Головна Наукові статті Філософія ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ

Наукові статті - Філософія
174

Т.З. Гарасимів

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ

Розкривається суть поняття «індивідуальність» – складної бага­торівневої і багатопланової структури, зміст якої залежить не лише від багатства природних її передумов, а й від широти і глибини її включе-ноcті у систему суспільних відносин, а також від ступеня соціально ак­тивної діяльності, що відображає суб’єктну міру особистості.

Ключові слова: особистість, індивідуальність, родова сут­ність людини, суспільство, суперечливість особистості, соціальна активність, індивідуальність як системоутворююча ознака.

Постановка проблеми. Якщо на зорі цивілізації лише форму­валися зародки теорії індивідуальності, то мислителі епохи Відро­дження займалися «пошуками індивідуальності». Далі процес відбувався настільки інтенсивно, що в сучасній соціальній філософії поняття «індивідуальність» набуло пріоритетних значень. Воно стало обов’язковою ланкою при аналізі життєдіяльності людського індивіда, особистості. І це не випадково, адже жодна суспільно-історична мо­дель соціуму не може функціонувати, не враховуючи індивідуальні потреби, інтереси, потенціал кожної людини. А відтак у будь-якому суспільстві створюється певний тип об’єктивних умов для індивідуа­льного саморозгортання особистості.

Стан дослідження. Значний вклад у дослідження проблем ін­дивідуальності внесли автори працю, присвячених засадничим питан­ням людини, її сутнісним силам, структурі та умовам їх реалізації. З-поміж цих публікацій слід виділити ті, що належать таким ученим, як Є. Ануфрієв, С. Батенін, І. Бекешкіна, Л. Буєва, І. Ватін, І. Ведін, О. Волченко, С Гольдентріхт, Є. Железов, А. Здравомислов, Р. Карпінська, Г. Квасов, В. Кемеров, С Ковальов, О. Крутова, О. Мисливченко, В. Москаленко, Х. Сабіров, Г. Смирнов, А. Хлоп’єв, М. Цибра, В. Ша-н

овський, В. Шинкарук та ін. Їх вирізняє цікавий методологічний під­хід до висвітлення доволі складних філософсько-правових, соціально-соціологічних проблем, що значною мірою торкається нашої тематики. У цьому контексті важливо ґрунтовно розглянути сутності особливості по­няття індивідуальності, що являють собою цілісну систему соціально зна­чущих властивостей людини (інтересів, голядів, здібностей), котрі фор­муються у процесі становлення конкретно-історичних видів діяльності відповідно до умов життя суспільства. Це і стало метою цієї розвідки.

Виклад основних положень. Тепер усякий науковий аналіз по­няття «індивідуальність» у сучасних фахових виданнях корелюється з поняттям «особистість». Однак спосіб взаємозв’язку цих понять об­ґрунтовується по-різному, хоча існують певні чітко виражені підходи. Для декого ще з радянських філософів характерним було те, що інди­відуальність здебільшого вони розглядали як своєрідний, неповторний прояв особистості людини на одиничному рівні. Такий погляд на при­роду індивідуальності особливо властивий для початкових стадій тео­ретичних узагальнень у цій галузі [1]. До речі, за енциклопедичним тлумаченням індивідуальність визначалася також як неповторна своє­рідність людини [2, c. 212].

Чимало науковців сутність індивідуальності у той час пов’язувала з діяльною природою особистості. У такому випадку серед найважливіших характерних ознак індивідуальності розглядалася соці­альна активність, самодіяльність особистості, її творче начало. Так, І.І. Резвицький підкреслюючи, що індивідуальність існує не поряд з особистістю, а як одна з її властивостей, пропонував таке визначення: «Індивідуальність – це інтегральне поняття, яке виражає особливу фор­му буття індивідів, в рамках якої вони володіють внутрішньою діяль­ністю та відносною самостійністю, що дає їм можливість активно (творчо) і своєрідним способом проявляти себе в оточуючому світі на основі розкриття своїх задатків і здібностей і у відповідності з суспіль­ними потребами» [3, с. 33–38]. Дехто з учених обстоював позицію, за якою моральні устої життя людини розглядалися як кістяк її індивіду­альності, що проявлялося у ній як відтворення найвищих соціальних потреб та відносин [4, с. 94]. Врешті досить значного поширення у наукових колах набула концепція індивідуальності як особистісної ідентичності, самості. Тут загальновизнаним авторитетом вважається німецький соціальний філософ Ю. Хабермас, який стверджував, що тільки та особистість, яка знає, що вона є і чим бажає бути … «може володіти поняттям індивідуальності …» [5, с. 38].

Важливо підкреслити, що за своєю суттю людська індивідуаль­ність пов’язана з особистістю індивіда. Однак, на наш погляд, цей зв’язок не локального характеру, бо індивідуальність важко, практично неможливо уявити без аналізу сутності самої особистості. Але взаємо­зв’язок цих двох сутностей людського індивіда не одно-, а двосторон­ній, адже де нема особистості, там нема її індивідуальності. І навпаки, наявність хоч деяких проявів індивідуальності свідчить про певний особистісний рівень розвитку конкретної людини. Отже, науковий аналіз категорії індивідуальності, а саме про це йдеться, має починати­ся з дослідження сутності особистості. Такий аналіз об’єктивно пови­нен передбачати певну логічну послідовність осмислення цих понять, що від з’ясування сутності особистості має призвести до усвідомлення сутності індивідуальності.

Отже, індивід освоює лише частину родової сутності людини. Тому сутність особистості не може реально відображати сукупність усіх відносин суспільства як сутність людини. Вона є своєрідним ан­самблем тільки певних відносин, які особистість у процесі життєдіяль­ності зробила надбанням власного «Я». Це означає, що особистість виступає окремим одиничним втіленням і відображенням родової сут­ності людини, персоніфікацією суспільності. Вона є мірою соціального в людині, відображенням характеру та рівня розвитку суспільних від­носин. Особистість – своєрідний зліпок з тих суспільних стосунків, у системі яких вона проводить власну життєдіяльність.

Враховуючи ці положення, можемо вказати на першооснову су­перечливості особистості, яка відображає через свою структуру склад­ність і суперечливість суспільних відносин, в яких задіяна людина. Йдеться про прагнення особистості освоїти якнайширше поле соціаль­них зв’язків, обмежене, однак, її місцем у системі суспільних відносин.

Уявлення про особистість як міру соціального, як дзеркало тієї га­ми суспільних зв’язків, в які включена людина, все ж недостатнє. Особис­тість - активно творча, діяльна істота. Тому поряд з фактом детермінова­ності особистості суспільними відносинами потрібно враховувати й іншу, не менш, а мабуть, і більш важливу її сторону - соціальну активність. «Особистість - діяч за визначенням. Це глибоко індивідуалізований тип рефлексії людини, яка безпосередньо - без санкції Норми і Абсолюта… відповідає перед історією» [6, с 239]. Володіючи особливою, індивідуально і соціально сформованою якістю суб’єктивності, особистість критично, тво­рчо ставиться до свого природного і соціального змісту, активно переробляє його у відповідності з власними переконаннями, системою цінностей тощо. Для неї немає раз і назавжди сталих стереотипів поведінки, навіть у тому випадку, якщо вони вироблені традицією, суспільними інституціями. Особистість - творець, який сам себе конструює. Це - самодостатнє яви­ще, що власну життєдіяльність будує, виходячи з себе самої.

Таке розуміння сутності особистості орієнтує не тільки і не сті­льки на фіксацію у ній статичного, засвоєного рівня суспільних відно­син, соціуму, що, безумовно, є важливим, а й виявляє динаміку особи­стісного буття людини. У цьому випадку сутність особистості розгля­дається як процес постійного активного освоєння - перетворення суспільного світу. А це іманентно передбачає безперервне становлен­ня, розвиток і реалізацію суспільних сил людини шляхом активного впливу на дійсність. Соціальна активність, таким чином, виступає од­нією з найважливіших сутнісних характеристик особистості. Цей ви­сновок важливий тим, що характеризує не тільки факт присутності ста­новлення особистості, але й її ступінь, насиченість, критерій. Отже, осо­бистість - діалектична єдність суб’єктно-об’єктних відносин. Як міра відображення суспільних відносин, міра соціального в індивідові, вона виступає об’єктом її впливу на індивіда. Як ініціативна, творчо активна істота, особистість постає суб’єктом цих відносин. Тому діалектична вза­ємодія цих сторін закладає другу основу суперечливого характеру не тіль­ки сутності особистості, а й її конкретної життєдіяльності.

Співвідношення соціального і біологічного в особистості - важ­ливий аспект наукового аналізу її змісту. Необхідно виходити з того, що людина наділена всіма атрибутами людського, насамперед тілесні­стю. Співвідношення біологічного і соціального у структурі людини досі є предметом жвавих дискусій. Недолік, який впливає на її резуль­тативність, полягає у відсутності контексту врахування того, що лю­дина не може бути зрозумілою поза зв’язком з проблемою взаємодії природи і суспільства в глобальному масштабі.

Очевидно, оточуюча і втілена в людині природа – чи то у стані розквіту, чи зубожіння – тісно взаємопов’язані. Зачіпаючи обидва рів­ні, сучасний розвиток породжує екологічні суперечності як глобально­го плану, так і в рамках мікрокосмосу, в індивідуальному житті. Але ж у філософії, в інших гуманітарних науках, у громадській думці приділяється набагато менше уваги проблемам другого ряду. Хіба що як виняток – ме­дичний аспект. Проте ці проблеми навіть не завжди усвідомлюються, як­що вирішуються, то надто часто в суто технічному дусі. До природи лю­дини багато хто продовжує ставитися так само, як до зовнішньої природи кілька десятків років тому, коли йшлося, в основному, про її «підкорен­ня». Більше того, у філософії, у суспільній свідомості існує досить сильна тенденція заперечення в людині природи взагалі, пропонується вважати, що її єдина «природа» – суспільство (історія).

Ця ситуація проявляється в дискусіях про співвідношення по­няття людини і особистості, їх сутності та існування, зв’язку духовно­го та фізичного. Є спроби розвести всі ці поняття не лише за різними смислами, а й у різні наукові дисципліни. Здавалося б, думка про біосо-ціальну природу людини, що значно поширилася за останні роки, об’єднує такі підходи. Однак вона дає лише описову характеристику про­блеми людини, будучи в логічному плані своєрідним «змішаним типом». Розкриваючи ж цю природу, нерідко продовжують стверджувати, що, хоча емпірично людина – істота тілесна, її особистість суто соціальна, будучи продуктом суспільних відносин, складає сутність людини. Як цілі­сність людина вже не зводиться до суспільних відносин (до своєї сутнос­ті), це справа минулого, але з ними ототожнюється її особистість.

Таким чином, система сутнісних сил особистості стає ядром її структури, фіксуючись як діяльне відображення сутності особистості. Незважаючи на те, що кожна сила характеризується своєрідністю, сут­ністю, яка розкривається у процесі діяльності і залежним від неї спо­собом її опредметнення, її предметно-дійсного, живого буття [7, с. 121], це не повинно, однак, відволікати науковця від розуміння факту єдності і цілісності всіх сутнісних сил як системи. Саме цілісна система цих сил, яка перебуває у безперервному розвитку внаслідок своєї внутрішньої суперечливості, характеризує особистість як діяльну істоту. Системост­ворюючою ознакою такої цілісності виступає її спрямованість.

Спрямованість особистості - якісна визначеність сутнісних сил, інтегральна властивість всієї структури особистості. Це соціально за­дана та індивідуально зумовлена вибірковість особистістю видів та форм соціальної діяльності, яка визначає мету та характер присвоєння нею суспільних відносин. Як результат розвитку сутнісних сил індиві­да, характеру їх взаємодії, спрямованість особистості багато в чому детермінує виховання і самовиховання в людини тих чи інших соціа­льних якостей. Виражаючись у ціннісних орієнтаціях, світовідношенні, вона накладає відбиток на весь життєвий шлях особистості, визначає характер взаємодії її з суспільством, той чи інший варіант вирішення життєвих суперечностей. Як інтегральний показник включеності осо­бистості в життєвий процес, спрямованість визначає всю лінію життя людини. Вона, таким чином, відіграє виняткову роль у процесі станов­лення та реалізації соціальних якостей людини. Як результат не лише впливу соціуму на особистість, а й внутрішньої активності самої осо­бистості, спрямованість відображає індивідуальні особливості і мож­ливості особистості. Ось чому у ній (спрямованості) віддзеркалюються сутність становлення особистості, її характер і потенціал.

Важливою особливістю спрямованості особистості є також і те, що вона виступає інтегратором всієї особистісної структури в єдину систему, виражаючи не тільки змістовну характеристику сутнісних сил особистості - її потреб, здібностей, знань, вмінь, навичок, чуттєвих, емоційних, вольових якостей, а й характер їх з’єднання, внутрішньої організації, спосіб інтеграції в єдине ціле. Завдяки цьому спрямова­ність стає передумовою та рисою цілісності особистості.

Цілісність - одне з найважливіших понять науки, яке сприяє проникненню у сутність будь-якої складної системи. Така її функція пояснюється тим, що вона (цілісність) є фундаментальною властивіс­тю системи і водночас основним критерієм її розвиненості. Особис­тість як складний суспільний феномен також підкорена цій властивос­ті. Навіть у тому випадку, якщо, за словами М. Хайдеггера, «все ви­глядає так, ніби в своїх повсякденних турботах ми прив’язані лише до одного або іншого певного сущого, ніби ми заблукали в тому або ін­шому колі сущого. Проте якою б розщепленою не здавалася нам по­всякденність, вона все-таки, нехай лише у вигляді тіні, ще містить у собі суще як єдність «цілого». Навіть тоді, і саме тоді, коли ми зайняті безпосередньо речами і самими собою, нас охоплює це «в цілому»…» [8, с. 90]. Стосовно вивчення особистості цілісність можна розглядати у двох аспектах: як єдність внутрішньої структури особистості, яка є насамперед системою сутнісних сил особистості; як єдність індивідуа­льної життєдіяльності.

Філософи поняття «цілісність» вживають з метою охоплення всієї особистості як нерозчленованої, неподільної. Воно означає певну стійкість, органічний взаємозв’язок частин і цілого, їх внутрішню єд­ність. І хоча існує декілька поглядів на сутність цілісності особистості, розуміння її як єдності елементів особистості поділяє більшість уче­них, які звертаються до цього поняття [9]. Відмінності спостерігаються тільки в змісті самих елементів особистості, але загалом їх визначення не суперечать одне одному в головному: цілісність – це внутрішня єд­ність, органічний взаємозв’язок всіх особистісних характеристик.

Особистість як цілісність – це саме єдність зовнішніх та внутрі­шніх зв’язків, особистісної суб’єктивно-об’єктивної структури та інди­відуальної життєдіяльності. У всіх модифікаціях ядром, вихідною клі­тиною цілісності виступає співвідношення природного і соціального. Тому цілісність особистості полягає насамперед у її соціально-біо­логічній, тілесно-духовній єдності. Це диктує необхідність комплекс­ного пізнання особистості, значення якого полягає в тому, щоб якнай­ближче підійти до адекватного розуміння особистості як істоти.

Важливою особливістю цілісності особистості є те, що вона ви­ражає підпорядкованість всієї системи людини певній домінанті. За­вдяки цьому особистість виступає єдиною у всіх своїх життєвих про­явах. Не випадково К. Маркс говорив про факт підпорядкованості як про найважливішу сутнісну рису, що характеризує процес формування цілісності. Цілісність особистості проявляється у повній наявності не­обхідних для її нормальної життєдіяльності соціальних якостей, в їх внутрішній єдності, яка ґрунтується на підпорядкуванні всіх елементів особистості єдиній домінанті. В такому підпорядкуванні особливо яск­раво проявляється цілеспрямованість особистості як її діяльна власти­вість, характерна для процесу самоздійснення особистості.

Мета – основний формоутворювальний та інтегративний фактор цілісного розвитку особистості. Як основна домінанта «мікро­космосу», вона підпорядковує своєму досягненню всі фізичні та духо­вні прагнення людини. А цілісність, яка формується під впливом мети, субординує загалом якості індивіда, надає його діям і думкам певний напрямок, об’єднує процес становлення особистості в контексті його ширини і глибини. Тому чим вартісніша і значущіша для особистості її життєва мета, тим більший потенціал саморозгортання, тим вищий рівень цілісності особистості.

Цілісність неможливо досліджувати як суму окремих частин, а ли­ше як їх узгодженість. Для формування цілісної особистості важливо вра­ховувати весь комплекс суперечностей, долаючи які людина здатна збері­гати свою власну значущість не лише за сприятливих умов, а й у критич­них життєвих ситуаціях. Адже саме вони часто виявляють у людині наявність тієї життєстворювальної домінанти, якої достатньо для функці­онування системи індивідуальних людських якостей як цілісності.

Якщо враховувати єдність усіх елементів структури особистості як сутності її цілісності, то з цього має випливати думка про те, що така єд­ність - це не ранжування за єдиним зразком, що виключає їх своєрідність. Навпаки, і в цьому глибока суть цілісності, така єдність як необхідне пе­редбачає самобутність, унікальність кожного з елементів цілісності. До того ж суперечливість цілісності виступає сутнісною рисою та джерелом розвитку її. Вона випливає з відповідної сутності особистості та її струк­тури. А реалізація такої суперечливості сутності особистості відбувається у процесі життєдіяльності, в яку включається індивід.

Розвиток цілісної особистості відбувається у певних парамет­рах, тому можна говорити про критерії цілісності. Один з них - її інди­відуальність, основна системоутворювальна ознака особистості, відо­браження соціального суб’єкта в єдності загального, особливого та індивідуально-неповторного [10, с 119]. Як внутрішнє ядро особисто­сті, індивідуальність виступає її буттям, способом існування як ціліс­ності. Тому в індивідуальності сконцентровано відображена цілісність особистості як єдності різноманітних її відношень, якостей, зв’язків. Розвиток їх зумовлює повноту життєдіяльності особистості, багатство розгортання та розуміння її індивідуальних проявів, вільну реалізацію сутнісних сил особистості.

Відзначимо, що цілісність особистості та пошуки індивідуаль­ності, наприклад, у західноєвропейській історії та філософії вважають­ся не лише синхронними процесами, а й фактично взаємопов’язаними сторонами одного процесу, процесу виникнення суспільного та індиві­дуального конституювання особистості як саморефлексуючого, само­достатнього явища. Початок йому було покладено, як відомо, ще в епоху Відродження, а з поширенням поглядів Руссо, Гете, В. фон Гум­больдта, Дідро, Канта, Фіхте ідеалом європейської цивілізації вперше стала усвідомлена індивідуальність та особистість. Ось чому індивіду­альність як дзеркало цілісної особистості, по-перше, характеризує її як творця суспільних відносин; по-друге, відображає цілісність особисто­сті не просто завдяки абстрактному набору певних властивостей, рис, якостей індивіда, а як їх єдність. Ступінь формування такої єдності всіх елементів буття особистості постає мірою цілісного її розвитку. Звідси випливає, що індивідуальність як основна системоутворювальна ознака у загальній структурі особистості, фокусоване відображення її цілісності є також і основним критерієм, своєрідним підсумком роз­витку останньої. Творча активність, здатність до саморозвитку, що відповідають загальній спрямованості особистості, відображають міру розвитку індивідуальності, демонструючи загалом рівень цілісності особистісного розвитку.

Повернемось тепер до тих варіантів визначення індивідуальнос­ті, про які йшлося на початку. Відзначимо, що значною мірою вони акцентують увагу не на сутності індивідуальності, а на її проявах. Так, своєрідність, неповторність, активність, творче начало тощо відобра­жають сутнісну глибину індивідуальності, але не є самою сутністю її. Сутністю індивідуальності особистості є її цілісність, яка проявляється як певне ставлення цієї особистості до світу. Цим проявом є її самодія­льність. Саме ця сутність індивідуальності завдяки практичній діяль­ності реалізується у формі, наприклад, самобутності, неповторності тощо. Завдяки тому, що будь-яка особистість своїм засадничим, прин­циповим і змістовим елементом має індивідуальність, то вона – не просто неповторне в особистості, а певний, особливий спосіб реаліза­ції всезагального на рівні одиничного, оскільки особистість тотожна сама собі в усій діяльності. Тому індивідуальність виступає як саморе-презентуюча суб’єктивність, що уявляє світ і представляє його собою як універсум лише своїм, власним, унікальним способом.

Розуміння індивідуальності як фокусованого відображення цілі­сності, як певного ставлення особистості до світу, як специфічного лише для неї способу прояву соціального виправдане ще й тим, що в ній (індивідуальності) концентрованою формою відображені життєві принципи людини як особистості, які визначають сенс всієї її життєді­яльності. У них як в системі світоглядних, політичних, ідейно-моральних настанов та переконань висвітлюється та ціна, яку сплачує особистість, реалізуючи сенс власного життя. Недаремно вже Руссо, який, мабуть, завершує етап «пошуків індивідуальності» західноєвро­пейською цивілізацією, у своїй знаменитій «Сповіді» каже про відпо­відальність та щирість перед собою як найважливіші достоїнства осо­бистості, яка уявляє себе індивідуальністю, самістю.

Висновки. Отже, як випливає з викладеного, важливими влас­тивостями індивідуальності є активність та суверенність внутрішнього світу особистості, вибірковість в її ставленні до природної та суспіль­ної дійсності та усвідомленої реалізації конкретного спрямування в розвитку власних сутнісних сил, здатність бути самостійним суб’єктом власної життєдіяльності. Як індивідуальність, особистість не в силах заховатися за нормативністю і машинальністю будь-яких своїх значу­щих суспільних дій. Її закличуть до відповіді численні співбесідники. Особистість - соціальне, безперервне індивідне рішення, незакінчува-ний вибір. Він постійно відроджує і розгортає індивідуальність завдя­ки практичній життєдіяльності. Але не будь-якій, а тій, яка надає осо­бистості життєвий сенс. Тому індивідуальність неможлива без саморе-алізації особистості та її сенсожиттєвих орієнтирів.

––––––––––––

Див.: Тугаринов В.П. Личность и общество / В.П. Тугаринов. – М.: Мысль, 1965. – С. 71.; Гак Г.М. Диалектика коллективности и индивидуально­сти / Г.М. Гак. – М.: Мысль, 1967.

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энцикло­педия, 1989.

Резвицкий И.И. Личность. Индивидуальность. Общество: Проблема индивидуализации и ее социально-философский смысл / И.И. Резвицкий. – М.: Политиздат, 1984.

Титаренко А.И. Антидеи. Опыт социально-этического анализа / А.И. Ти-таренко. – М.: Политиздат, 1976.

Хабермас Ю. Понятие индивидуальности / Юрген Хабермас // Воп­росы философии. – 1989. – № 2.

Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму / Макс Вебер. – К.: Основи, 1994.

Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 года // К. Маркс, Ф. Энгельс: сочинения: в 50 т. – [2-е изд.]. – М.: Политизд., 1981. – Т. 42.

Хайдеггер М. Що таке метафізика / Мартін Хайдеггер // Читанка з іс­торії філософії. Зарубіжна філософія XX ст.: у 6 т. – К.: Довіра, 1993. – Т. 6.

Див.: Буева Л.П. Человек: деятельность и общение / Л.П. Буева. – М.: Мысль, 1978. – С. 140; Коган Л.М. Цель и смысл жизни человека / Л.М. Коган. – М.: Мысль, 1984. – С. 68; Соколов В.М. Социология нравственного развития лич­ности / В.М. Соколов. – М.: Политиздат, 1986. – С. 85; Целикова О.П. Нравствен­ная целостность личности / О.П. Целикова. – М.: Наука, 1983. – С. 11–12.

Целикова О.П. Основные черты индивидуальности как целостности / О.П. Целикова // Прогнозирование социальных типичных свойств личности: тезисы науч.-практ. семинара. – Пермь, 1979.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук