо цивільний позивач не погоджується на таку заміну, суд приймає рішення про залишення цивільного позову без розгляду, що не позбавляє особу, якій завдано шкоду, права звернутися за її відшкодуванням в порядку цивільного судочинства»;
2) доповнити ст. 32 КПК України (де дається роз’яснення значення основних термінів, вжитих у цьому Кодексі) п. 16 такого змісту: «Належний відповідач» – особа, яка в порядку, передбаченому цим кодексом, визнана носієм спірного обов’язку з відшкодування завданої шкоди – обвинуваченим чи (та) цивільним відповідачем».
Безумовно, розглянута ситуація не поодинока, коли позиція учасників цивільного спору, що вирішується у кримінальному судочинстві, може впливати на прийняття юридично значимих рішень. Зокрема, вказані особи у передбачених законом випадках можуть визначати на власний розсуд строк, у межах якого здійснюється захист порушеного права. Їх волевиявлення слід враховувати й при вирішенні питання про те, яким чином повинно здійснюватися процесуальне правонаступництво тощо.
–––––––––––
Див.: Вісник Верховного Суду України. – 2004. – ? 8 (48). – С. 6–10.
Дуйшенбиев Т.А. Интересu в уголовном судопроизводстве (по материалам Кuргuзской Республики и Российской Федерации). – М., 1999. – 265 с.
Ємельянов С.Я. Гражданский иск в уголовном процессе: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. – Мн., 2004. – 21 с.
Касаткина С.А. Публичность и диспозитивность в российском уголовном процессе: Дисс. ... канд. юрид. наук. – М., 2002. – 255 с.
Мазалов А.Г. Гражданский иск в уголовном процессе. – М.: Юридическая литература, 1977. – 176 с.
Тарнавский О.А. Уголовно-процессуальный механизм предъявления и разрешения гражданского иска в уголовном процессе: Дисс. ... канд. юрид. наук. – Екатеринбург, 2000. – 158 с.
Божьев В.П. Гражданский иск в уголовном деле и применение гражданского процессуального права // Советское государство и право. – 1986. – № 8. – С. 72–79.
Масленникова Л.В. Гражданский ответчик в российском уголовном процессе: Дисс.… канд. юрид. наук. – Краснодар, 2001. – 205 с.
Разумовский Д.Б. Гражданский иск в уголовном деле: Дисс. ... канд. юрид. наук. – М., 2004. – 183 с.
Yлькинд П.С. Толкование и применение норм уголовно-процессуального права. – М.: Юридичекая литература, 1967. – 192 с.
Зайцев И. Надо ли суду заменять ненадлежащую сторону? // Российская юстиция. – 1998. – № 8.
< Попередня Наступна >